(Цим знаком переможеш)
Отже меморандум майже все сказав. Залишається два-
три питання і на них мусять відповісти учні тов. Пилипен­
ка — відомі марксисти з Києва і з Москви.
Так як же компартія буде організовувати ідеологічно
літературні сили? Дати на це таку просту відповідь, що її
второпає й уманський дурень — майже неможливо. Хто
сумнівається в цьому — той ні чорта не розуміє, той не
добачає в ідеології елементів найскладнішого процесу. Але
в той же час треба сказати, що розв’язавши це питання, ми
тим самим розв’язуємо на 80% одну із найважніших про­
блем. Бож питання нашого ідеологічного впливу через лі­
тературу не є питання «оранжерейного» мистецтва, — це
проблема ідеологічного розвитку культури всієї нації. Ін­
шими словами: від пропорції нашої уваги, нашого вміння
щодо поставленого питання залежить в великій мірі і ідео-
логічнио-клясовий зміст культурної революції, що почина­
ється на Україні.
Ах, культурна революціє! Яке ти привабливе гасло!..
Але от біда: кожний по своєму тлумачить тебе. Хіба авто­
кефалія проти тебе? Боже борони! Хіба еміграція не симпа­
тизує тобі? Хіба реакція не покладає на тебе великих на­
дій? Хіба, хіба, хіба? Ах, культурна революціє!
Цим ми, звичайно не думаємо одрекомендувати себе
«мракобєсами», які всюди шукають «крамоли». Ми цим
хочемо підкреслити таких два моменти. Перший: проти
299 решток февдалізму, що звуться «віковою тьмою», дрібна
буржуазія і сьогодні бореться в союзі з нами, другий: як і
в 17-му році вона намагається захопити в цій боротьбі ко­
мандні висоти. Отже, наше завдання за всяку ціну залиши­
ти за собою і сьогодні цей привабливий «закуток». Іншими
словами: ми і справді повинні так організувати ідеологію
нашої преси, наших літературних сил, щоб фактичним іде­
ологічним гегемоном залишився все таки пролетаріят.
Але яким же чином пролетаріят буде грати на першу
скрипку, коли для нього українська культура є й досі Іегга
іпсо§пііа? Коли ми кажемо, що пролетарський художник
для «дальших» перспектив має соціяльний Грунт, то це зов­
сім не значить, що цей Грунт в даному його стані може бу­
ти базою конкретних і міцних ідеологічних факторів для
культури великого народу.
Таким чином ми прийшли до того самого висновку,
що його вже демонструвала кілька разів компартія: поки
пролетаріят не оволодіє українською культурою, доти не­
ма ніякої певности, що культурна революція на Україні
дасть нам бажані наслідки. Отже, розв’язуючи проблему
ідеологічної організації літературних сил, ми знову і знову
викидаємо бойове гасло:
«ДАЙОШ» ПРОЛЕТАРІЯТ!
Але, на жаль, і це гасло не всі однаково розуміють.
Тов. Пилипенко, наприклад, радить нам (чому не собі —
аллах його знає!) якось там «зв’язуватись» з робітничою
масою, йти до неї, йти, так би мовити, «в народ». Тов. Щу­
пак, повіривши комусь, що його «виступи є ознака велико­
го маштабу Щупакового світогляду», киває в журналі
«Життя й революція» (№ 12, 1925 р.) на димар Бродсько-
го: мовляв, «дайош» пролетаріят! Академія Наук радить
нам листуватись (пробачте, Ваша Світлість, але кажуть, ви
листуєтесь) з якимсь там справжнім робітником із справ­
жнього Донбасу, що має довгі вуса і найщирішу українсь­
ку стрічку. Словом, кожний по своєму розуміє це бойове
гасло.
Ну, а як же ми? Що ж ми? О, ми розуміємо, де захова-
300
н
о, як кажуть німці, собаку. Все, що ви пропонуєте нам,
вельмишановні, є не більш не менш, як паліятив. Втягува­
ти пролетаріят таким чином в українську культуру ви бу­
дете до самісінького другого «пришествія». Така поста­
новка питання не витримує ніякої критики і фактично му­
сить, за допомогою плужанських меморандумів, перевести
нашу літературу на чужу компартії ідеологічну «точку
опертя». Це з нашого боку був би гибельний компроміс.
Ми в цьому питанні безкомпромісні. Ми «требуем» (по-
українськи «вимагаємо») серйозно поставитись кому це
слід до українізації пролетаріяту. На димар Бродського ми
кивати не будемо.
Але що ж нам заважає перевести дерусифікацію ро­
бітництва? Адже відповідна постановка компартії єсть?
Тут дозвольте «почастувать по башке» російського міща­
нина, бо він (безсмертний) і є головною перешкодою. Хі­
ба ви не чули, як він хіхікав на протязі нашої дискусії:
мовляв, «перегризлись хохли». Тов. Пилипенко гадає, що з
цього радіють Маланюки й Донцови. Цілком справедливо.
Але радіють з цього не тільки українські фашисти (до речі:
на погляд Хвильового Маланюк дуже задається і не по за­
слузі гне кирпу), радіють з цього і наші внутрішні «добро-
желатели», потираючи руки по закутках. Ми говоримо про
нього, — про російського міщанина, якому в печінках си­
дить оця українізація, який мріє про «вольний город Оде­
су», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий
язик», який кричить в Москву: «ґвалт! рятуйте, хто в Бога
вірує»!, який почуває, що губить під собою ґрунт, який по
суті є не менший (коли не більший) внутрішній ворог рево­
люції за автокефально-столипінський «елемент». Цей сата­
на з тієї ж самої бочки, що й наш куркуль. Саме він є го­
ловною перешкодою до дерусифікації робітництва.
Отже, наше друге завдання (коли перше — передати
комбінацію з трьох пальців на отруби) — ошарашити «по
башке» російського міщанина. Тов. Щупак у своїй талано­
витій статті майже в кожному рядкові згадує «мистців-про-
летарів». Це, звичайно, похвальна звичка, але де він їх на-
301 брав, — наш «давніший» марксист так і не признається.
Мовляв: ага, а в тебе нема! Припустім, що тов. Щупак пе­
рехитрив нас, киваючи на димар Бродського. Але хіба
справа в цьому? Хіба затягнувши якийсь п’яток робітників
в Гарт чи то Плуг, ми розв’язуємо питання? Справа не в
плужансько-гартованських «артистах» (за термінологією Ле­
ніна), справа в тому, який «соціяльний грунт» набрала
культура, справа в тому, чи контролює її пролетаріят і
безпосередньо масою, і через свій авангард. Цього не розу­
міє тов. Щупак, як і його харківський патрон, і не розу­
міє саме через свою, вибачте за вираз, «марксистську ко­
роткозорість». Інакше він покинув би «лепетати» щось про
«плеяди мистців-пролетарів» та «культурний ренесанс». За­
мість того, щоб витрачати енергію на організацію в Києві
димаря Бродського, тов. Щупакові слід піти в якийсь ро­
бітничий профсоюз і українізувати його верхушку. Вже час
зрозуміти наше гасло «дайош пролетаріят» так, як того ви­
магає дана політична ситуація. –и
Українізація, з одного боку, є результат непереможної
волі 30-мільйонної нації, з другого — це єдиний вихід для
пролетаріяту заволодіти культурним рухом. І коли цього
не розуміє російський міщанин, що сидить в робітничих
клюбах, у відповідних культурно-правових установах, то
перше бойове завдання для тов. Щупака — це допомогти йо­
му. Треба нарешті переконати цього міщанина, що все
одно йому прийдеться передати «браздьі правлення» у
більш певні руки, все одно він скоро опиниться без бази і
примушений буде остаточно капітулювати. Його «лебеди­
ная песня пропета».
Отже, розпускайте, тов. Щупаче, Плуг та злазьте
скоріш на якусь командну висоту в робітничому профсою-
зі: бо дерусифікація робітництва є перща й найголовніша
передпосилка до розв’язання проблеми ідеологічної органі­
зації літературних сил. Досить «розговорчиков»! «Дайош»
пролетаріят!