«Теорія» українського футуризму таки й справді не розхо­
диться з практикою новоґенератів. Заява товаришки Варва­
ри Жукової, що АСПАНФУТ «одкриває культурний фронт
для буржуазно-мистецької інтервенції» — заява глибоко про­
думана. Переглядаючи «альманах-аванґард» «б», що, як відо­
мо, тільки-но вийшов, я натрапив на таке зізнання:
— «В свій час» — пише Шкурупій — «ми (себто
панфутуристи. М. X.) висунули термін «нової прози»,
«лівого роману, «лівого оповідання»… «Що таке «лі­
ве оповідання»? — кричали вони (себто пролетарські
письменники. М.Х.).Та це всім відома річ,це звичай­
не сюжетове оповідання. І справді, ми зовсім не зби­
ралися цим терміном і взагалі нашою роботою від­
кривати якоїсь Америки, це справді було лише зви­
чайне сюжетове оповідання. Але в чому ж був фо­
кус?».
Остання фраза мене дуже заінтригувала. Заінтригував
473 мене цей таємничий «фокус». Виходить, за вищенаведеним
зізнанням, «фокус» зовсім не в тому, щоб мавпувати та­
ких, скажімо, пролетарських письменників, як П. Панч чи
то Ол. Досвітній, які багато раніш за «основоположників»
сюжетового оповідання писали фабульні речі, — «фокус»
лежить десь глибше. Шукаючи цього таємничого «фокуса»,
ми натрапили (в тому ж таки альманахові «б») на таку го­
лосну рекляму: «ЖАННА-БАТАЛЬЙОНЕРКА ҐЕО
ШКУРУШИ». Очевидно тут і треба шукати «фокуса», поду­
мали ми, тим паче, що в тому ж номері «Літературної газети»,
де надруковано статтю тов. Сухино-Хоменка, київські вус-
ппівцітеж реклямують цей роман і саме оповідання про те,
як «проливав світло» Шкурупій і його ад’ютант Мельник на
цей роман (як і на роман «Двері в день») і як «король футуро-
прерій відкрив двері у весняну ніч» літгурткові «харчовиків» і
будівельникам. Очевидно, саме тут і треба шукати «фокуса»,
знову подумали ми. І, подумавши так, пішли до книгарні й ку­
пили вищезазначену зреклямовану книгу. Книга, виявилось,
є ніщо інше, як новий роман Ґ. Шкурупія. Вияснилося також,
що роман цей друкувався в останніх числах «Життя й револю­
ції» і що на нього покищо дав рецензію, здається, тільки
Ф. Якубовський6 (той самий, якого колись крили ті ж таки
київські вусппівці). Рецензію Якубовського було надрукова­
но в «Критиці» за лютий ц. р. Якубовський про роман цей
написав дуже мало. Найсильніших місць цього роману він
не брав. Визнавши, що цей твір «загалом кволий», «слаб­
ший навіть від тих же невдалих «Дверей в день», висловив­
ши незадоволення з «романтичної ідеалізації міст», Яку­
бовський між іншим і таке заявив:
— «Такі мотиви чи не свідчать про те, що до фрон­
ту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля
можуть у якійсь площині об’єктивно наближатися че­
рез недостатню увагу до ідеологічної чіткости своєї
творчости й деякі навіть з лівіших попутників? З цьо­
го погляду загрозлива — і тим власне привертає до
себе увагу — пересічна загалом «Жанна-батальйо-
нерка».
474
Ця остання заява Ф. Якубовського нас більше заінтри­
гувала, ніж самий роман Шкурупія: чи не дає, подумали
ми, і Ф. Якубовський контрреволюційного «реваншу»? І
справді: товариші київські вусппівці реклямують «Жанну-ба-
тальйонерку» в своєму органі, а Якубовський заявляє, що
Шкурупій мотивами свого роману «наблизився до фронту
ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля». Тов. Су-
хино-Хоменко говорить, що Шкурупій «нігіліст чистого Га­
тунку», а Ф. Якубовський твердить, що у «чистого нігілі­
ста» щось не ладно з Києвом. У всякому разі, подумав я,
роман видано в 1930 році, крім останніх номерів «Ж. й р.».
він ще ніде не друкувався, отже, прочитавши його, я не
тільки узнаю, в чому розходження між Якубовським і «Л.
г.», не тільки узнаю, за що так гостро його засудив вище­
згаданий критик, але й дістану можливість довідатись, в
«чому ж фокус» «лівого роману».
Так в чому ж «фокус» «лівого роман у»?
Я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус», звичайно,
не в тому рабському наслідуванні бульварних «письменни­
ків», що їх маніри так ретельно притримується «король фу-
туропрерій», і не в тому, щоб демонструвати своє невігла­
ство в справах старої армії, як і взагалі в справах військо­
вих («поручник Голуб’ятников», скажім, міг мати полк під
своєю командою, але тоді його солдати величали б не «ва­
шим благородієм», як це пише Шкурупій, а «вашим висо-
коблагородієм»; «після кожних двох пострілів», скажім,
«батальйонерки» «бігти до щитів, щоб побачити, хто куди
влучив», не могли, бо до щитів, коли вже й бігають стріль­
ці, то не менше, як після п’яти пострілів; таких кумедних
зустрічів кінноти з піхотою, як та зустріч, що її показано в
романі, ніколи не було й не буде; котів після атаки не шу­
кають, автор зовсім не уявляє, що таке атака й т . д.), «фо­
кус», я гадаю, і не в тому, щоб раз-у-раз порнографити
«жіночими принадами», «симпатичними округлостями спе­
реду й ззаду», жіночими «задницями під ковдрами» тощо,
як це з великим задоволенням робить Шкурупій, «фокус»
безперечно і не в тому, щоб розсипатись банальностями,
475 вроді тієї, що «жінці приємно, коли її уважно оглядають
зацікавлені чоловіки», «фокус» і не в тому, «проникнове-
нии» в душу фронтовика-солдата, яким намагається блис­
нути автор («їх, як алькоголіків, тягне до питва, потягну­
ло до фронту, до небезпеки, до оточення, що в ньому від­
чувався терпкий смак убивств» — так заявляє автор «Жан-
ни», говорячи про фронтовиків, що тільки-но повернулись
з фронту імперіялістичної війни, заявляє, очевидно, ніколи
не бувши на такому фронті й не знаючи, як до нього —
«тягне») — я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус» не в
цих шедеврах. Давайте ж пошукаємо його.
Головні герої роману, що його Шкурупій назвав «Жан-
на-батальйонерка», це — Стефан Бойко (яке «естетичне»
прізвище — правда? Не Степан, а Стефан) і
Жанна Барк (яка карикатура — правда? Жанна д’Арк, а це
Жанна Барк. Познайомившись із героями,
не забудьте, товаришу, пригадати
Влизькове ставлення до Мазепи і йо­
го ж ставлення до Петра Першого). Від­
повідає автор за слова, промови, думки і вчинки своїх ге­
роїв? На це нам дає відповідь «Нова генерація»:
— «Аналізуючи взагалі всякий літературний твір,
— говорить «Нова генерація» в тому ж альманахові
«б», — «ми повинні насамперед визначити основне
функціональне спрямовання даної речі: адже залеж­
но від нього (від автора. М. X.) набувають відповід­
ного сенсу слова та промови дієвих осіб, і зауважен­
ня самого автора, і найтонші морфологічні деталі
самого твору хочби на зразок лейм, складних рим і
інтонацій».
Не вдаючись в «найтонші морфологічні деталі», давай­
те зацікавимось (щоб нам не пришивали «реваншу») тіль­
ки «основним функціональним спрямованням».
Очевидно, коли «основне функціональне спрямовання»
авторове полягає в тому, щоб висміяти героїв свого рома-
476
ну чи то їх так чи інакше заплямувати, тоді автор, звичай­
но, за слова, промови й вчинки цих героїв не відповідає; в
даному разі він відповідає тільки за настановлення: а) за
настановлення саме цих, а не інших людей взяти під во­
гонь сатири чи то звичайного обурення і б) за настановлення
саме так, а не інакше їх висміювати чи то ганьбити. Коли
ж автор своїм «функціональним спрямованням» не береть­
ся легко, скажім, висміювати, глузувати чи то просто обу­
рюватися зі своїх героїв, тоді він за слова, вчинки, промо­
ви, думки людей свого твору завжди відповідає. Отже,
щоб сказати, чи несе Ґ. Шкурупій відповідальність за діє­
вих осіб «Жанни-батальйонерки», треба вияснити, перш за
все, в якому пляні подано Стефана Бойка й Жанну Барк.
За слова, промови, думки і вчинки героїні автор, оче­
видно, не відповідає. Жанну Барк подано в пляні сатири, і
тому на цьому персонажі ми довго зупинятися не будемо.
«Примхливому витвору» інтелігентського оточення, себто
Євгенії Михайлівни Барк, «жриці священного лотосу», що
мріє про велику буржуазну Росію і що за цю Росію закли­
кає боротися з німцями до «побєдного конца», автор, зви­
чайно, симпатизувати не може. Жанна Барк — це образ
російського великодержавного імперіялізму. Правда, після
опису бою з німцями (Євгенія Михайлівна відгукнулась на
заклик Керенського й, прихвативши свого кота «Агасфе-
на», пішла з жіночим «батальоном смерти» на позицію), —
правда, після опису цього бою автор заявляє, що «кіт
Агасфен нагадував худорлявого Росинанта, коня лицаря
Дон-Кіхота», тим самим натякаючи, що й володар цього
кота «Жанна Барк» — страждає на донкіхотизм, але, озна­
йомившись і з цим місцем, ми все таки не маємо підстав
закидати авторові симпатій до героїні. Звичайно, трактува­
ти в такому пляні рух керенщини ніяк не можна, це — без­
пардонно-ідеалістичний підхід до тих соціяльних явищ, що
їх породжено було в «февралі» (не донкіхотизм «примхли­
вої інтелігенції» вилупив і підтримував керенщину, а саме
«рідна» буржуазія й чужоземний капітал), але така трак-
товка історичних явищ може говорити тільки за те, що в
477 особі автора «Жанни-батальонерки» ми маємо марксистсь-
ки неписьменну людину. Словом, Жанну Барк Шкурупій
висміює. Висміює й там, де ми її бачимо серед теософів, і
там, де вона вештається серед батальйонерок, і там, де во­
на б’ється з німцями, і там, де вона виступає «агітатор­
кою».
Нарешті, в останньому розділі — «Привиди» автор,
м’яко висловлюючись, просто знущається з «хороброї й
відважної російської жінки, нової Жанни д’Арк».
— «Вона стояла до нього спиною. — «Жанно», не­
самохіть промовив Бойко й підійшов до неї. Жінка
поволі обернулася і байдуже подивилася на Бойка.
Це була зовсім не Жанна. Це була облудлива подіб­
ність. Обличчя жінки було пом’яте й загрубіле… Це
була аристократка, яка торгувала старим дрантям,
що лишилось у спадщину їй з часів панування».
Так починає автор свої «привиди». Другий привид Бой­
ко бачить серед «ундервудчиць»:
— «Він зайшов до кімнати. Машиністка одірва­
лась від машинки й подивилась на нього… Це була
зовсім не Жанна. Це була друкарниця, панночка з
установи, принада сантиментального зава. Бездуш­
на й порожня істота в коротенькій спідничці й лако­
вих черевиках».
В третьому «привиді» Жанна Барк виступає «з вуль­
гарним виразом тупого обличчя», з «некультурним і хам­
ським єством», що «помітно випирає з зовнішнього лоску»,
з «одгодованою дебелістю», «що кричить про її хамське
походження». В останньому «привиді» ми її бачимо про­
сто проституткою. Словом, образ «відважної російської
жінки», яка «рятувала» колись із Керенським «рідну» бур­
жуазію, автор в кінці роману так спаскудив, що далі й ні-
478
куди. Ясніше говорячи, Шкурупій без жалю висміяв росій­
ський великодержавний імперіялізм і, висміявши його, по­
ложив цей імперіялізм, так би мовити, на обидві лопатки.
Коротеньке резюме, тов. Сухино-Хоменко. Як бачимо,
Жанну Барк подано в пляні сатири, отже, за слова, промо­
ви, думки й вчинки цієї героїні автор не відповідає. Вірне
настановлення авторове брати під вогонь глуму й злої іро­
нії людей, подібних до Жанни Барк? Двох думок не може
бути. По-пролетарському автор висміює «Євгенію Михай­
лівну»? Цього ми не сказали б: не донкіхотизм російської
інтелігенції, повторюємо, породив і підтримував керенщи­
ну, а саме «рідна» буржуазія й чужоземний капітал.
Тепер давайте подивимось, в якому пляні подано Сте-
фана Бойка, цього чи не найголовнішого персонажа «Жан-
ни-батальйонерки».
З «студента політехнікуму» — Стефана Бойка — як це
ви вже, очевидно, помітили, тов. Сухино-Хоменко, — ав­
тор ніде не глузує. Навпаки, Бойко, як запевняє Шкурупій,
— революціонер, революціонер, що за ним стежать, «філе­
ри й городовики». Не серед «примхливої інтелігенції», не
серед професорів, які «викинули його з інституту», не се­
ред націоналістів зі «Священого Лотосу» виріс герой, а в
оточенні якихось небезпечних «паперів» (очевидно, револю­
ційних проклямацій). Бойко не тільки не думає «обороня­
ти велику батьківщину», а навпаки: він навіть хоче «поча­
ти підкіп, щоб потім набити його динамітом». Стефан
Бойко не тільки «щирий ворог війни», — Стефан Бойко, як
запевняє автор, «був один із перших, що висунув гасло
проти війни». Бойкові очі «розумно поблискують» і «свід­
чать про інтелігентність». В той час, коли Жанна всю свою
відвагу й енергію витрачає на оборону буржуазії, Бойко,
«поблискуючи очима», «без рабського страху перед началь­
ством» дратує представника російського імперіялізму, по­
ручника Голуб’ятникова своєю надзвичайною витримані­
стю справжнього революціонера. Бойко працює в «гущі
солдатів» і, як заявляє Шкурупій, «пускає в солдатські ма­
си визвольні думки та гасла». Бойка навіть бере під свій
479 захист «суддя-солдат» (із клясової трійки: робітник, селя­
нин, солдат):
— «Я беру його під свій захист», — заявляє «суд­
дя-солдат», — він був славний товариш (себто Сте-
фан Бойко. М. X.), він не був боягуз, він не любив
начальства і не підлабузнювався».
Коли «суддя-робітник» говорить, що «цього дуже ма­
ло», Бойко хоч і «винувато», проте дуже категорично від­
повідає, що він «віддав, своє життя». За кого він «віддав
своє життя» — автор не пояснює. Але із того, що револю­
ційна солдатська маса, ведучи Бойка на розстріл (за нака­
зом держиморди Голуб’ятникова), розстріляла Голуб’ятни-
кова, давши можливість Бойкові втекти, — із цього видно,
що, за автором, герой «віддав своє життя» саме за робіт­
ничу клясу. Нарешті, «після всіх бурхливих подій грома­
дянської війни Бойко все ж таки спинився в Києві і працю­
вав тут на відповідальній роботі».
— «Революціонерам (себто Бойкові. М. X.), — так
в кінці роману патетично резюмує автор, — «і після
громадянської війни найшлася робота».
Словом, як бачите, тов. Сухино-Хоменко, коли Жанну
Шкурупіи показав в сатиричному пляні, то Бойко з цим
пляном нічого не має спільного. Бойкові автор всюди
співчуває й цього співчуття він навіть не ховає від нас.
Жанна Барк, себто російська буржуазія, з війни й револю­
ції вийшла переможеною, «революціонер» Бойко перемож­
цем. І автор цьому переможцеві ніяк не може не симпати­
зувати, тим паче, що Бойко (інформує нас Шкурупіи) «об­
мірковує» зараз «зміст своєї доповіді», що її він виголо­
сить «на заводах і фабриках» і до того ж дуже поспішає
на «заводські збори».
Але залишмо Бойка в трамваї. Поки він буде їхати на
480
«заводські збори», давайте, тов. Сухино-Хоменко, поверне­
мось до першого розділу «Жанни-батальйонерки» і поди­
вимось, що ж думав, що виголошував і що робив дуже
симпатичний Шкурупієві вищезазначений «революціонер».
Так в чому ж «фокус» «лівого роман у»?
Бойко не хоче йти на фронт. Чому не хоче? Тому, що
він звичайнісінький собі шкурник-дезертир, чи тому, що
належачи до революційної партії, дістав від неї, від партії,
наказа виконувати якусь роботу в тилу. (Як відомо, справ­
жні революціонери, коли це було потрібно, не відмовляли­
ся їхати на фронт імперіялістичної війни: не для того, зви­
чайно, вони їхали туди, щоб воювати з німцями, а для то­
го, щоб вести там антимілітаристичлу агітацію серед вій­
ська, саме серед того війська, яке не тільки мусіло, але й
зіграло величезну ролю в наступних революційних поді­
ях). Бойко, як це видно з роману, зв’язаний був лише з
якимись таємничими «паперами». До революційної партії
він не мав ніякого відношення: принаймні автор жодного
разу не показав його в такому оточенні. Бойко, що йому
так симпатизує Шкурупіи, можна сказати, звичайнісінький
собі «кустар-одиночка», а на фронт, як виявляється, він не
хоче йти от чому:
— «З ким він буде воювати? З такими ж українця­
ми, як і він, з галичанами… або з німцями, такими ж
студентами, селянами, інтелігентами, як він. Кого
він буде обороняти… цього городовика, цього філе­
ра… Увесь цей російський і продажний набрід, що
від нього він мріяв звільнити Україну?».
Кустар-одиночка, як «непомітна миша» (авторів об­
раз), хоче спершу «перекинути вусатого яничара, що охо­
роняє російські колонізаторські тенденції… а тоді вже «роз­
рахуватись і з іншими». Хто ці «інші», що з ними, повалив­
ши царат, хоче «розрахуватись» Стефан Бойко — про це
автор дипломатично замовчує. Але в читачавій уяві «непо­
мітна миша», яка не обмовилась покищо жодним словом
4$1 про робітника, виглядає досить таки підозріло. Мріє «ми­
ша» про звільнення від царату не Росії, України, Грузії і т.
д., а лише України. Якій клясі думає віддати «миша»
свою «неньку» — і про це автор дипломатично замовчує.
Що буде робити Бойко, коли скажімо,
прийдеться воювати з пілсудчиками
і коли серед пілсудчиків будуть «та­
кі ж українці, як і він сам, галичани»
— про це ми теж нічого не знаємо.
Словом, наперекір авторові, покищо ми бачимо не револю­
ціонера, а звичайнісінького собі українського націоналіста.
І що Бойко не революціонер, як його рекомендує нам Шку-
рупій, а чистісіньке породження української націоналістич­
ної дрібної буржуазії свідчить (крім тих свідчень, що про
них мова буде далі) і його, так би мовити, наскрізь курку-
лячо-шкурницька «самовідданість». Як відомо, в одному мі­
сці роману Бойко мріяв «почати підкіп, щоб потім набити
його динамітом». «Слухайте ж тепер, що він думає, йдучи з
філером:
— «Цікаво, чи є в нього револьвер і чи стрілятиме
він, коли я його пережену. Навряд, щоб він став стрі­
ляти, я ж не терорист і не відомий злочинець. Проте,
варто спробувати. Будь що буде. Убити не вб’є, а по­
ранить, то тим краще, не так скоро потраплю на
фронт. А там все одно вб’ють… Варт ризикнути».
Словом, «жахлива» революційність і надзвичайна «са­
мовідданість»: на словах «набивати динамітом», а на ділі —
«я ж не терорист і не відомий злочинець». З одного боку —
не хочу йти на фронт, бо, «спершу треба перекинути вуса­
того яничара, що охороняє російські колонізаторські тен­
денції», а з другого — краще залишуся дома, бо там «все
одно вб’ють». Жахливий «революціонер» навіть нічого не
має проти того, щоб його філер поранив, лиш би спасти
свою шкуру. Лиш би не бачити страшного фронту, він го­
товий пересидіти війну у в’язниці (де йому «допомагати рево­
люції» навіть славетними «паперами» не вдалося б).
482
Чи не такою, тов. Сухино-Хоменко, завжди виступала
наша націоналістична «інтелігенція», наша шкідлива, як кіш­
ка, й труслива, як заєць, дрібна буржуазія? Невже ви її не пізна­
єте? Ну, так тоді слухайте міркування Шкурупія-Бойка про
війну:
— «Війна зруйнувала сім’ю, зруйнувала мораль і
виховане жандарями й поліцаями боягузтво. Що
втрачати тепер цьому пристойному на вигляд, кремез­
ному папаші, що послав на фронт синів? Шепни йому
кілька слів, переконай — це буде динаміт для майбут­
ніх революцій. Скажи цим мулярам, що вони бидло,
м’ясо, що вони лише угноєння для цієї війни, і скажи
їм, що вони, убивши кількох жандарів, стануть віль­
ні, і вони суворо замисляться над цим. Піти на заво­
ди, на фабрики, переконати робітників улаштувати
страйк, великий загальний страйк, і війна здохне».
Думки, як бачите, страшенно сміливі. А хіба ви не по­
мічаєте за цими думками панича Хлестакова і саме нової
буржуазно-української формації? Хіба це не малюнки уяв­
ляють собі «мулярів і робітників» «бидлом», якому, себто
«бидлові», бракувало тільки промови Шкурупія-Бойка, щоб
воно, «бидло», зрозуміло, що «убивши кількох жандарів»,
«тим самим становиться вільним», щоб воно, «бидло»,
зрозуміло, що, «улаштувавши загальний страйк», тим са­
мим примушує війну «здохнути»? Договоритись
до того, що не пролетаріят через
свою комуністичну партію організу­
вав повстання проти імперіялістич-
н о ї війни, а саме Бойко-Шкурупії, скористав­
шись з руйнації «сім’ї (якої? М. X.), моралі (якої? М. X.) і
вихованого жандарами боягузства (хто це був боягузом —
робітництво? М. X.)», саме вони припинили імперіялістич-
ну війну — це вже знаєте, тов. Сухино-Хоменко, це вже,
знаєте, занадто! Тепер цілком зрозуміло, саме чому «кож-
483 ний свідомий українець мусить бути проти війни» (до речі,
який класовий підхід до українців! М. X.): Шкурупій-Бой-
ко виголошує цю «істину» для того, щоб ще раз підкре­
слити, що саме «свідомі українці» і звільнили нас від імпе­
ріалістичної баталії.
— А втім, я, очевидно, не задовольняю тов. Сухино-
Хоменка. Я бачу, як він нервується, розмахує’ руками й
кричить: не так б’єте, «треба критикувати вірно, по-маркси-
стському, а не мутити воду, щоб потім виловлювати риб­
ки реваншів», не називайте «чистого нігілізму» націоналіз­
мом. — Цьому крикові тов. Сухино-Хоменка я дуже спів­
чуваю й тому продовжую далі:
— «Я зовсім не заперечую, — відповів Шкурупій-
Бойко, — що певній частині нашого суспільства вій­
на потрібна… Ви ж знаєте, що Росія, як і Австрія,
складається з багатьох націй, отже, що корисно од­
ній нації, не може бути корисно другій. Крім того,
селянство, наприклад, дуже страждає від війни».
Тут, як бачите, «чистий нігіліст» договорився до краю.
За «чистим нігілізмом» виходить так,
що війна була потрібна, скажім, всій
нації руській і ніяк, скажімо, не по­
трібна спекулянтам українським.
«Крім того, селянство, наприклад, дуже страждає від вій­
ни», а робітництво, очевидно, дістає від неї величезну ко­
ристь. Саме тому й треба «збудувати свою державу —
Україну», а «будівництво» це треба мислити так:
— «На Україні», — читаємо в романі, — «можна
буде збудувати зовсім відмінний устрій, ніж в інших
республіках. Тут національний рух завжди має рево­
люційний ґрунт. Завжди повставали проти панів, а
те, що пани були й є росіяни й поляки, то в цьому
вже винна історія. З України можна зробити зовсім
незалежну державу. Вона може бути вільніша за
Америку. В ній не буде капіталістів і визиску, в ній
не буде московського купецтва й шинків з традицій­
ними циганами».
Коли б автор висміяв свого героя, як він висміяв Жан-
ну Барк і, покинувши робити Бойка революціонером, по­
дав би ці міркування в пляні злої сатири, мені не довелося
б писати ні тільки цієї статті, але й «Кричущого божества»
(свідомість Близька безперечно визначило київське шкуру-
піяче оточення). Та, на жаль, цього не трапилося і тому ми
маємо от що:
Поперше, чисто-донцовську установку щого національ­
ного руху: «національний рух тут (цебто на Україні. М. X.)
завжди має (не мав, а м а є. М. X.) революційний
ґрунт, себто за Шкурупієм виходить, що і Центральна Ра­
да, і Директорія, скажімо — всі ці контрреволюційні інсти­
туції, керуючи один час національним рухом, і спираю­
чись в нім на куркулів, теж мали революційний ґрунт;
Подруге, маємо чисто-донцовську установку щодо Аме­
рики: Америку, країну звірячої експлуатації, країну елек­
тричного стільця, «непомітні миші» вважають за вільну
країну й тільки мріють, щоб «незалежна Україна» була «ще
вільніша»;
Потрете, маємо й чисто-донцовську установку щодо ек­
сплуататорів: справа не в своїх «рідних» визискувачах і капі­
талістах, а тільки в «московському купецтві», бож визискува­
чі й капіталісти — це «росіяни й поляки, в чому звичайно вин­
на історія». «Рідних» експлуататорів, ну хоч би тих же курку­
лів, що їх ми зараз ліквідуємо, як клясу, автор не бачить
чи, вірніше, не хоче бачити, бо він, так би мовити, «чистий
нігіліст». В націоналістичному запалі Шкурупій договорив­
ся до того, що примусив «козаків-українців» во ім’я «неза­
лежної України» втратити поміщицькі цукроварні, фабри­
ки й маєтки»:
— «Хоробрі козаки-українці, що захищали фронт
великої Росії… почали тікати … їм нічого втрачати,
крім поміщицьких цукроварень, фабрик і маєтків… а
набути вони можуть цілу Україну».
485 Коли автор глузує з «козаків-українців», то тоді він
значить (послідовно) незадоволений з того, що вони не за­
хотіли далі воювати, себто в цьому разі автор становить­
ся на позицію Жанни Барк, на позицію героїні, яку він
ввесь час висміює, коли ж автор говорить серйозно, то (а
він таки, як бачимо, в даному разі не може говорити не
серйозно), то… дорогенькою ціною він хоче купити «неза­
лежну Україну».
А втім, перегортаймо далі сторінки роману і зупиняй­
мось на більш красномовних місцях. Читайте:
— «Вони обидва обурені. їм (себто Бойкові і
його другові Муславському. М. X.) огидно вмирати з
примхи Голуб’ятникова, за його розхристану й дурно­
голову батьківщину (себто за Росію. М. X.). Також ма­
буть відчувають індуси, що служать в англійській ар­
мії. Цілу культурну націю, що несла європейську осві­
ту в Азію, тепер підібгав смердючий чобіт російсько­
го самодержавства. Україна нещасніша за колонії. Бо
її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила
абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вох-
ких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні за­
войовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з
тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої
культури… Воно несе з собою культуру пригноблення,
дресировки й випікає з м’ясом будь-яку свіжу думку.
Невже Бойкові й Муславському доведеться загинути за
це ганебне колоніяльне ярмо, як гинуть тисячі їхніх
братів-українців?».
Ну, знаєте, тов. Сухино-Хоменко, хоч стилістично й не
сильно сказано, за те змістовно — «чистий нігілізм». Так
от в чому «фокус» «лівого роману»? «Фокус» в тому, щоб,
користуючись псевдореволюційною фразеологією, протя­
гувати в радянську літературу й пропагувати через неї дум­
ки українського фашизму? «Фокус» в тому, щоб, прикрива­
ючись мантією «ідеологічно-витриманих» борців з націона-
486
дієтичними ухилами, самим насаджувати український зоо­
логічний націоналізм? В цьому «фокус» «лівого роману»?
Ну, знаєте, такого (пробачте на різкому слові) шарлатан­
ства наша література не знала й, очевидно, не буде знати.
Так по-вашому Шкурупі й-Б ойко, Росія — цетіль-
ки «розхристана й дурноголова батьківщина»,
саме та Росія, яка мала не тільки жандарів і
городовиків, але і революційний пролетаріят.Чер-
нишевських, Плеханових, Леніних, Сталіни х?Так ви,
значить, цілком погоджуєтесь із паном Донцовим? Так по-
вашому, Шкуру пі й-Бойко, руські це тільки «некуль­
турні варвари»,яких ваша нація «колись учила абет­
ки» і тільки «брутальні завойовник и»? Ви проти
російського самодержавства? Так проти цього самодержав­
ства були не лише робітничо-селянські маси, навіть не
тільки українська буржуазія, але й у свій час буржуазія ро­
сійська. Цей козир я вибиваю з ваших рук, Шкурупій-Бой-
ко! Те, що ви проти російського самодержавства, — це ще
не робить вас революціонером. Чи може ви хочете сказа­
ти, що під «некультурними варварами» ви розуміли росій­
ських жандарів і городовиків? На панфутуристичний жаль,
я і цей козир вибиваю з ваших рук. Українаніколи
не вчила російських жандарів і городови­
ків, бо тоді, коли вона могла вчити, у неї
були свої городовики й свої жандарі (на­
зивались вони князями, коли не забули
історії). Отже, говорите ви все таки про
ввесь руський нарід. Воістину: «облудна роман­
тика не вивітрюється так хутко». Ви це цілком справедливо
зазначаєте, маючи на увазі… Жанну Барк.
А втім, не бійтесь, Шкурупій-Бойко: тов. Сухино-Хомен­
ко скаже, що це «чистий нігілізм», і ви далі будете писати
«ліві романи» з «фокусами» та улаштовувати серед буді­
вельників реклямні дискусії. Тов. Сухино-Хоменко скаже,
що Хвильовий дає «реванш», а «Літературна газета» напи­
ше про «Жанну-батальйонерку» ще одну хвалебну рецен­
зію. Так що ви заспокойтесь і давайте перейдемо до два-
487 надцятого розділу, де ваш герой «на кожному кроці відчу­
ває історичний зв’язок цього міста з своєю батьківщи-
н о ю— веселою соняшною Україною», себто з тією
батьківщиною, що нею тоді керувала
Центральна Рада.
— «Тисячі запорожців», — пише Шкурупій, — «ле­
жать кістьми під важким гранітом Петропавлівської
фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені ві­
тром Чорного моря, замордовані тут сифілістичними
російськими царями. «Вікно в Европу» прорубали за­
мордовані українці, що звикли тримати в своїх руках
гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було
відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнан­
ців і каторжан — його батьків, братів і земляків… Сер­
це Бойка повне відрадної помсти. Тепер він може хо­
дити цим містом і глузувати з російських держиморд і
українських запроданців, що запобігливо позміняли
свої прізвища»… «Він знав, що тепер він може вплива­
ти на рух історії й усі ці палаци позбавлені активно-
сти».
Як бачите, тов. Сухино-Хоменко, «чистий нігіліст» і
тут вірний собі. Від пана Донцова він і тут буквально ні­
чим не відрізняється: та ж сама націоналістична романти­
ка, той же самий «дядько Тарас із Києва». «Вікно в
Европу» обов’язково «прорубали за­
мордовані українці» (руські в цьому
ніякої участи не приймали) і «прорубали»,
обов’язково «тримаючи в своїх руках гострі шаблі й важкі
пістолі». З Мазеніна, з того, що «запобігливо змінив своє
прізвище», теж саме незадоволення, як і в того ж таки
«дядька Тараса»: мовляв, треба було не Мазенін, а Мазай-
лович (про себе: «гетьман Самойлович») або Мазайленко
(про себе: «гетьман Дорошенко»). Словом, як по маслу.
Погано тільки, що з Шкурупія-Бойка «дядько Тарас» над­
то вже войовничий і до того ж мстливий націоналіст, а та-
488
кож погано й те, що він хоче «впливати на рух історії». Са­
ме тут загроза. Описуючи свого героя, автор заявляє, що
Шкурупій-Бойко «був представник покоління», яке стоїть
за «рішучість і революційну войовничість», яке за «справ­
жню активність, що характеризувала б культуру європей­
ця», Шкурупій-Бойко «шукав зв’язку з тими, що висували
нові войовничі гасла проти уряду, проти війни і проти ці­
лої кляси». Автор не говорить, хто ці «ті»: більшовики, чи
українські фашисти типу Маланюка й Донцова (як відомо,
проти уряду Керенського, не як проти уряду буржуазного,
а як проти уряду руського, проти його війни з німцями, не вза­
галі проти війни, а проти війни з німцями, проти «кляси»
росіян «висували войовничі гасла» і українські «самостійни­
ки»). Припустім, що справа йде про перших, але й припу­
стивши, що автор має на увазі більшовиків, ми становища
не рятуємо: наші «рідні» націоналісти за часів керенщини
нічого не мали проти «готування нових подій», сподіваю­
чись використати «нову революцію» для цілковитої ізоля­
ції України від решти частин колишньої Російської імпе­
рії, себто сподіваючись використати «нову революцію» для
утворення своєї імперіялістичної держави. Ті ж думки, що
їх Шкурупій-Бойко одверто висловлює на сторінках рома­
ну, цілковита відсутність критичного ставлення до вищепо­
даних думок і саме в 1930 році, — все це говорить не ли­
ше за те, що в особі героя ми маємо українського фаши­
ста, але й за те, що такий роман міг написати по меншій
мірі несвідомий петлюрівський підбрехач. І зовсім не див­
но, що автор то «відтворює легенду про запорожців», то
співає панегірики не пролетарському, а якомусь підозріло­
му Києву, який «фантастичніший за скарби Мазепи» і «має
таку барвисту історію, якої не мало жодне місто в світі». І
зовсім даремно критик Ф. Якубовський дивується, що «Ки­
їв в уяві Шкурупія настільки екзотичне місто, що тут дзво­
ни Софії імпонують своєю віковою величністю навіть ком­
сомольській молоді, яка вирушила на антирелігійну демон­
страцію». Нічого тут дивного нема: «до фронту ідеологіч­
ного контрнаступу непмана й куркуля» не тільки «мо-
489 жуть», але вже й прилучилися «деякі навіть з лівіших по­
путників», бо «ф о к у с» «л і в о г о» роману поля­
гає не в тому, щоб оспівувати соціялістич-
не будівництво, а втому, щоб, прикриваю­
чись страшенно «революційною» фразеоло­
гією, протягувати в радянську літературу
український зоологічний націоналізм.
Але я знову бачу незадоволене обличчя тов. Сухино-
Хоменка. Воно говорить мені, що хоч я й довів наперекір го­
лослівній заяві, що Бойко ніякий «революцінер», а навпаки
контрреволюціонер, хоч я й довів, що Шкурупій на протя­
зі всієї війни був під впливом націоналіста Бойка і не поз­
бавився цього впливу й зараз, — хоч я це й довів, але я,
мовляв, все таки не довів, що Шкурупій-Бойко, йдучи на
«заводські збори» в якомусь 1930 році, не бореться з лиш­
ками свого куркулячо-націоналістичного світогляду, що він
і досі не взяв за основу свого ідейного буття світогляд
більшовицький. Задовольняю тов. Сухино-Хоменка і в
цьому. Читайте:
«Після всіх бурхливих подій громадянської війни,
Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на
відповідальній роботі. Місто, за своєю історичною
традицією, після війни й руїни знову захопилося будів­
ництвом. Революціонерам і після громадянської війни
знайшлася робота. Треба було поліпшувати господар­
ство, будувати й змашинувати Україну, боротися з
рештками тенденцій колонізаторів і підвищувати свідо­
мість мас. Безліч нових обов’язків, нових ідей і зав­
дань наповнювали Бойкові дні».
Так в кінці роману виголошує автор, себто той же та­
ки «чистий нігіліст». Скажіть мені, тов. Сухино-Хоменко,
чим ця установка відрізняється від установки, ну хоч би
того ж таки Єфремова, від установки українських фаши­
стів? «Революціонер» Шкурупій-Бойко за «поліпшення»
українського «господарства»? Так і Єфремов не проти цьо-
490
го, особливо з того часу, коли Донцов заявив, що «нову
революцію», себто контрреволюцію проти радянської вла­
ди не емігранти зроблять, а внутрішні націоналістичні си­
ли, навіть ті сили, що близько стоять до комуністичної
партії. «Революціонер» Шкурупій-Бойко викидає гасло «бо­
ротися з рештками колонізаторських тенденцій»? А хіба
петлюрівці проти цього. Проти боротьби з «рештками ко­
лонізаторських тенденцій»? Нарешті «революціонер» Шку­
рупій-Бойко за «підвищення свідомости мас». Так і Дон­
цов же зовсім не проти тієї підозрілої «свідомости», що її
від наївняків зашифровано. Де соціялістичне будівництво,
де боротьба з куркульнею, де більшовицька партія, де ро­
бітництво, де (це, мабуть, чи не найголовніше для такого
роману, як «Жанна-батальйонерка») — де гасла бо­
ротьби з українським націоналізмом — все це
випало з пляну Шкурупія-Бойка. На протязі всього рома­
ну він згадав більшовиків здається тільки два рази і то во­
ни лише сняться. Натяк дуже проречистий. Царювала
Жанна Барк (російський великодержавний імперіялізм) це
— реальність. її місце на Україні автор віддав борцеві з
рештками «колонізаторських тенденцій» «революціонеро­
ві» Бойкові — це теж реальність (і те що віддав і те що
Бойкові). Все, що поза цим, є нереальність, привиди, при­
мари, фантоми.
Зверніть увагу, тов. Сухино-Хоменко, як збудовано
ввесь роман. Війна, керенщина і… наші дні. Де боротьба,
скажімо, з Центральною Радою, з Директорією, гетьман­
щиною тощо? Чому автор не говорить про цей час? Тому,
що він взяв за своє завдання висміяти тільки російську ве­
ликодержавну імперіялістку Жанну Барк? Так чому ж він
їй протиставив не справжнього революціонера, себто біль­
шовика, не робітництво, які й повалили керенщину, а чи­
стісінького українського націоналіста Бойка, назвавши до
того ж його «революціонером»?
Справа цілком ясна: продовжуючи показувати грома­
дянську війну, автор примушений був би розвінчати свого
героя, бо зі своїми думками Бойко міг
491 бути лише серед петлюрівців, а розвінчувати
Бойка Шкурупій не хоче, бо тоді… хто ж буде «боротися з
рештками колонізаторських тенденцій»? Компартії Шку-
рупій-Бойко в цій справі, очевидно, не довіряє.
— «Робочий день у Києві спокійний, — пише автор,
— в ньому нема столичної метушні, люди йдуть пова­
гом, не поспішаючи. Проїде автомобіль, або трамвай,
важко прогуркає автобус, але в їхньому рухові якась
розмірена пляновість… Кожний рахівник-боєць, кожна
друкарниця — маркитанка у величезній армії, що йде в
похід за добробут країни. Стефан Бойко інакше не
сприймає це все, як боротьбу за дальший хід револю­
ції».
Законспірований (звичайно, не зовсім вдало) махровий
націоналіст Бойко очевидно й не може бути незахопленим «з
розміреної пляновости» того Києва, що в ньому нема сто­
личної метушні, що «непомітною мишею» шелестить десь
за метушливим пролетарським Києвом. Чому не захоплю­
ватись? Тут же «кожний рахівник боєць» і «кожна друкар­
ниця маркитанка» (себто, в перекладі на звичайну проза­
їчну мову — торговка М. X.) ідуть в похід не за соціялі-
стичне будівництво, а за такий собі «добробут країни». Тут
же нема ні комуністичної партії, ні пролетаріяту. Саме тут
і боряться «з рештками колонізаторських тенденцій».
Розумієте тепер, тов. Сухино-Хоменко, в чому «фокус»
«лівого роману»? Чи може ви й тепер будете запевняти ме­
не, що це «чистий нігілізм»? Чи, може, на ваш погляд, фа­
шист Маланюк і справді не підпишеться під цим твором?
«Колишні футуристи — пише той же Шкурупій в аль­
манахові «б» — в своєму розвиткові послідовно й логічно
дійшли до пролетарського мистецтва». Саме такі романи
ви й відносите до пролетарського мистецтва? «Зрушення в
бік функціональности» — продовжує Шкурупій, — ми вже
бачимо в багатьох речах молодняківців та вусппівців, що
користуються зі стандартизованої форми «лівих». Саме те,
492
що молодняківці й вусппівці «рушили» в бік «функціональ­
ности» «Жанни-батальйонерки», саме це вас, тов. Сухино-
Хоменко, і радує? Ви й надалі будете відстою­
вати думку, що «дійсного єднання в феде­
рації можна дійти лише через завершення
попереднього бльокуванн я ВУСППу з «Но­
вою Генерацією», себто бльокуванняз «чи­
стими нігілістам и»? Ви й надалі будете запевняти
радянське суспільство, що Хвильовий «вважає за вчасне
вже одверто кинути гасло реваншу» і не будете помічати,
що це гасло, гасло реваншу, хоч і кинуте, але… не Хвильо­
вим, а саме українським націоналізмом і саме через Шку-
рупія?
«Хвильовізм — заявляєте ви — у декого ще й досі не-
зліквідований, він лише притаївся, і як та хронічна хворо­
ба на переломах ускладнюється»… Заява цілком вірна. Ми
навіть погоджуємось, що від цієї хвороби ще не цілком ви­
лікувалися й деякі з колишніх ваплітян, і тому всі ваші як і
ваших однодумців справедливі зауваження щодо тих това­
ришів, котрі входячи в ПРОЛІТФРОНТ, мали в минуло­
му ті чи інші збочення, всі ці ваші зауваження ми не тіль­
ки взяли до відома, але й, борючись за викристалізовання
з нашої організації такого пролетарського угруповання, в
якому помилки знайшли б собі якнайменше місця, — але й
завжди готові засудити той чи інший шкідливий промах
пролітфронтівця.
Чому тільки от ви не хочете цього зробити? Чому ви
не хочете засудити такого літературного шарлатанства
(свідомо чи не свідомо — я не знаю), з яким виступають у
нашій літературі «чисті нігілісти», ті самі, що ховаючись за
«ррреволюційну» фразеологію, подають масовому читаче­
ві типові націоналістичні пілюлі? Чи може вам шкода яко­
гось комсомольського поета Скуби, котрий випадково по­
пав до новоґенератів. Так ми проти таких, як Скуба, нічо­
го не маємо, і боремося ми не проти Скуби і Скуб, а про­
ти ідеологів панфутуризму, саме проти керівників «Нової
генерації», саме проти «чистих нігілістів».
493 Вважаючи «теорію» так зв. «лівого мистецтва», себто
того мистецтва, що в нього хоче вірити хоч би той же
Скуба, за звичайну болтовню, я особисто в той же час ні­
чого не маю проти існування групи лівих мистців, себто
таких як Скуба, і ні в якому разі не таких, як сьогодніш­
ній і вчорашній Шкурупій. Навіть більше того — я зовсім
не думаю зачиняти дверей в справжній день, себто дверей
до пролетарської літератури навіть тому ж Шкурупієві. І
Бойки виправляються. Для мене, тов. Сухино-Хоменко,
зовсім не важно, хто буде гегемоном у радянській літера­
турі, ВУСПП чи ПРОЛІТФРОНТ, я хочу щоб г є –
гемом в радянській літературі була
література пролетарська. Таких речей, як
«Жанна-батальйонерка» «чистим нігілізмом» я називати
не буду. І такими речами мене «Нова Генерація» ніколи не
причарує. Так то, товаришу!
Отже до скорого побачення в раді Федерації, де ви ме­
ні, тов. Сухино-Хоменко, за цю статтю по-товариському
потиснете руку, а я вам у відповідь зроблю, висловлюю­
чись европенківським стилем полторацьких, тепер уже не
прелімінарний, а так би мовити функціонально-концен­
тричний реверанс. Ад’ю!
1. Чим причарувала «Нова генерація» тов.Сухино-Хоменка?
Стаття вперше друкована в журналі «Пролітфронт», Харків,
1930, ч. З, стор. 229-269. Звідси взято її до нашого видання.
Сухино-Хоменко Володимир (1900-1966) — публіцист, лі­
тературний критик, закінчив Інститут Марксизму-Ленінізму в
Харкові, викладав у різних вищих школах і співробітничав у журна­
лах «Літопис революції», «Червоний шлях», «Критика». У 30-ті ро
ки був репресований, в добу Хрущова — реабілітований.
2. «Мокій чи не член ІНАРАКу?» — Мокій — герой з ко­
медії М. Куліша «Мина Мазайло». ІНАРАК — Інтернаціональ-
494
на асоціяція революційної акції — Винниченкова вигадка в со-
ціяльно-утопійному романі «Соняшна машина».
3. НОП — Наукова організація праці.
4. Всі цитати взято зі статті М. Семенка «Мистецтво як
культ», що вперше була опублікована в жур. «Червоний шлях»,
Харків, 1924, ч. 3. Вдруге — в А. Лейтес і М. Яшек, «Десять ро­
ків української літератури» (1917-1927), ДВУ, Інститут Тараса
Шевченка, Харків, 1928, том II, стор. 122 і 123.
5. Сольц А. (1882—1945) — старий більшовик (з 1898 р.),
член президії ЦК ВКП(б), взагалі тоді впливова особистість. В
добу терору арештований і правдоподібно знищений.
6. Якубовський Фелікс (1902-1937) — літературний критик,
автор кількох книжок — «Силюети сучасних українських пись­
менників», «Від новелі до роману» та інш. Заарештований 1936
року і наступного 1937 знищений.