Твоя правда, читачу! В моїх оповіданнях
нема епічної об’єктивности.
А. Кримський
Отже тільки через свою інтелігенцію ми організуємо
ідеологічно літературні сили. Значить і всю нашу увагу ми
мусимо концентрувати не на аморфній масі, а на кадрах
молодої інтелігенції, що виходить з вузів і йде повз нас
до… (в кращому разі)… тов. Дорошкевича. Досить грати
«в бірюлькі»! Коли Пилипенко чи то Щупак не
розуміють, як можна з одного боку захищати Дорошкеви­
ча від комкрикунів, а з другого захищаючи, брати під сум­
нів його ідеологічну установу, то їм просто прийдеться
одійти кудись убік.
Тов. Щупак ніяк не розуміє, чому ми «дали перевагу
Зерову перед Савченком». Для нього наша тактика є нев­
ловимий для свідомости «процес». Але оскільки ми свою
статтю призначаємо для об’єктивної авдиторії, то й до­
звольте зупинитись ще раз на цьому моменті.
Здається в «Преступлении и наказаний» Достоєвський
називає себе поетом пролетаріяту. Ґеорґ Брандес не тільки
не усумнився в цьому, але й підтверджує це цілим етюдом
про геніяльного письменника. Цим ми не збираємося при­
стосувати Достоєвського до нашої сучасности, ми тільки
хочемо сказати, що таке твердження не пошкодило в свій
час Ґорькому виступити проти творів Достоєвського, як
проти реакційного чинника. Ми цим хочемо сказати, що
307 одного бажання бути поетом пролетаріягу дуже замало
це поперше. Подруге дозвольте пригадати таке прислів’я:
«не все те золото, що блищить».
Чому ми проти Загула, Савченка еіс? Звичайно не то­
му, що вони — Загул, Савченко, а тому, що вони, прийняв­
ши «масовізм», об’єктивно мусять грати в дудочку дрібної
буржуазії. Коли б ці люди мали більше права на комуні­
стичний партквиток, як тов. Щупак, то й тоді ми виступи­
ли б проти них з неменшою завзятістю. Справа в тому,
що їхнє суб’єктивне бажання стати червоними, об’єктивно
робить їх жовтоблакитними, оскільки вони йдуть під га­
слами «автономної кооперації» та «автономного ідеологіч­
но-бойового центру» (див. тези головного ідеолога масо-
візму).
«Невже (пише Щупак) кожний сільський інтелі­
гент є неодмінно реакційна сила, а кожний місь­
кий — провідник поступу? Чи не перша прийшла
до революції сільська інтеліґенція, чи не тягнулась
міська у хвості»?
Цілком справедливо, тов. Щупаче. Але що це зна­
чить? Які треба робити відціля висновки? Чому це, нареш­
ті, сільська інтелігенція обов’язково мусить бути представ­
ницею незаможнього селянства.
Коли ми говоримо про урбанізовану інтелігенцію, то
маємо на увазі сьогоднішню конкретну політичну ситуа­
цію. А от тов. Щупак про це забуває. Звичайно, село «по­
стачало» революціонерів, «що зв’язувались з пролетарія-
том». Але коли це було? Це було в ті часи, коли дрібна
буржуазія рвалась з тісних рямців февдалізму. Це було до
кінця горожанської війни. Але тепер, коли село стало на
твердому соціяльно-економічному ґрунті, хіба тепер актив­
ність сільської інтелігенції не може об’єктивно стати реак­
ційною силою? Ви скажете, що до цієї активности треба
дати наш ідеологічний контроль. І це цілком справедливо,
і саме в цьому й справа. Треба давати контроль. Але яким
чином ми будемо контролювати, коли в масі ми марксистсь-
ки безграмотні, коли ми самі виставляємо гасла подібні до
308
легалізації автономних ідеологічних центрів. Те, що ми
збираємо під свій прапор «червону» масу й «червону» інте­
лігенцію і підбадьорюємо її ідеологічну активність не є
вихід. Оскільки ця маса і ця інтелігенція комуністично не
викристалізувані, оскільки остання частенько інтелекту­
ально сильніша за нас, остільки ми самі собі риємо яму. В
цій масі і в цій інтелігенції ми будемо грати ролю дурни­
ків. Історія повторяється. Штурм Перекопу приніс нам
остаточну перемогу. Але ця перемога об’єктивно може
стати за велику поразку пролетаріяту. З Азії приходили
великі і сильні народи, але завоювавши фізично європейсь­
ке культурне населення, вони мусіли інтелектуально капі­
тулювати перед ним. Це в результаті заганяло їх на крим­
сько-татарські територіяльні клаптики. Історія повторя­
ється, і ми б’ємо тривогу.
Наше чергове завдання — згуртувати навколо компар­
тії кадри молодої інтелігенції. Що це значить? Це значить,
що компартія для мистецтва, для літератури, замість нея­
сного і небезпечного гасла: «гуртуй масу!» дає нове гасло:
«не зівай! Лови талановитий вузівський молодняк!». Це зна­
чить, що тільки таким чином ми утворимо в літературі
свою ідеологічну атмосферу.
Це значить, що ми самі мусимо підтягнутись, що ми
не загубимо своєї ідеологічної установки, що ми вже, як
треба, будемо виховувати масу. Поки ж цього нема, — бе­
режіться, тов. Щупаче, можливо й добрих і хороших, але
об’єктивно небезпечних Загулів.
Але чому ж ми не жахаємося так Зерова? Поперше, то­
му, що зливатись організаційно ми з ним не думаємо, як і
він з нами. Подруге тому, що неоклясикам як більш куль­
турній і більш одірваній од куркуля частині інтелігенції до­
рожчі і зрозуміліші ідеали історичної кляси. Коли цього не
розуміє тов. Щупак, то ми йому порадимо піти в школу
політграмоти. «Давніший» марксист довго й усердно ци­
тує пана Донцова, що дає характеристику неоклясикам.
Але цитуючи, він зовсім не помічає, як ці цитати компро-
мітують його ж твердження. За паном Донцовим, неокляси-
309 ки є імпотентне угрупування, «гнилі наслідки нашої доби»,
що «не підпорядковують своє «я» громадським мотивам».
“•••’. Ми погоджуємось: це гіперболя. Більше того — це
неправильна характеристика. Але у всякому разі, коли б це
було так, як говорить пан Донцов, то вона, ця характери­
стика, зовсім не на користь «давнішого» марксиста. Нео-
клясики, не виявляючи сьогодні великої політичної актив­
носте, тим самим розв’язують т. Щупакові руки і не зава­
жають йому збити ідеологічно-чіткий центр. Коли вже на
те пішло, то краще орієнтуватись на імпотентну політично
українську інтелігенцію, ніж на активну сумнівно-червону,
яка не почуваючи ідеологічного контролю переводить мо­
лодь на «автономну кооперацію».
Тов. Щупак, жахаючись Зерова, запевнює, що «україн­
ське революційне мистецтво не піде за попутниками». Ціл­
ком справедливо! Але в якому випадку? В тому випадку,
коли воно вже не є попутницьке (чи не Загул, бува, є рево­
люційний мистець?). І в тому випадку коли це мистецтво,
увільнившись від «маси», не віддасть командних висот, як
це воно зробило в Росії. Це трапиться в тому випадку, ко­
ли ми негайно одшиємо од мистецтва своїх безграмотних
людей, які не розуміють, що в умовах непу з чужою ідео­
логією ми можемо боротись тільки ударною ідеологічною
групою, що її не засмічено різними народницьки-куркулячи-
ми гаслами й постулятами. «Незаможницько-батрацьке се­
ло» мусить мати духовні зв’язки з пролетарським містом, але
не через «ясні кооперативні перспективи», не через димар
Бродського, а через нашу викристалізовану мистецьки і
марксистськи інтелігенцію. Дрібно-буржуазна інтелігенція
«злилась у своїй творчій праці з найпоступовішим колекти­
вом нашої держави». Але справа в тому, у що це злиття
виллється? Хто виграє з того «злиття»? В той час коли тов.
Щупак «зливається» й «зливаючись» від радости п’ятки че­
ше, в цей час дрібна буржуазія загрібає до себе вузівську
молодь і утворює кадри своєї інтелігенції, яка й виховує
поза «злиттям» масу. Чи може «давніший» марксист здіб­
ний таки написати марксистську розвідку про Драгомано-
310
ва
? В той час, коли ми всю свою енергію присвячуємо
«масовій» «болтовне», в цей час у ворожому таборі «воі­
стину загострюються ідеологічні «леза».
Отже, ми переживаємо найсерйозніший момент. Ми
цим не хочемо сказати, що ми напередодні 9-го термідо­
ра, ми цим хочемо підкреслити, що Фрерони не завжди бу­
дуть мати такий вигляд, який його мали за часів великої
французької революції, що ]еипе$зе сіогее (золотий молод­
няк) не всюди і не завжди однакової поведінки, що як-не-
як, а й ми маємо тих людей, які за Гюґо, «утопали в вели­
чезних комірцях», що й у нас було «товариство голих». От­
же, будьмо насторожі! Не треба забувати основного: про­
летаріат і сьогодні і з дня на день і фактично цілий день
гнеться під вагою «залізно-бетонних колон». Йому не по­
трібні «стішки», він вимагає від нас, щоб ми через ці «стіш-
ки» виховали й підготували нашу молодь до нових боїв за
«невідомі обрії загірньої комуни». К чорту «хожденіє» в на­
род! «Дайош» справжнє розуміння марксизму!. Хто стоїть
на дорозі — к чорту його з дороги! Йде його величество
— неспокійний дух пролетаріяту.
Отже, здерусифікувавши робітництво, взявши установ­
ку на пролетарську інтелігенцію, ми тим самим організуємо
ідеологічні й літературні сили. Для нас зовсім не важно,
біля якого «критерія» об’єднались письменники — «валяй,
куда хочеш»! Для нас важно, скільки ми маємо серед цих
письменників марксистської інтелігенції, для нас важно,
якої вона кваліфікації. Для нас, нарешті, важно під яким
прапором гуртується вузівська молодь. Коли викристалі-
зуваний ідеологічно комуніст опиниться раптом в органі­
зації неоклясиків (справа, звичайно йде не про Хвильового,
заспокойтесь тов. Щупаче!), то це не мінус, а плюс! Але
коли вчорашні символісти опиняться в Плузі , де нема
жодного (будемо правду казати) витриманого марксиста,
то це величезний мінус і велика наша поразка. Розумієте,
що це таке? Знаєте, як назвати такі міркування? Це, тов.
Щупаче, є діялектика. Коли тов. Дорошкевич підготує п’я­
ток своїх вузівських учнів до журнальної праці, то повір-
311 те нам, що цей п’яток в тисячу разів (кіс!) сильніше вплине
на масу, ніж Гарт і Плуг вкупі. Розумієте що це таке? Це
вже привід для Дорошкевича вважати нас за дурників. Так
то, вельмишановний «давніший» марксисте! Мудра штука
— оця ідеологія. Зрозуміли, як ми будемо організовувати
ідеологічно літературні сили? Ні? Ну, й не треба!
На цьому, власне, ми й мусіли б скінчити свою статтю.
Бо й справді соціяльну природу масовізму розкрито,
основні цілі мистецької політики нашвидкуруч накинуто.
Чого ж більш — вищих завдань ми й не брали на себе.
Але оскільки в нашу дискусію врізався ще один «масовик»,
то дозвольте й про нього два слова, тим паче, що він заче­
пив цікаве питання. Ми маємо на увазі москвофіла К. Бу-
ревія і його брошурку «Европа чи Росія».
Отже, до останнього розділу, що його, до речі, ми
трактуємо в пляні нашої статті, як додаток.