«…тим то, на нашу думку,
пролетарські кола українського
суспільства повинні засудити ре
акційну мовну практику Остапа
Вишні».
Ол. Полторацький
— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми
почнемо не з словника, а з першого абзацу:
— «З Вишнею сталося так, — пише Полторацький,
— як колись із миром, коли солдатська маса прого
лосувала за мир своїми ногами, хоч він і не був ще
схвалений офіційно. Так само і з Вишнею — читач
498
проголосував за нього своїм попитом, а критика й
досі не встигла констатувати — чи є він корисний для
сучасности, — а чи ні».
Ну, що ви на це скажете? Га?
Я «автогенно» («у розумінні взаємної підпорядковано-
сти всіх частин» свого тіла) запалив цигарку.
— Пашквіль! — сказав я. — І на радянську пресу і на
читача.
Мій співбесідник аж рота роззявив.
— Що ви кажете?
— Що я кажу? Та те ж, що чуєте, камраде. Чи не поін
формуєте мене, з якого року Вишня почав друкувати свої
гуморески? З 1921? З 1921! Виходить, що мало не за десять
років діяльности «короля українського тиражу» не найшло
ся жодного більшовика, який би «встиг сконстатувати, чи є
він, Вишня корисний для сучасности чи ні»? Виходить
тільки від Полторацького можна почина
ти історію справжньої радянської преси?
Це вже, знаєте, ваш «морфолог» дуже далеко плигнув, так
би мовити (за Плехановим), «левее здравого смьісла». І ви
хочете, щоб я поширював цю хлестаковщину?
— А де ж тут пашквіль на читача?
— Пашквіль на читача? Прошу! Хто читає Остапа
Вишню? Робфаківець, студент, селянин, червоноармієць,
робітник… автор «монографії» про робітника говорить?
Тов. Европенко-Европацький розгорнув «Нову генера
цію» й прочитав:
— «Твори Остапа Вишні є одним із перших
засобів українізувати, напр… робітника».
— Так от, за вашим новоявленим виходить, що наш
читач на протязі тих же десяти років голосував за Вишнею не
головою, а… «ногами». Як вам подобається ця хоробрість?
Тов. Европенко-Европацький спантеличено подивився
на мене й раптом півником підскочив:
499 — А ви думаєте, що ми боягузи?
— Страшенно хоробрі, — відповів я. — Саме до того
часу, поки вами ніхто не цікавиться. Тепер вами почина
ють цікавитись — отже скоро щезне й хоробрість. І пиха,
звичайно. І балакучість. «Болтун подобен маятнику», гово
рить той же Кузьма Прутков, «того й другого надо вста
новить».
— Це пункт не головний, — раптово міняючи тон, ска
зав мій співбесідник. — Ми цей пункт можемо викреслити.
Давайте перейдемо до словника.
— «Цей словник, — пише Полторацький, — як
відомо, є словник глибоко-народній (себто словник
Остапа Вишні — М. X.). Отже, — продовжує він, —
мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою
реакційною».
Що ви на це скажете?
— Коли ми тут маємо справу, — сказав я, — з ілю
страцією до обов’язкової детермінації елементарної логіки
логікою «лівою», себто коли автор не вважає «глибоко-на
родній словник» справою реакційною і все таки говорить
своє «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «мор
фолог» (Полторацький називає себе «морфологом» — М.
X.) серйозно думає, що користуватися з глибоко-народньо-
го словника і саме так, як ним користується Вишня (з при
стосуванням до мас) значить бути «реакційним мовним
практиком», то це вже … так би мовити, «же ву прі» від
«культури примітивізму» пана Донцова, себто від крават-
ко-фабричного европенківського хатянства.
— Докази?
— Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народній» слов
ник, який словник протиставляє Вишниному словникові
ваш «морфолог»? Словник «стовідсоткового учня Северя-
ніна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що
тільки «Семенків словник, веде читача за собою»? Тіль
ки «Семенків словник, — твердить морфолог, — «виразно
500
показує нам, що він, словник, є функція загального ідеоло
гічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові
стати в лави поетів Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенків
словник? Прошу: «Сте клю влю скую Ую ю*.
Поясніть, що це таке? Відмовляєтесь? Ну, так тоді по
ясніть, що це таке:
«Стало льо тало ало рюзо юзо бірюзо оста-
ло квальо малольо о»** . Відмовляєтесь і це пояснити?
Чи може ви маєте на увазі северянинські «еротези-поези»?
Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такої пар-
фюмерної беліберди?
— Дозвольте, — скипів тов. Европенко-Европацький.
— Річ іде не про Семенка, а про Остапа Вишню.
— Річ іде, — сказав я, — про глибоко-народній слов
ник, про европенківську спробу зробити з практиків цього
словника «реакціонерів», про спробу зробити реакціоне
рів з таких практиків глибоко-народнього словника, як,
скажімо, Беранже, Д. Бєдний, як, скажімо, нарешті В. І.
Ленін.
Чи не скажете мені, коли жив Беранже? Той Беранже,
що з такою погордою виголошував, що він «простолю
дин» (‘^е 8ііІ8 уііаіп, еі ІГЄ8 уііаіп”)? На початку XIX сторіч
чя? А чи відомо вам, тов. Европенко-Европацький, що
французький робітник і досі в кишені своєї блюзи носить
мініятюрні збірнички пісень Беранже? Чи може і там крити
ка «не встигла сконстатувати чи є він корисний для суча-
сности чи ні»? Саме за сто років? Чи може й там забули
звернутись до Полторацького? Правда, один із знавців єв
ропейської літератури говорить, що «в критиці й історико-
літературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомі-
р’ям не гірше за псевдоклясичну школу, ми частенько на
дибуємо на черстві й холодні рецензії про «реакційну» по
езію Беранже», але хіба ці «монографії» пишуть не ті ж са
мі паничики, що «простолюдин» їх так висміював? Пам’я
таєте цей от віршик:
*) М. Семенко «Повна збірка творів», т. 1-й. 1929 р.
**) Там же.
501 — «Наш паничик Юда вроді —
та не Юда, а дивак;
патріот із патріотів
і на все, на все мастак.
Простеляється, як кішка,
вигинається, як змій…
Та чому ж його, біг мій,
ми цураємося трішки?».
Беранже цурався паничів-европенків, паничі-европенки
цуралися його. «Але народні маси залишились вірними
своєму старому другу, поету-плебею». І через 100 років.
От вам і «глибоко-народній» словник.
— Чого ви вчепились за Беранже? — зупинив мене тов.
Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете про Д.
Бєдного?
— Можу сказати і про мовну «практику» Д. Бєдного.
— «Язьік его произведений», — пише про Д.
Бєдного Ухмилова, — грубьій, дерзкий, снижаю-
щий позтический стиль, унаследованньїй от поз-
зии прошлого, об’являющий поєдинок «тонкому
мастерству», — так же по душе позту-массовику,
как и язьік самой массьі».
— Почекайте, — скрикнув мій співбесідник. — А ми
встигли сконстатувати чи є він корисний для маси, чи ні?
— «Д. Бедний, — пише та ж таки Ухмилова,
— создал школу массового искусства. Его читате-
ли — его ученики. Зто неграмотньїе, малограмот-
ньіе робкорьі, начинающие писатели, безвестньїе
автори, коллективного народного творчества.
Они не создали себе имени ни в газете, ни в лите-
ратуре и, может бьіть, и не создадут, но они уже
вьшолняют определенное дело — они осуществля-
ють великие планьї нашего строительства».
502
— Розумієте тепер, чим корисна для маси мовна прак
тика Остапа Вишні?
— Чого ви вчепились за Д. Бєдного? — знову зупинив
мене тов. Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете
про Леніна?
— Можу сказати й про мовну практику Ільїча.
— «Я знаю только то, — говорив Володимир
Ільїч, — что когда я вьіступал в качестве оратора,
я все время думал о рабочих и крестьянах, как о
своїх слушателях. Я хотел, чтобьі они поняли ме-
ня. Где бьі ни говорил коммунист, он должен ду
мать о массах, он должен говорить для них».
— Так то ж комуніст, — ображено заявив співбесідник, —
а ми ж художники. Не буде ж користуватись сучасний росій
ський письменник глибоко-народнім словником, скажімо,
Турґенєва.
зав я, — «не только читал, но и перечитьівал не раз Тур
ґенєва». Очевидно, глибоконародній словник цього русько
го письменника Ленін не вважав за реакційний.
— Ну, добре, — погодився мій фурорист. — Ми і цей
пункт викреслимо. Це просто помилка. Хіба ви не пам’ята
єте, що писав Полторацькии в своїй другій «монографії»,
саме в «літературних засобах»? Він писав: «пригадаймо та
кож Ленінову думку «об очистке русского язьїка». Отже, як
бачите, Полторацькии не проти «глибоконароднього слов
ника», — це він просто помилився. Він проти тієї системи
українізації дітей, що її пропонує Вишня. Вишня пише:
«матері, говоріть українською мовою і ваших діточок ніко
ли не прийдеться українізувати» (том І, ст. 170), а Полто
рацькии твердить, що це спрощенство, некультурність, ре
акція. На якій підставі? А просто без підстави. Що ви на це
скажете? Та?
— Коли «монографію», — сказав я, — саме в такому
вашому пляні буде збудовано — я її охоче надрукую окре
мою брошурою.
503 — Ага, — радісно скрикнув тов. Европенко-Европаць-
кий. — Нарешті впіймались… Тільки для чого це ви пере
смикуєте? Полторацький пише:
— «Мова Остапа Вишні на сьогодні вже в куль
турному відношенні є нижчою за мову сьогодніш
нього аграрного робітника колгоспу, що знає «ди
ференційований пай», «колективізацію» і т. д.»,
а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього
словника» як протест взагалі проти глибоко
народнього словника. Справа ж іде тільки
про те, щоб цей словник поширювати. Так?
— Поперше, — сказав я, — навіщо тут згадано «колек
тивізацію»? «Морфолог» хоче підкреслити, що в творах
Остапа Вишні нема навіть такого слова, як «колективіза
ція»? Коли це так (а інакше полторацьку фразу і не можна
тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологічне»
шарлатанство. Крім мініятюрок, написаних спеціяльно за
колектив (як от «У колехтиві», «От задача», тощо), в тво
рах Вишні, як відомо, слово «колектив» досить таки ча
стенько зустрічається. Подруге, як розуміти це «і т. д.»?
Під «і т. д.» очевидно, треба розуміти «С т є в у к л ю»?
Так? Потрете, щодо «диференційованого пая».
От уже воістину запаморочення від «лівих» «неуспіхів». В
творах Остапа Вишні (і саме при бажанні) можна найти
кілька сотень таких слів, як «диференційований пай»? Мож
на! В чому ж тоді справа? А справа тут не тільки в стра
шенному бажанні поговорити «вченими» словами, а і в тих
лівих загибах, що їх речником виступає той же таки бала
кучий фурорист.
— «Через три роки дев’ять місяців, а за кращих
умов — місяців через 35, а то й раніше, — пише
Полторацький, — село стає центром с.-г. проми
словосте, що не буде відрізнятися чимсь особливо
від міста. Стан продукційних сил — усуспільнені
504
машини, обумовлені ним відносини у виробничому
процесі — робітники соціялістичних заводів (зер
но або металь) — будуть однакові в місті й у кол.
селі. Ясно, що такий стан соціяльно-економічної
бази призводить до того, що не буде психологіч
ної різниці між мешканцями кол. села й міста».
Як вам подобається таке твердження, тов. Европен-
ко-Европацький? Чи не скажете мені, де тут «лівий» загиб
переріс у правий? Не скажете? Так тоді я вам скажу.
Що за три роки й 9 місяців, «а то й раніш» всю Украї
ну буде колективізовано — в цьому ніхто не сумнівається,
але що за ті ж таки 3 роки й 9 місяців, «а то й раніш» село
«не буде відрізнятися чимсь особливо від міста», що за ті
ж таки роки не буде ніякої «психологічної різниці між меш
канцями кол. села й міста» — в цьому ми не тільки сумні
ваємось, але й вважаємо пропаганду таких «ідей» за глибо
ко шкідливу пропаганду куркулячого підбрехача. Чому са
ме куркулячого підбрехача? Тому, що Полторацький гово
рить нісенітниці? Нічого подібного! Тому, що він те, т. зв.,
«кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова бороть
ба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих
підголосків, те кол. село, що культурно стоятиме багато
нижче за город, — саме це село він хоче зробити (принай
мні ідеологічно) цілком незалежним (нема ж «психологіч
ної різниці») від пролетарського міста. Чи не замах це на
селянську бідноту й середняцтво, які ваш «морфолог» ду
має через три роки й 9 місяців залишити без диктатури про-
летаріяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село
незалежне від міста)? Чи не визирає із-за цієї тези обличчя
знахабнілого, позбавленого прав «культурного» глитая,
який мріє, коли не сьогодні, то хоч завтра стати біля
державного керма? Що ви на це скажете, тов. Европенко-
Европацький? Розумієте тепер, відкіля цей «диференційова
ний пай»?
— Це вже знаєте, політика, — промовив мій збентеже
ний співбесідник, — а я в політиці, можна сказати, профан.
505 Так що, про це давайте покинемо. Припустім, що Полто-
рацький і справді не довів, що Остап Вишня має «негатив
ний словник» (я готовий і ці промахи викреслити), але слу
хайте його далі.
— «На жаль, наш багатотиражний автор (себто
Остап Вишня — М. X.) кілька разів висловлює та
кі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше,
як апологію войовничого наступу антикультурної
мовної думки на культурницькі заходи сучасности.
Коли не помиляємось, ми зібрали всі філологічні
висловлювання О. Вишні, що є в чотирьох томах
його «усмішок». На щастя, їх не так багато —
всього два. В 3 томі ми маємо усмішку «Вольовий
спосіб», а в 2-му — «Про ініціятиву».
Що ви на це скажете?
— Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист
провалився. Але, провалившись на словникові, він почи
нає шукати філологічних «філософувань на високі матерії».
Отже подивимось, які це «філософування».
Поперше, чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Евро-
пацький, що ваш «лівий друг», поставивши собі за завдан
ня за всяку ціну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли
так можна висловитись, заплутався: з одного боку, він за
певняє, що Остап Вишня «кілька разів висловлює такі дум
ки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію
войовничого наступу антикультурної мовної думки», а з
другого, він же таки говорить, що такихдумок
«всього дві». Помічаєте? Отже: не «кілька разів», а
«всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до
цих думок. Першу висловлено де? В гуморесці «Вольовий
спосіб»? Так? Так!
— «Як треба кваліфікувати згадану гумореску,
— пише Полторацький, — коли в одміну від на
шого автора зважати, що українізаційні комісії ро-
506
блять корисну й потрібну справу, українізуючи ру
сифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони
стали українцями. Адже ми зобов’язуємо всіх слу
жбовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні
іспити».
Що Полторацькому треба давно вже зробити «пере-
ключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня
— в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви,
тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цита
тою ховається той же таки політикан із табору захеканої
українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці
«Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ пре
красна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справ
ну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мо
вою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничо-
селянські маси «вольовими способами», вольовими спо
собами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольо
вими способами» саме даній Марині безперечно непотрібни
ми, — з цими українізаторами треба боротися. Що гово
рить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така поста
новка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робіт-
ничо-сел.янські маси (Марина ж образ) треба віддати на
глум отієї ж таки захеканої українізації. Словом,
постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.
— «Коли наш автор (себто, Остап Вишня — М.
X.), — пише Полторацький, — стає на її захист
(себто, на захист тієї ж Марини — М. Х.),змонто-
вуючи мотив полтавчанки з мотивом українізова
ного росіянина (себто, не робітника росіянина,
можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичай
нісінького собі харківського міщанина — М.Х.),
якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе на
стільки поверховно, що забув усі правила, повер
таючись з іспиту — тоді стає зрозумілим, що
Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме
507 за — мову «маминої циці» в противагу тій мові,
що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».
Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну
логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе
знав настільки поверховно, що забув усі правила, поверта
ючись з іспиту» — цього міщанина горе-українізатори «про
пустили на іспиті». Марину, що цю мову знала н є п о –
верхово і тільки не знала «вольового способу», го
ре-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на за
хист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянсь
ких мас, але й на захист тих радянських метод народньої
освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист
яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звіль
нив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль спра
ви в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці доре
волюційні методи і «культивує». За Полторацьким,
наш лікнеп складається із самих горе-укра-
їнізаторів, які «пропускають до іспиту «по
верхових» знавців української мови, тих
«знавців», що забувають її, повертаючись з
іспиту», і виганяють з установ «справних
жінок Марин», яким не сила розібратися в
«вольових способах». Ну, знаєте, тов. Европенко-
Европацький, це вже… звичайнісінький собі наклеп.
— Ну, добре, — промовив мій трохи розгніваний спів
бесідник. — Я і це викреслю. Цю думку і справді не можна
кваліфікувати, як «апологію войовничого наступу анти-
культурної мовної думки». А що ви скажете про другу?
— Себто, про ту думку, що в гуморесці «Про ініціяти-
ву»? Про ту фразу, що за неї з таким задоволенням ухо
пився ваш хуторист? Так і тут же не обійшлося без того
таки літературного шахрайства (давайте називати речі їх
власним ім’ям). Гумореска, як ви бачите, висміює наших
горе-кооператорів, тих, що їздять аж у Персію за непо
трібними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як
у них під носом «кооперативні яйця тухнуть». «Місцева іні-
508
ціятива», — кінчає Остап Вишня, — «штука хороша», — й
тут же додає: — «химерне слово, а без його ні в сільраді,
ні в кооперативі не можна. Сказати — «почин» — по-про
стому дуже». Саме на цій останній фразі й вирішив спеку
льнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступів» замість
«кальош»! Як так… і т. д. і т. п. А пропаганда тут, як бачи
те, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О.
Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персія, себто «ініціятива»,
себто «поняття, якого не можна висловити українською мо
вою», — «штука дуже хороша», але… але як же він далі
продовжує? Але перш за все, далі продовжує він, треба
дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себ
то тим «кооперативним яйцям», які «тухнуть». Так при чо
му ж тут кальоші?
Мій співбесідник похилився в зажурі (в невимовній над
звичайній зажурі) й, похилившись, промовив:
— Що ж, — промовив він, розвівши своїми функціо
нальними руками, — очевидно, прийдеться викреслити весь
цей розділ. Саме про словник. Та я й, по правді, не особли
во сумую, — додав він. — «Пророблена нами робота», го
ворить Полторацький, «не є достатня: безперечно словник
Остапа Вишні потребує критичної, культурної ана
лізи з боку лінгвіста». Отже, некультурну аналізу я й не ду
маю дуже гаряче захищати.
— Але почекайте, — сказав я. — «Наше завдання було
в тому», говорить далі ваш «морфолог», «Щоб виявити со-
ціяльний еквівалент вишниного словника». Далі він заявляє,
що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовні тен
денції Остапа Вишні — це — 1) відстала безкультурна ма
са селянства, 2) українське, вірніше малоросійське міщан
ство, що плекає народницькі мовні тенденції, 3) на робітни
чі кола, що українізуються, мовні тенденції Ост. Вишні мо
жуть вплинути лише негативно». «Тим то», кінчає свою
думку Полторацький, «пролетарські кола українського су
спільства повинні засудити реакційну мовну практику Оста
па Вишні».
Яка це «реакційна мовна практика» — ми вже бачи-
509 ли. Це саме та практика, що ніяк (рішуче ніяк!) не в’яжеть
ся з «мовною практикою» сучасних сопливих хатян. Тепер
дві слові щодо «замовлення».
Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полто-
рацький заявляв, що «твори Остапа Вишні є єдиним із пер
ших засобів українізувати, напр… робітника». Тепер він го
ворить, що «мовні тенденції« (не ідеологія — М. X.)
на робітника можуть вплинути негативно. Отже скажіть,
як це одне з одним пов’язується? Коли робітник українізу
ється саме через твори Вишні, тоді значить, «мовні тенден
ції» вишниних творів на нього впливають позитивно? Так?
Так! Коли ж мовні тенденції вишниних творів на робітни
ка впливають негативно, тоді очевидно і твори Остапа
Вишні не можуть бути «одним із перших засобів українізу
вати, напр., робітника». Так? Так! Як же назвати таку послі
довність? Не знаєте? Ну, і я не знаю.
Припустім тепер, що Остапові Вишні давала «за
мовлення» і «відстала безкультурна селянська маса», але
при чому ж тут «малоросійське міщанство, що плекає на
родницькі мовні тенденції»? Коли це і де це «м а л о р о-
с і й с ь к є міщанство, міщанство якоїсь гопаківсько-шарова-
ристої петлюрівської «вернигори», яке завжди говорило жар
гоном, — коли це і де це воно плекало «мовні тенденції» гли-
боко-народнього словника»? «Же ву прі парле ву фран-
се»?
— Та я ж сказав вам, що ми цей розділ викреслюємо,—
мало не скрикнув тов. Европенко-Европацький. — Пере
ходьте, будь ласка, до другого.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.