— «Проте, розгрому Івана Степановича Мазепи ми
йому (цебто Петрові І — М. X.), простити не можемо, бо
це був найкращий наш (?? — М. X.) гетьман, про що
свідчить і те, що султан турецький відмовився видати йо
го після втечі з-під Полтави послу Петра І Толстому на
віть за 300 тис. ефімків».
Поперше, відкіля ця цитата? Подруге, хто ці таємничі
«ми»? Потрете, як це сказано — «серйозно чи», як то часом
висловлюються, «по-українському»? Давайте шукати відпо
віді спершу на останнє запитання.
— «Після поїздки Петра І зі згаданим пашпортом
(«липовим пашпортом на ім’я київського художника Ми-
хайлова», з яким Петро їздив за кордон — М. X.) він по
вернувся захоплений баченим і негайно взявся за стрижку
боярських борід та безпросипне пияцтво. Так він (цебто
Петро І — М. X.) сприйняв європейську культуру, але ко-
ристи з того, як з козла молока».
Очевидно, як це доводить остання, насичена злобою
до Петра І цитата, таємничі «ми» говорять цілком серйоз
но. «Пробачити полтавський погром над малоросійськими
медяниками та Галями», цебто погром над малоросійщи-
ною — очевидно, натяк на малоросів типу Кочубея — во
ни, ці таємничі «ми», не відмовляються, але простити «роз
грому Івана Степановича Мазепи», цебто розгрому ідеї
буржуазної самостійної України, вони, ці таємничі «ми», ні
в якому разі не можуть. Словом, чиста і, можна сказати,
неприхована апологетика мазепинства, якою так пиша
ється український фашизм. Але йдемо далі.
— «Час від часу імператори мусіли оголошувати вій
ни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, — люди не
відчували б своєї національности, почали б брататися і,
щонайменше, відчули б, що їм потрібно на світі не 20, не
10 імператорів, а лише один».
Як відомо читачеві з попередніх цитат, таємничі «ми»
не тільки паплюжать Петра І, але й співають панегірики
453 Мазепі. Очевидно, пропагуючи тепер ідею «лише одного
імператора» (до чого сучасно, прогресивно й надзвичайно
революційно звучить ця пропаганда «лише одного імпера
тора!» — М. X.), вони мають на увазі кандидатуру «Івана
Степановича». Ясніше говорячи, таємничі «ми» дуже болі
ють болями українського войовничого націоналізму, і са
ме в його імперіялістичних прагненнях: мовляв, яка шко
да, що Україна не відограла ролі Риму й не висунула сво
го імператора на цілий світ! Правда, в дальшому абзаці
вони заявляють, шо «взагалі ця справа невикрутний тупик,
що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії,
як Ніцше у вічному круговороті», але це все таки станови
ще не рятує й для нас справжні авторові думки — не се
крет.
А втім ідемо далі.
— «Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта,
соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви на
родилися, член якої профспілки, чи були під судом, і коли
ні, то чому? Скільки ви заробляєте і т. ін. — все це не має
жодного значіння, коли ви не маєте про це посвідки з пе
чаткою і підписом будьякого секретаря».
Так твердять таємничі «ми», коли говорять про цю
«пунктуальну планіду», в якій ми легко розпізнаємо радян
ську країну, тим паче, що далі ми читаємо й таке:
— «Навпаки коли ви куркулячий син, а голову своєї
сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви
одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва і
вступаєте до художнього інституту».
Заінтригований читач, очевидно, вже розчарований і пе
вен, що це ми цитуємо донцовський орган, який інакше й
не уявляє «пунктуальної планіди», цебто радянської країни,
як країни, що в ній не «виховання, честь, в и р а з –
на індивідуальність» і т. д. діють, а «добрий
первак», але заінтригований читач все таки помиляється.
Отже, продовжуємо далі.
— «Тьмутаракань по-грецькому звалася Таматорхою,
з чим я не погодився б в жодному разі. Для моєї русинсь
кої душі Тьмутаракань звучить рідно, краще, ніж Таматор-
454
ха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки
на Кузьку та її маму, які безповоротно увійшли в історію
російської архітектури, як один з її додатків, що тепер по-
українському зветься тарганом».
Таємничі «ми» говорять, як бачите, дуже плутано й
незрозуміло, але й тут вони не спроможні замаскувати
своє справжнє обличчя. Від паплюження радянської країни
вони знову переходять до своїх націоналістичних скарг і
до втлумачення читачеві ворожої нам ідеології. Річ у тому,
що Тьмутаракань в старовину була землею Мстислава, си
на т. з. Володимира Святого, цебто землею укра
їнських февдалів, а Фанагорія — це тільки древ-
нє-грецький город. Ясно, «русинській душі» багато «рідні
ше звучать» свої февдали, ніж чужі крамарі. Щождо «Кузь
ки та її мами», то і тут справа ясна. Як відомо, з 1859 ро
ку на місці старовинної Тьмутаракані на протязі багатьох
років велися руськими археологами розкопки. Ці розколи
ни дали певні пам’ятники, і от «русинська душа» й сумує:
мовляв, Тьмутаракань була землею нашого князя, а па
м’ятники «безповоротно ввійшли в історію російської архі
тектури».
Взагалі таємничі «ми» щось дуже часто скаржаться на
своїх сусідів: то їм «російська архітектура» заважає, а то їм
«деякі російські письменники» (які — невідомо) стоять на
дорозі й саме тим, що «справжнього хохла» пізнають тіль
ки за такими ознаками: «корогва, чуб, матня, довгі вуса,
часто вживане слово «цоб-цобе» та гопак».
Але для невеличкої замітки — досить. Відкіля ж1 ці ци
тати? Хто ж ці таємничі «ми»? Ви вже може гадаєте, що це
з памфлетів Хвильового 1925 р.?
Нічого подібного! Це цитати з № А «Авангарду»… але
не Поліщуківського, а «пролетарських мистців нової гене
рації», що допіру, цебто в с і ч н і 1930 року вийшов, у
Києві, це цитата з передової цього альманаху, написаної
Олексою Влизьком2, одним із лідерів АСПАНФУТу. Ці
таємничі «ми», ці апологети мазепинства є не хто інший,
як відомі, завзяті борці проти хвильовізму — панфутури-
сти — комункультівці з «Нової генерації».
455 Дивні діла твої, о, діялектико!
Але нас цікавить не те, як вони, ці «ідеологічно витри
мані» «русинські душі» прийшли до «жизни такой», нас ці
кавить — що це таке? Свідомо це чи несвідомо повторен
ня хвильовізму? Прочитайте другу статтю в цьому ж таки
«Авангарді» («Нове мистецтво в процесі розвитку україн
ської культури») і ви побачите, що й тут та ж сама хвильо-
вістська концепція.
— «Оскільки непережитий націоналізм, — говорить
автор цієї статті, — ці ділянки мистецтва (цебто «Думка»,
«Укропера» тощо — М. X.) мають цілковите право на
існування».
Словом, в епоху ліквідації куркуля, як кляси, «Нова
генерація» рекомендує дати націоналізмові віддушини.
Правда, вона помилково відносить до цих ділянок всю
«Оперу» і в с ю «Думку» і т. д., але річ все таки не в цьо
му: річ все таки в тому, що націоналістичні ді
лянки, на погляд аспанфутів, «мають право
на існування».
— «Ми нещадно боролися й боремося, — говорять да
лі мистці «Нової генерації» — з тими верствами нашого
суспільства, що замикають розвиток культури в рямці про-
вінціяльних інтересів і національної обмежености, а також і
проти тих, що спрощують питання культури, ставлячи на
голос лише на ідеологію».
На перший погляд в цій цитаті нічого страшного нема,
але, придивившись уважніше, ми і в ній найдемо той же
таки хвильовізм.
На що страждав український «націонал-більшовизм»?
На відсутність в своїй установці чіткої пролетарської лінії.
Саме ця відсутність і штовхнула його в обійми українсько
го націоналізму. Проти кого й чого «боролися й боряться»
аспанфути? Проти «замикання розвитку культури в рямці
провінційних інтересів» — це поперше, а подруге — зно
ву ж таки «проти тих, що спрощують
питання культури, ставлячи наголос
лише на ідеологію. Де ж тут чітка клясова уста-
456
новка, коли і в першому, і в другому випадкові справа йде
про боротьбу тільки проти провінціяльщини? Правда,
далі автор статті оперує допіру вичитаними з популярної
брошури фразами про «реконструктивну добу» і т. д., але й
це становище не рятує, бо й хвильовізм не цурався цих
фраз і теж з охотою причеплював їх до своїх тез. Правда,
автор цієї статті (Ґео Шкурупій)3 далі енергійно криє ко
лишніх членів «Вільної Академії», але навіть і це не
рятує становища: коли їх, цих письменників, і треба крити,
то крити треба їх не стільки за «формальну відсталість», за
«провінціялізм», не стільки за те, що їх «роздули до слоня
чих розмірів», скільки за помилки, за ідеологічні ухили,
коли такі ухили і такі помилки в їхніх творах єсть. На
жаль, автор, будучи послідовним хвильовістом, цього і не
робить.
Словом, стопроцентний «націонал-більшовизм»! Повто
рення задів хвильовізму до смішного. Поставивши, скажі
мо, собі, як програмовий пункт, «взяти під свій вплив по
путників та сприяти їх наближенню до пролетарських
лав», «пролетарські мистці «Нової генерації» беруть не ко
го іншого, як… тих же таки неоклясиків. З третьою програ
мовою статтею під назвою «Мовчуще божество» виступив
неоклясик Віктор Петров4. Звичайно, і серед неоклясиків
мусить пройти диференціяція, але так «сприяти їх набли
женню до пролетарських лав», як сприяють «русинські ду
ші», все таки не рекомендується. За прикладом автора
«Кюхлі», Петров робить з біографій відомих людей рома
ни й оповідання, але в той час як Тинянов художньо об
робляє біографії революціонерів-декабристів, Петров під
«сприятливим» захистом аспанфутів розповідає молоді про
любовні історії Марка Вовчка і П. Куліша. Кому потрібні
ці міщанські дурнички, і саме в реконструктивну добу? Хі
ба можна довіряти попутників таким плутаникам від хви
льовізму? Для кого, нарешті, видає ДВУ цей альманах?
Для міщаночок, які будуть охать і ахать, прочитавши лю
бовні «геройства» Марка Вовчка, для аматорів дуже заста
рілої й нудної пільняківщини, в дусі якої написано всю
457 статтю Близька, чи може для провінціяльних хвильовістів,
до яких хвильовізм не дійшов в оригіналі?
Отже, почавши боротьбу проти хвильовізму, «пролетар
ські мистці» «Нової .генерації» на сьогодні опинилися в ла
бетах того ж таки націоналістичного ухилу. А коли ми зга
даємо, що вони вже страждають і на порнографію поліщу-
ківського Гатунку (див. №№ «Нової Генерації» з оповідан
нями М. Коршуна й Д. Бузька тощо — цитувати з цих
парканних, клозетних творів рука не піднімається), коли
ми й це згадуємо, то приходимо до того висновку, що, за
лишившись без відповідної ідеологічної контролі, «проле
тарські мистці» «Нової генерації» заблукались десь на чу
жих нам дорогах. Отже, треба прийти їм на допомогу і
треба негайно подивитися на нашу літературну ситуацію з
тієї сторони, з якої ми ще на неї не дивились. Що рециди
вів хвильовізму, цебто нового виявлення комплексу тих
думок і образів, які становлять український «націонал-біль-
шовизм», своєрідний струвізм, — певний час треба було
шукати виключно в колах літераторів, так чи інакше зв’яза
них з хвильовізмом, — це безперечно так. Що рецидивів
поліщуківщини, цебто мішанини порнографії з об’єктивно
контрреволюційними вибриками проти норм і положень
пролетарської державности, треба в першу чергу покищо
шукати серед так званих «спіралістів»5 — це теж так. Але
було б великою помилкою заплющувати очі на ті вироби,
які продукують літератори, формально далекі від
вищеназваного «ізму» і від вищезгаданої «івщини». Допома
гаючи колишнім «ваплітянам» якмога. далі відштовхнути
ся від щиро і гостро засудженого ними «ваплітянства», не
можна залишати без відповідної партійно-громадської ува
ги й продукцію інших письменників, бо й хвильовізм, і по-
ліщуківщина, і всяка інша ворожа пролітаріятові ідеологія
не стільки там будуть шукати собі оддушини, де за ними
пильно стежать і де їх негайно ж розпізнають і візьмуть
під обстріл, скільки, як показує дійсність і доводить ця моя
замітка, там, де на них не звертають уваги й де їх навіть
розреклямовують наші видавництва, як справжнісіньке про-
458
летарське мистецтво. Цього ніяк не треба забувати, бо,
«кричуще божество» може наробити нам дуже й дуже бага
то лиха.
Р. 8. Перечитавши ще раз «Авангард пролетарських
мистців Нової Генерації», я приходжу до цієї думки, що у
вищецитованих писаннях хвильовізм найшов собі місце
скоріше без доброї волі і свідомого бажання ідеологів «ко-
мункульту». Разюча марксистська малограмотність серед
попутників — звичайне явище, і тому не дивно, що і «про
летарські мистці нової Генерації» змішують ленінську наці
ональну політику з мазепинством. Отже, цією заміткою я
вважаю, поперше, за свій партійний обов’язок сигналізува
ти небезпеку з зовсім нової сторони, а подруге, коли
аспанфути визнають свої помилки, допомогти їм, аспанфу-
там, стати на правильний шлях. І Поліщук, і Семенко, і
Шкурупій, і Близько — всі можуть помилятися, але нещад
но будемо бити їх тоді, коли вони не захочуть цих поми
лок виправити.
1. «Кричуще божество»
Стаття вперше друкована в харківській газеті «Комуніст» в
січні чи лютому 1930 року. Точну дату друку встановити не вда
лося. Вдруге опубліковано її в журналі «Пролітфронт», Харків,
квітень, ч. 1, 1930, стор. 247-252. Звідси взято статтю до нашої
публікації.
2. Олекса Близько (17. II. 1908-16. XII. 1934) — поет, недав
ній співробітник «Літературного ярмарку» і співробітник «Но
вої Генерації». Розстріляний у грудні 1934, в групі 28 українсь
ких письменників і культурних діячів.
3. Ґео Шкурупій (1903-1943?) — поет і прозаїк, один з лі
дерів українського футуризму, 1926 р. належав до ВАПЛІТЕ, пі
зніше, відійшовши, повернувся знову до футуристів і «Нової Ге
нерації». Звідти повів гостру атаку проти колишніх своїх колег з
459 ВАПЛІТЕ і персонально проти Хвильового. Це очевидячки заче
пило Хвильового за живе і він свою атаку проти «Нової генера
ції» почав з Гео Шкурупія і О. Близька.
4. Віктор Петров (1894-1969) — прозаїк, есеїст, літературо
знавець, етнограф і археолог, близький до неоклясиків. Від
1942 до 1949 перебував на еміграції, загадково зник. Лише напри
кінці 60-их років ім’я його появляється в наукових археологічних
виданнях АН СРСР у Москві. Пізніше переїхав до Києва і ніби
то працював в Інституті археології АН УРСР, де і помер.
5. Спіралісти — невеличка група літераторів і мистців.що
купчилася навколо альманаху «Авангард» ч. З, який вславився
був на той час (1929!) нечуваною вже моральною і політичною
фрівольністю. До групи належали: Валеріян Поліщук — лідер і
автор теорії спіралізму, Олександер Левада, тоді ще початкую-
чий поет і драматург, маляр В. Єрмілов і невідомий ближче Ґе-
оргі Цапок.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.