Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ТАК ЩО Ж ТАКЕ, НАРЕШТІ, МИСТЕЦТВО?

«Во саду ли в огороде собачка
бежала… начинай скачала»…
Отже, щоб розв’язати проблему організації літератур­
них сил, для цього і справді треба вияснити, що таке ми­
стецтво. Товариш Пилипенко врешті зрозумів це, але зро­
зумівши, як бачимо, не попрацював над собою, а не по­
працювавши, поліз в ідеалістичну гречку. Як відомо, кож­
на соціяльна група має свій погляд на мистецтво, отже, й
наше завдання дати йому таке визначення, щоб воно від­
повідало історичним завданням пролетаріяту. І для цього
зовсім не треба плутатись в шмітівських туманах. Для
цього треба подумати, попрацювати. І нам би легше було:
одна справа обстрілювати якогось «енка» і зовсім інша —
самого папашу… (якось непристойно).
Тов. Пилипенко і сам почував, очевидно, що всі його
розуміють і що це для вдумливого читача з першого рядка
ясно. І почуваючи це, він зробив такий «ловкий ход»:
«З усіх формул марксисти, одначе, виводять загальну,
що на ній усі сходяться: «за допомогою мистецтва кляса
пізнає себе, тим самим приводячи в систему свої емоції, по­
чуття, організуючи й виливаючи їх у певну клясову психо­
логію», тобто мистецтво — це насамперед ідеологія».
Сказавши це, тов. Пилипенко додає з величезним задо­
воленням і очевидно розправляючи вуса: — «а хай мені до­
кажуть, що це вульгарний марксизм»! — В одному пункті
ми вже доказали, подбаємо доказати й тут.
251 Одне вже те, що цією «формулою» підуперто попівсь­
кий ідеалізм Шміта, — одне вже це є вульгарний марк­
сизм. Але що ж таке ці нові філософські міркування? Попер-
ше: те, що сказано у Полонського й приведено нашим теоре­
тиком, що на ньому «сходяться усі марксисти» не є формула,
а те, що витікає з якоїсь формули. Починається воно: «за
допомогою»… і кінчається… «психологією». Далі ж при­
пряглася пилипенківська «отсебятинка»: «тобто мистецтво
— це насамперед ідеологія».
Отже до логіки. У Полонського сказано про клясову
психологію, у Пилипенка йде річ про ідеологію. Психоло­
гія і ідеологія одне і теж? Елементарна політграмота гово­
рить таке: ідеологія є процес свідомого думання, хоч би й
з участю псевдосвідомости (Енгельс, із листів до Мерінґа),
а психологія — це процес головним чином підсвідомий. Як
бачите, тов. Пилипенко корегує «всіх марксистів», приписую­
чи їм те, чого вони не говорили. Бож сказати, що «мистецтво
це насамперед ідеологія», значить не розуміти його психо­
логічної природи. Але не будемо чіплятись до слів і при­
пустимо, що Полонський сказав: «за допомогою мистец­
тва»… і т. д. «виливає у певну клясову ідеологію». Припу­
стім, що почуття можна «вилити в ідеологію. Але (тут про­
пущено кілька нерозбіливих слів — Г. К. ) «тобто мистец­
тво є насамперед ідеологія». «За допомогою» бритви па-
рикмахер організує і приводить до порядку якісь вуса, ви­
ливаючи їх у фасон а іа Вільгельм. Значить бритва — це на­
самперед фасон а 1а Вільгельм? Так, Сергію Володимиро­
вичу? Так, відповідає нам блискучий теоретик. Але при чо­
му тут «всі марксисти»? Ми страшенно реготали, дійшов­
ши до цього несподіваного висновку.
Але припустім нарешті, що «формулу» — «мистецтво —
це насамперед ідеологія» подано без всякого зв’язку з ци­
татою з Полонського. Припустім, що тут справа йде про
мистецтво, як «ідеологічний одяг» (теорія Плеханова). Що
ж тоді маємо? А маємо не що інше, як порожню фразу.
Справді: хіба це визначення? Хіба право, політика і т. д. не
є ідеологією. Всяка суспільна категорія є і ідеологія, але
252
мистецтво, припустім, є не те ж саме, що політика,
право не те ж саме, що робоча медицина і т. д. Отже і все
таки, для кожної із цих категорій треба дати своє їй одній
належне визначення.
— «Це один мотив. Другий — це те, про що немає
суперечок, а саме — мистецтво є категорія ідеоло­
гічна (чому це «другий мотив»: знову ж за рибу гро­
ші! — М. X. ) й до систематики надбудов ми по­
винні очевидно підходити, як до систематики іде­
ологій, що й потрібно в нашому дальшому ви­
кладі».
Так продовжує далі тов. Пилипенко. Але яка ж це «си­
стематика»? А систематика тут така, що не можна во ім’я
запаморочення плужанських голів публічно плести нісе­
нітницю. Що таке систематика? Систематика є наука про
систему, є метода збудування системи. І виходить тоді так:
до методи збудування системи мистецтва ми мусимо підхо­
дити, як до метод збудування системи ідеологій. Так? Так!
Але «почему сіє важно в пятьіх»? Що це говорить? Бу­
квально нічого. Бо й справді: що таке «система мистец­
тва»? А чорт його знає! Що ж тоді «метода збудування си­
стеми мистецтва»? Накажи мене Бог, не знаю. Правда «ме­
тода збудування системи ідеологій» єсть, але краще по­
киньмо її, бо — поперше — кожний по своєму її тлума­
чить, подруге — і ще раз: «почему сіє важно в пятьіх»? От­
же по цій методі примірити «методу збудування системи
мистецтва» (до речі: ми не підозріваємо тов. Пилипенка,
що він плутає «систему мистецтва» з системою організації)
— значить зарання поставити над справою хреста. До чо­
го ця «образованість»? Яке вона має відношення до наших
суперечок? Але припустім, що вона нам страшенно потріб­
на. Тоді вийде приблизно так: оскільки корова є категорія
домашня, остільки й до систематики корів треба підходи­
ти, як до систематики будинків. Правильно? Цілком спра­
ведливо! Але при чому тут Олександер Македонський?
Тов. Пилипенко ображається на нас за наше в’їдливе
253 перо. Але — що робити! — дорогий Сергію Володимиро­
вичу: місію таку взяли ми на себе і доведемо її до кінця
себто до того самого моменту, коли «систематика» поло­
жить нас прийомом «тур де бра» на обидві лопатки. Це ви
й самі знаєте, рекомендуючи Хвильового (за паном Пше-
стшельським) «запальним апостолом дурниці і мучеником
безглуздої справи».
Словом, справа з «ідеологічним» визначенням мистец­
тва рішуче заплуталась. Отже ясніш: в мистецтво дійсно вхо­
дять елементи певного суб’єктивізму, певної клясової іде­
ології (ви очевидно саме це мали на увазі?). В ті чи інші
періоди клясовий суб’єктивізм навіть з’їдає художній екві­
валент твору, робить цей твір злободневкою, метеликом,
який живе один день. Це буває в часи подібні до тих, що їх
ми пережили — 17, 18, 19, 20 тощо роки. Це буває в той
час, коли суспільство виростає з певних соціяльних форм і
через якусь клясу вибухає, щоб найти інші форми, коли
мистецтво зіграло вже свою ролю в підготовці до цього
вибуху, коли сенс цього вибуху ясний і мистецтву очевид­
но нічого робити. Отже і мистець тоді являється тільки під­
ручним, не творцем, бо його волю паралізовано волею його
кляси, якій ясний сенс боротьби і яка шукає фізичної підтрим­
ки. От чому поети й художники цього часу були смішні й не­
потрібні.
Але от вибух відбувся. Старі соціяльні форми зруйно­
вано, народжується нове суспільство в нових формах. Ре­
волюційна кляса шукає дороги в майбутнє во ім’я всієї
людськости (ми підкреслюємо «людськости», бо клясовий
егоїзм має своє виправдання остільки, оскільки він є рево­
люційним, прогресивним фактором). Тут і випливає знову
на поверхню мистецтво. Воно мусить служити революцій­
ній клясі, але не як «кляса для кляси», а як «кляса для люд­
ськости». Це його історична місія в клясовому суспільстві.
В цьому сенсі воно й є «категорією ідеологічною», і тільки
в цьому.
Тут ми, власне, і скінчили б з визначенням мистецтва,
коли б тов. Пилипенко не зачепив мистця. За ким же знову
254
ре
че наш ідеолог? Знову за Шмітом і знову величезною ци­
татою. І притягне він того самого Шміта на тій підставі,
що я, Пилипенко, «майже погоджуюсь із ним» і на тій, що
справа не в справі, а гарно придумано (і італійці коли хо­
чуть показати свою «образованость» в даному випадку зда­
ється так говорять «хе поп є уего є Ьеп т.гоуат.о»),
Так от:
«їм (каже Шміт), кому вдається володіти ми­
стецтвом найкраще і хто через це може обслугову­
вати продуктами своєї творчости інших, даючи їм
готові формули для виявлення їхніх переживань —
називаються мистцями».
Тов. Пилипенкові таке визначення страшенно подоба­
ється, тим паче, що воно страшенно не мудре і тим паче,
що висловивши його, можна сховатись за «авторитет»
Шміта. Але оскільки цей авторитет липовий, то й вийде: піп —
це той, кому вдалося оволодіти попівством і хто через те
може обслуговувати продуктами своєї творчости інших,
даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань.
Музика — це той, що оволодів музикою і т. д. Словом, різ­
ниця між попом і мистцем та, що перший оволодів попів­
ством, а другий — мистецтвом. Але хто такий піп і хто та­
кий мистець так і залишилось неясним, особливо коли взя­
ти на увагу, що ми не маємо визначення ані попівства, ані
мистецтва.
Тому й «треба пам’ятати, що мистецтво профе-
сіоналістів-мистців від мистецтва не-мистців відріз­
няється тільки кількісно, а не якісно».
Словом Шміт запевняє тов. Пилипенка, що його, Пи-
липенків, памфлет відрізняється від якогось памфлета
Вольтера «тільки кількісно, а не якісно», і наш друг гото­
вий вже йому, Шміту, свівати дитирамби. Не, дорогий то­
варишу: «се лев, а не корова», не довіряйте! їйбо, бере «на
арапа». Хоч як це й видно, але мистець неодмінно і принай­
мні мусить бути талановитою чи то геніяльною людиною.
Принаймні. З бездари й мільйон Шмітів нічого не зро­
блять. Це є аксіома, не «самозакоханість» — це, тов. Пили­
пенко, є ясність думки.
25$ Інша справа, коли ви цитуєте тов. Леніна, що мистец­
тво, мовляв, «належить народові і повинно входити в саму
гущу працюючих мас». Це цілком справедливо. Але не по­
миляється й Хвильовий, коли каже, що «мистецтво для
розвинених інтелектів». Що значить «розвинений інтелект»?
Це зовсім не значить, що це той, якого визначає курс уні­
верситету св. Володимира. Це й не той інтелект, що виле­
жується під боком «баби» і знає дорогу тільки до «соро-
ковки», не той, що висиджується у пивних чи то день і ніч
шпацирує по бульварах (будь то селянин, робітник, радян­
ська баришня чи то «освічений» піжон). Це той інтелект,
який намагається стати на рівень соціяльно-побутових
можливостей своєї доби. Це інтелект перш за все актив­
ний. Для нього й мистецтво. І нічого тов. Пилипенкові
брати ролю «народного» адвоката. Ми розуміємо, що та­
ке народ. Колись великому сатирику й народолюбцю Сал-
тикову-Щедрину закидали презирство «до народа». Він так
відповів:
«Непорозуміння відносно глузування мого над
народом, як здається виникає тому, що рецензенти
мої не відрізняють народу історичного, себто того,
що діє на арені історії, від народу, що втілює ідеї де­
мократизму. Перший оцінюється і набирає співчут­
тя в залежності від того, як і що він зробив. Коли він
породжує Бородавкіних і Уґрюм-Бурчеєвих, то про
співчуття не може бути й мови; коли ж він виявляє
намір вийти із стану несвідомости, тоді співчуття до
нього являється цілком законним, але міра цього
співчуття все таки обумовлюється мірою зусиль, що
робить їх народ на путі до свідомости. Щодо наро­
ду в сенсі другого визначення, то цьому народу не
можна не «співчувати».
Цією довгою цитатою ми гадаємо назавжди покінчи­
ти справу з «народними» адвокатами, і хоч скільки б тов.
Пилипенко наводив далі цитат із тов. Зінов’єва і резолю­
цій партз’їзду, ми народ все таки будемо поділяти на на­
род і «народ». Бо один народ візьме мистецтво, а другий
256
покрутить з нього… цигарки. Служити цьому останньому
»ли будемо… в лікнепі.
«Все це (воістину) треба мати на увазі, розв язуючи
проблему організації літературних сил».
* * *
Пробачте, ми обіцяли в другому розділі розповісти
поо кримінальну справу з літератором М. Хвильовим. Але
ЇУТ уже й третій кінчився, а справи нема. Отже, прошу.
просвітянська публіка страшенно нервується: як це так
сталося, що якийсь парвеню «потрясає основи пролетарсь­
кої літератури»? Мовляв, тут щось не ладно. Треба… Ну,
словом про те, що треба, ви узнаєте в дальших розділах.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.