Редакція (або Ярмарком, скажімо) «безперечно стро­
катого» — так принаймні настирливо запевняє нас мало не
вся нібито західньоевропейська преса — «Літературного
ярмарку», за два місяці відчиняючи двері в 12 рік свого,
можна сказати, скромного існування, тисне Вам Вашу
шляхетну руку, шановний читачу, через ріки, озера, лани,
ліси, міста і села нашої Героїчної Республіки. Труднощі,
можна сказати, остаточно ще не переборено. Але все
таки… як все таки приємно, «як радісно згадувати запаш­
не минуле!» (Фразу запозичено з віршів сучасного якогось
поета). Як приємно зазирати в конторські книги річної пе­
редплати, і бачити, що Ви нас протягом ста тридцятьох,
так би мовити, уявних місяців ні разу не зрадили.
Ах, річні передплатники! (конторська лірика!) Як ніж­
но, як рожево звучать ці два голубі слова: «річні перед­
платники!». Яка безмежна і солодка даль ховається за ни­
ми! Спершу бачиш тисячі, потім десятки тисяч, потім, за­
хоплюючись, мільйони, десятки мільйонів і, нарешті, міль­
йони мільйонів. Вишикувались ці мільйони в струнку лі­
нію, і простяглась ця лінія через всю країну і далі, і далі, і
нема їй ні кінця, ані краю. Тільки десь, на горизонті, в бірю­
зовому мариві, курить ніжний димок. То наш передплат­
ник з якоїсь п’ятої сотні тисяч запалив свою турецьку
люльку й з задоволенням попихкує.
— Паліть, паліть, шановний передплатнику, свою ту­
рецьку люльку! Ви маєте рацію: Ви енергійно підтримува­
ли нас протягом ста тридцятьох, так би мовити, уявних мі­
сяців. Ви енергійно будете підтримувати нас з такою ж
енергією й надалі. Ви прекрасно знаєте, що наша редакція
й контора міститься в Харкові, на вулиці Карла Лібкнехта,
№ 31, і Ви прекрасно знаєте, що наше письменство потре­
бує Вашої, ми сказали б, сердечної уваги. Паліть, паліть,
шановний передплатнику, свою турецьку люльку!
Коли б хтось, припустім, добре обізнаний був з теорі-
431 єю Айнштайна, вченого скептика наших днів, то він, напи­
савши ще одну поему про Айнштайна, напевно сказав би,
що все в світі відносне. І меркантильність. І справді: ми б
з великою охотою почали з Вами, шановний читачу, роз­
мови на інші, так би мовити, справжньо-ліричні, напівзід-
хательні теми, та взявшись зробити з нашого «строкатого»
— так принаймні запевняє нас та ж таки нібито західньо-
европейська преса — «Літературного ярмарку» цікавий
альманах, цебто взявши на себе чималу на наш час відпо­
відальність, ми ніяк не хочемо, щоб наші книжки находи­
ли свого читача, тільки добре підгодувавши підвальних
мишей.
— Ах ви, миші, миші, проклятущі миші! Скільки ви по­
гризли дуже корисних і цікавих книжок! Коли б ці книжки
та раптом удалось зібрати докупи, то їми можна б було
обгорнути всі оселедці всього світу і навіть оселедці якоїсь
іншої плянети… Ах ви, миші, миші, проклятущі миші!
Скільки ви погризли дуже корисних і цікавих книжок!
Миша (висовуючи на світ-світлий свій симпатичний
писок). Це ви як? Серйозно говорите? Охо-хо-хо-хо! Яка
неправда запанувала на нашій дорогій землі! На оселедці
тільки натякають, а гризуни за все, за все відповідай! І від­
повідаємо! (зідхає). За цей місяць, наприклад, міська комі­
сія по боротьбі з гризунами розстріляла наших мало не
сім штук. А хіба це справедливо? Хіба це саме не оселедці
пообгортались в «цікаві та корисні книжки»?
Оселедець (нервово засовавшись у діжці і обуре­
но). Я протестую! Я тут зовсім ні при чому. Хіба це я ку­
пую, друкую чи то продаю з пуда ваші «корисні та цікаві
книжки»? Мене зґвалтовано. Мені, можна сказати, навіть
неприємно обгортатися в надрукований папір, бо він тіль­
ки бруднить мене. Я говорю про фарбу, і ніяких дотепів та
натяків не хочу знати!
Суперечка розгортається, але Ярмарком, як Божою
милістію диригент, негайно припиняє цю суперечку і, при­
мружуючи очі (прямо в очі — сонце), звертається до чита­
ча:
432
— Вельмишановний читачу! Ну, скажіть: навіщо нас
беруть на «арапа»? При чому тут миша й оселедець? Нев­
же ми й досі не зрозуміли один одного? Невже, невже… і то­
му подібне?
Ні, ми вже, мабуть, зрозуміли один одного: Ви, ша­
новний читачу, давно вирішили стати нашим, так би мови­
ти, вічним річним передплатником, а ми, щиро подякував­
ши Вам, просимо Вас загітувати на таку ж передплату ще
кількох Ваших близьких та далеких знайомих.
— Саме таким чином, з дозволу Вашого, ми й підхо­
димо до Харкова. Підходимо, так би мовити, до більш ін­
тимних та більш задушевних епістолярних тем. Ми зупи­
нимось на Холодній Горі, беремо до очей цайсівський бі­
нокль і бачимо:
Вже давно Харків одсвяткував роковини (11 років)
Пролетарської Диктатури — ті дні, коли по вулицях горі­
ли фантастичні різнокольорові ліхтарики (до речі, стра­
шенно по-кобиляцькому зроблені), і Харків був, як казка з
Шехерезади (принаймні, біля будинку Промисловости і
ВУЦВК), вже давно пролетіли з півночі перелітні гуси, —
а над столицею і досі стоять мужні осінні дні, і осінній холо­
док такий симпатичний, що місцеві баришні прямо таки ахка­
ють. І хто сьогодні наважиться хоч трошки полаяти Ло­
пань?
— О, Лопане! О, ріко нашої молодої столиці! Ти, о
Лопане, теж маєш свій запах, і ми не сказали б, що цей за­
пах важкенький. Пройде, скажімо, якихсь всього 100 років, і
твій запах так божественно запахне нашим нащадкам, як не
пахне нам зараз найкраща «льоріґан коті», найкращий закор­
донний одеколон. О, Лопане! О, ріко нашої молодої столи­
ці! Хто проспіває тобі гімн! Тобі й Нетечі? Хто?
1 сходимо ми з Холодної Гори, сідаємо в новенький
трамвай, автобус чи то таксі і їдемо до будинку Проми­
словости, що його вже скінчено, і до будинку письменни­
ків колективу «Слово», що його хоч і не скінчено, проте
обіцяють в 1929 році скінчити.
Будинок Промисловости. Це така грандіозна ґрандіо-
433 за (можна сказати, вимушена тавтологія, сіреч мало не
плеоназм), якої, ми певні, не побачать за кордоном наші
шановні туристи Аркадій Любченко, Валеріян Підмогиль-
ний, а також Олександер Копиленко. Хоч останній, прав­
да, і прислав з Берліну листа (адресат Петро Панч), в яко­
му обіцяє дати для нашого альманаха свою нову річ, дуже
(коли вірити) розхвалену тевтонами, але ж треба одверто і
щиро сказати: Аркадій Любченко, як і Валеріян Підмо-
гильний, теж гаряче вітають нас з того ж таки Берліну і
недвозначно натякають на якісь свої подорожні нотатки,
що їх, може, колись буде перекладено і, може, колись з за­
хопленням буде надруковано в якомусь німецькому журна­
лі — чи то в «Апсіготесіа», чи то “Іип§е5 Масїспеп” , на­
певно не знаємо. Так що нічого не зробиш, тим більш ні­
чого не зробиш, що, як передають нам із Праги, роман
Підмогильного зацікавив і німців. І німці присвятили цьо­
му романові досить величеньку статтю.
— Але цікаво й те, що цю елегантну махину, цебто бу­
динок Промисловости, ніяк не можна рівняти з такими,
скажімо, будинками, як будинок «Південних залізниць»
(біля вокзалу). Останній, правда, багато менший, але, по­
дивіться, який він важкий, коли так можна висловитись, —
на око! Зате перший (буквально хмародряп!), зате буди­
нок Промисловости — як вишукана пір’їнка! Будинок
«Південних залізниць» (що біля вокзалу) — це похмурий
Берлін, будинок Промисловости — це прекрасний далекий
Відень…
— Ах, Відню! Ох, затисячуверстні котеджі біля альпій­
ських гір! Ух, як ви чудово запахли тим же затисячувер-
стним запахом! Хіба можна забути вас, вас і тихий голу­
бий Дунай («тихо-тихо Дунай воду несе»), вас… і т. д., і т.
п. Хіба можна забути й ці міські сади, де по алеях так про­
сто і так, ми сказали б, художньо похитує стегнами («сте­
гна» запозичено в другого сучасного якогось поета) ця кар­
тинка симпатюшка, ця наївна Жанна із Мопасанового
«Життя», ця Наташа Ростова із «Войни і міра», ця, можна
сказати, корінна віденська віденка! Хіба, нарешті, можна
434
забути тягучі пісні цих середньовічних органів з ярмарко­
вого «Пратеру» і химерні вогні над тим же таки «Прате-
ром» ? Ну, скажіть же! Скажіть! Говоріть, і не мучайте
нас!
І Ви, нарешті, говорите! Ви говорите довго, добродуш­
но, посміхаючись собі в бороду, а ми Вас слухаємо довго,
добродушно, посміхаючись собі в бороду. Ви говорите, що
Відень все таки провінція, порівнюючи з Берліном, а ми з
вами погоджуємося з невеличким застереженням щодо
архітектури. Ви сказали. Все. Ми Вас уважно вислухали,
ми, коли хочете, без суперечок погодилися з Вами, що «чо-
ловєк ето звучит гордо», ми, можна сказати — етцетера.
Що ж нам залишається? Нам залишається одна суперечка:
про ярмарок!
Звичайно, «ярмарок» з німецької, певніше, з Берлінсь­
кої — річний торг, звичайно, «ярмарок» ріже наше музич­
не вухо. Але невже Ви не помічаєте, що з цим словом тра­
пилась, коли так можна висловитись, геніяльна метамор­
фоза? Саме тоді трапилась, коли це слово перенесено було
до нас і до віденців? Невже Ви не помічаєте, що «ярмарок»
для нас — це величезна червона пляма (аж сліпить!) на го­
лубому фоні, це — строкатий натовп веселих, добродуш­
них людей, це, коли хочете — «сорочинська» вигадка на­
шого трагічного земляка — Ніколая Васільєвіча Гоголя?
Не помічаєте? Чому ж Ви тоді не подивитесь крізь
скло свого цайсівського бінокля на Відень? Хіба для віден­
ців «ярмарок» це — не «пратер», не каруселі, не фантастич­
ні коники, циганики й тисячі інших пролетарських розваг?
— Отже паліть, паліть, шановний передплатнику, свою
турецьку люльку: Ви маєте рацію! Але тепер Ви не маєте
рації сказати нам (після ста тридцятьох місяців нашого
існування), що це чудове, це… можна сказати, геніяльне
слово «ярмарок» буде колись ображати наше віднині му­
зичне вухо.
І, промовивши так, ми сідаємо на таксі (тоді «таксі»
було вже багато дешевше за «ванька») — і, промовивши
так, їдемо далі. І приїхали ми, значить, до того будинку,
435 що в ньому жив колись Гр. Квітка-Основ’яненко (див. ка­
лендар, а також художній нарис «На Гончарівці» Остапа
Вишні, нашого, будемо сподіватися, постійного співробіт­
ника), і, приїхавши, злізли на тротуар. Що ж ми бачимо?
А от що ми бачимо: будинку Гр. Квітки-Основ’яненка так,
здається, і не найдено. Не найдено! Так що будемо надія­
тись, що цей будинок все таки колись найдеться! Обов’яз­
ково найдеться! Може, і не той, в якому жив наш славетний
громадянин, але все таки з відповідною рекомендацією:
«Тут жив письменник Гр. Квітка-Основ’яненко —
перший український повістяр».
Перший український повістяр! Слухайте, товариші, до­
бродії й добродійки нашої Героїчної Республіки: перший
український повістяр! Сто п’ятдесят років, півтора сторіч­
чя тому, народився автор «Сватання на Гончарівці», автор
«Пана Халявського». Сто п’ятдесят років, півтора сторіччя
тому, народився фундатор української художньої прози.
Пишайся, Слобожанщино! Пишайся, Лівобережже! Пи­
шайся, Харкове! Пишайся, Лопане!..
— Але пишайся й Правобережжя, бо, поперше, Гр.
Квітка-Основ’яненко, як відомо, був із поміщиків (і, зна­
чить, має свої мінуси), а, подруге, головне — з Правобе­
режжя панові Юзефському видніше запорізьку дулю (про­
бачте за рубенсівську вульгарність!) Так що, можна сказа­
ти, пишайтеся всі, хто щиро віддає свої сили будівництву
Соціялізму в Героїчній Республіці Рад.
… Кипить робота на Дніпрельстані. Там, на Хортиці,
на запорізьких степах, там, на бистрих водах романтично­
го Славути, там, в центрі України, вже поблискують огні й
мало не короленківські вогники майбутнього города необ­
межених можливостей. І коли нам щось не подобається, то
тільки те, що «короленківські вогники» якось дуже санти-
ментально, дуже тенденційно звучать і ріжуть музичне ву­
хо еміграції, скажімо.
— «Отже чолом тобі, перший повістяре народу мало­
російського, преславний Грицьку Квітко-Основ’яненку!»
Але мільйони разів чолом тобі, о Велика Пролетарська Ре-
436
волюціє, що виводиш світовий пролетаріят, а з ним і весь
наш український робітничо-селянський нарід на широкі
історичні шляхи, на гомінкі дороги — що так відважно за-
гадючилися в зовсім не загадкове й надзвичайно привабли­
ве прийдешнє. Мільйони разів чолом тобі, о Велика Про­
летарська Революціє!
Шановний читачу! Ми могли б ще багато з Вами гово­
рити на теми біжучого моменту, на теми, скажімо, проле­
тарського Ренесансу, що в його двері увійшла наша моло­
да культура, але вироби нашого ярмарку вже починають
нервуватися, і ми поспішаємо віддати їм свою трибуну.
Підводимо Вас до першої вітрини. В ній Ви знайоми­
тесь ‘з виробом поета Н. Щербини. Знайомитеся так, як хо­
чете, але знайомитесь, будемо сподіватися, уважно.
Всього, звичайно, не перечитаєш за наш коротенький вік,
але, довірившись нашому смакові, давайте поважати і твір,
і письменника — хоч би нашої рекомендації. Коли Ви й
нічого не читали із творів поета Н. Щербини, то не забу­
вайте, будь ласка, що Вільям Щекспір підписувався не
тільки БЬакезреаге, але й Зпаквреаге і навіть 5паке$реге.
Звідки ми знаємо, як ще буде підписуватись той же таки
Вільям? І взагалі: що ми знаємо? Хіба ми, скажімо, знає­
мо, що в той час, як велика держава Німеччина тримає всього
стотисячну армію, — саме в той час задрипана панська Поль­
ща, з її 27 міл. людськости (сюди, до речі, входить мало не по­
ловина наших зґвалтованих галичан) — 300.000. Так що, як
бачите, нічого іншого не залишається, як, прочитавши
«Світає світ», прочитати й оповідання «Із Варіної біогра­
фії». Чому воно, це оповідання, попало на одно із перших
місць — про це, ми на жаль, нічого не знаємо, про це знає тов.
М. Ф. Постоловський.
А втім, справа і не в цьому: справа в тому, що за «Ва-
ріною біографією» йде вірш Антона Шмигельського, і,
значить, треба і це мати на увазі. Іще майте на увазі, коли
Ви не знаєте, що таке смерека, — смереку. Смерека цє є
ріпиз аЬіез. Поет Шмигельський бачив її в н а ш і й Буко-
437 виш, що її, нашу Буковину, теж, до речі, окуповано, — ба­
чив у нашій Буковині, де такі (в Буковині) величезні сто­
літні буки і де, кажуть, дуже багато румунів, цебто, точні­
ше, румунів із сигуранци. Отже, промовивши «хай живе
Велика Соборна Соціялістична Радянська Україна», Ви,
шановний читачу, і починайте знайомитись із виробами
нашого ярмарку.