Микола Хвильовий Твори в п'ятьох томах ТОМ 4

3. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЄРІДНІ ОБРАЗИ Й МИСТЕЦЬКА МАШКАРА»

«Зрозуміло, що комункультів-
ці с кращі друзі фотографії, але
коли вона обертається на… тоді
можна сказати, що це є не біль­
ше, ніж… та й записаний вельми
невправною і примітивною ру­
кою».
Ол. Полторацький
Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми поч­
немо не з образів і машкари, а саме з такого абзацу:
— «Культурність народу, — говорить славет­
ний хемік Лібіх, — вимірюється кількістю мила,
що він його споживає».
Що ви скажете на цей афоризм?
— Я думаю, — відповів я, — що цей афоризм треба
так перефразувати: сідаючи за письмовий стіл, не забувай
добре помити руки. Чому не треба цього забувати? А то­
му, що все одно примусять.
Говорячи про образи Остапа Вишні, фурорист проро­
бив таку махінацію: взяв кілька мініятюрок («Симферо-
поль-Ялта», «Море», «Слухай, обивателю» і ін.), вирвав з
них по одному образу, що здалися йому начебто невдали­
ми й що ними, на його погляд, легше було спекульнути й,
обслинивши ці образи, зрезюмував:
— «Ми проаналізували кілька категорій обра­
зів О. Вишні, — зрезюмував Полторацький. —
Ми обрали найхарактерніше. Образ у О. Вишні
як принцип… обмеженого характеру, соцшльний
еквівалент цього образу має коріння в обмежено­
му селянському побуті».
518
Тепер давайте подивимось, що це за образи й які махі­
нації над ними пророблено.
Образи з першої мініятюрки: «стовбова дорога покру­
тилася… білим ужем попід скелями стрімчастими покруче­
на»… (далі фраза вривається, бо далі ця дорога «то тут, то
там виблискує спиною» — образ для спекуляції не підходя­
щий, — М. X.)… «море у чадрі туману», «і гордо над ними
закинув зубчасту голову Ай-Петрі». Оце ті образи з пер­
шої мініятюрки, які нібито нервують «естета», обізнаного в
«бедекерах». Перелякавшись, що його пробачте на слові,
«чесність» таки поставлять під сумнів, «морфолог» поспі­
шає показати свою «вченість» і заявляє, що це образи —
«шабльонові». Нахватавшись дечого з Жирмунського та
Шкловського, не зумівши навіть розібратися в нахватано-
му, претензійний початківець від «критики» з «ученим ви­
дом знатока» неохайно розкидає сентенції. Що таке «ша-
бльоновий образ»? Це я вже до вас, тов. Европенко-Евро­
пацький? Чи відомо вам, що славетний Ан. Франс, скажі­
мо, здобув собі славу великого письменника саме на «ша-
бльонових» образах? Чи відомо вам, що, скажімо, геніяль-
ний Достоєвський не дав жодного «свіжого» образу саме в
тому вузькому його значінні, як його розуміє ваш Полто­
рацький? Чи знаєте ви, що в наші суворі дні
свіжість образу вимірюється впливом цьо­
го образу на широкі маси? Чи знаєте ви, що вишу­
каний декаданс футуро-шизофренічного квакання наша су-
часнісь давно вже відкинула в помийну яму? Відомо це
вам?
Образи другої мініятюрки: «хвильове море — це па­
стух… воно гоне велику отару баранів до берега», «медуза
морський холодець… кругле, як мисочка, біле дрижасте,
холодне й прозоре».
Ці образи викликають з боку «морфолога» такі «соці­
ологічні» перли: «так і видно в цих образах художника з
обмеженим власним селом видноколом».
І знову таки претензійна «вченість». Амплітуда образу
вимірюється «морфологом» не його, образу, клясовою вар-
519 тістю в сполученні інших образів, що утворюють певний
зміст, а формалістичним талмудом, стиснутим до того ж
обмеженістю українського урбанізованого міщанина.. Ко­
ли, скажімо, перший образ асоціятивно переносить читача
в коло баранів (не тих, звичайно, що… і т .д., а таки справ­
жніх баранів), то в чому ж тут вина О. Вишні? Справжній ба­
ран, доводжу до вашого відома, єсть певна товарова оди­
ниця, як товарову одиницю, барана читач може бачити не
тільки у видноколі села, і не тільки міста, — барана читач
може бачити в видноколі всього світу.
Нарешті, образи ще одної мініятюрки: «чудесна жінка
в криваво-червону порфіру одягнена», «чудесна жінка з не­
земною красою». Ці образи викликали новий вибух пре­
тензійного обурення з боку «морфолога». Як так, вере­
щить він, «революція в порфіру одягнена»? В «одяг коро­
лів»?
Вишня, отже, одягає в «одяг королів» революцію. Так?
Так! Але чи не звернули ви уваги, тов. Европенко-Евро-
пацький, для кого він одягає її саме втакий
одяг? Га? Для свідомої робітничо-селянської маси? Нічо­
го подібного: він одягає її в такий одяг саме для обивате­
ля, якого він взяв за своє завдання вдарити гострим пам­
флетом і який, себто обиватель, здібний мислити образа­
ми з шухлядок буржуазної революції. Діялектичний під­
хід? Цілком! І сумніватися може в цьому тільки той, хто
поставив собі за завдання притримуватися відомого «по-
стуляту» одного із героїв Бомарше: «брешіть, брешіть,
щось та залишиться».
Але чому ви не зупинитесь на «мистецькій машкарі»,
— скинувся нарешті мій співбесідник. — От слухайте,
що пише Полторацький:
— «При поверховому підході і при недостат­
ній обізнаності з Вишнею можна подумати, що
його літературна машкара збігається з літера­
турною машкарою Дем’яна Бєдного, тобто з
ролею неухильного й моментального популяри-
520
затора всіх заходів партії й радвлади. При глиб­
шому ж ознайомленні з літературною машка­
рою нашого автора виявляється, що сталева
стійкість та ортодоксальність, виявлена ним у
газетах, є лише однією із сторін літературної
машкари Остапа Вишні. Автобіографія дає нам
інші відомості».
Що ви на це скажете?
— Поперше, давайте зупинимося от на чому. Ваш друг
пише, що інші «численні роботи» О. Вишні, що не ввійшли
в томики, написано Вишнею на замовлення «відповідних
редакторів» і, таким чином, до них, так би мовити, з іде­
ологічного боку не підкопаєшся. Чи не скажете ви мені,
яким чином писалися ті мініятюрки, що їх вміщено в томи­
ках? Не скажете? Ну, так тоді я вам скажу: і ті м і н і я –
тюрки, що їх вміщено в томиках, теж писа­
лися на замовлення радянських редакто­
рів. В 4 томах «усмішок» нема жодної «усмішки» (за ви­
нятком, здається, переробленого «Вія», який ішов в Дер­
жавному театрі), яка б перш ніж потрапити до томика не
промайнула десь в газеті чи то в журналі. Чи може ви га­
даєте, що на тих «усмішках», які увійшли в томики, саме
на усіх тих «усмішках» (який фатальний збіг обставин!) на­
ші редактори й посковзнулися? Саме в усіх цих «усмі­
шках» і нема «моментального популяризаторства заходів
партії й раДвлади»? Беремо ці 200 з лишком мініятюрок із
приблизно 1000 написаних (крім цих 200) на замовлення
радвлади й перевіряємо. Беріть, скажімо, 1-й том і розгор­
тайте його, де прийдеться. Я розгорнув на стор. 116. Пере­
гортаю сторінки до кінця книжки. Перша мініятюрка —
агітація за зсипку зерна в державні гамазеї, друга — за ко­
лективізацію, третя — за колектив (щоб не збились, орієн­
тую: ст. 145), проти розтратників, знову за колективізацію
(ст. 171), за організацію доброї хати-читальні, проти гли­
тая, проти сектантів, проти забобонів і т. д. і т. п. Беріть
521 другий том. Починайте, скажімо, з 17 стор. Перша мінія-
тюрка — лісовий тиждень, друга — за свині, далі — про­
ти безглуздих постанов (ст. 38), за добре садівництво, за
культурну обробку землі, за страховку, за повернення на-
сіньньової позики, за газету, проти некультурного поводжен­
ня з газетою, антирелігійна, за справжнього народнього
вчителя, проти т. зв. «аполітичного» вчительства (стор. 87),
проти алькоголю, за ліквідацію неписьменности, проти
злодіїв в сільському апараті, за ощадну касу, за актив­
ність на виборах, знову за колектив, за агронома проти
попів, за культурне поводження з твариною, проти крутіїв
з кооперації і т. д. і т. п. Те ж саме ви, тов. Европенко-Ев-
ропацький, побачите і в 3-му, і в 4-му томі… Так це ви ніяк
не можете назвати «моментальним популяризаторством
всіх заходів партії й радвлади»? Що ж ви тоді називаєте
таким популяризаторством?
А тепер давайте перейдемо до «автобіографії», яка і
«дає (як запевняє Полторацький) інші відомості» з приводу
«літературної машкари О. Вишні».
«Морфолог», так би мовити, йде «ва-банк». Остаточно
скомпромітувавши себе на шахрайських махінаціях з при­
кладами із творів Вишні, він хапається за останню соло­
минку — за «автобіографію». Письменника, як правило,
судять не за його біографію, а за ті твори, що ними він
постачає читача. Саме по творах визначають його «літера­
турну машкару». В даному разі, беручи до уваги нещасне
становище безпорадного критика, в даному разі давайте
судити Вишню за його «автобіографію».
— «Цікаве тут (себто в «автобіографії» — М.
X.), — пише Полторацький, — якесь нарочите
підкреслювання міщанських рис, безпринципо-
вости й не цілком щасливого політичного мину­
лого мистецької машкари під назвою «О. Виш­
ня».
Які ж це підкреслення? От які: ввесь тягар громадянсь-
522
кої війни переніс: і в черзі по пайки стояв, і дрова саночка­
ми возив… а найтяжче було нести два пуди борошна… а
таки доніс. Не кинув «здобутків революції». «Ну, а там
під’їхала «плятформа», мене й посадили, потім випустили,
але я з плятформи не злазив»…
«Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, чого й ви».
Припустім, що Вишня не жартує, припустім, що він і
«саночки возив», і «на плятформі» сидів, і в Кам’янці був,
себто був серед прихильників якоїсь «директорії». Припу­
стім. Але хіба говорити правду про своє минуле, глузува­
ти з цього свого минулого — це значить «отим підкреслю­
ванням шукати щільнішого контакту між автором і міщан­
ським читачем»? Чому це «підкреслення» так не подобаєть­
ся «морфологові»? Чи не тому, що цим своїм «підкреслен­
ням» О. Вишня викликає Полторацького познайомити ра­
дянське суспільство з його, Полторацького, нікому невідо­
мим майбутнім?3 Звичайно, О. Вишня — не член комуні­
стичної партії. Звичайно, пішов він з радвладою не з пер­
ших днів її, радвлади, існування (хоч і йде за нею вже 10
років), звичайно, до свого вступу до пролетарської літера­
турної організації О. Вишня йшов шляхом попутництва,
але це все таки не дає найменшого права геополтораць-
ким цькувати його. От ще одно «підкреслення»: «бути су­
часним письменником значно легше, нічого собі не чита­
єш, тільки пишеш». «Це іронічне твердження не слід розу­
міти ‘обов’язково іронічно, тобто протилежно до того, що
написано», — коментує Полторацький. Запитуйте тепер,
чому не слід? Тому, дістаєте відповідь, що «смерть Ізоль-
ди», «останню сцену із опери Ваґнера «Трістан і Ізольда»,
«використану» А. Дункан для своїх плястичних танків, «О.
Вишня називає танком («я зараз танцюватиму «Смерть
Ізольди» — єсть такий танок»). Бачите, яка логіка і яка
гімназіяльна вченість: танок «Смерть Ізольди» не можна
називати танком, бо «морфологові» сверблять руки писа­
ти про те, що він допіру вичитав з енциклопедії. Бачите до
чого можна договоритись: «Іронічне не слід розуміти іро­
нічно». 1 після всього цього ваш «інфернальний філософ ге-
523 ніталія» має нахабство величати О. Вишню «екземпяром»?
І після всього цього ви вимагаєте, щоб я передрукував
його «монографію»?
— Фініта! — скрикнув тов. Европенко-Европацький. —
Цю найбільшу частину «монографії» я всю викреслю: вза­
галі і про словник, і про «техніку гумору», і про образ, і про
«соціяльну машкару».
– Як що? Ми ще до головного не дійшли. Головне ще
буде.
— Коли так, — сказав я, — то що ж, давайте продов­
жувати. Може колись дійдете й до головного.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.