Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

2. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЯ ТЕХНІКА КОМІЧНОГО»

«Нас не цікавитиме нижче
техніка комічного О. Вишні з
погляду чистої техніки».
Ол. Полторацький
— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми
510
почнемо не з «техніки комічного», а з такого от обурення:
— «Якась обов’язкова детермінація ідеології
шлунком і гонораром», — пише Полторацький. —
«Якесь ставлення до письменника як до утриман­
ця держави. Психологія кокотки, від літератури,
рантьє в умовах існування зберкас і українбан-
ків».
Що ви на це скажете?
— Поперше, я спитаю вас, яким твердженням Вишні
викликано цю гарячу філіпіку?
— Твердженням, що «найголовніше для письменника
— гонорар».
— Ну, так от, — сказав я. — Щоб цілком зрозуміти,
чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зі
змістом тієї гуморески, що з неї вирвано вищезгадане
твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» і висмі­
ює вона головним чином саме той футуризм, що його нев­
далим апостолом і виступає Полторацький. Більше за це
— гумореска висміює (в гонорарному сенсі) саме того х у-
ториста Ґео Шкурупія, який нещодавно на­
писав націоналістичний твір під назвою
«Ж а н н а-б а т а л ь й о н є р к а». Це щодо того, чого так
обурився Полторацький. Тепер по суті.
Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаєте, що ра­
дянський письменник не є «утриманець» пролетарської дер­
жави ? Теж? А чиїм же тоді, на вашу думку, «утриман­
цем» має бути пролетарський письменник? Закордонного
капіталу? Чи саме таку свідомість радянського письменни­
ка ви вважаєте за «психологію кокотки від літератури»? Ну,
знаєте, коли так, то з такою «філософією» ви ще довго бу­
дете наближатись до радянської влади. З такою «філосо­
фією» ви далеко не одійдете від «вільного, незалежного ху­
дожника» Сергія Єфремова, що, використовуючи славетно­
го «держвидавівського коня», в той же час ніяк не хотів
визнати себе за «утриманця» пролетарської держави.
511 — Чого ви чіпляєтесь до мене? — перелякано озир­
нувшись навкруги^ скрикнув тов. Европенко-Европацький.
— Хіба це я говорю?
— Значить, ви й цей абзац викреслюєте?
— Звичайно, викреслюю. 1 викреслюю тому, що це ж…
не головне. Головніше от що:
— «Остап Вишня до тварин ставиться, як до лю­
дей, — пише Полторацький. — І цим засобом теж
користується, як дотепом: «І засвітилися у воро­
ної кобили очі і прошепотіли радісно уста її:
«только утро любви хорошо, хороши только роб­
кие первьіе встречи». Ми далекі від «ізячної» ліри­
ки Надсона й не хочемо ображатися за таке па­
плюження поета. Але чи не виглядає також дуже
проречисто й оце низведення вищих емоцій люди­
ни, викликаних еротичною первоосновою, до фізі­
ологічних потреб тварини»?
Що ви на це скажете?
— Що ж тут говорити? — промовив я. — «Остап Виш­
ня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не
погоджуєтесь? Не погоджуєтесь. Ну, як же йому ставитись?
З ломакою? З голоблею по спині? І вас, тов, Европенко-Ев­
ропацький, карючить те, що кобила (між іншим, ця коби­
ла з прекрасної незабутньої поеми про тварину, що до неї
може рівнятись хіба тільки єсенінська «песнь о собаке»),
— і вас карючить, що кобила цитує непоганий надсонов-
ський вірш? Так? Ну, коли так, то значить і ви, камраде,
недалеко втекли від вищезгаданої «ізячної» лірики.
Шкода тільки, що біда і не в цьому, не в «ізячній ліри­
ці», — біда в тому, що ваш «морфолог» проповідує звичай-
нісенький собі ідеалізм, і біда в тому, що ви цього ідеаліз­
му ніяк не бачите. Що це за «вищі емоції»? «Робкие первьіе
встречи»? «Робкие первьіе встречи»! Тоді чому ж це їх не
можна «низводити» до «фізіологічних потреб тварини», са­
ме ті емоції, які «викликано еротичною пер-
воосново ю»? Га?
512
— Навіщо ви мучите мене, — сказав він, — переходь­
те скоріше до «техніки комічного».
— Бачите, — сказав я, — мене «техніка комічного» теж
цікавить, але, на «лівий» жаль, не так, як Полторацького,
вона мене цікавить саме з «погляду чистої те-
х н і к и», і тому я примушений позбутися спершу «техніки»
морфологічної.
— «Безсумнівний успіх наведених дотепів, —пи­
ше Полторацький, — які завжди викликають за­
гальний утробний регіт авдиторії (ми були прису­
тні при читанні цих дотепів на вечорі в київсько­
му інгоспі й могли спостерігати їх вплив на авди-
торію) — є успіх, що межує з успіхом триповерхо­
вої лайки, порнографічної листівки, похабної анек­
доти. Лише глибоким внутрішнім цинізмом і кара-
мазовщиною віє від наведених дотепів».
Коли не брати вищезазначених дотепів (припустім, що
ми з ними вже ознайомились!) і повірити Полторацькому,
що вони дійсно такі, якими він їх нам рекомендує, то що
ви, тов. Европенко-Европацький, підмітили за рядками цієї
нової філіпіки? Чи не бачите ви за рядками цієї філіпіки нахаб­
ного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже ба­
чили? І справді: яка самоупевненість і який безмежний ци­
нізм! Студенти київського інгоспу сміються, а Полтораць­
кий заявляє, цей їхній «загальний регіт» — регіт з «триповер­
хової лайки, порнографічної листівки, з похабної анекдоти».
Саме це твердження ви рекомендуєте передрукувати і розпов­
сюджувати в десятках тисяч екземплярів? Саме і ви до­
держуєтесь тієї думки , що наше студентство
стоїть на такому низькому культурному рівні,
що його може розважити тільки «триповерхо­
ва л а й к а» й «п о х а б н а а н є к д о т а»? Пробачте, але в
цьому твердженні я бачу новий пашквіль хутуристичного
фалстафа, і це я вам зараз доведу.
Які дотепи кваліфікує «морфолог», як дотепи трипо-
513 верхової лайки? Які дотепи викликали загальний регіт на
вечірці в інгоспі? їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько,
коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу», 2)
вийде, було, батько на вулицю за клуню: — «Гнатко, а йди
но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? — то,
татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на го­
лому місці, хіба йому дадуть як слід подумати? Зразу ма­
ти пужне: — а де ж ото сів ти, сукин сину? Нема тобі мі­
сця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що її дава­
ти кому чи сприймати без штанів навіть краще: більша
площа сприймати». От і всі ці 4 дотепи, що на них спеку­
лює «морфолог». Спекулює? Так!
Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист ніяк не хо­
че (можливо й не може) відрізнити порнографії від здоро­
вого гумору. Для нього, скажімо, шкурупієвська патоло­
гічна «жіноча задниця під ковдрою» — це шедевр інтелі­
гентного вислову, але от здорові «мужицькі» дотепи… не
Вишні, а славетнього світового гумориста Рабле він розці­
нює, як порнографію.
— «З цих звуків Ґарґантюа веселішав, здригався… сурм­
лячи задом (в руському перекладі — «баритонально попу-
кивая»). Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні?
Або це: «Тепер я міг повернутись на правий бік і з вели­
чезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енер­
гійно, що привів в надзвичайне здивовання маленьких лю­
дей, які, догадавшись по моїх рухах, в чому справа, розбі­
глись, тікаючи від потоку, що летів з мене з страшним шу­
мом і силою». Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З
Вишні?
Перший приклад я взяв з геніяльного Рабле. Другий —
з не менш геніяльного Свіфта. Такі приклади я можу про­
довжувати до безконечности, коли додам до Свіфта й Ра­
бле, скажімо, Сервантеса, Боккаччіо, Франса чи то ще яки­
хось двох славетних світових письменників. Отже скажіть
мені, чим дотепи О. Вишні «порнографічніші» за дотепи хоч
би того ж Рабле? І отже скажіть мені, яке треба мати на­
хабство, щоб шпурляти в наше студенство вищезгаданим
пашквілем?
514
— Але, почекайте, — промовив тов. Европенко-Евро­
пацький. — Чому ви не зупинитесь ще на «інфернальній
філософії пуза та геніталій».
— «Парле ву франсе»? Будь ласка!
— «Ми зустрічаємо в нього (себто в Вишні) якесь
послідовне зниження людини до становища твари­
ни. Саме отим стиранням різниці між людиною та
твариною, підкресленням скотських рис людини
якоюсь інфернальною філософією пуза та геніта­
лій віє від тої системи розглядати людей, як тва­
рин».
Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою дум­
ку: «двигуни тут звуться так — оришка, вустя, ванько, пи-
лип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами».
Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що
«інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Виш­
ня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивіду­
ального господарства інакше людей і не може розглядати.
Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «тех­
ніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли
б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями ге­
ніталій», — він би побачив, що Остап Вишня прислужився
не тільки українізації, але й, головним чином, колективіза­
ції, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне
становище в безперспективному індивідуалізованому селі.
— Та це ж не головне, — сказав тов. Европенко-Евро­
пацький. — В розділі другому за головне можна вважати
кінець.
— «Як видно, — пише Полторацький, — із вели­
кої кількости дотепів, можна категорично ствер­
джувати, що з перших хвилин свого літературно­
го стажу Остап Вишня хворіє на майже безперерв­
не запалення надкісниці. Такими дотепами можна
розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у
515 техніці комічного, як первооснова її, засіб знижен­
ня, що несе на собі, як відповідне соціяльне наван­
таження — матеріялістичний в гіршому розумінні
підхід до життя й до людини. Таке зниження ха­
рактерне саме для людини з низькими смаками й
почуттями».
Що ж ви на це скажете?
— На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити?
Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки до­
бре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя
й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київ­
ської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як
дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогод­
нішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер
там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-ха-
тянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих бу­
дуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як до­
теп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця
Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «анти­
релігійну пропаганду», — і такий дотеп маминькиним син­
кам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероіспо-
веданій», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий
Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «свинею зветься така
людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про
свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), — і та­
кий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не
може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти та­
кого «матеріялістичного підходу до життя й до людини»
він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є
культурна «техніка комічного». Звичйно, вишук ав-
ши в4-хтомах «усмішо к», одну-дві, три у м і ш к и», що
відних позбавляється автор при перевиданнях,—
вишукавши такі дві-три мініятюрки читодва-
-три якихсь подібних вирази, щоб прихо­
вати свою справжню соціяльну істоту,«мор­
фологи» будуть на цих усмішках чи то
ш>
на цих виразах енергійно спекулювати,
але це зовсім не значить, що їм вдасть­
ся обшахраїти сучасного читача, саме
того читача, що до нього вони з такою
невимовно-претензійною погордою ста­
вляться. «Такими дотепами» — пише Пол-
торацький, — «можна розважати хіба ніч­
них вартових». Хіба не відчуваєте ви, тов. Европенко-
Европацький, за цією бойкою фразою, — хіба не відчува­
єте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього
«нічні вартові» — це не більше, як хлопи, хами, бидло?
Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасно­
му читачеві — в студентах київського інгоспу, в нічних
вартових, в тих робітниках, які легше всього українізують­
ся на Вишниних «усмішках«. Справа в тих, що їх «морфо­
лог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за амато­
рів «триповерхової лайки». Велика соціялістична револю­
ція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чу-
мазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не
з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лекси­
конами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяль-
ної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутури-
стичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з со­
бою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістич­
ний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й
почуття цих читачів і письмеників «низькі», значить не
тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зроби­
ти необережний крок: саме ця фраза й видає з головою ав­
тора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького
ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так мож­
на висловитись, людину.
— Словом, — звернувся я до свого співбесідника, — ви,
очевидно, і цей розділ викреслите? Так? Коли так, то да­
вайте перейдемо до 3-го.
Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.