Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

«КРИЧУЩЕ БОЖЕСТВО»

— «Проте, розгрому Івана Степановича Мазепи ми
йому (цебто Петрові І — М. X.), простити не можемо, бо
це був найкращий наш (?? — М. X.) гетьман, про що
свідчить і те, що султан турецький відмовився видати йо­
го після втечі з-під Полтави послу Петра І Толстому на­
віть за 300 тис. ефімків».
Поперше, відкіля ця цитата? Подруге, хто ці таємничі
«ми»? Потрете, як це сказано — «серйозно чи», як то часом
висловлюються, «по-українському»? Давайте шукати відпо­
віді спершу на останнє запитання.
— «Після поїздки Петра І зі згаданим пашпортом
(«липовим пашпортом на ім’я київського художника Ми-
хайлова», з яким Петро їздив за кордон — М. X.) він по­
вернувся захоплений баченим і негайно взявся за стрижку
боярських борід та безпросипне пияцтво. Так він (цебто
Петро І — М. X.) сприйняв європейську культуру, але ко-
ристи з того, як з козла молока».
Очевидно, як це доводить остання, насичена злобою
до Петра І цитата, таємничі «ми» говорять цілком серйоз­
но. «Пробачити полтавський погром над малоросійськими
медяниками та Галями», цебто погром над малоросійщи-
ною — очевидно, натяк на малоросів типу Кочубея — во­
ни, ці таємничі «ми», не відмовляються, але простити «роз­
грому Івана Степановича Мазепи», цебто розгрому ідеї
буржуазної самостійної України, вони, ці таємничі «ми», ні
в якому разі не можуть. Словом, чиста і, можна сказати,
неприхована апологетика мазепинства, якою так пиша­
ється український фашизм. Але йдемо далі.
— «Час від часу імператори мусіли оголошувати вій­
ни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, — люди не
відчували б своєї національности, почали б брататися і,
щонайменше, відчули б, що їм потрібно на світі не 20, не
10 імператорів, а лише один».
Як відомо читачеві з попередніх цитат, таємничі «ми»
не тільки паплюжать Петра І, але й співають панегірики
453 Мазепі. Очевидно, пропагуючи тепер ідею «лише одного
імператора» (до чого сучасно, прогресивно й надзвичайно
революційно звучить ця пропаганда «лише одного імпера­
тора!» — М. X.), вони мають на увазі кандидатуру «Івана
Степановича». Ясніше говорячи, таємничі «ми» дуже болі­
ють болями українського войовничого націоналізму, і са­
ме в його імперіялістичних прагненнях: мовляв, яка шко­
да, що Україна не відограла ролі Риму й не висунула сво­
го імператора на цілий світ! Правда, в дальшому абзаці
вони заявляють, шо «взагалі ця справа невикрутний тупик,
що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії,
як Ніцше у вічному круговороті», але це все таки станови­
ще не рятує й для нас справжні авторові думки — не се­
крет.
А втім ідемо далі.
— «Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта,
соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви на­
родилися, член якої профспілки, чи були під судом, і коли
ні, то чому? Скільки ви заробляєте і т. ін. — все це не має
жодного значіння, коли ви не маєте про це посвідки з пе­
чаткою і підписом будьякого секретаря».
Так твердять таємничі «ми», коли говорять про цю
«пунктуальну планіду», в якій ми легко розпізнаємо радян­
ську країну, тим паче, що далі ми читаємо й таке:
— «Навпаки коли ви куркулячий син, а голову своєї
сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви
одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва і
вступаєте до художнього інституту».
Заінтригований читач, очевидно, вже розчарований і пе­
вен, що це ми цитуємо донцовський орган, який інакше й
не уявляє «пунктуальної планіди», цебто радянської країни,
як країни, що в ній не «виховання, честь, в и р а з –
на індивідуальність» і т. д. діють, а «добрий
первак», але заінтригований читач все таки помиляється.
Отже, продовжуємо далі.
— «Тьмутаракань по-грецькому звалася Таматорхою,
з чим я не погодився б в жодному разі. Для моєї русинсь­
кої душі Тьмутаракань звучить рідно, краще, ніж Таматор-
454
ха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки
на Кузьку та її маму, які безповоротно увійшли в історію
російської архітектури, як один з її додатків, що тепер по-
українському зветься тарганом».
Таємничі «ми» говорять, як бачите, дуже плутано й
незрозуміло, але й тут вони не спроможні замаскувати
своє справжнє обличчя. Від паплюження радянської країни
вони знову переходять до своїх націоналістичних скарг і
до втлумачення читачеві ворожої нам ідеології. Річ у тому,
що Тьмутаракань в старовину була землею Мстислава, си­
на т. з. Володимира Святого, цебто землею укра­
їнських февдалів, а Фанагорія — це тільки древ-
нє-грецький город. Ясно, «русинській душі» багато «рідні­
ше звучать» свої февдали, ніж чужі крамарі. Щождо «Кузь­
ки та її мами», то і тут справа ясна. Як відомо, з 1859 ро­
ку на місці старовинної Тьмутаракані на протязі багатьох
років велися руськими археологами розкопки. Ці розколи­
ни дали певні пам’ятники, і от «русинська душа» й сумує:
мовляв, Тьмутаракань була землею нашого князя, а па­
м’ятники «безповоротно ввійшли в історію російської архі­
тектури».
Взагалі таємничі «ми» щось дуже часто скаржаться на
своїх сусідів: то їм «російська архітектура» заважає, а то їм
«деякі російські письменники» (які — невідомо) стоять на
дорозі й саме тим, що «справжнього хохла» пізнають тіль­
ки за такими ознаками: «корогва, чуб, матня, довгі вуса,
часто вживане слово «цоб-цобе» та гопак».
Але для невеличкої замітки — досить. Відкіля ж1 ці ци­
тати? Хто ж ці таємничі «ми»? Ви вже може гадаєте, що це
з памфлетів Хвильового 1925 р.?
Нічого подібного! Це цитати з № А «Авангарду»… але
не Поліщуківського, а «пролетарських мистців нової гене­
рації», що допіру, цебто в с і ч н і 1930 року вийшов, у
Києві, це цитата з передової цього альманаху, написаної
Олексою Влизьком2, одним із лідерів АСПАНФУТу. Ці
таємничі «ми», ці апологети мазепинства є не хто інший,
як відомі, завзяті борці проти хвильовізму — панфутури-
сти — комункультівці з «Нової генерації».
455 Дивні діла твої, о, діялектико!
Але нас цікавить не те, як вони, ці «ідеологічно витри­
мані» «русинські душі» прийшли до «жизни такой», нас ці­
кавить — що це таке? Свідомо це чи несвідомо повторен­
ня хвильовізму? Прочитайте другу статтю в цьому ж таки
«Авангарді» («Нове мистецтво в процесі розвитку україн­
ської культури») і ви побачите, що й тут та ж сама хвильо-
вістська концепція.
— «Оскільки непережитий націоналізм, — говорить
автор цієї статті, — ці ділянки мистецтва (цебто «Думка»,
«Укропера» тощо — М. X.) мають цілковите право на
існування».
Словом, в епоху ліквідації куркуля, як кляси, «Нова
генерація» рекомендує дати націоналізмові віддушини.
Правда, вона помилково відносить до цих ділянок всю
«Оперу» і в с ю «Думку» і т. д., але річ все таки не в цьо­
му: річ все таки в тому, що націоналістичні ді­
лянки, на погляд аспанфутів, «мають право
на існування».
— «Ми нещадно боролися й боремося, — говорять да­
лі мистці «Нової генерації» — з тими верствами нашого
суспільства, що замикають розвиток культури в рямці про-
вінціяльних інтересів і національної обмежености, а також і
проти тих, що спрощують питання культури, ставлячи на­
голос лише на ідеологію».
На перший погляд в цій цитаті нічого страшного нема,
але, придивившись уважніше, ми і в ній найдемо той же
таки хвильовізм.
На що страждав український «націонал-більшовизм»?
На відсутність в своїй установці чіткої пролетарської лінії.
Саме ця відсутність і штовхнула його в обійми українсько­
го націоналізму. Проти кого й чого «боролися й боряться»
аспанфути? Проти «замикання розвитку культури в рямці
провінційних інтересів» — це поперше, а подруге — зно­
ву ж таки «проти тих, що спрощують
питання культури, ставлячи наголос
лише на ідеологію. Де ж тут чітка клясова уста-
456
новка, коли і в першому, і в другому випадкові справа йде
про боротьбу тільки проти провінціяльщини? Правда,
далі автор статті оперує допіру вичитаними з популярної
брошури фразами про «реконструктивну добу» і т. д., але й
це становище не рятує, бо й хвильовізм не цурався цих
фраз і теж з охотою причеплював їх до своїх тез. Правда,
автор цієї статті (Ґео Шкурупій)3 далі енергійно криє ко­
лишніх членів «Вільної Академії», але навіть і це не
рятує становища: коли їх, цих письменників, і треба крити,
то крити треба їх не стільки за «формальну відсталість», за
«провінціялізм», не стільки за те, що їх «роздули до слоня­
чих розмірів», скільки за помилки, за ідеологічні ухили,
коли такі ухили і такі помилки в їхніх творах єсть. На
жаль, автор, будучи послідовним хвильовістом, цього і не
робить.
Словом, стопроцентний «націонал-більшовизм»! Повто­
рення задів хвильовізму до смішного. Поставивши, скажі­
мо, собі, як програмовий пункт, «взяти під свій вплив по­
путників та сприяти їх наближенню до пролетарських
лав», «пролетарські мистці «Нової генерації» беруть не ко­
го іншого, як… тих же таки неоклясиків. З третьою програ­
мовою статтею під назвою «Мовчуще божество» виступив
неоклясик Віктор Петров4. Звичайно, і серед неоклясиків
мусить пройти диференціяція, але так «сприяти їх набли­
женню до пролетарських лав», як сприяють «русинські ду­
ші», все таки не рекомендується. За прикладом автора
«Кюхлі», Петров робить з біографій відомих людей рома­
ни й оповідання, але в той час як Тинянов художньо об­
робляє біографії революціонерів-декабристів, Петров під
«сприятливим» захистом аспанфутів розповідає молоді про
любовні історії Марка Вовчка і П. Куліша. Кому потрібні
ці міщанські дурнички, і саме в реконструктивну добу? Хі­
ба можна довіряти попутників таким плутаникам від хви­
льовізму? Для кого, нарешті, видає ДВУ цей альманах?
Для міщаночок, які будуть охать і ахать, прочитавши лю­
бовні «геройства» Марка Вовчка, для аматорів дуже заста­
рілої й нудної пільняківщини, в дусі якої написано всю
457 статтю Близька, чи може для провінціяльних хвильовістів,
до яких хвильовізм не дійшов в оригіналі?
Отже, почавши боротьбу проти хвильовізму, «пролетар­
ські мистці» «Нової .генерації» на сьогодні опинилися в ла­
бетах того ж таки націоналістичного ухилу. А коли ми зга­
даємо, що вони вже страждають і на порнографію поліщу-
ківського Гатунку (див. №№ «Нової Генерації» з оповідан­
нями М. Коршуна й Д. Бузька тощо — цитувати з цих
парканних, клозетних творів рука не піднімається), коли
ми й це згадуємо, то приходимо до того висновку, що, за­
лишившись без відповідної ідеологічної контролі, «проле­
тарські мистці» «Нової генерації» заблукались десь на чу­
жих нам дорогах. Отже, треба прийти їм на допомогу і
треба негайно подивитися на нашу літературну ситуацію з
тієї сторони, з якої ми ще на неї не дивились. Що рециди­
вів хвильовізму, цебто нового виявлення комплексу тих
думок і образів, які становлять український «націонал-біль-
шовизм», своєрідний струвізм, — певний час треба було
шукати виключно в колах літераторів, так чи інакше зв’яза­
них з хвильовізмом, — це безперечно так. Що рецидивів
поліщуківщини, цебто мішанини порнографії з об’єктивно
контрреволюційними вибриками проти норм і положень
пролетарської державности, треба в першу чергу покищо
шукати серед так званих «спіралістів»5 — це теж так. Але
було б великою помилкою заплющувати очі на ті вироби,
які продукують літератори, формально далекі від
вищеназваного «ізму» і від вищезгаданої «івщини». Допома­
гаючи колишнім «ваплітянам» якмога. далі відштовхнути­
ся від щиро і гостро засудженого ними «ваплітянства», не
можна залишати без відповідної партійно-громадської ува­
ги й продукцію інших письменників, бо й хвильовізм, і по-
ліщуківщина, і всяка інша ворожа пролітаріятові ідеологія
не стільки там будуть шукати собі оддушини, де за ними
пильно стежать і де їх негайно ж розпізнають і візьмуть
під обстріл, скільки, як показує дійсність і доводить ця моя
замітка, там, де на них не звертають уваги й де їх навіть
розреклямовують наші видавництва, як справжнісіньке про-
458
летарське мистецтво. Цього ніяк не треба забувати, бо,
«кричуще божество» може наробити нам дуже й дуже бага­
то лиха.
Р. 8. Перечитавши ще раз «Авангард пролетарських
мистців Нової Генерації», я приходжу до цієї думки, що у
вищецитованих писаннях хвильовізм найшов собі місце
скоріше без доброї волі і свідомого бажання ідеологів «ко-
мункульту». Разюча марксистська малограмотність серед
попутників — звичайне явище, і тому не дивно, що і «про­
летарські мистці нової Генерації» змішують ленінську наці­
ональну політику з мазепинством. Отже, цією заміткою я
вважаю, поперше, за свій партійний обов’язок сигналізува­
ти небезпеку з зовсім нової сторони, а подруге, коли
аспанфути визнають свої помилки, допомогти їм, аспанфу-
там, стати на правильний шлях. І Поліщук, і Семенко, і
Шкурупій, і Близько — всі можуть помилятися, але нещад­
но будемо бити їх тоді, коли вони не захочуть цих поми­
лок виправити.
1. «Кричуще божество»
Стаття вперше друкована в харківській газеті «Комуніст» в
січні чи лютому 1930 року. Точну дату друку встановити не вда­
лося. Вдруге опубліковано її в журналі «Пролітфронт», Харків,
квітень, ч. 1, 1930, стор. 247-252. Звідси взято статтю до нашої
публікації.
2. Олекса Близько (17. II. 1908-16. XII. 1934) — поет, недав­
ній співробітник «Літературного ярмарку» і співробітник «Но­
вої Генерації». Розстріляний у грудні 1934, в групі 28 українсь­
ких письменників і культурних діячів.
3. Ґео Шкурупій (1903-1943?) — поет і прозаїк, один з лі­
дерів українського футуризму, 1926 р. належав до ВАПЛІТЕ, пі­
зніше, відійшовши, повернувся знову до футуристів і «Нової Ге­
нерації». Звідти повів гостру атаку проти колишніх своїх колег з
459 ВАПЛІТЕ і персонально проти Хвильового. Це очевидячки заче­
пило Хвильового за живе і він свою атаку проти «Нової генера­
ції» почав з Гео Шкурупія і О. Близька.
4. Віктор Петров (1894-1969) — прозаїк, есеїст, літературо­
знавець, етнограф і археолог, близький до неоклясиків. Від
1942 до 1949 перебував на еміграції, загадково зник. Лише напри­
кінці 60-их років ім’я його появляється в наукових археологічних
виданнях АН СРСР у Москві. Пізніше переїхав до Києва і ніби­
то працював в Інституті археології АН УРСР, де і помер.
5. Спіралісти — невеличка група літераторів і мистців.що
купчилася навколо альманаху «Авангард» ч. З, який вславився
був на той час (1929!) нечуваною вже моральною і політичною
фрівольністю. До групи належали: Валеріян Поліщук — лідер і
автор теорії спіралізму, Олександер Левада, тоді ще початкую-
чий поет і драматург, маляр В. Єрмілов і невідомий ближче Ґе-
оргі Цапок.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.