Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

ОДВЕРТИЙ ЛИСТ ДО ВОЛОДИМИРА КОРЯКА

Відповідь на «Хвильовистський соціоло­
гічний еквівалент» (журнал «Гарт» № 1)
Шановний товаришу,
— Допіру повернувся з цікавої подорожі й поспішаю,
хоч і з великим запізненням, відповісти Вам. Свого листа я
хотів би почати такими ж сміливими імпресіоністичними
мазками, якими ви свого почали — ну, хоч би оповідан­
ням про життя закордонних людей (швайцарців, францу­
зів та німців), що серед них я жив увесь час розлуки моєї з
дорогим мені Харковом, але — їйбогу! — боюсь: я ж така
ідеологічно невитримана людина, а психологічна Европа
така провокаторка! «Старого воробья на мякінє не провє-
дьош», як говорить наше українське прислів’я… Правда? ..
І потім скажу так: краще вже без імпресіонізму, а щодо
закордонних людей, то хай про них напишуть інші ман­
дрівники по білому світу — ну, хоч би відомий Вам Ваш
сутрудовник І. Ю. Кулик, чи то «нова українська письмен­
ниця» С. Левітіна (див. жур. «Ж. й р.», № 6, ст. 446).
Ваша стаття з епіграфом із мого памфлету («ну, й ча-
сок, їдрі його налєво!») мені й подобалась і не подобалась.
Подобалась у ній експресія, стиль, прийоми й т. д. (з цьо­
го боку вона — найталановитіший етюд, з усіх Ваших кри­
тичних етюдів), не подобався — зміст. Подобалось те, що Ви
в ній називаєте себе «темною людиною», і не подобалось
те, що Ви говорите не щиро. Особливо ж мені не подоба­
ється Ваша мандрівка в той закуток XVIII віку, де колись
робили критику чистому розумові, бо я ніяк не можу прий­
няти апології «темних людей» і апології того царства, що
його так недолюблював колись семінарист Добролюбов.
Ваші ліричні вражіння від «армистів» мене, звичайно,
мало обходять, і тому в поле мого овиду Ви попадаєте са­
ме в той трагічний момент, коли, повернувшись із вистав­
ки «з отакою головою», починаєте «шукати» та філософ­
ствувати.
391 — «Творчість не є певний спосіб пізнання дійсности»,
— пишете Ви. — «Часткові наслідки мистецької творчости
використовуються, як джерело пізнання суспільної ідеоло­
гії й матеріяльної дійсности певної доби. Але завдання ми­
стецтва зовсім інше; воно є знаряддям емоційного поши­
рення від людини до людини й на широкі маси клясової
ідеології».
Ясно, нудно і недвозначно. Одверто і претенсійно на­
магаєтесь Ви ревізувати плеханівську, цебто марксистську
естетику, і публічно рекомендуєте себе завзятим прихиль­
ником пилипенківщини. Більше того: як слухняний учень
Сергія Володимировича, ви радите нам наслідувати вели­
кого просвітянського вчителя навіть у системі доказів.
Припустім, що творчість (у даному разі мистецтва, зна­
чить мистецтво) «не є певний (???) спосіб пізнання дійсно­
сти». Відкіля ж тоді взялися «часткові наслідки», що «вико­
ристовуються як джерело пізнання» і т. д.? Значить, ми­
стецтво є до певної міри і спосіб пізнання дійсности? Наві­
що ж тоді такий грізний «імператив»? Чи не для того, щоб
тут же від нього одмовитись? Нарешті, припустім, що ви­
щезгаданого протиріччя нема у Вашій статті, і дамо Вам
слово для захисту свого визначення. «Але», — захищаєте
Ви — «завдання мистецтва» й т. д. Словом, «на городі бу­
зина, а в Києві дядько». Почали з визначення, а з’їхали на
завдання. Завдання, звичайно, витікає з визначення, але, на
жаль, це речі зовсім не однакові. Коли Ваш ВУСПП, при­
пустім, мусить поставити перед собою революційні зав­
дання, то це зовсім не значить, що його природа не контр­
революційна. Ви розумієте?.. І потім хіба ж- це визначення
– «творчість не є певний (???) спосіб» і т. д.? Це ж тільки
заперечення Плеханова.
Яка ж Ваша формула? Що ж таке мистецтво? — знову
питаю я, як у свій час запитував Пилипенка. Але Ви мов­
чите, і я Вам співчуваю: одверто з доброї волі, свого визначен­
ня ви не дасте, бо не хочете фігурувати на сторінках нашої
преси ідеологом «дідів шестидесятників».
— «Ідеологія, — говорите Ви далі, — є щось ширше за
пізнання».
392
Але Ви зовсім даремно так говорите, бо Вам усе одно
не вдасться замаскувати утилітаризм свого хохлацького
«просвітительства» схоластикою страшенно наївних твер­
джень. Поперше: відкіля Ви взяли це напівмістичне
«щось»? Хіба ідеології не дано визначення хоч би тим же
Енгельсом? Хіба марксисти мислять такими абстракція­
ми? (От шкода, що Ви уважно не читали моїх «апологетів
писаризму»!). І подруге: хто це Вам порадив порівнювати
пізнання з ідеологією? Що таке ідеологія? Ідеологія, — го­
ворить відповідна хрестоматія для дітей середнього віку,
— є ідеалізований відсвіт в ідеях соціяльних відношень.
Що ж таке цей відсвіт? Це — складний ідейний процес.
Яким же чином протікає цей процес? Він протікає че­
рез пізнання дійсности. Невже Ви й тепер бу­
дете порівнювати ідеологію з пізнанням? Чи може Ваша
славетна «діялектика» бере свій початок у церковному IX
віці й називається ще схоластикою? Чи може Ви хочете
показати свою «вченість»? Чи може Ви збираєтесь оста­
точно «угробити» всіх найбільших філософів нашої дійсно­
сти? Так питання ставити не можна… хоч би тому, що се­
ред парикмахерів і без Вас багато безробітних. Ви розумі­
єте?.. О, Ви мене, безперечно, розумієте, та от я Вас не зав­
жди розумію: з одного боку, Ви рекомендуєте себе (і не
без підстав) рядовим газетярем, а з другого — раз-у-раз
робите екскурси в карколомні проблеми й висовуєте сміхо-
творні формули.
Чому я так захищаю плеханівське визначення мистец­
тва — мистецтво, як пізнання життя через образи, і не хо­
чу визначити це ж таки мистецтво, як ідеологію? Не тому,
звичайно, що я не добачаю в ньому ідеологічних елемен­
тів, а тому, що, поперше, (про це я вже писав), назвавши
мистецтво ідеологією, я цим нічого не говорю, бо, крім
мистецтва, є ще багато суспільних факторів, які можна
назвати ідеологією; подруге, тому, що як Ви, так і сотні ін­
ших «марксистів» давно вже зробили з клясового світогля­
ду комплекс убогих думок полінезійської касти, і, нарешті,
тому, що я прекрасно познайомився з цим дрібнобуржуаз-
393 ним гачком: мовляв, не пізнавай життя, бо тільки через
циркуляри спасешся.
— «Не заради пізнання існує мистецтво, — говорите
Ви, — а заради властивости його перетворювати дій­
сність».
Не сперечаємось. Але навіщо Ви ломитесь в одчинені
двері? Хіба визначення мистецтва, як «пізнання дійсности»
заперечує Ваше останнє твердження? Хіба не через пізнан­
ня Ви будете «перетворювати дійсність»? І — нарешті —
хіба без пізнання Ви здібні перетворити її?
Такі Ваші головні філософські міркування. Решту (вро­
ді балачок про «мистецький смак» чи то «красиве») ми не
думаємо освітлювати, бо не маємо часу й місця і до того
гадаємо, що все це (другорядне) або виписка з Фріче2, або
просто те, що французи називають ЬаЬіР.
Отже дозвольте зрезюмувати. Перше: філософствува­
ти з «отакою головою», очевидно, не рекомендується, бо
на філософії не тільки «рядові газетярі», але й справжні фі­
лософи ламали зуби. Друге: Ваша «філософія» — не оригі­
нальна, і генеалогія її починається там, де переживала свій
медовий місяць пилипенківщина. Третє: як Ви, так і вся
молодь, що йде за Вами, — всі Ви неминуче мусите опини­
тесь у таборі контрреволюції і там, придбавши самовар і
канарку, згадувати свою гарячу молодість та її «помилки».
На моєму столі лежать зараз стоси різних книжок ву-
спо-плужанського походження, саме того походження, що
до нього й Ви належите. Яка ж ідеологія всіх цих видань?
Ідеологія всіх цих видань, так би мовити, червоно-релігій­
на. Один із вуспівців (до речі редактор «Гарту» й визна­
ний поет), перероблюючи (не перекладаючи) в № 8
«Плужанина» поему О. Блока «12» на «пролетарський лад»
так визначає цю ідеологію:
— «У віночку з білих рож
стрункозпрапоромчервоним
їх веде Ісус Христос».
394
Ви розумієте, до чого довело Вас і Ваших однодумців
небажання пізнавати життя так, як того вимагає справжній
марксизм? Зробивши кастовий фетиш із «червоного» кольо­
ру, Ви, самі того не помічаючи, попадаєте в лабети автоке­
фалії і саме визнанням Христа за свого «стрункого черво­
ного» старшину. От на чию адресу наша компартія могла
б повторити за Лаокооном: «Тітео Оапаок еі сіопа іегеп-
Іе$»4. Воістину «темна наша батьківщина» й воістину темні
в ній люди. 1 як з Вами сперечатися, коли Ви йдете під
проводом таких ідеологій? Чи може Ви втішаєте себе наді­
єю, що ще не всі Ваші лідери загрузли в такому багні? О,
не втішайте себе такою надією, бо скоро розчаруєтесь.
Отже, один Ваш ідеолог закликає молодняк до автоке­
фалії. Один уже виправдав пророцтво нашого молодого,
але — правда — високоталановитого критика («цей агіта­
тор», — писав у № 3 «Вапліте» тов. Сенченко і саме про
«перекладача» Блока, — «завтра зробить спробу поверну­
ти нас на лоно автокефальної церкви»). Що ж у цей час ро­
бить другий?.. Ну, хоч би тов. І. Ю. Кулик, саме той Ку­
лик, який так претенсійно й безапеляційно заявляє, що «ва-
плітяни стали рупором української дрібнобуржуазної сти­
хії»?
— Чиїм же рупором він є? Ортодоксального марксиз­
му? Не вірте йому, бо, вульгарно кажучи, І. Ю. «налива­
ють». Марксизм Кулика такий же липовий, як і Ваш, ша­
новний товаришу, бо І. Ю. «стали рупором»… кого б ви
думали?.. Нестора Махна й махновщини. От що пише тов.
Кулик у своїй найновішій книзі «В оточенні»:
— «Гей, родюча Альберто,
й по тобі пройде Махно.
Хай крутиться, хай вертиться
Встанеш оновлена».
Хіба це не апологія махновщини, цебто «дрібнобуржу­
азної» стихії? Хіба не ясно сказано, що «родюча Альберта»
тільки тоді «встане оновлена», коли народить не Леніна,
395 а… свого Махна? Хіба це не контрреволюційна агітація?
Хіба цей вірш, попавши на українське село, не внесе сумні­
ву в молоді селянські голови?.. Боже мій! Боже мій! До
чого ви «докрутились», до чого ви «довертілись»! І така от
«Альберта» має нахабство називатись марксизмом! Невже
Вам не соромно?
— Ні, Вам покищо не соромно, бо… я ще не ілюстру­
вав Вашої «Альберти». Отже дозвольте і її проілюструва­
ти, тим паче, що й Ви вважаєте себе за лідера вуспівсько-
го «марксизму».
— «Навіть у «Горні» є образи й слова з православ­
ного культу» — пишете Ви. — «Відгоміни слов’я­
нофільського месіянізму і досі не бренять, а пря­
мо гудуть у сучасній російській поезії. І ось це
все приїхало сюди на гастролі
(підкреслення моє). Б. пан-отець Петров їздить
по Україні і читає лекції про «душу руського на-
рода». Поети оспівують Пугача і Стеньку Разі­
на. Різбяр Коненков утворює монументальну
епопею Разіновщини, а пролетарські збірники
містять репродукції. Росія — сфінкс. Росія —
месія грядущего дня. Чому сфінкс? Чому месія?
Чому Росія? Питати не можна. Незручно. Небез­
печно. Бо це ідея релігійна. І не ідея, а догмат.
Умом не понять, аршином не ізмєріть. Але як бу­
ти з Україною? Чи вона є, чи її нема? Як то відав-
на властиво було «самоотверженим малоросам».
Чи не попруть у нас свого месіянізму. Українсько­
го. На сусід глядючи. Ні. Ми не можемо. У нас не
те. Ґрунту немає. Навпаки. У нас чистилище.
Революція зі Сходу ферментується у нас для пе­
ретворення в західню революцію. Ми — конден­
сатор нової величної акції. На Захід! Ту­
ди, дедогорає старий світ (підкре­
слення моє). Але ми без догматів. І наше слово,
наша думка, адогматичні. Навіть футуризм у
396
нас розплився на щось зовсім невиразне, неокре­
слене, а разом щось творче. Україна є Україна
— перша хвиля революції на заході Европи.
Україна — чистилище. Тут революція гартується
до найбільшого й останнього ступеня. Н а 3 а-
х і д! (підкреслення моє). Наше мистец­
тво пролетарське позбудеться
російських інтелігентських
впливів» (підкреслення моє).
В цьому фрагменті з Вашої статті, що її надруковано
було в київському журналі «Мистецтво», мене цікавить не
пропаганда «адогматичної думки» й «чогось невиразного й
неокресленого» (Ви завжди були зразковим малоросом),
мене цікавить інший бік справи.
— Доки Ви будете ховати свої «московські задрипан­
ки» й паплюжити мене за славетний віднині останній роз­
діл в «апологетах писаризму»… і навіть тоді, коли я вже
відмовився від нього? Ви гадаєте, що я не щиро відмовив­
ся, що мене примусили обставини, що я й сьогодні гну
свою самостійницьку лінію? Припустім. Але чому ж тоді ті
ж таки обставини не примушують Вас виступити в ролі го-
голівської вдови? Чи не думаєте Ви проскочити «пєтуш-
ком»?
Ой, не проскочите! Ой, «кокочка вдару»!
Від імени своїх однодумців і від
імени свого я вимагаю, я нарешті «тре-
б у ю», щоб Ви негайно й публічно від­
мовились од своїх політичних поми­
лок. Досить українського «адогматичного» месіянізму!
Досить закликати на «Захід — туди, де догорає старий
світ»! Досить валити до одної купи б. пан-отця Петрова і
товаришів пролетарських письменників із журналу «Гор­
но». «Впливи руської культури й літератури загалом на
Україну смішно заперечувати. В свій час іще Драгоманов
про це писав, як про факт дуже втішний, а потім Роза
Люксембург підкреслювала світове значіння руської літе­
ратури. Панікерство перед руськими впливами є визнання
397 своєї слабости»*. І нічого Вам кивати на ГПУ чи то на цен­
зуру, мовляв «питати не можна», «незручно», «небезпечно?».
Все одно Вам не вдасться посварити товаришів пролетарсь­
ких письменників із Росії з товаришами пролетарськими
письменниками з України. Теорія боротьби двох культур —
є теорія буржуазна, і ми не підемо за Вами «на Захід — туди,
де догорає старий світ». Наша орієнтація на Москву! Чуєте?
Але досить сигналізувати небезпеку. Досить ілюстру­
вати. Дозвольте ще раз повернутись до Вашої останньої
статті.
Я дуже радий, що Ви по щирості визнаєте мої закиди
за цілком слушні.
Мені навіть подобається Ваша, висловлюючись укра­
їнською мовою, «нечистоплотність». Але хіба я помилив­
ся, назвавши Вас боягузом? Ви пишете, що не «сьогодніш­
ня тільки моя діяльність, а й минула не подобається Хви­
льовому» й «оголошуєте факти». «Сам же Хвильовий, го­
ворите Ви, колись у «Шляхах мистецтва» писав»:
…О, друже мій Коряче,
В «Шляхах мистецтва» ти,
Як в серці моїм неп».
«Вже й тоді», рекомендуєте Ви себе ви­
щим парторганам: «не визнавалося мене, як і
…непи». Розгортаю «Шляхи мистецтва» й читаю:
«Куди звернувся я? Дощі, дощі і мряка,
і хмарний цей заспів самотно закує:
В «Шляхах мистецтва» він (цебто «заспів» — М.Х.)
(О, любий мій Коряче!)
Як в серці моїм неп».
Що Вас примусило пересмикувати і ставити себе перед
читачами в таке ніякове становище? Ви, звичайно, скажете,
що Вас приголомшив мій «Соціологічний еквівалент», і Ви,
остаточно розгубившись, навіть забули за читача. Ви буде-
*) Див. «хвильовистський соц. екв.».
398
те запевняти, що «Шляхів мистецтва», давно вже нема на
ринкові, і значить маса, — скажете, ніяк не може познайо­
митись із цим віршем. А я от думаю зовсім не так: мені
все таки здається, що Ви, маючи в собі дві душі — одну
заячу, другу кошачу, — на цей раз віддали себе в розпоря­
дження першої, заячої. Що між Вами й «непою» нема різ­
ниці я й не думаю сумніватись. Але чому Ви для доказу
моєї неприхильности до Вас у минулому не взяли хоч би
цей от акростих із журналу «Арена» за 1922 рік:
ЛІТЕРАТУРНА ЗАГАДКА
Коли ж його «візьмуть в роботу»,
О, скільки вереску і крику:
Реакція! Проти голоти!
Я вас в чека! Я вас у пику!
.Коли б його була ще й сила,
.він дійсно б так «обтяпав діло».
Невже це поганий зразок? Чи може Ви подумали, що я
вже вмер і мене, як і О. Блока, час уже перероблювати? Чи
може Ви сумнівалися, що відповідні установи не знають,
як Ви дивитесь на «непу»? Ах, ох, ух: та це ж зразкове па­
нікерство! Не вірите? Тоді дозвольте перейти до дальшого
пункту моєї відповіді.
Ви дуже багато говорите про мою критику Вашого ви­
значення національної культури, Ви притягаєте і Леніна, і
Ваганьяна, і Могилянського, і Куліша, і альманах «Гарту»,
і… і… Але «заплутати справу» Вам все таки не пощастило.
Визнавши свій огляд «Калиновий міст» за «невдалий», по­
інформувавши нас, що «гасло ленінського визначення куль­
тури» було взято Вами «вперше», Ви зовсім даремно не
продовжили в тому ж дусі і не найшли в собі мужности
погодитись зі мною до кінця.
— «Гасло національної культури є буржуазна брехня».
Так написав, за Вашою інформацією, Ленін. Але як же Ви
його перефразовуєте? «За капіталізму», перефразовуєте Ви,
399 «національна культура є буржуазна. А за диктатури проле-
таріяту? Національна культура пролетаріяту є попзепк».
Я знову запитую: навіщо сказано «за капіталізму»?
Невже для того, щоб ухилитись потім від основної відпо­
віді і не поінформувати нас, як Ви визначаєте національну
культуру за соціялізму? Чи може Ви гадаєте, що диктату­
ра пролетаріяту є наш конечний пункт, і балачки про якесь
там «царство свободи» час уже припинити? Чи може
Ви проти будівництва соціялізмувод-
н і й країні? Ще раз і ще раз запитую: як Ви собі ми­
слите національну культуру в умовах тих громадських від­
ношень, що за них ми боремось от уже десять років? Я
Вас питаю без усякої іронії, і Ви, будь ласка, задовольніть
мене. Словом, я хочу сказати, що цілком приймаючи Ва­
шу пропозицію і з охотою називаючи «за старим звичаєм
пролетарську культуру культурою національною», я в той
же час не рекомендую Вам «заплутувати справу» (хоч би й
не поганою «діялектикою») і саме тоді, коли перед Вами
стоять складні філософські проблеми. Мене, звичайно, нер­
вує, що майже всі мої (так всі!) опоненти страждають на
відсутність живого полемічного запалу, але не можна ж,
друже, і «переборщувати»!
Я дуже задоволений, що і «закид» мій про «каталож-
ність огляду» Ви вважаєте за «влучний». Не розумію тіль­
ки, навіщо Ви, поруч із цим визнанням, доводите його нев-
лучність …ні до села, ні до міста, протягуючи Бєлінського,
Поліщука з його п’ятю пунктами та впливологією. Поле­
мічний прийом? Прекрасно: Ви не зовсім погано шпигаєте
мене Пільняком. Але навіщо з таким гнівом? У цьому мі­
сці Вам треба було б краще приховати його і — повірте
мені — Ви б більше виграли. Звичайно, мистецтво полемі­
ки, річ дуже не легка, але час уже оволодіти ним: не для
себе ж я випускаю свої памфлети! Ну, як би я, припустім,
викручувався в даному випадкові? Я б, напевно прикинув­
ся «казанською сиротою» і звернувся б до Вас приблизно з
такими словами:
— Охо-хо-хо! Боже мій! Боже мій! Ну, як Вам не
400
соромно глузувати з людини? Звичайно, мені хоті­
лося б бути оригінальним автором, але що ж зро­
биш! (тут я розводжу руками), коли мене природа
не наділила талантом. Чим винний незрячий, що
йому не дано нормальних очей? Чим… і т. д. Ах,
дорогий Коряче! Навіщо Ви тривожите мою вели­
ку рану? Хіба я не визнав себе публічно «українсь­
ким Пільняком»? (Тут я раптом залишаю «казансь­
ку сироту» й починаю іронізувати). Але досить!
Досить шукати співчуття у Вашому черствому сер­
ці! Ви пишете, що «подібність моїх» мандаринів і
мигдалю з «анемонами й лимонами» Пільняка Вас
«вражає рабським копіюванням»? Я Вам дуже спів­
чуваю, але, на жаль, нічого не можу зробити, бо
«мандарини й мигдаль» появились вперше в січні
1923 року (саме в «Шляхах мистецтва» — в тому
журналі, який Ви редагували), а «анемони й лимо­
ни», Пільняка, здається (між іншим, це слово
— «здається» — прекрасне слово, бо завжди може
вигородити, і я його раджу частіше вживати), в
кінці 1924 р. — будь ласка, провірте («будь ласка,
провірте» теж непоганий вираз, бо рідко хто про-
віряє). Ви пишете про подібність моєї характери­
стики жінки, як «кольця емоцій», (очевидно «кругу
емоцій»?) до Пільняківської «як конфекта», і пише­
те, що і ця подібність Вас «вражає рабським копію­
ванням»? І тут я Вам співчуваю, але й тут нічого
не можу зробити… бо «емоція» тільки тоді буває
подібна до «конфекти», коли за допомогою Вашої
діялектики… (автор почуває, що видихався, і тому
поспішає кінчити й ставить багато таємних кра­
пок).
От вам приклад спражньої полеміки. А як ви полемі­
зуєте? Хіба, скажемо, далекозорий полеміст розшифровує
псевдоніми свого ворога? (Де це написано, що я маю п’єсу
«Комольці»?). Хіба він не знає, що така розшифровка в
очах читача є кулачний аргумент і, як усякий кулачний ар-
401 ґумент, може бути тільки мінусом для памфлету?.. І потім
не можна ж раз-у-раз пересмикувати свого опонента.
Де це я в «Лілюлі» написав — «КП(б)У в п…»? Розгор­
таю «Лілюлі» й читаю:
«Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він про­
летить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п…у!».
Чи подібне це до того, що Ви говорите? Знаєте, коли б
Ви були не «темною людиною», коли б я не знав Вашого
нещасного становища, що з нього Ви можете вигороди­
тись через такі от прийоми, я мусів би кинути до Ваших
ніг свою замшеву рукавичку і скрикнути: «дайош дуель!».
Але Вам я прощаю: поперше — Ви ще не добре вивчили
мистецтво полеміки, подруге… прислужувайтесь на здо­
ров’я і виправляйте свої грішки, бо все одно комусь треба
прислужуватись і виправляти свої грішки.
Тут я, якраз, підійшов до Бонавентури (найсильнішого
місця у Вашій статті), але художній такт уже попереджає
мене (мовляв бійся наскучити читачеві!), і я тимчасово по
спішаю зманеврувати на запасну лінію.
ВСТАВНА НОВЕЛЯ
Ну, давайте, ще поговоримо хоч би про Б. Якубсько-
го, того самого Якубського, що професор і колишній нео-
клясик. Скажіть: хто його за язика тягне? Чому це йому
так закортіло «лягнути» Хвильового, який «колись думав,
що з політичною Европою нам зараз не по дорозі, а з
культурною якраз по дорозі»? Він хоче висловити своє
ставлення до відомого «розділу»? Прекрасно. Бажання ціл­
ком законне. Але, чому це він так пізненько прокинувся?
(таке ж запитання як і Вам у «Соц. екв.»). Тому, що раніш
не було «Літературної газети»? Нарешті, чому це він обми­
нає «московські задрипанки» — ті, що в «Мистецтві»? О, я
розумію — він діялектик і знає, що Ваші «думки» є щось
«невиразне» й «адогматичне», а мої — щось виразне й без­
перечно догматичне. І потім Іетрога тиіапіиг… і, значить,
не треба плентатись у хвості життя.
402
Те ж приблизно робить і другий з паноптикуму сього­
днішніх скороспечених пролетарських письменників — М.
Доленго. Ну, послухайте, як він говорить! Який гонор!
Яка самоупевненість! Не далі, як учора цей «марксист» —
сам себе називав нікчемною, дрібною людиною (читайте
його «великі дні, дрібненькі люди»), не далі, як вчора, він
ходив по Харкову й скептично (певніш комічно, бо його
«скепсис» якось не личив до його романтичного обличчя)
поглядав на пролетарських письменників, а сьогодні він
уже щось цвірінчить про «фахову вузкість Л. Курбаса»,
про «неохатянство Вапліте» і т. д. Я на Доленґа, звичайно, не
гніваюсь (особисто про мене — спасибі йому — він багато
гарного написав), але «неприємно впливає, що середня на
український сучасний маштаб якости людина, що іменує се­
бе — очевидячки не цілком серйозно — критиком», — сьо­
годні раптом робиться ідеологом пролетарського мистец­
тва.
Словом, паноптикум збагачується, тов. І. Ю. Кулик по­
тирає руки, і «Гарт» починає громити вільнодумців «Рециди­
вами вчорашнього» (статтю написано, здається, тим же І.
Ю. Куликом).
, — «Вапліте», — ображуються «рецидиви вчорашнього»,
— «неприпустимо гостро нападають на ВУСПП і українсь­
ку марксистську критику взагалі».
Не знаю, як думає «Вапліте», але я, особисто, гадаю,
що ВУСПП взагалі слід було б замовчувати: така це важ­
лива одиниця. Щождо української марксистської критики,
то все таки для мене це — порожня фраза. Хто ці критики?
Доленго? Махновець Кулик? Чи то націоналіст Коряк? І
хто це Вам порадив говорити від імени нашої компартії та
величати себе «передовим загоном пролетарської літерату­
ри»? Чи може Вам видано відповідне посвідчення?
«Це свідчать, — говорите Ви, — офіціяльні партійні орга­
ни, як от «Комуніст», від яких нам досі не було догани».
Та невже? Так таки й не було? А чи не читали Ви рецен­
зію в «Комуністі» на ваші журнали — «Гарт» та «Красное
слово»? Не читали? Шкода, бо там ясно сказано, що в од-
403 ному з них (в «Гарті») Ваші твори зовсім не відповідають
Вашим галасливим маніфестам, а в другому («Красное
слово»), на погляд партії, Ви не тільки не здійснюєте сво­
їх завдань, а, навіть, «більше того, протирічите постанов­
лений) журнала». От Вам і «партійна опінія»! От Вам і
«шкідливі антикомуністичні тенденції в художній творчо­
сті «Вапліте»! 1 як весело виглядає Ваша «критика» ваплі-
товських оповідань, коли Ви своїм ніяк не можете дати ра­
ди! «Пія», очевидно, треба шукати (радить «Комуніст»)
перш за все в «ущелинах своєї «республіки». І що це за
марксистська критика: один, скажемо, вихваляє «Мати»
Копиленка (читайте «К. і п.»!), а другий в тому ж творі ба­
чить тільки «шкідливі тенденції». Чи може так учить Коря-
ківська «діялектика»? Так учить, очевидно, орнітологія —
наука про куличків, бекасів та іншу болотяну і взагалі вся­
ку пташину. (До речі, про орнітологію: я, як старий орні­
толог, із великим здивуванням прочитав у «Рецидивах вчо­
рашнього», що «орли вже не виправдовують набутої ними
репутації». Як це розуміти? Невже й «орли» не хочуть ви­
знавати Вашого марксизму»?
Але все це, звичайно, зводиться до того, щоб ВАПЛІТЕ
загубило «гаізоп сі’егге» як окремої «літературної організа­
ції» і пішло під проводом «марксиста» І. Ю. Кулика. Од­
ним словом «дайош» федерацію — і нікоторих гвоздьов!
Дайош… і т. д… ну, словом, щось нове, коли нема інших
шляхів знищити це гніздо вільнодумців! Невже ж таки я…
ну, та й він та й взагалі всі сливки вуспівського художе-
ства нічого не вдіємо з цими «раклами»… чи то пак дон-
Квізадами ? Хіба таки ми не здібні стати хоч би в тих же
«Рецидивах вчорашнього» в знамениту прокурорську позу,
і не здібні звернутися з грізними запитаннями до Вільної
Академії?..
А втім, на ці запитання відповідь дасть, очевидно, са­
ма Академія, і тому я знову повертаюсь до Вашої статті,
шановний тов. Коряче.
Отже про Бонавентуру й французьку мову. Поперше:
404
невже Ви не помічаєте, що я ввесь час намагаюсь говори­
ти своєю рідною, українською мовою і ввесь час зриваюсь
із неї, бо Ви мене чомусь ніяк не розумієте? Невже Ви,
топзіеиг 1е рпііозорпе, не бачите, що серед Вас я «в родной
стране, как иностранец»? І от прийшла мені мисль: може й
справді я живу в якійсь іншій країні… ну, скажемо, у Фран­
ції? і взяв, я значить, ці «вів ля патрі» й почав ними вико­
марювати. Сказав раз — пройшло, сказав другий — прой­
шло. Ну, думаю, мабуть не помилився. Так, що даремно
Ви «серчаєте», висловлюючись українською мовою, шанов­
ний товаришу.
Подруге, щодо Бонавентури: я нічого не маю проти
дотепів і навіть рекомендую їх. Але в даному разі — од-
верто кажу — я не задоволений. І от чому: як усім відомо,
в свойому «Соціологічному еквіваленті» я зробив Вам за­
уваження, що так, як Ви почали свою книгу «Організація
Жовтневої літератури» («адмети» «Геракли», «Тезеї», «три­
тони», «стимфальські птахи» еіс.) не наважився б почати не
тільки францісканський монах Бонавентура, а й сам Ко­
пач Карпенка Карого. Як же Ви реагуєте на це моє заува­
ження? Ви одразу ж перелякались і зробили паніку. Замість
того, щоб спокійно парирувати вдар своїм оригінальним
дотепом, Ви кричите на всю Україну: — ага, а твоя мати теж
без ока була! Такою реплікою Ви остаточно «видаєте себе
з головою», і читач може тільки співчувати Вам. Це вже
для полеміста великий мінус. Значить, перш за все, треба
«заховувати спокій» і міцно тримати в шорах свій можли­
во й цілком законний гнів… Ви не читали відповідного
трактату Сенеки? Не читали? Шкода. Раджу прочитати, і
взагалі я нічого не маю проти, коли Ви будете звертатись
до мене за вказівками: в моїх памфлетах бувають теж зриви, і
тому їх приймати, як геніяльні зразки, я все таки не реко­
мендую.
А втім, все це, звичайно, дрібниці! Багато цікавіш інше
— ну хоч би знову таки Ваша дальша діялектика. Припу­
стім, що в мені «сидить дві душі». Одна душа активного
405 Чан-Кай Ші, а друга пасивного езотерика. Але скажіть ме­
ні: чому Ви так довго возитесь зі мною (я навіть уже поки­
нув читати ті брошури й статті, де паплюжать мене — так
їх багато), — чого Ви так довго возитесь зі мною, коли я
«скеровую загальну увагу в оцінці значення літератури не
на активний чинник, не на діло, не на боротьбу, а на спо­
глядання» (очевидно, пасивне)? А ну бо покличте свою
«діялектику» і з’ясуйте мені! Чи може Вам допоможе Юри-
нець з його 31-м пунктом, що Ви їх так ретельно виписа­
ли?’ •’
Ага, Ви панькаєтесь зі мною, так, «як у свій час Маркс
панькався з Фрейліґратом»?! Словом, Ви мене жалієте. Ви
навіть гадаєте, що «не можна комуніста Хвильового в рі­
вень з політичними емігрантами ставити» і що «Хвильо-
визм є не цілковита зрада, а тимчасовий манівець». Дякую.
Дуже дякую, але попереджаю: Ви даремно втішаєте себе,
бо «дубовий молодняк» пахтить уже не на «далеких
гонах», а на дуже близьких і давно вже перестав бути жов­
торотим.
Ну, візьмемо хоч би теж «Красное слово». Молодняк
страшенно цікавиться таким питанням: для чого Ви його
утворювали? «Чи мало Вам» іздательства «Пролетарий»?
Чи не для того, як запитує Вас орган ЦК нашої компартії
— «Комуніст», щоб «відводити свої сторінки творам пись­
менників із РСФСР? Чи не для того, щоб — як запитує
той же «Комуніст» — обминати «справжню українську те­
матику, справжнє українське життя»? А це ж Ваше найго­
ловніше культурне досягнення — саме це «Красноє сол-
нишко»! Для нього власне й ВУСПП було утворене. Чи
може Ви будете заперечувати мої твердження? О, Ви не
будете заперечувати, а просто назвете мене націоналістом і
будете кричати, що Хвильовий знову розпалює націоналі­
стичні страсті. Отже, дозвольте Вам відповісти.
Чи я проти руського журналу на Україні? — Боже бо­
рони! Як я його уявляю собі? Я його уявляю так, як уяв­
ляє і Вільна Академія, як говорить — певніше «наливає» —
передмова до «Красного слова». Цей журнал мусить бути
т
в руках тієї «русской части населення на Украине, которая
глубоко чувствует своє органическое единство с зтой стра-
ной и ее культурой. Пользуясь русским словом, как ору-
жием, она, русская часть, должна творить литературу, вро-
стающую глубокими корнями в недра Украйни, украин-
ского пролетариата и его борбьі, литературу украинскую
по фабуле, по теме и, может-бьіть, по многим формаль­
ним чертам и особенностям, — глубоко своеобразную и
оригинальную». — Чому ж я так уявляю? А тому я так
уявляю, що «позаяк», як говорять щирі українці, руські пись­
менники не мають свого руського ґрунту на Україні, «поза­
як», як кажуть ті ж таки щирі українці, все талановите, що
не хоче поривати з руським Грунтом, тікає в Москву, — вся­
ка спроба інакше організувати руський журнал на Україні
«обречена на гибель», бо цей журнал перетвориться неми­
нуче в кабачок бездар і графоманів, або стане за ідеологіч­
ний центр російського великодержавного шовінізму. Ви ме­
ні не вірите? Тоді будь ласка, підіть до органу ЦК нашої
партії і розпитайте там.
А втім, дозвольте просто подати декілька фактів, цеб­
то дозвольте зиркнути одним оком на Вашу симпатичну
дитинку, на «Красное слово». Візьмемо спершу статейний
відділ. От вони (ІЄ8 УОІСІ!) ті, що «глубокими корнями вро-
стают в недра Украиньї»: 1) Ептон Сінклер — «Кому при-
надлежит художник», перевод Гатова (стаття так би мови­
ти на «отвлеченньїе» теми). 2) проф. Жинкин — «Творче-
ская работа над художественньїм словом». Ви гадаєте, що
тут фігурують Франко, Панас Мирний, Коцюбинський,
Нечуй-Левицький і т. д.? Нічого подібного: тут «старше
знакомцьі»: Турґенєв, Толстой, Гончаров і т. д. 3) Анат.
Машкин — «Русская книга перед судом рабочего читате-
ля». (Сама назва говорить за себе, і крім «самобитних» Ка-
ліннікова, Романова, Гладкова, Ґорького і т. д. в статті
можна ще зустріти не «самобитних» Лондона чи то Сін-
клера). 4) А.Белецкий — «Французская литература в текущем
году» і (тут назва сама за себе говорить… тільки мені зда­
ється, що проф. Білецький випадково фігурує в цьому жур-
407 налі, і прошу я пробачення в шановного Олександра Івано­
вича: я тільки тому згадав це ім’я, що не хочу жодної стат­
ті пропускати). 5) В. Матвеев — «Поет умирающей дерев­
ин — к тридцатилетию литературной деятельности В. Стефа-
ника. (Нарешті дочекались «українського грунту»! Але Ви,
очевидно, думаєте, що це широка розвідка про великого
художника слова, що її вміщено на почесному місці? Нічо­
го подібного — це газетна інформація приблизно на 180
рядків звичайним шрифтом, і почесне місце вона зайняла
якраз біля хроніки). 6) И. Ю. Кулик — «Литература под
руководством партии» — перевод с украинской рукописи.
(Назва і прізвище самі за себе говорять). 7) В. Матвеев —
«Чело с печатью и тяжельїх дум». (Той же Матвєєв згадує
Франка й на тих же трохи більших 180 рядках). 8) А. Га-
тов, — «Беседа з Пьером Ампом». (Амп, як відомо, фран­
цузький письменник). 9) С. М. Утевский — «Новейшая
англо-американская литература»). (Коментаріїв не потре­
бує). 10) А. Машкин — «Формализм и его пути». (На по­
гляд Машкіна формалізм ніякого відношення не має до
укрлітератури, і тому він укрлітературу зовсім не згадує).
11) Л. Тоом — «От рабкорства к писательству». (Про
трьох московських робкорів).
Такий статейний відділ 1-го й 2-3 номера. Щодо біблі­
ографії, то тут у двох книгах єсть дві рецензії і на україн­
ські видання: на «Літературну газету» — на ту саму газе­
ту, де «під дорослого», як говорять ваплітяни, цвірінькає
Б. Коваленко і «подобострастно» заявляє! що «Красное
слово» • є поважний вклад у пролетарську літературу Укра­
їни» (за це, між іншим рецензія похлопала Коваленка по
плечу й сказала, що «ти, Матюша, талант», і твоя газета
«блестяще доказала своє существование»), і друга — на
«Бур’ян» Головка (порівняно «Бур’ян» з бездарним «Цемен­
том» і взагалі «автор забьівает, что о селе «розповідає»).
З художнім відділом не краще. Беремо 2-3 номер
(сильніший). Як про художній твір, можна говорити, ма­
буть, тільки про твір Я. Немченка, який під Бабеля напи­
сав оповідання «В степах Иерихона». Решта —або недозрілі,
речі, або звичайна халтура. От Вам оповідання Рутера —
408
«Волчий яр» — єдине оповідання, що вросло в український
грунт. Тут вам і партизан Чуб із своїм «невидящим голосом» і
«курево» й «тютюн», і «варта» — словом увесь опереточно-
малоросєйський аксесуар. Говорить Чуб, звичайно, чистою
українською мовою (приклади: «думают застрашать», «пу-
щай», «бузят» і т. д.). Драма приблизно так розгортається:
учитель Свистун (теж українське прізвище) зраджує рево­
люцію і продається німцям. Тоді комісар Рушковськии за
допомогою поміщиці Вікторії цю ж таки революцію спа­
сають.
Таке перше оповідання. Інші далеко від нього не тіка­
ють: або відома трафаретка про бідного єврея («Шимон
сторож»), або пільняківствующий архів якогось дуже старо­
го року(«Лестница» — Бела Берг). Для чого все це видаєть­
ся? Про це знаєте Ви, шановний Коряче. Бож не тільки
оповідання, але й добра половина статтейного матеріялу
не витримує жодної критики. Щоб не бути голословним,
беремо й коротенько зупиняємось ще на статті найбільшо­
го вуспівського ідеолога — на статті Ан. Машкіна —
«Формализм и его пути». Стаття про «Бориса Михайлови­
ча» (цебто Ейхенбаума), який «три вечера подряд вел
оживленную беседу». Крім переказу своїми й не своїми
словами праць Ейхенбаума, крім «Бориса Михайловича»,
тут буквально нічого нема. Не можна ж серйозно говори­
ти про такі от кінцівки до переказу тієї чи іншої Ейхенбау-
мської статті: «вся зта концепция исторического процеса
художественной формьі развертьівается, конечно, вне вся-
кой зависимости от социальньїх условий», — або про ті
наївні й безпідставні твердження, що «Борис Михайлович»
«глубоко ошибається».
Для чого ж усе це видається? — знову запитую я. Про
це знаєте Ви, шановний Коряче! Це мабуть, не «рецидив
марксистської розбещености» , але — пробачте за вираз —
«сплошноє свинство». Ви, звичайно, не визнаєте істин і на­
зиваєте мене за стремління до них «раклом», але я, на
жаль, нічого не можу зробити з правдою, коли вона збира­
ється колоти комусь очі… Ну, скажемо, Ви берете олівця й
пишете:
409 — «Хвильовий, який висміяв пропозицію Пилипенка
письменникам вивчати рефлексологію, таки виявив своє
неуцтво».
Сказано непогано, але хіба це правда, що Хвильовий
висміяв Пилипенка за його пропозицію вивчати рефлексо­
логію? Чи не пересмикуєте Ви знову? Беру своїх: «апологе­
тів писаризму» й читаю:
— «Яка іронія фортуни: революціонер-марксист, скон-
статувавши, що в сучасному письменстві загублено пер­
спективи, пропонує вилікувати цю хворобу… рефлексоло­
гією. Рефлексологія — річ непогана, але,
н а ж а л ь, вона має таке відношення до революційних
перспектив, яке тов. Пилипенко до нашої епохи».
Де ж тут висміювання? Чи подібне це до того, що Ви
говорите? За Вами виходить так, ніби я проти рефлексоло­
гії, а за цитатою — що я за рефлексологією, і тільки ду­
маю, що вона, рефлексологія, не звільнить нас від «красно­
го солнишка». Отже і цей Ваш полемічний прийом не ви­
тримує критики. (Між іншим: чи не працювали Ви і раніш
у жовтій пресі? Щось дуже часто Ви пересмикуєте!).
А втім, час уже кінчати. Ще багато цікавих питань на­
шої «симпатичної» дійсности зачеплено Вами, але я,
їйбогу, уже перевтомився. Ви це справедливо замічаєте —
що до моєї перевтоми: болить грудь, болять ноги й все ті­
ло, як побите. Ви також справедливо говорите, що мені
треба лікуватись. Але все нещастя моє в тому, що Ваші
ліки мені не допоможуть. Оиі, топ&іеиг! Не допоможуть.
Словом, прощайте, шановний товаришу! Вітайте від
мене всіх своїх друзів і всіх своїх гарних знайомих і пере­
дайте, будь ласка, що я їм не дам спокою і на тому світі.
Мені за них і не «соромно» й не «боляче». Мій девіз — не
щади ворога!
Ах, шановний товаришу! Ви, знаєте, про що я нині ду­
маю? О, Ви не знаєте, про що я нині думаю! Ви знаєте, чо­
му мені так ніжно-ніжно тисне серце, наче я знов пережи­
ваю свою першу молодість і своє перше неповторне кохан­
ня? Чому я зараз такий сантиментальний, що аж сльози
410
радости виступають мені на очах? О, Ви не знаєте, і я Вам
скажу:
— Як усе таки гарно — чорт візьми! — жити навіть у
вуспівській дійсності! От зараз ніч, третя година ночі. Десь
тарахкотять обози з калом, а я дивлюсь у вікно і мені зда­
ється, що світ пахне якимись божественними пахощами.
Мені здається, нарешті, що це не світ, а якась райська му­
зика, — та музика, що я її чую тільки (де б Ви думали?)
тільки й тільки на полюванні.
Ах, ви, мої бекаси, кроншнепи, кулички та інша бо­
лотяна дичина! Як я люблю вас! І яка шкода, що ви не по­
падаєте в поле овиду мого колишнього друга — Володи­
мира Коряка. Яка шкода, що мій колишній друг не чує
тривожного крику паровика, що так тривожно кричить на
вокзалі. Ах, Боже мій, яка шкода, яка шкода!
Колись, у 1925 році, Ви написали мені: «Хай живе дух
неспокою»! З великою радістю прийняв я Ваші слова і зро­
бив їх своїм девізом. З цим девізом я думаю пройти все
своє життя, і ніяк не можу уявити себе без нього. Ніяк! Рі­
шуче ніяк!.. І тому, очевидно, наші дороги вже ніколи не
зійдуться.
Прощайте! «Хай живе дух неспокою!» Прощайте!
не Ваш Микола
1. Одвертий лист до Володимира Коряка
Вперше опублікований у «Вапліте» ч. 5, Харків, 1927, стор.
158-173. Звідси цей лист взято до нашого видання.
2. Фріче В. М. (1870-1929) — російський професор, літерату­
рознавець, мистецтвознавець соціологічно-марксистського на­
прямку, дуже популярний у 20-их роках своїми солідними праця­
ми.
3. ВаЬіІ (фр.) — базікання, торохтіти, молоти (язиком).
4. Тітео Бапаоз еі сіопа Гегепіе» (лат.) — боюся данайців (гре­
ків) навіть, коли вони приносять дарунки (рядки з Верґілієвої
«Енеїди»).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.