Розгортайте, тов. Сухино-Хоменко, вищезгадане «б» і,
прочитавши його уважно, зупиняйтесь на сторінці 63-й. Я
прочитав, зупинився й говорю:
— Бити все таки прийдеться. Не вас, товаришу, а са­
ме тих, що за них ви розпинаєтесь, во ім’я яких ви мені
пришиваєте «реванш», во ім’я яких ви цькуєте цілу літера­
турну організацію, саме організацію пролетарських пись­
менників — ПРОЛІТФРОНТ.
Зробивши націоналістичний ухил (про це було надру­
ковано в центальному органі партії, про це говорив і тов.
М. О. Скрипник і тов. А. А. Хвиля), новоґенераційні пое­
ти, як це непогано доводить їхній же таки «черговий блеф»,
продовжують поглиблювати свій «нігілізм чистого гатун­
ку». Вже зарябіли по рядках улюблені хвильовізмом термі­
ни — «русапети», «русотяпи» тощо (до речі: як «чистий ні­
гілізм» перероджується в націоналізм — це мені відомо,
але чи не скаже мені тов. Сухино-Хоменко, як це може
прирозуміти та ж сама людина і до того ж одночасово
«відроджувати та реабілітувати хвильовізм» і бути «ново-
463 народжним русапетом» та «новоіспеченим русотяпом», як
це «прирозумів» Шкурупій, говорячи про мене?). Відроджу­
ється безоглядний лайлет. Хвильовізм, себто націоналі­
стичний ухил в літературі, намацує своїх нових репрезен­
тантів. Отже, прийдеться поспішити на місце зараженої
націоналізмом ланки й вдарити саме за уперте небажання
визнати свої помилки. Це, висловлюючись европенківсь-
ким стилем полторацьких, так би мовити, прелімінарний
реверанс. А тепер давайте подивимось, як виправдовуєть­
ся «Нова генерація» в особі свого «нігіліста чистого ґатун­
ку».
Зі слів панфутуристів, як правда і зі слів тов. Сухино-
Хоменка (див. його статтю в «Л. г.» за 25 травня ц. р.),
Хвильовий заявляє, «що тепер уже не слід шукати націона­
лістичних ухилів у колах колишніх ваплітян», і заявляє це
він, Хвильовий, саме в своїй статті — «Кричуще божество».
Беремо мою допіру згадану статтю «Кричуще божество» й
читаємо:
— Що рецидивів хвильовізму… певний час треба бу­
ло шукати виключно в колах, так чи інакше зв’язаних з
хвильовізмом — це безперечно так. Але було б вели­
кою помилкою заплющувати очі на ті вироби, які про­
дукують літератори, формально далекі від вищеназва­
ного «ізму».
Я ніколи не був високої думки про розумові здібності
поетів із аспанфуту, але в даному разі і сліпому видно, що
справа не в надуманій вищезазначеній «заяві» Хвильового,
а справа в нестримному бажанні за всяку ціну нав’язати
йому таку фразу, якої він не говорив, і тим самим відвер­
нути громадську увагу від своїх мазепинських концепцій.
Що твердить Хвильовий? Хвильовий твердить, що коли
певний час увагу пролетарських письмеників і критиків бу­
ло цілком природно скеровано виключно на творчість лі­
тераторів, так чи інакше зв’язаних у минулому з хвильо­
візмом, то тепер настав час, коли (у зв’язку з загострен-
464
ням клясової боротьби) слід пошукати цих рецидивів і н є
виключно в вищезазначених колах. Партійна це по­
становка? Коли б це була постановка антипартійна, тов.
Сухино-Хоменко, то, поперше, її не надрукували б в «Ко­
муністі» і до того ж без примітки, а подруге, доводжу до
вашого відома, що зі сторінок центрального органу партії
з вами говорив не хвильовіст, який заплутався серед про-
літфронтівців і який мріє про контрреволюційний «ре­
ванш», а член комуністичної партії більшовиків України.
Я, можливо, не як слід підкреслив, що критики й письмен­
ники ВУСППу дуже поблажливо ставляться до реакційної
панфутуристичної теорії і зовсім не говорять про те, що ця
теорія на практиці давно вже переросла в націоналістич­
ний ухил (готовий і тут визнати), але це вам зовсім не дає
права нацьковувати на мене своїми «реваншами» дуже тем­
неньких людців і через них паплюжити партійця «інарака-
ми» (мовляв, Мокій чи не член «інараку»?2 ну, а Хвильо­
вий чи не подібний до Мокія? Отже — «силогізм»). Так що
про «реванш» давайте краще мовчати.
Далі «Нова генерація» запитує, «як можна розцінюва­
ти фразу Хвильового, що колишніх ваплітовців треба би­
ти за ідеологічні ухили, коли такі ухили й такі помилки в
їхніх творах єсть».
В тій же статті «Кричуще божество»’ Хвильовий гово­
рить, що радянська громадськість допомагала й буде до­
помагати колишнім ваплітянам «якомога далі відштовхну­
тися від щиро й гостро засудженого ними ваплітянства»,
себто говорить, що деякі помилки й деякі ухили не цілком
вижиті деякими колишніми ваплітянами. Отже, фразу, що її
наводить Шкурупій, можна розцінювати тільки так:
Зробив, припустім, Сенченко помилку. За цю помилку
його добре побили. Тоді Сенченко, усвідомивши свою по­
милку, працює над собою кілька місяців, щоб написати,
скажім, пролетарську повість «Комуна». Що мусить роби­
ти в цей час хоч би той же аспанфут? Цькувати Сенченка?
Заробляти на ньому політичний капітал, щоб легше було
приховати свої замасковані від громадськости хвильовіст-
465 кі симпатії? Ну, пробачте, цього ніколи не трапиться, і
аспанфутівщину буде поставлено на їй, аспанфутівщині, на­
лежне місце.
— «Називаючи, — заявляє далі автор «чергового бле­
фу», — «художній репортаж Близька передовою статтею,
Хвильовий аж занадто спритно видирає з нього цитати,
що зв’язані з іронічним текстом, перекручує їх… Цим він
робить перший трюк, бо «Аванґард-Альманах» має пере­
дову статтю, підписану редакцією».
Як «Хвильовий перекручує» — це ми побачимо далі. А
зараз дозвольте про «жахливий», «неетичний» вчинок, що
так обурив (себто обурив в сенсі фарисейському) не тільки
новоґенератів, але й їхніх симпатиків.
Отже, прошу пробачення: я й справді, використовую­
чи гаряче рекомендований панфутуристами «іронічний
текст», назвав перший твір після 10-абзацного (буквально
— десятиабзацного!) редакційного твору передовою стат­
тею, як я ж, використовуючи той же «іронічний текст» (це
відмічає нарешті і автор «блефу»), назвав оповідання Пе­
трова «третьою програмовою статтею».
Каюсь! І справді «жахливий» злочин. «Авангард», що
йде під літерою «а» (як і той, що йде під літерою «б»),
уперто чекає участи свого рідного брата, що йшов без вся­
кої літери, а я інформую нащадків, що передову в згада­
ному альманасі написав Близько, а не Шкурупій. Жахли­
вий злочин… наче й справді політична плят-
форма Влизькового репортажу не така, якою я
її показую суспільству, наче й справді Шкуру­
пій засудив цю плятформу, начейсправді, на­
решті, в редакційній десятиабзацній прелюдії
до цієї основної плятформи нема ідеологічних
ухилів.
Що панфутуризм є дрібнобуржуазна, реакційна теорія —
це блискуче довів І. Сенченко в своїй «Епітафії», цього не за­
перечує й тов. Сухино-Хоменко. Як же тоді розуміти заяву
прелюдії, що «Києвська група «Нової генерації» стоїть на
засадах панфутуристичної системи»? «Саме по системі тре-
466
ба відкрити вогонь» — цілком справедливо говорить тов.
Сухино-Хоменко. Саме на систему я й звернув увагу, зов­
сім не цікавлячись тим, де передова, а де звичайна стаття.
«Саме по системі треба відкрити вогонь», бо від своєї ре­
акційної панфутуристичної «теорії» новоґенерати не від­
мовляються і в альманахові «б»:
— «Футуристи, панфутуристи, комункультівці і на­
решті «Нова генерація» — завжди застосовували
марксівську методу в своїй роботі, і детальна аналі-
за кожного кроку за допомогою цієї методи часто
викликала нарікання з боку обивателя й критика-
псевдомарксиста».
Так пише Шкурупій сьогодні. А що він писав вчора?
Читайте:
— «Футуризм став повним виразником анархії ви­
робництва, патріотизму й імпералізму як фактурно,
так і ідеологічно».
Що ж це таке? З одного боку «футуризм став повним
виразником патріотизму й імпералізму як фактурно, так і
ідеологічно», а з другого — на нього «нарікають обиватель
і псевдомарксист». Чи не тут і полягають коріння того на­
ціоналістичного ухилу, що в нього й вскочлили панфути? Але
припустімо, що Семенко-Шкурупій і справді «чистий нігі­
ліст», себто страждає на «хворобу лівизни». Що ж тоді ма­
ємо? Невже ви не знаєте, тов. Сухино-Хоменко, як «лівий»
загиб подає руку правому?
Беру панфутуристичний маніфест, що його вже згаду­
вав І. Сенченко — «Мистецтво як культ» і що його, як це
видно хоч би із вищенаведеної цитати «б», досі пропагу­
ється із номера в номер.
— «В наші часи — пише Семенко — пролетаріят на
шляху до безклясового суспільства виносить на своїх
плечах НОП3 і панування великої техніки. Вже два
культи залишаються за його спиною — релігія й ми­
стецтво».4
467 Тепер слухайте, що говорить тов. Сольц5 (див. «Прав­
ду» за 31 січня 1930 року):
— «Троцькому, — говорить тов. Сольц — справа
пролетарської літератури уявлялась справою зовсім
безнадійною, штучно насадженою, а не справою, що
виростає з пануючої робітничої кляси, яка перероблює
свою власну природу в процесі кипучого соціялістич-
ного будування».
Отже, Семенко твердить у своїй дрібнобуржуазній «те­
орійці», що мистецтво (а значить і література) віджили свій
вік, і зовсім безнадійна справа насаджувати їх, що вони не
можуть бути справою пануючої робітничої кляси, а тов.
Сольц заявляє, що саме така «система» і єтроцькізм.Семенко
говорить, а з ним і вся «Нова генерація», що «велике мистец­
тво закінчило коло завершення. НОП,який міцно вгрузає в
наш побут, убиває всяку можливість, яка хоч би віддалено
живила мистецтво», а тов. Сольц кваліфікує такі розумуван­
ня, як «капітулянські розумування», що їх «життя геть чисто
перекинуло». «Таким чином», — продовжує тов. Сольц —
«концепція Троцького послідовно ліквідаторська, ув’яза­
лась із всією системою його поглядів». А хіба, скажімо ми,
послідовно-ліквідаторська «теорійка» панфутуристів не ув’я­
залась з їхньою дрібнобуржуазною системою поглядів?
Хіба це не Семенко, а з ним і всі його підголоски, — хіба
це не він, прийнявши позу знахабнілого міщанина, намага­
ється, так би мовити, «покрикувати» на партію:
— «Немає комуністичної політики в мистецтві», —
«покрикує» на партію Семенко. — «Я вважаю, що й
досі не вироблено комуністичної політики через те,
що в мистецтві оперували лише основними питання­
ми марксизму і ще й досі — оскільки мені відомо —
ніхто не приклав ленінізму до мистецтва»4.
За тією ж статтею тов. Сольца, між троцькістською й
бухарінською теорією єсть «стик», і виникає цей стик як­
раз на «нерозумінні клясової боротьби». Саме тут вони й
подають «один одному руки». На Грунті нерозуміння кля-
468
сової боротьби (це в найкращому разі) подали один одно­
му руки і: з одного боку — 10-абзацна троцькістська пре­
людія, з другого — багатосторінкова націоналістична п’є­
са. Переродження таким чином «чистого нігілізму» в наці­
оналістичний ухил (річ, до речі, цілком природна) сталося.
Саме тому я й вважав за свій обов’язок взяти за передову
Влизьків репортаж.
А тепер давайте подивимось, як «Хвильовий перекру­
чує». З «перекрученням» віршу Шкурупія, як відомо, «Нова
генерація» оскандалилась. Переляканий Шкурупій (якраз
же був процес СВУ) надрукував, як відомо, в «Пролетар­
ській правді» листа, що в ньому голословно обвинувачу­
вав мене в шахрайстві. Було утворено комісію (за голову­
ванням Зам. Наркома Освіти тов. Полоцького) для ви­
яснення цієї справи. 1 що ж? На засідання зга­
даної комісії ніхто з новоґенератів
не прийшов. Таким чином, виявилося, що в «Проле­
тарській правді» обвинувачував мене в «перекрученні» не
письменник, а — пробачте на різкому слові — а звичайні­
сінький собі брехун.
Давайте ж подивимось, як я Близька «перекрутив».
— «Хвильовий, — заявляє «Нова генерація», — пе­
рестарався і захищає від Близька… Петра Першого.
Він ставить йому в провину насичену злобою до Пе­
тра Першого цитату і вважає, що .Близько даремно
паплюжить Петра».
Поперше: чого це так закортіло «пролетарським мист-
цям Нової генерації» паплюжити Петра Першого? Чому це
сьогодні, коли партія закликає скерувати всю свою увагу
на колективізацію, на боротьбу з глитайнею, на боротьбу
з єфремівщиною, — чому це саме сьогодні паплюження
Петра Першого, що ним, цим паплюженням, робітничо-
селянські маси цікавляться так, як торішнім снігом, чому
це паплюження робиться надзвичайно актуальним завдан­
ням? В чому річ? Чи це паплюження входить в «систему»
панфутуризму? Хвильовий, подруге, ставить в провину
Влизькові не «насичену злобою до Петра Першого цита-
469 ту», а те, що він, Близько, можливо непомітно для себе,
скотився до націоналістичного ухилу. Не руського імпера­
тора захищає «комуніст Хвильовий», а пролетарську літе­
ратуру від мазепинських рейдів з тилу. Близько, пише, що
«ми (очевидно, панфутуристи) Петрові Першому простити
не можемо розгрому Івана Степановича Мазепи, бо це був
найкращий наш гетьман». Шкурупій (а за ним і тов. Сухи-
но-Хоменко) запевняє, що це «іронічний текст». Припустім,
що це «іронічний текст». Тоді чому ж він, Близь­
ко, говорячи про Петра Першого, невикористав
того ж таки «іронічного тексту» і заговорив зви­
чайною мовою, назвавши Петра «безпросипним
п’янице ю», від європейської культури котрого
стільки користи, «як від козла молок а»? Цікавий
«іронічний текст»: до Мазепи легенька ласкава іронія, а до
Петра люта злоба. Саме це я й констатував у своїй статті і
заявляв, що це вже апологетика мазепинства. Отже, спра­
ва не в тому, що Хвильовий проти паплюження Петра
Першого (хоч — знову повторюю — я не розумію, для чо­
го на це паплюження треба переводити потрібний нам па­
пір), — Хвильовий проти панегіриків, хоч би й замаскова­
них, Іванові Степановичу Мазепі.
Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «російську архі­
тектуру». Справа не в «тарганах», а саме в «натяках на
Кузьку та її маму», в націоналістичній езопівщині. Ціка­
вий «тарган»: крий «російську архітектуру» і… сумуй сво­
єю «русинською душею» за тмутараканською архітектурою
українських февдалів. Правда, Шкурупій заявляє, що «цито­
вана Хвильовим фраза Близька була скерована не проти русь­
кої архітектури в цілому», але де про це написано в того ж та­
ки Близька, так наш «чистий нігіліст» і не говорить. І го­
ловне він не говорить, чому він не хо­
че добачати тих же «тарганів» в архі­
тектурі українській. Чи може вона й справді
вже пристосована для соціялістичного міста?
Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «руських пись­
менників», навіть хоч би й про тих, що їх «в свій час спра-
470
ведливо було обвинувачено в великодержавному шовініз­
мі». Був «свій ічас» — їх засудили. Навіщо ж їх ще раз за­
суджувати? Чи може Шкурупій спостерігає рецидиви цьо­
го шовінізму? Тоді треба покинути свій «іронічний текст» і
говорити конкретно.
Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про імператора.
«Іронічний текст» тут, що й говорити, єсть, але… саме з
того місця, що його наводить Шкурупій («що ні к бісу го­
дилося б»… і т. д.). Те ж, що я цитував, ніякого відношен­
ня до «іронічного тексту» не має. Беру його ще раз:
— «Час-від-часу імператори мусіли оголошувати
війни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, люди
не відчували б своєї національности, почали б брата­
тися і, щонайменше, відчули б, що їм потрібно на
світі не 20, не 10 імператорів, а лише один».
Коли автор і справді не «лише за одного імператора»,
тоді треба іронізувати грамотніш. Раз люди «не відчува­
ють своєї національности й починають брататися», то во­
ни «щонайменше» в «іронічному тексті» потребують 10-20 і
навіть більше того імператорів, в неіронічному — жодно­
го! Так що тут річ іде не «про спритність рук Хвильового»,
а «щонайменше» про малограмотність ідеологів панфуту-
ризму.
Але не «те ж саме» я хочу сказати про «самогонні тео­
рії нашої пунктуальної планіди». Я звертаю увагу читачів,
як і увагу тов. Сухино-Хоменка, на те, що коли досі в осо­
бі Шкурупія «Нова Генерація», будучи положена на обидві
лопатки, й робила спроби вивернутись, то в цьому пункті
вона, захекавшись, тільки запевняє голословно, що «попут­
ник Близько не може сказати, чого не скаже навіть Піль-
няк або Замятін». Це — «ідеологічно витримане запев­
нення», а фактичний стан речей такий: «виховання, честь,
виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан»… і т. д.
— все це , як заявляє Близько, «на нашій пунктуальній пла-
ніді», себто в радянській країні, «не має жодного значіння,
471 коли ви не маєте посвідки про це з печаткою й з підписом
будь-якого секретаря». «Навпаки», говорить далі він же,
«коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до
білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку».
Що це таке, запитував я, чи не з донцовського органу?
Шкурупій, замітьте собі, тов. Сухино-Хоменко, не відпові­
дає. Та й як він відповість, бідолаха, коли він сам плута­
ється в тих же таки ухилах!..
Ну, а з приводу того, що Петров не неоклясик, то…
краще давайте «замньом». Кого-кого, але мене, колишньо­
го захисника неоклясиків, взяти «на арапа» не вдасться!
Мене питають, чому я не виступив в 1927 році проти
порнографії в «Новій Генерації». Тому, що — відповідаю
— я тоді був зайнятий виживанням із себе засудженого
мною хвильовізму і не мав часу читати такий нудний
орган, як «Н. ґ.». Чому я «соромлюсь сказати», що порно­
графію Коршуна вміщено в 1927 році? І не думаю сороми­
тись, будь ласка: порнографію Коршуна вмістила «Нова
Генерація» в 1927 році. Цікавлюсь я тільки, чому це Шкуру­
пій соромиться публічно признатися, що порнографію
Бузька, члена «Н. г.» (тепер член ВУСППу), вміщено в
1929 році?
Два слова щодо контролю. Тільки безвихідним міща­
нам здається, що комуністичне керівництво культурною
революцією, а зокрема й радянською літературою, можна
підмінити «наведенням порядку на літературному фронті» і
що це керівництво може вирвати із рук партії якась «груп­
ка». Щождо такої заяви, як — «ми мусимо з задоволенням
констатувати, що наша письменницька й громадська робо­
та викликала нарешті з боку Хвильового більш проредаго­
ване відмовлення від його хибного й шкідливого націона­
лістичного ухилу», то я можу от що сказати: свій націона­
лістичний ухил я зрозумів, я засудив і вижив, повернувши
на партійні позиції саме під тими ударами, що їх завдала
хвильовізмові партія, боронячи чистоту комуністичної іде­
ології. Чи не здається самозакоханим панфутуристичним
нарцисам, що спроба поставити «нашу письменницьку й гро-
472
мадську роботу» на місце ідеологічної боротьби, яку про­
водила зі всілякими ухилами наша партія, — що ця спро­
ба є нечуваною нахабною вихваткою? Як ви гадаєте, тов.
Сухино-Хоменко?
Отже, як бачимо, «чистий нігілізм» не виправдався: не ви­
правдався і як «чистий нігілізм» і як — головне — націоналі­
стичний ухил. На цьому можна було б і скінчити, коли б тов.
Сухино-Хоменко мужньо відмовився від «першої ролі», без
вагань «визнав істину», не називав звичайнісіньких законспі­
рованих націоналістичних ухильників «нігілістами «чистого
гатунку», себто, коли б він сприяв (об’єктивно) народжен­
ню нових Старицьких, Ніковських і т. ін.» і… коли б ми не
пообіцяли на початку статті зупинитися на «Жанні-баталь-
йонерці».