«Нас не цікавитиме нижче
техніка комічного О. Вишні з
погляду чистої техніки».
Ол. Полторацький
— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми
510
почнемо не з «техніки комічного», а з такого от обурення:
— «Якась обов’язкова детермінація ідеології
шлунком і гонораром», — пише Полторацький. —
«Якесь ставлення до письменника як до утриман
ця держави. Психологія кокотки, від літератури,
рантьє в умовах існування зберкас і українбан-
ків».
Що ви на це скажете?
— Поперше, я спитаю вас, яким твердженням Вишні
викликано цю гарячу філіпіку?
— Твердженням, що «найголовніше для письменника
— гонорар».
— Ну, так от, — сказав я. — Щоб цілком зрозуміти,
чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зі
змістом тієї гуморески, що з неї вирвано вищезгадане
твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» і висмі
ює вона головним чином саме той футуризм, що його нев
далим апостолом і виступає Полторацький. Більше за це
— гумореска висміює (в гонорарному сенсі) саме того х у-
ториста Ґео Шкурупія, який нещодавно на
писав націоналістичний твір під назвою
«Ж а н н а-б а т а л ь й о н є р к а». Це щодо того, чого так
обурився Полторацький. Тепер по суті.
Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаєте, що ра
дянський письменник не є «утриманець» пролетарської дер
жави ? Теж? А чиїм же тоді, на вашу думку, «утриман
цем» має бути пролетарський письменник? Закордонного
капіталу? Чи саме таку свідомість радянського письменни
ка ви вважаєте за «психологію кокотки від літератури»? Ну,
знаєте, коли так, то з такою «філософією» ви ще довго бу
дете наближатись до радянської влади. З такою «філосо
фією» ви далеко не одійдете від «вільного, незалежного ху
дожника» Сергія Єфремова, що, використовуючи славетно
го «держвидавівського коня», в той же час ніяк не хотів
визнати себе за «утриманця» пролетарської держави.
511 — Чого ви чіпляєтесь до мене? — перелякано озир
нувшись навкруги^ скрикнув тов. Европенко-Европацький.
— Хіба це я говорю?
— Значить, ви й цей абзац викреслюєте?
— Звичайно, викреслюю. 1 викреслюю тому, що це ж…
не головне. Головніше от що:
— «Остап Вишня до тварин ставиться, як до лю
дей, — пише Полторацький. — І цим засобом теж
користується, як дотепом: «І засвітилися у воро
ної кобили очі і прошепотіли радісно уста її:
«только утро любви хорошо, хороши только роб
кие первьіе встречи». Ми далекі від «ізячної» ліри
ки Надсона й не хочемо ображатися за таке па
плюження поета. Але чи не виглядає також дуже
проречисто й оце низведення вищих емоцій люди
ни, викликаних еротичною первоосновою, до фізі
ологічних потреб тварини»?
Що ви на це скажете?
— Що ж тут говорити? — промовив я. — «Остап Виш
ня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не
погоджуєтесь? Не погоджуєтесь. Ну, як же йому ставитись?
З ломакою? З голоблею по спині? І вас, тов, Европенко-Ев
ропацький, карючить те, що кобила (між іншим, ця коби
ла з прекрасної незабутньої поеми про тварину, що до неї
може рівнятись хіба тільки єсенінська «песнь о собаке»),
— і вас карючить, що кобила цитує непоганий надсонов-
ський вірш? Так? Ну, коли так, то значить і ви, камраде,
недалеко втекли від вищезгаданої «ізячної» лірики.
Шкода тільки, що біда і не в цьому, не в «ізячній ліри
ці», — біда в тому, що ваш «морфолог» проповідує звичай-
нісенький собі ідеалізм, і біда в тому, що ви цього ідеаліз
му ніяк не бачите. Що це за «вищі емоції»? «Робкие первьіе
встречи»? «Робкие первьіе встречи»! Тоді чому ж це їх не
можна «низводити» до «фізіологічних потреб тварини», са
ме ті емоції, які «викликано еротичною пер-
воосново ю»? Га?
512
— Навіщо ви мучите мене, — сказав він, — переходь
те скоріше до «техніки комічного».
— Бачите, — сказав я, — мене «техніка комічного» теж
цікавить, але, на «лівий» жаль, не так, як Полторацького,
вона мене цікавить саме з «погляду чистої те-
х н і к и», і тому я примушений позбутися спершу «техніки»
морфологічної.
— «Безсумнівний успіх наведених дотепів, —пи
ше Полторацький, — які завжди викликають за
гальний утробний регіт авдиторії (ми були прису
тні при читанні цих дотепів на вечорі в київсько
му інгоспі й могли спостерігати їх вплив на авди-
торію) — є успіх, що межує з успіхом триповерхо
вої лайки, порнографічної листівки, похабної анек
доти. Лише глибоким внутрішнім цинізмом і кара-
мазовщиною віє від наведених дотепів».
Коли не брати вищезазначених дотепів (припустім, що
ми з ними вже ознайомились!) і повірити Полторацькому,
що вони дійсно такі, якими він їх нам рекомендує, то що
ви, тов. Европенко-Европацький, підмітили за рядками цієї
нової філіпіки? Чи не бачите ви за рядками цієї філіпіки нахаб
ного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже ба
чили? І справді: яка самоупевненість і який безмежний ци
нізм! Студенти київського інгоспу сміються, а Полтораць
кий заявляє, цей їхній «загальний регіт» — регіт з «триповер
хової лайки, порнографічної листівки, з похабної анекдоти».
Саме це твердження ви рекомендуєте передрукувати і розпов
сюджувати в десятках тисяч екземплярів? Саме і ви до
держуєтесь тієї думки , що наше студентство
стоїть на такому низькому культурному рівні,
що його може розважити тільки «триповерхо
ва л а й к а» й «п о х а б н а а н є к д о т а»? Пробачте, але в
цьому твердженні я бачу новий пашквіль хутуристичного
фалстафа, і це я вам зараз доведу.
Які дотепи кваліфікує «морфолог», як дотепи трипо-
513 верхової лайки? Які дотепи викликали загальний регіт на
вечірці в інгоспі? їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько,
коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу», 2)
вийде, було, батько на вулицю за клуню: — «Гнатко, а йди
но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? — то,
татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на го
лому місці, хіба йому дадуть як слід подумати? Зразу ма
ти пужне: — а де ж ото сів ти, сукин сину? Нема тобі мі
сця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що її дава
ти кому чи сприймати без штанів навіть краще: більша
площа сприймати». От і всі ці 4 дотепи, що на них спеку
лює «морфолог». Спекулює? Так!
Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист ніяк не хо
че (можливо й не може) відрізнити порнографії від здоро
вого гумору. Для нього, скажімо, шкурупієвська патоло
гічна «жіноча задниця під ковдрою» — це шедевр інтелі
гентного вислову, але от здорові «мужицькі» дотепи… не
Вишні, а славетнього світового гумориста Рабле він розці
нює, як порнографію.
— «З цих звуків Ґарґантюа веселішав, здригався… сурм
лячи задом (в руському перекладі — «баритонально попу-
кивая»). Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні?
Або це: «Тепер я міг повернутись на правий бік і з вели
чезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енер
гійно, що привів в надзвичайне здивовання маленьких лю
дей, які, догадавшись по моїх рухах, в чому справа, розбі
глись, тікаючи від потоку, що летів з мене з страшним шу
мом і силою». Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З
Вишні?
Перший приклад я взяв з геніяльного Рабле. Другий —
з не менш геніяльного Свіфта. Такі приклади я можу про
довжувати до безконечности, коли додам до Свіфта й Ра
бле, скажімо, Сервантеса, Боккаччіо, Франса чи то ще яки
хось двох славетних світових письменників. Отже скажіть
мені, чим дотепи О. Вишні «порнографічніші» за дотепи хоч
би того ж Рабле? І отже скажіть мені, яке треба мати на
хабство, щоб шпурляти в наше студенство вищезгаданим
пашквілем?
514
— Але, почекайте, — промовив тов. Европенко-Евро
пацький. — Чому ви не зупинитесь ще на «інфернальній
філософії пуза та геніталій».
— «Парле ву франсе»? Будь ласка!
— «Ми зустрічаємо в нього (себто в Вишні) якесь
послідовне зниження людини до становища твари
ни. Саме отим стиранням різниці між людиною та
твариною, підкресленням скотських рис людини
якоюсь інфернальною філософією пуза та геніта
лій віє від тої системи розглядати людей, як тва
рин».
Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою дум
ку: «двигуни тут звуться так — оришка, вустя, ванько, пи-
лип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами».
Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що
«інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Виш
ня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивіду
ального господарства інакше людей і не може розглядати.
Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «тех
ніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли
б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями ге
ніталій», — він би побачив, що Остап Вишня прислужився
не тільки українізації, але й, головним чином, колективіза
ції, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне
становище в безперспективному індивідуалізованому селі.
— Та це ж не головне, — сказав тов. Европенко-Евро
пацький. — В розділі другому за головне можна вважати
кінець.
— «Як видно, — пише Полторацький, — із вели
кої кількости дотепів, можна категорично ствер
джувати, що з перших хвилин свого літературно
го стажу Остап Вишня хворіє на майже безперерв
не запалення надкісниці. Такими дотепами можна
розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у
515 техніці комічного, як первооснова її, засіб знижен
ня, що несе на собі, як відповідне соціяльне наван
таження — матеріялістичний в гіршому розумінні
підхід до життя й до людини. Таке зниження ха
рактерне саме для людини з низькими смаками й
почуттями».
Що ж ви на це скажете?
— На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити?
Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки до
бре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя
й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київ
ської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як
дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогод
нішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер
там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-ха-
тянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих бу
дуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як до
теп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця
Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «анти
релігійну пропаганду», — і такий дотеп маминькиним син
кам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероіспо-
веданій», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий
Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «свинею зветься така
людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про
свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), — і та
кий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не
може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти та
кого «матеріялістичного підходу до життя й до людини»
він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є
культурна «техніка комічного». Звичйно, вишук ав-
ши в4-хтомах «усмішо к», одну-дві, три у м і ш к и», що
відних позбавляється автор при перевиданнях,—
вишукавши такі дві-три мініятюрки читодва-
-три якихсь подібних вирази, щоб прихо
вати свою справжню соціяльну істоту,«мор
фологи» будуть на цих усмішках чи то
ш>
на цих виразах енергійно спекулювати,
але це зовсім не значить, що їм вдасть
ся обшахраїти сучасного читача, саме
того читача, що до нього вони з такою
невимовно-претензійною погордою ста
вляться. «Такими дотепами» — пише Пол-
торацький, — «можна розважати хіба ніч
них вартових». Хіба не відчуваєте ви, тов. Европенко-
Европацький, за цією бойкою фразою, — хіба не відчува
єте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього
«нічні вартові» — це не більше, як хлопи, хами, бидло?
Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасно
му читачеві — в студентах київського інгоспу, в нічних
вартових, в тих робітниках, які легше всього українізують
ся на Вишниних «усмішках«. Справа в тих, що їх «морфо
лог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за амато
рів «триповерхової лайки». Велика соціялістична револю
ція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чу-
мазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не
з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лекси
конами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяль-
ної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутури-
стичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з со
бою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістич
ний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й
почуття цих читачів і письмеників «низькі», значить не
тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зроби
ти необережний крок: саме ця фраза й видає з головою ав
тора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького
ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так мож
на висловитись, людину.
— Словом, — звернувся я до свого співбесідника, — ви,
очевидно, і цей розділ викреслите? Так? Коли так, то да
вайте перейдемо до 3-го.
Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.