Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

МОСКОВСЬКІ ЗАДРИПАНКИ

Если русские могут гордиться несколькими по-
зтическими именами, — они первоначально обя-
заньї зтим соприкосновенности своей истории и
истории Европьі и усвоенньїм у Европьі злемен-
там жизни. «Что же касается малороссиян, то
смешно и думать, чтоб из их поззии могло те-
перь что нибуть развиться. Двинуть ее (малорос-
сийскую поззию) возможно только тогда, когда
лучшая благороднейшая часть малороссийского
населення оставит французкую кадриль и снова
примется плясать трепака и гопака».
В. Г. Бєлінський
Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не
думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим
хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії
просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учи­
тись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю лі­
тературу не любимо, а це значить, що ми органічно не мо­
жемо на ній виховуватись. А втім ми жартуємо: ми й не
для цього наводили цю цитату: ми хочемо сказати тільки,
що тов. Буревій помиляється, — Бєлінський «зробив по­
милку» не лише «проти Шевченка». Він зробив її «проти»
всієї української літератури. Отже, раніш ніж радити «на­
шим критикам» в претенсійній брошурі «почитати Бєлінсь­
кого», йому б самому не завадило при нагоді сходити до
якоїсь московської книгозбірні.
Це — як вступ, що мусить з місця в кар’єр, шпигнути
нашого москвофільствуючого «європейка».
313 Отже, ще раз: в даній брошурі нас цікавлять не ті тези,
що вар’їрують пилипенківський меморандум, — нас ціка­
вить «европенкова» порада нашій молоді вчитись у росіян.
Дозвольте перш за все одрекомендувати вам «погляди»
того москвофіла, що «имеет жительство в гор. Москве».
На його погляд, «життя сучасної України якось на два-три ро­
ки запізнюється проти московського». В цьому він ніколи не
сумнівається, бо він перш за все, розглядаючи якесь яви­
ще, турбується: де ж паралель? Де ж цьому явищу ідентич­
ний факт чи фактор у «московському житті»? Хвильовий
виступив? Ага, — Веронський! Не годиться? Ну, так тоді
хай Воронський буде Кость Буревій. Так і написано в інфор­
мації, присланій із Росії: «Кость Буревій — український
Воронський». Пільняк? Ага, у нас єсть Хвильовий! Не го­
диться? Та що ви, от історія! Ну, тоді хай буде Всеволодом
Івановим Копиленко. «Американці» Досвітнього? Прекра­
сно, у нас у Москві єсть Сінклер… Чи то пак перекладено
на російську мову, що по суті одне і те ж: ви ж все одно не
вчитаєте по-англійськи. Напостовщина? Ага, у нас
Плуг. Воронщина? Прекрасно, найдемо й Гарт.
Ми цим не хочемо заперечувати того, що Хвильовий
— «українізований пільнячок», Боже борони, навіть навпа­
ки, що ті чи інші явища «життя московського» мають від­
повідні відзеркалення у сучасному житті України. Ми цим
хочемо підкреслити, що наші москвофіли вульгарно спро­
щують цей метод, до якого абсурду вони докукурікуються,
коли пропонують нам російський крам, російську школу:
мовляв, ідіть туди, «там маємо прекрасні переклади творів
світових письменників» (так і написано в брошурі), нібито
ми про це чуємо перший раз, нібито ми такої геніяльної
літератури не можемо й у себе «утворити». Скажіть, будь
ласка, яка мудрість: переклади чужу річ і потім задавайся!
Не туди б’єте, тов. Буревію! Перекладами не замани­
те. Не заманите навіть оригінальною літературою, бо сьо­
годні, коли українська поезія сходить на цілком самостій­
ний шлях, її в Москву ви не заманите ніяким «калачиком».
Не найдете ви паралелів в «московському житті» і в нашій
314
дискусії. І це зовсім не тому, що той чи інший учасник
українського диспуту талановитіш за того чи іншого росій­
ського (Боже борони!), а тому, що українська дійсність
складніша за російську, тому, що перед нами стоять інші
завдання, тому що ми молода кляса молодої нації, тому
що ми молода література, яка ще не мала своїх Львів
Толстих і яка мусить їх мати, яка не на «закаті», а на від­
родженні.
Звичайно, розвиток культури «визначають економічні
відносини». Але в тому то й справа, що ці відносини не
зовсім «однакові в обох країнах». Вони однакові остільки,
оскільки вони однакові в світовому (8Іс!) хазяйстві і оскіль­
ки це потрібно для єдиного фронту проти буржуазії. Укра­
їнська економіка — не російська економіка і не може бути
такою, хоч би тому, що оскільки українська культура, ви­
ростаючи з своєї економіки, зворотно впливає на останню,
остільки і наша економіка набирає специфічних форм і ха­
рактеру. Словом Союз все таки залишиться Союзом, і
Україна є самостійна одиниця. Радимо тов. Буревієві приї­
хати сюди і уважніш придивитись. Боїмось тільки, що за­
кричить він «ґвалт»! Бо й справді: Малоросія вже одійшла
«в область преданія». Ми під впливом своєї економіки при­
кладаємо до нашої літератури не «слов’янофільську тео­
рію самобутности», а теорію комуністичної самостійности.
Правда, ця теорія наших москвофілів-«европенків» мо­
же налякати, але нас, комунарів, вона зовсім не лякає і на­
віть навпаки. Росія ж самостійна держава? Самостійна! Ну,
так і ми самостійна.
Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій
власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке
питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти
курс?
У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких
застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу
з літературою. Від російської літератури, від її стилів укра­
їнська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніко­
ли б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнту-
315 ватись на московське мистецтво. Справа в тому, що росій­
ська література тяжить над нами в віках, як господар ста­
новища, який привчав нашу психіку до рабського насліду­
вання. Отже вигодовувати на ній наше молоде мистецтво
— це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту
нам і без московського мистецтва відомі, навпаки — ці ідеї
ми, як представники молодої нації скоріш відчуємо, ско­
ріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація на захі-
дньоевропейське мистецтво, на його стиль, на його прийо­
ми. Тов. Буревій гадає, як і кожний москвофіл-«европен-
ко», що ми з «огляду досягнень російської післяреволюцій­
ної літератури топчемось десь далеко позаду». Цього б ми
не сказали, бож не халтура Гладкових та інших новоявле-
них Львів Толстих буде конкурувати з нашою молоддю.
Але справа не в цьому. Що це доказує? Те, що ми ще не
утворили геніяльних речей? Це доказує, що ми не встигли
взяти справжнього курсу, це доказує, що коли нас, моло­
дих, вже зараз рівняють зі «старими» росіянами, то оче­
видно нічому вже нам учитись у них. Очевидно, «в конеч-
ном счете» вони пасуть задніх. Що таке Европа ми знаємо,
знають це й наші читачі. І коли тов. Буревій досі не знає,
то хай приїжджає до Щупака чи то Пилипенка — вони йо­
му розкажуть.
Дуже цінне побажання прислав нам на Україну Буре­
вій: мовляв учись європейських мов, бо лише тоді будеш
цінним «енком». Справедливо він обурюється й проти Зе-
рова: мовляв, чому не знаєш ще киргизької! Шкода тільки,
що він не спитав, скільки мов знає його московський го-
сподь-бог В. Бєлінський. А знає він от скільки: жодної!
Правда, пікантно, дорогий товаришу «європейко». Але що
це значить? А це значить, за вашою кваліфікацією Бєлінсь­
кий «не годиться в провідники до Европи». Хто це не го­
диться? Бєлінський? Та ж ви нам допіру радили у нього
учитися? Де ж тут логіка?
Але справа і не в цьому. Тов. Буревій страшенно на
нас обурюється: мовляв замовчуємо «значення російської
літератури». Він так і пише: «Я не буду замовчувать
316
свого обурення» і т. д. Він з обуренням інформує нас за­
днім числом зі своїх московських задрипанок, що «Досто-
євський заволодів думкою цілої Германії, що і т. д.». Во
ім’я російської літератури він готовий уже штовхати нашу
молодь в достоєвщину.
От так «європейко»! Де там він в Москві побачив «про­
цес літературного відродження» — хто його знає. Але все
таки він ніяк не второпає, чому московське мистецтво сьо­
годні не може переживати «процесу відродження» і чому нам
не можна наслідувати Достоєвського. Що російська літера­
тура є одна із найкваліфікованіших літератур — це так.
Але наш шлях не через неї. Коли сьогодні «московська лі­
тература — це ті джерела, з яких черпають «європейки», то
завтра вони узнають, що М. Зеров незрівняно вище стоїть
у своїх перекладах російських Жуковських (див. рецензію
проф. Білецького). Нарешті вони узнають, що кінець прий­
шов не тільки «малоросійщині, українофільству й просві­
тянству», але й задрипанському москвофільству.
Досить, «фільствовати» — «дайош» свій власний ро­
зум! Коли ми беремо курс на західньоевропейське пись­
менство, то не з метою припрягати своє мистецтво до яко­
гось нового заднього воза, а з метою освіжити його від
задушливої атмосфери позадництва. В Европу ми поїдемо
вчитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти
надзвичайним світлом.Чуєте москвофіли з московських
задрипанок, чого ми хочемо? Отже, — смерть достоєвщи-
ні! «Дайош» культурний ренесанс!
Нашій статті гіпі§. Апологети писаризму ще раз прой­
шли перед нами. Але що ж таке писаризм? Писаризмом
ми називаємо те явище в нашому житті, що його вихову­
ють писарі від мистецтва. Цей оригінальний апарат бере
на себе місію паралізувати волю активного суспільства.
Писаризм це є брунька від масовізму, це є рідний брат
дрібної буржуазії.
Точка.
Р. 8. Пробачте: ми так і забули про кримінальну спра­
ву з літератором Миколою Хвильовим. Отже просвітянсь-
317 ка публіка страшенно нервується: мовляв, парвеню — і на то­
бі — «потрясає основи пролетарської літератури». Отже
треба нарешті розшифрувати цю таємну особу, подиви­
мось, що він тоді заспіває? Словом, почтенні громадяни
нашої республіки скоро будуть читати таку афішу:
— Увага! Увага! Увага!
На днях буде знято «чорну маску» з всеукраїнсько­
го чемпіона полеміки Миколи Хвильового (вхід
безплатний)… хоч знято буде, правда, і не по пра­
вилах циркової боротьби, бо, як відомо, машкару
тоді знімають, коли супротивника положено на дві
лопатки, тут же маємо навпаки: спершу знімемо,
а потім вже положимо.
Примітка рукою Хвильового на афіші:
Даремно турбуєтесь: не положите і знявши!… А
втім може й рація: не дарма я думаю тікати за
кордон.
1. Апологети писаризму
Третій цикл памфлетів М. Хвильового. Окремими розділами
цей цикл було опубліковано на початку 1926 року в додатку до
газети «Вісті», «Культура і побут» під загальною, вищеподаною
назвою, з такими підзаголовками і в таких числах:
1. «Культура і побут», Харків, 28 лютого 1926, ч. 9, стор. 2-3
— І. «Апологети писаризму:І.До проблеми культурної револю­
ції)».
2. «Культура і побут», Харків, 7 березня 1926, ч. 10, стор. 2-6
— II. «Що ж таке мистецтво»?; III. «Так що ж таке, нарешті, ми­
стецтво»?
3. «Культура і побут», Харків, 14 березня 1926, ч. 11, стор. 2-8
— IV. «Просвітительство», як просвітянство»; V. «Веселі «крите­
рії»; VI. «Критерій» найвеселіший і наш».
4. «Культура і побут», Харків, 21 березня 1926, ч. 12, стор. 2-8
— VII. «Рові зсгіршт, який розчаровує»; VIII. «Масовізм — мо­
сковський і ваш»; IX. «Ну, так яка ж криза»?
318
5. «Культура і побут», Харків, 28 березня 1926, ч. 13, стор. 1-8
__ X. «Дайош пролетаріят»; XI. «І ще «дайош» інтелігенцію»; XII.
«Розділ передостанній»; XIII. «Московські задрипанки». Окре­
мою книжкою цей цикл памфлетів не вийшов. До нашого видан­
ня ми беремо його з зазначених вище чисел «Культури і побуту».
2. Гінденбург Пауль фон (1847-1934) — видатний німецький
військовий діяч, генерал, герой Першої світової війни, президент
Німецької Республіки (після смерти Фрідріка Еберта) від 1925 ро­
ку по 1931.
3. «Журналист» — тогочасний провідний орган спілки росій­
ських радянських журналістів.
4. «Красная новь» — перший російський пореволюційний лі­
тературно-мистецький . і науково-публіцистичний журнал, що вихо­
див за редакцією А. Воронського 1921-1927.
5. «Літературно-науковий вістник», Львів, 1925, ч. XII.
6. Прослойка — з рос, по-укр. — прошарок.
7. Буревій Кость (1888-1934) — поет, сатирик, драматург, пу­
бліцист і політичний діяч. До революції 1917 р. активний член
Російської Партії Соціялістів-Революціонерів, політичний в’язень
царських тюрем і заслань. Після 1920 року відійшов від політич­
ної діяльности й активно влючився в українське літературне, ми­
стецьке і наукове життя. Автор пародійно-сатиричних творів —
«Хами», «Зезандропія», рев’ю і буфонади — «Овечі сльози», «Чо­
тири Чемберлени», спогадів — «Мертві петлі», драми — «Павло
Полуботок», монографії з історії українського театру і числен­
них літературно-критичних статтей, опублікованих під різними
псевдонімами (Нахтенборґен, Варвара Жукова, Едвард Стріха та
інші) в «Новій генерації», «Літературному ярмарку», «Проліт-
фронті» та інших. В розпалі літературної дискусії він з Москви
обізвався дразливою і дещо двозначною спрямуванням брошу­
рою «Европа чи Росія?». М. Хвильовий відразу вхопився за цю
тему й відповів відомим, дразливим для офіційних кіл і фаталь­
ним для себе .памфлетом «Московські задрипанки», зарахувавши
за одним махом К. Буревія до москвофілів.
319 8. Шміт Ф. І. (1877-1942) — український історик мистецтва
професор Харківського університету (з 1912 року), член АН У р.
СР, автор багатьох праць з історії мистецтва. Тут мова йде
правдоподібно, про його монографію «Мистецтво, його психоло­
гія, його стилістика, його еволюція», що була опублікована 1919
р. російською мовою.
9. Ь’агі роиг Гагі (фр.) — мистецтво для мистецтва.
10. Полонський В. П. (1886-1932) і Лелевич Г. (1901-1945) — то­
гочасні російські партійні критики з «напостівським» ухилом (Ле­
левич).
11. 8е поп є УЄГО є Ьеп ітоуа1:о(італ.) — Якщо це неправда, то це
велике відкриття.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.