Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ТРЕТІЙ ЦИКЛ ПАМФЛЕТІВ. АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ. І. ДО ПРОБЛЕМИ КУЛЬТУРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Здається, Пнденбурґ2 сказав: «Стратегія — річ велика,
але той переможе, кому будуть міцніші нерви». Це — так.
Це — як правило. І ми це завжди пам’ятаємо. Отже і те­
пер, коли нашу фортецю атаковують з кількох боків, коли
ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чистоплотні і
нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрілюють
нас, — тепер ми, як то кажуть, беремо себе в руки і спо­
кійно продовжуємо наступ.
Поперше — не треба повторюватись, подруге — не
треба чіпати дрібничок. Треба бити в саму суть. Ми підій­
шли до того відповідального моменту, коли боротьба на
літературному фронті вступає в нову фазу свого розвитку і
набирає суто політичного характеру. В той час, як в Росії
аналогічна дискусія допіру розпочинається (див. останні
числа «Журналиста»3 й «Красной нови»4), на Україні, в силу
багатьох причин, вона підійшла вже до одного із своїх ло­
гічних етапів. Отже зробимо деякі висновки.
Почнемо з пана Донцова, — з того самого Донцова,
що, як відомо, найрозумніший і найпослідовніший серед
українських фашистів. Спитаймо його, як він дивиться на
сьогоднішні пертурбації на Великій Україні.
— «Ми маємо очі звернені на Схід. Та не бачимо в тім
нічого опріч «фактів», нових (…?) молдавських республік,
тощо, себто лише прояви офіціяльного життя знаходять у
нас відгомін. А шкода! Бо те, що тепер укрите (курсив
наш) на тамтім березі (на радянському, себто) сто разів
239 цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним
здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисле-
ними наслідками (підкреслення автора).
Так пише пан Донцов у своїй останній статті «Україн­
сько-совітські псевдоморфози»5, що з неї так вдало, аж
плакать хочеться (про це поговоримо далі) цитує наша до­
бра й хороша голова з Київського Плугу.
Але може ми все таки помиляємось? Може Донцов,
стежачи за нами з «прекрасного дальока» прибільшив тро­
хи? Може ми ще не підійшли до того логічного етапу,
що про нього ми згадали вище?
На всі ці питання відповідає нам «другий шмат диску­
сійної відповіді», написаний тов. Пилипенком і вміщений в
трьох номерах «К. і п.». Коли «перший шмат» можна було
назвати шматом гнилої ковбаси (висловлюючись різко), то
другий — має характер чіткого меморандума, поданого
вмілою (коли взяти на увагу нашу малокультурність) і рі­
шучою рукою. З нього ми й довідуємось, що ніхто з нас не
помиляється — ні ми, ні Донцов. Небезпека росте й наби­
рає своїх логічних розмірів. Той неприхований і куркуля-
чий цинізм, який хитренько виглядає з останньої статті
тов. Пилипенка, говорить, що лідерові селянського масо-
візму треба трохи полікуватись і залишити хоч би на дея­
кий час літературну арену. В противному разі він зовсім зі­
б’є з пантелику молодь і поведе її до провалля. Єсть два
ухили: один — в махаївщину, другий — в куркулізм. В умо­
вах української дійсности, перший з ухилів майже не нахо­
дить ґрунту. Зате другий — завжди й хутко може розквіт­
нути. І… він уже цвіте.
Кожний з активних громадян нашої Республіки, як го­
ворить елементарна політграмота, одбиває настрої певних
соціяльних кляс чи то прослойок6. Але оскільки політичну
активність, в умовах диктатури пролетаріяту, може вияви­
ти во всю, до отказу, тільки пролетаріят, стільки інші кляси
й прослойки шукають виходу своїй політичній активності
через представників цього ж пролетаріяту. Одного прекра­
сного ранку кожний із нас, комуністів, може опинитися в
240
ролі представника зовсім не тієї кляси, яку він хоче репре­
зентувати. І в цьому (?…) нічого нема дивного: всі ми —
звичайні люди, а епоха наша надзвичайно складна. Треба
тільки своєчасно поставити діягнозу і в останній момент
припинити рух вібріонів, що з’їдають те чи інше тіло. В
даному разі останній момент ми розуміємо саме сьогодні,
коли тов. Пилипенко, несвідомо одбиваючи настрої столи-
пінських отрубів, показав уже нам, як виріс за час непу
куркуль і як ми мусимо реагувати на його вимоги.
Отже наша дискусія йшла по правдивому шляху. Вона
вперше почала виясняти ці сховані соціяльні процеси, які
породжено було непом на Україні, бо вона примусила
кожну із сторін висловитись до кінця. Даремно галасували
й галасують деякі людці: «припиняйте лайку». В тім то й
річ — не лайка це! Це сутичка двох соціяльних сил, що
про них ми вже писали. Звичайно, тут не без особистих го­
норів, але — що робити! — так завжди було і так завжди
буде. Принципові розходження ніколи не уникали дрібно­
го себелюбства, і це, коли хочете, цілком природно. Диску­
сію ведуть люди, а «людина є людина», як говорить персо­
наж із «Санаторійної зони», присвяченої Пилипенкові.
Як відомо, і наша боротьба почалася з того, що
якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «об­
разився» й пішов у контратаку. Спалахнула баталія. Чим
вона скінчиться — покищо невідомо. Але, підсумовуючи,
треба сказати: з першої завзятої сутички вийшли перемож­
цями ми. Це констатують два таких приємних факти. Пер­
ший — наш особистий гонор примусив вийти на чисту во­
ду, так би мовити підсвідомі і — тим самим — закулісні
думки наших супротивників (про ці думки річ буде далі),
другий — той же особистий гонор привів деяких «бойців»
стривоженої просвіти до стану цілковитої розгублености.
Це посвідчує хоч би та ж кримінальна справа з літерато­
ром Миколю Хвильовим, особою темною і таємною* .
А втім «прошу пробачення в читачів — (рефрен Пилипенків)
*) Про цю «кримінальну справу» ми будемо говорити в дру­
гому розділі.
Ш — за цей полемічний відступ і вертаюся до теми».
Вже в першій своїй статті в «Камо грядеши» ми підкреслюва­
ли клясовий характер наших розходжень, висунувши тезу про Ев-
ропу і Просвіту і заявивши в тій же статті, що пора вже нам по­
думати про наслідки українізації і про ідеологічні впливи кур­
кульні. Така постановка питання страшенно не подобалась тов.
Пилипенкові, бо вона примушувала його висловитись до кінця.
Він же цього не хотів, і зовсім не «через надзвичайну цнотливість
того часу» (як це він пише у своєму «другому шматі»), часи ці
були для всіх нас однакові, а тому, що розумів: сказати щось про
мистецтво — нема пороху, сказати ж щось певне про ідеологіч­
ний зміст наших суперечок — небезпечно. Він інстиктивно відчу­
вав, що послідовність може привести його до несподіваних виснов­
ків. Так він і написав напередодні випуску свого заменитого мемо­
рандуму:
— Отож кінчаючи, чую неминучу поразку. Може на другий раз
краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і все кляси та кляси.
Обридл…»
«На другий раз» «витанцювалось», але витанцювалась,
як ми побачимо далі, своєрідна політична програма, що її
ми так довго чекали. Саме так і мусіло бути: «література є
свічадо, в якій тремтить ритм національної душі», гово­
рить нам Донцов і говорить цілком справедливо. Отже ко­
ли ми внесемо до цієї формули свою корективу, (мовляв,
ця душа не є вже моноліт), то вийде, що кожна частина,
поділившись, затремтіла по своєму. І наше завдання —
пильно спостерігати всі ці тремтіння і не довіряти їм… на­
віть тоді, коли вони одного, хоч би й комуністичного, по­
ходження. Тут відповідь дуплетом: і Щупакові, і Пилипен­
кові, які гніваються, що їх Хвильовий криє «матом» (оче­
видно, заслужили, друзі!). І коли він не криє тим же «ма­
том» хоч би того ж Донцова, то мабуть зовсім тому, що
останній сказав йому кілька компліментів. Тут «характер­
ність» дуже простенька: коли треба буде і будуть на те
можливості — будьте покійні — ми найдемо місце не од­
ному пану Донцову у «штабі Духоніна», але ми також умі­
ємо й поважати розумних ворогів.
А втім до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьо­
годні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові, і К. Буревієві7.
Оскільки тов. Пилипенко є все таки центром всього цього
руху, — перше слово йому й про нього.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.