Справа не в тому, з чого він почав —
справа в тому, чим він кінчить.
В. Гюю
Всі погоджуються на тому, що наша література, наше
мистецтво переживають сьогодні якусь кризу. Навіть тов.
Пилипенко це визнає. Але не всі однаково дивляться на цю
кризу, не всі однаково визначають її. Одні гадають, що ця
криза є криза творчости, інші заперечують таке твердження:
мовляв, це — не що інше, як… криза ідеологічна.
— Коли йшла суперечка про те, яку саме кризу
ми маємо (пише тов Пилипенко), я обстоював і
тепер обстоюю ту думку, що в загальній своїй ма­
сі революційні мистці кризи творчости не пережива­
ють. Кризу маємо ідеологічну (курсив меморанду­
му) в деяких товаришів.
Перш за все треба вияснити, про що тут іде мова: чи
про те, що кризу ідеологічну переживають тільки деякі то­
вариші, чи про те, що криза ідеологічна не є криза творчо­
сти. Як показують дальші міркування, тут справа йде й
про те й про друге. Ідеологічну кризу, інакше кажучи «іде­
ологічні ухили в деяких товаришів», зі слів нашого опонен­
та, спостерігаються в сьогоднішній літературі, що він і ви­
ясняє далі. Але зі слів його ж (і з підкресленням вищенаве-
деної цитати) ми довідуємося, що це «зовсім не означає
кризи творчости, бо можна багато й по-гарному творити і
збочивши з вірного шляху».
Отже, до логіки. «Збочивши з вірного шляху» і справді
291 — не значить переживати кризу творчости. Але в якому
випадку? В тому випадку, коли це збочення знайшло нову
ідеологічну «точку опертя», інакше кажучи — коли це збо­
чення приведе творця в табір до цього часу чужої йому соці-
яльної групіровки. Але коли революційний письменник, пе­
реживаючи кризу світогляду, в ідеологічних позиціях, хіба
криза ідеології не тягне за собою кризи творчости?
Отже криза ідеології с завжди криза творчости. Цьо­
го не розуміє тільки розгублений тов. Пилипенко. Правда,
далі він уже й сам, як побачимо, говорить про кризу твор­
чости. Але це не тільки не рятує становища, навпаки — ще
більш компромітує всі його засади.
Таким чином про кризу. Хто ж переживає цю кризу?
«Деякі товариші». Але хто ж ці «деякі товариші»? Зі слів
тов. Пилипенка, це всі «пролетарські письменники», які шу­
кають «дальших» від селянської кооперації «перспектив».
Правда, він констатує, що творчість цих письменників «по­
глиблюється, шириться», але і це, на його погляд, не рятує
становища: ноперше — ця «творчість відстає від культур­
ної свідомости й потреб читацьких мас», подруге — вона
несе за собою «певні ідеологічні ухили». Здавалось би, та­
кий стан речей вимагає від нас тих чи інших екстраорди­
нарних заходів; здавалось би, наш прямий обов’язок — до­
помогти нашому письменникові так пережити кризу твор­
чости, щоб він все таки залишився на наших ідеологічних
позиціях. Але за тов Пилипенком так виходить, що хоч
криза ідеології є, та нам не треба звертати на неї уваги, бо
письменник і «збочивши ідеологічно, все одно може бага­
то й гарно творити». Іншими словами — хай революційний
письменник шукає нової ідеологічно-клясової точки «опер­
тя», хай він «багато й гарно творить» для чужої нам соці-
яльної прослойки.
До більшого абсурду договоритись не можна. Ми пе­
реживаємо серйозний момент, — той момент, коли зі слів
пана Донцова «заламується психіка Жовтня», коли зі слів
його ж — «іде демобілізація революційного духа по ціло­
му фронту». Ми переживаємо неп — той період, коли ма­
ло загартовані елементи суспільства легко можуть загуби­
ти революційні перспективи. Невже ж ми будемо замовчу-
292
а
ти серйозність моменту, невже ми не прийдемо на допо­
могу тому письменникові, що губить ці революційні пер­
спективи? Невже, нарешті, ми не скажемо вам, Сергію Во­
лодимировичу, що не авторові плужанського меморанду­
му говорити про відсутність у нас «комуністичних перспек­
тив». Хто бачить «дальші» горизонти, хто не хоче допусти­
ти молодих письменників до нової ідеологічно-клясової
«точки опертя»? Ну? Організаційні пляни є результат ідео­
логічної кризи не якоїсь окремої особи, як це ви хочете ци­
нічно довести, кризи сьогоднішньої літератури, яка, зі слів
ваших, робить у кращому разі «ідеологічні ухили». 1 коли
ви одмахуєтесь від цього — ви тим самим штовхаєте на­
шу молоду літературу в обійми дрібної буржуазії.
Виходить, наш друг не розуміє серйозности моменту?
Нічого подібного!
— Не тому не гаразд із творчістю (от бачите,
уже й криза творчости єсть! М. X.), що організа­
ція погана, причини … криються в загублених пер­
спективах революційного руху.
Більше того: далі тов. Пилипенко виясняє, чому саме
загублено ці перспективи: мовляв, неп, соціяльне оточення
і т. ін. Словом, намальовано досить таки непроглядну кар­
тину. Такими чіткими рисами малює її й пан Донцов (чи
не з Донцова все це виписано?). Але що ж «натомість» да­
но письменникові? Чим же наш друг підтримав його? «Як
же уникнути ідеологічних ухилів»? На це останнє запитан­
ня тов. Пилипенко твердо відповідає:
— Вони майже неминучі, бо викривати ці ухили досить
важко.
Словом, на запитання революційного письменника:
«що робити»? подано таку відповідь: — як хочеш, «ухили
неминучі», отже можеш шукати, значить, і нової ідеологіч­
но-клясової позиції. Більшої розгублености і уявити не
можна. Кращого ліквідаторства — пошукати треба. Це
вже воістину відсутність всяких революційних перспектив.
Це — зразкова ідеологічна паніка. Але, може, тов. Пили­
пенко хоч якийнебудь вихід дає?
293 — Моя особиста думка (пише він) — ми довго
ще плутатимемось у цих формулах, аж поки ре­
флексологія не допоможе, і до знайомства з нею
й кличу.
Бачите, який вихід: рефлексологія! Яка іронія фортуни:
революціонер-марксист, сконстатувавши, що в сучасному
письменстві загублено революційні перспективи, пропонує
вилікувати цю хворобу… рефлексологією! Коли б це пи­
сав не тов. Пилипенко, а «нєкто в сєром», ми найшли б цій
пропозиції відповідне визначення. Але оскільки так рече
наш друг, то ми йому порадимо тільки трохи полікува­
тись. Рефлексологія — річ непогана, але, на жаль, вона має
таке відношення до революційних перспектив, як тов. Пи­
липенко до духу нашої епохи.
Але хто ж навіяв про «рефлексологію»? А навіяв її ні­
хто інший, як… (та буде вже вам про столипінські отруби!
С. П.)… як сатана зі столипінського отруба. Побий мене
цариця небесна, — він! Останній акорд плужанського ме­
морандуму, як не можна краще, підтверджує наше припу­
щення.
Колись тов. Пилипенко в час боротьби з «троцькізмом»
обвинувачував нас у «троцькізмі». Сьогодні він хоче припряг­
ти до нас «ленінградську організацію». Трохи не по-товарись­
кому — але “що ж поробиш: така вже його вдача. Шкода
тільки, що тов. Пилипенкові остаточно не везе. І не везе
саме тому, що він ніяк не попаде, як то кажуть, в тон, що
він жодної з цих опозицій не розуміє, і тому що… «Бог
правду завжди виведе на поверхню».
Отже взято таку аналогію: «Вільна академія пролетар­
ської літератури» і «ленінградська організація» Але що ж
таке ця «ленінградська організація»?
— З ленінградської організації, що в силу свого
територіяльного становища одірвана від селянсь­
ких районів, не почуває їхнього тиску на себе, не
зв’язана з приміським селянством родинними зв’я­
зками… виходила ота засуджена XIV з’їздом ком­
партії позиція, відси загублені перспективи даль­
шого революційного будівництва.
294
Тю-тю! Воістину — попали пальцем у небо! Умріть,
Денисе, краще не напишете! Відкіля ви взяли, дорогий
Сергію Володимировичу, таке визначення «ленінградської
організації»? Чи не Шміт, бува, спровокував вас? Невже ви
не читали відчитів останнього партз’їзду? Ну й визначення!
Повірте: тов. Сталін за таку формулу не погладить вас по
головці. Чи, може, вам «рефлексологія допоможе виплута­
тись»? От бачите: якби робили з нами по-товариськи, якби
не намагались припрягти до нас Ленінграду, то й не прий-
шлось би червоніти перед товаришами плужанами.
А втім, «прошу пробачення у читачів за цей новий по­
лемічний відступ і вертаю до теми». Бо й справді: «широ­
чезна калоша» тут зовсім не при чому*.
Так як же трактував XIV партз’їзд позицію «Ленінград­
ської організації»? Перш за все він трактував цю організа­
цію не як організацію, а як верхушку організації. З чого ж
виходила засуджена цим з’їздом позиція цієї верхушки? Се­
редній партієць, який уважно стежив за з’їздом, так гово­
рить: позиція ленінградської організації, себто недооцінка
ролі середняка, виходила не з одірваности від селянських
районів, як думає тов. Пилипенко, а з багатьох, зовсім
інших причин, також і з великого впливу на цю організа­
цію цих селянських районів. Справа в тому, Сергію Воло­
димировичу, що тут можна зробити таке припущення: Ле­
нінградські заводи й фабрики, розгубивши за час війни й
революції кваліфікований пролетаріят, в час непу почали
вбирати в себе з «приміських районів» селянство, яке й
визначило до певної міри не тільки ідеологічний стан цих
заводів, але й саму позицію «Ленінградської організації».
От відкіля могла вийти ваша «засудженість». Іншими сло­
вами: коли б ми хотіли спекулювати на цій організації, то
мали рацію так сказати: оскільки тов. Пилипенко так ро­
зуміє «позицію «Ленінградської організації», значить він
тим самим підтримує цю ж таки «верхушку». До цього ж
можна б було додати ще й те, що «Ленінград» страждав на
масовізм, подібний плужанському.
*) Між іншим: Хай Савченко й Загул ще діють, на них ще
прийде час. М. X.
295 Але — «кожне порівняння кульгає», і справа тут зов­
сім не в цій «позиції».
Тов. Пилипенкові треба було тільки поставити нас у
ніякове становище перед партією. І коли це не вдалося йо­
му, то в цьому ми зовсім не повинні. Справа тут у тому,
що таке тлумачення «позиції Ленінграду» відповідає орга­
нізаційним плянам нашого друга. Воно відповідає тому
повітрю, що легеньким весняним вітерцем летить зі столи-
пінського отруба. Таке тлумачення потрібне було йому для
того, щоб ще раз підкреслити «необхідність існування» ма­
сової автономної спілки селянських письменників. Потріб­
не, нарешті, для того, щоб похвалитись «паїньками» — се­
лянськими письменниками і поглузувати з… революційних,
яким «не видно дальших перспектив».
— Сталість, не нервовість, твердість (пише тов.
Пилипенко) твердість бува тоді, коли ясна мета,
ясні перспективи (а як же! М. X.). Все це звичайно
тоді, коли воно збудоване на твердому ґрунті со-
ціяльно-економічному (а як же! М. X.), на широкій
громадській базі, — ось це в Плузі є (а як же! М.
X.), а в пролетарських українських нема.
Так таки й нема? Чого це, дозвольте спитати, нема: от­
руба? Отруба «дєйствітєльно» нема, але за соціяльну базу
ми беремо ідеологію пролетаріяту і відповідне комуністич­
не оточення, а за економічну — елементи соціялістичного
будівництва. І нервуємось ми не тому, що не маємо відпо­
відної бази, а тому, що тов. Пилипенко, замість підбадьо­
рити революційних письменників, глузує з них: мовляв, не
мають соціяльно-економічної бази, і таким чином штов­
хає їх у ворожий табір. Ми нервуємось тому, що тов. Пи­
липенко, хоч і обіцяв допомогти пролетарському мистцеві,
«як комнезам індустріяльному пролетаріятові», але замість
такої допомоги преподносить комбінацію з трьох пальців.
Ми нервуємось нарешті тому, що тов. Пилипенко револю­
ційний плужанський молодняк веде до куркуля, до того
«твердого грунту», де «непу мета» і де на цю «ясну мету»
надіто дуже сумнівне «кільце». Але яке ж то «кільце»?
296
— Це — кооперація (пише наш друг) в усіх її
найрізнородніших формах. Вона є основою й те­
мою селянської літератури, витісняючи теми
збройної горожанської війни. Тому й ідеологічних
ухилів у плужан менше: найближчі перспективи ре­
волюційного будівництва ясні. Інша річ, коли б
поспитати їх про перспективи дальші (курсив ме­
морандуму).
Таке от «кільце»: кооперація. Звичайно, кооперація — річ
непогана, але в тому випадку, говорить тов. Сталін, коли її
ув’язано з усією радянською системою, коли з нею зв’яза­
но дальші перспективи, коли вона є нерозривний елемент
соціялістичного будівництва. Але коли кооперація не має
«дальших перспектив», коли вона «витісняє теми (скажіть,
будь ласка, яка ненависть до тем! М. X.) горожанської вій­
ни», то не тільки дозвольте взяти її під сумнів, але й доз­
вольте запитати: з чого ви радієте, шановний Сергію Во^
лодимировичу: чи з того, що куркуль має «твердий соці-
яльно-економічний ґрунт», чи з того, що йому «ясні пер­
спективи», чи з того, що він хоче одірвати кооперацію від
соціялістичного будівництва? Ну?
Так от яка це «автономія»! Пробачте, в таку «автоно­
мію» ми вам не віддамо ваш же таки «плужанський» мо­
лодняк. Ви пишете: «пролетарському письменникові гір­
ше». Це так. Але коли ви пишете: «поруч кооперації по­
стає величезна проблема соціялістичної державної проми-
словости», то ми ще раз переконуємось, що ви не розумі­
єте змісту нашої кооперації і не знаєте її місця. Ви говори­
те не про нашу кооперацію, яка не може стояти «поруч»
соціялістичного будівництва, а тільки в ньому, — ви має­
те на увазі глитайський «каператив». У противному разі
для вашої кооперації «теж не ясні б були «дальші перспек­
тиви».
Такі от пікантні тлумачення кризи ідеології й творчо-
сти. Але що вони таке, самі ці тлумачення? Це не що
інше, як привід до кризи ідеології й творчости. Тов. Пи­
липенко каже, що «проблему організації» літературних сил
297 «буде розв’язано тоді, коли ми розв’яжемо ідеологічні су­
перечки». Це цілком справедливо. Про це ми говорили
кілька років назад, коли плужанський ідеолог рішуче авто-
номізував свою масову селянську організацію. Справа в
тому, що автономізовані творчі сили з «ясними», незалеж­
ними від соціялістичного будівництва «кооперативними»
перспективами є не тільки загроза для тов. Пилипенка,
але й загроза для революційних письменників. Вони поро­
джують сумніви щодо революційних перспектив і перево­
дять хитку молодь на нову, чужу нам, ідеологічну «точку
опертя». «Невідомі обрії загірньої комуни» тов. Пилипенко
називає сьогодні «туманними пророкуваннями», негідни­
ми нашої сучасности, а «натомість» пропонує «рефлексоло­
гію» і селянську кооперацію без «дальших перспектив»,
значить без ув’язки з соціялістичним будівництвом.
Отже, ми не припускаємо, щоб наш друг не хотів пе­
ретворити Плуг в гуртки мистецької самоосвіти. Але у вся­
кому разі він не розуміє, що творчість селянських письмен­
ників тільки в тому випадку буде ув’язано не лише з коопе­
рацією, але й з соціялістичним будівництвом, коли не бу­
де цього автономного центру. Отже справа не в «голові,
що їй хвіст заважає», а справа в ліквідації «хвоста Робес-
п’єра», що її, ліквідації, так хоче сатана зі столипінського
отруба , якому сатані несвідомо й об’єктивно робить кнік­
сени наш дорогий Сергій Володимирович.
Такий плужанський меморандум. Це — коли це мож­
на назвати філософією — є найреакційніша філософія в мо­
лодому мистецтві. Куркуль одягається в червоний колір і
прохає вже через таку витриману марксистськи людину, як
тов. Пилипенко, «автономної» кооперації, то «автономно­
го» «ідеологічного» центру. Отже передайте йому від нас,
дорогий Сергію Володимировичу, «ґрунтовну» комбінацію
з трьох пальців.
Ідеологічний центр — єдиний, і ім’я йому — компар­
тія.
Але яким же чином компартія буде організовувати іде­
ологічно літературні сили? На це запитання відповідь дає на­
ша критика засад другого прихильника масовізму — т.
Щупака.