І
— Як будуть творити молоді письменники Радянської
України, коли майже всі визначні сили старої письменниць­
кої генерації живуть зараз за кордоном? З кого, з чого бу­
дуть рости?
Життя дало відповідь:
— З ґрунту. З маси.
Але ростуть молоді письменники і зі старої Генерації.
Як же вони ростуть?
Розглянемо художній матеріял «Нової України», де
групуються молоді сили під безпосереднім доглядом Вин-
ниченка й Олеся. Самого Винниченка ми не будемо чіпа­
ти ще й тому, що в 2-х книгах, які ми маємо під рукою,
надрукований його старий «Гріх», добре всім відомий, і
«Закон», який не закінчений. Про Олеся теж не прийдеть-
ся говорити, — він сам за себе сказав:
Одспівав я пісні вже свої.
1 ще він сказав:
О, з’єднайтесь в єдину сім’ю,
станьте муром єдиним в бою, —
і ви збудите пісню мою.
Коментарів, гадаємо, не треба: всі розуміють, про яку
сім’ю йде річ і до якого бою кличе Олесь. Шкода лишень,
що сам Олесь не розуміє цього: ми давно вже переросли
ці гасла, ми люди нової епохи, нових гасел, і добре знає­
мо, хто такий був Дон-Кіхот. Не западе його поклик у наші
душі, і буде лежати десь на закинутій станції «Еміграція»
в становищі розіе гевіапіе, поки не забере його сивий істо­
рик літератури.
Який же молодняк росте з колишнього буйного дуба,
ім’я якому — Олесь?
555 О’Коннор-Вілінська перекладає з Верлена:
Скрипок ридання,
Осінні зідхання сумні.
Така вже відсталість еміграції щодо перекладів. Поди­
вимось на ориґіналні твори. Юр. Драган, наприклад, і до­
сі пише:
Розплющив ранок сині очі,
Погляне з неба на струмок,
Що плюскотить, як сміх дівочий,
Хмільний від поцілунків ночі,
Безжурно-світлий, як божок.
Знаєте, нам хотілось би, щоб цей автор попав на ве­
чірку спілки селянських письменників Плуг і щоб його
послухав наш безжурно-світлий Божко (єсть такий моло­
дий критик). Я певний, що він сказав би йому: «Це, ви­
бачте за вираз, не поезія, а банальщина. А римувати в 23
році «очі-ночі-дівочі», принаймні, нудно».
Але Драган, очевидно, не піде до нас, бо він дивиться
туди, де «по осяяному пляжу біла панна йде», бо він взи­
ває: «старі боги, поверніть же ви колись і нам мрії і сни
наші срібні». — Не прийде — не треба.
Стефанович безперечно цікавіший. Шкода тільки, що
він у такому оточенні:
— «Куди не глянь — жовто-блакитні».
Треба ще йому увільнитись від солоденьких слів: «кур­
чаток, пискляток, діточок, біло-жовтенький, хмарки, лісо­
чок» і т. д. Є у нього алітерації, асонанси. Автор трохи
знайомий з технікою сучасного вірша. От його найбільш
вдалий уривок:
Заблудилось ягнятко в степах,
Не гляділо, дурненьке, отари.
Біга, мекає, взяв його страх.
Боляче своїм києм ударив.
Загубилось у буйній траві,
556
Кличе маму, так жалібно мека,
А вже мама у теплім хліві,
А вже мама далеко, далеко.
Не почує, хоч як її клич…
Не знаємо — свідомо, чи ні — але автор дав таке яг­
нятко, що його мимоволі порівнюєш з ягнятками еміграції.
Четвертий поет — Антін Павлюк — подає надії. Але
його виховував не Олесь, а тичинівський Плуг та «Со-
няшні клярнети». Гадаємо, що він зрозуміє свою помил­
ку і, нарешті, найде свою маму, яка «далеко-далеко». Єсть
у нього навіть прекрасні образи:
Буде в днях — ясним спомином тінь,
Приведе на забутеє місце, —
В голубу, в голубу далечінь.
Закипає пожежою листя.
Римування а 1а «очі-ночі» — нема. Асонанси: «глибінь-
лябіринти», «коси-осінь». Але він ними не захоплюється,
— це теж гарно. Єсть думки. Хиби: Зайвий символізм,
слова з великої літери: «Тиша», «Вічність» тощо. Деяка
недоробленість. Поруч з гарними рядками трапляються
невдалі. Взагалі — нічого, виправиться, тільки… не в «Но­
вій Україні».
Іваненко поет типу «Драган». Гарно лишень те, що йо­
му все таки:
Рідний край з його журбою
Здається зіркою ясною.
Єсть ще поет X. А. (чи не та поетеса, яку в нас вже
не друкують, хоч і пише цілком радянські вірші: древні?).
Що ж про неї чи про нього сказати? Цитую перший рядок
першого віршу:
55? Прибралися ліси у золото осіннє,
Востаннє сонце їм сіяє золоте,
Востаннє їм блакить всміхається ласкаво,
І щось заховують вони в собі святе.
Гадаю — досить, бо це, здається, найкраще місце з X.
А.
Резюмую: з 6 поетів, що приймають участь у «Новій
Україні», вартий уваги покищо один — Павлюк.
Прозовий відділ починає (хто б ви гадали?) Вал. Під-
могильний. Це той, що друкувався в «Шляхах мистецтва».
Правда, редакція робить примітку, що «шановний автор»
і т. д. Віримо редакції і надіємось, що «шановний автор»
зробить десь і якось спростування* . Інакше будемо вважа-
його за Клима Поліщука ч. 2.
А втім, це справа авторського сумління, а нас цікавить
у данім разі художній матеріял.
Треба сказати правду, нариси «Повстанці» В. Підмо­
гильного, мабуть, найкраща річ із всіх оповідань, що умі­
щені в двох книгах «Нової України». Про повстанців єсть
що сказати. Тому й присвячуємо Підмогильному окремий
розділ.
В новелі — 4 фрагменти, зв’язані вони між собою пов-
станчим настроєм. Про яких повстанців розповідає Підмо-
гильний? Він цього не ховає:
«…До столу протискається нова постать — висока лю­
дина в синьму козацькому вбранні, з черво­
ним шлик о м».
І далі:
«…Він поклав шапку на стіл, закинув оселе­
дець за вух о».
Досить. Розуміємо, з ким маємо діло. — Як же ста-
*) Редакція «Ч. ш.» друкує нижче це «спростування».
558
виться до цих повстанців з «оселедцями» шановний автор?
Очевидно, він не належить до тієї категорії мистців, що пиль­
нують замаскувати свої тенденції і заслужити звання «об’­
єктивного» письменника. Він просто каже:
«Повстанці (тобто ті, що з оселедцями С. К.) зайняли
місто тільки три дні тому, але порядок нала­
годжу в а в с я».
Це сказано без всякої іронії. Шановний автор не ховає
своєї симпатії до оселедочно-повстанського руху і дає
нам не факти, а романтику, бож ми не віримо, що й на­
ші, червоні постанці «налагоджували порядок 3 дні». Це
характерно. Нас, учасників, не одуриш і 33-ма днями.
Це перша хиба твору: тенденція потрібна, але не без­
оглядна, бо інакше твір переходить у ту стадію своєї вар-
тости, яка звется «агіткою». Ми й своїм мистцям не ре­
комендуємо писати «агітки», тим паче не радимо цього
чужим по своїй ідеології.
Підмогильний перебуває під сильним впливом Л. Ан-
дреєва. Його натуралістичні малюнки, від яких дмухає
Нечуєм (в кращім разі), перепутані з андреєвськими жаха­
ми. От натуралізм:
«В хаті борщ був на столі. Мати розповідала, що в
Павлихи врешті таки народився син, а в Панасенків іздох
кнурець».
Такий натуралізм проходить через все оповідання. (Не­
далеко втік від «Остапа Шаптали». Єсть у Підмогильного
і гарні речі, «В епідемічному бараці»). До нього образи:
«вишня подарувала йому ще своєї краси», «стало сумно,
як то завше буває весняної ночі, коли тебе жінка не ко­
хає». Гадаю — наївні, для гімназиста 5-ої кляси — обра­
зи.
Але от починаються андреєвські жахи:
«Тарас притулився до ночі й застиг. Тиша його скори­
ла і стала йому замість душі».
Далі: «Тиша до нього не йшла, бо він мав маленьке
серце».
Далі: «Тиша тим часом стала Остапові замість очей».
559 Курсив всюди наш. Ми нарочито підкреслюємо цю
жахну тишу, що стає замість очей, бо на тій же сторінці
ми чуємо ще про тишу.
«Тиша покинула його й подалася назад до степу». «Йо­
го сум грізною марою навис над Остапом»… «Ті мовчки
кликали до себе тишу». «Тарас потонув у тиші».
З першої глави «Ідуть» можна зрозуміти: хтось іде в
повстанці, але, звичайно, по-андреєвськи: «з гуканням
до степу», «з риданнями», «з сльозами, що червоніють пе­
ремогою» і т. д.
Звичайно, ми не проти такої маніри писання, але після
«ЖизниВасилия Фивейского», припустім, треба бути з жа­
хами обережніш. Після «Войньї и мира» нема Ропшина —
це сказала та авдиторія, для якої намагається писати
Підмогильний. Ця ж авдиторія знає, чим для своєї епо­
хи був Андреєв і чим для нашої епохи будуть його бе­
зоглядні послідовники — Андреєви в 10-му виданні. І
ця ж авдиторія скаже: треба поважати українську літера­
туру (це властиво до Винниченка, не до Підмогильного),
не годувати читачів огризками з російського літературно­
го дореволюційного стола. Треба уміти себе викреслюва­
ти (це до Підмогильного). Це велике вміння.
З усіх жахів Підмогильного ми найшли тільки один,
який заслуговує уваги:
«Остап глянув йому вслід і жахнувся степу: той збіль­
шувався й поширювався, як потоп».
Все це, звичайно, деталі, але деталі роблять цілу ком­
позицію.
Другий, третій фрагменти — не кращі. Автор до того
захоплюється петлюрівською романтикою, що й сам не
помітив, мабуть, як він з андреєвських жахів перейшов до
базарних губанівських малюнків.
«… — Хіба ж можна випускати з рук? — бурчить один
— четверо скорострілів, хіба воно на дорозі валяється?
— Та батько дозволить, то він жартує.
Отаман сміється. Сотник уже злісно дивиться на ньо­
го, і з уст його готові вирватись гарячі докірливі слова.
560
Ще хвилина й він ладний кинутись з пістолем на отамана,
гукаючи: Смерть зрадникові’!»
І далі, в такім же дусі. Так би мовити, дух запорізької
вольниці. Дешева романтика а 1а «Огнем і мечем» — це, в
кращім разі, місцями «Отаман Зелений» Кл. Поліщука. І
не хочеться їх прощати авторові, бож він претендує на
розробку більш серйозних тем.
Далі знову дешева романтика і безоглядна тенденція
петлюрівської агітки. По Підмогильному, його повстанці
не грабують селян, що це якісь зверх-люди. Ще далі така
от філософія:
«— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір
захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко
плакати, а слізьми бути ще важче».
Це філософствує вартовий, і, між іншим, Підмогильний
жодного разу не почервонів за нього.
Останній фрагмент мусів виправдати всю попередню
балаканину. Сіль нарисів «Повстанці» полягає в словах
начальника штабу: «Ходім, Грицько! Не варт дивитись
на пожежу, бо вкінці кожної пожежі лишаєть­
ся тільки попіл».
«Повстанці» розбиті на 4 фрагменти: «Ідуть», «В шта­
бі», «Перед наступом» і «Пожежа». По підзаголовках ми
природно мусимо підійти до останніх слів начальника
штабу (звичайно, по лінії консервативного думання). Але
внутрішня композиційна послідовність не витримана. Не
зумів Підмогильний зробити як слід і останнього фраг­
менту. Історія з редактором прямо таки наївна.
«Але редактор хитнув головою: Не маю часу, — відпо­
вів він, — треба написати статтю до завтрішнього числа.
Ви знаєте, яку я статтю пишу? Хе! Я готую її вже два
тижні. Я… готував її ввесь час свого свідомого життя. А
ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань,
що постали передо мною і всіма нами… Ця стаття — на­
слідок усього мого думання, підсумок усього мого існу­
вання»…
І далі в такому ж дусі. І до цієї патетично-трагікомічної
561 постаті з авєрченківських фейлетонів Підмогильний цілком
серйозно ставиться.
Резюмую: Підмогильний все таки найкращий автор з
усіх прозаїків «Нової України», — про нього можна гово­
рити. Але Підмогильному треба учитись, учитись і учи­
тись. «Нової України» ж не треба хапатись: безперечно,
автор скоро одмовиться від своїх «Повстанців», а до стан­
ції «Еміграція» він і так, можливо, помандрує.
III
Про інших авторів «Нової України» ми скажемо знач­
но менше: про деяких з них і зовсім не варт було б гово­
рити — не претендуй «Нова Україна» на звання серйозно­
го журналу.
Друга річ — по розміру найбільша — це «Роман» М.
Диканько. «Роман» забрав 2 друкаркуші. Редакція не по­
жаліла паперу. — Шкода. Такі речі звуться у нас продук­
тами графоманії, як вони звуться за кордоном — не знаю,
очевидно інакше. Нами зарання опановує підмогильний
жах (бож він дійсно трагікомічний): що ми будемо цитувати з
цього автора? — От вам докази:
«— А я, Васильку, вже залицявся до панночок.
— Та невже?
— Я вже й краков’яка вмію танцювати».
І далі автор каже: «А я не залицяюся до панночок.
Майбутньому письменникові не личить бігати за «бабсь­
ким хвостом».
Але «майбутній письменник» хоч і висловив цю думку,
та думка думкою, а діло — ділом. На протязі цілої пер­
шої частини він бігає за хвостом Музи Шілінґ. Це при­
родно, бо б. петлюроофіцер, що намагається в 23 році відо-
грати ролю — як ми бачимо далі — українського Купрі-
на, іншого нічого й не придумає.
Беззмістовна «пустишка», Диканько ще раз підкреслює,
які нікчемні паростки пустила «Нова Україна». Про якісь
шукання тут і говорити не приходиться. Стиль, форма,
562
прийоми — все старе. Але як далеко Диканькам до змісту
старих письменників, хоч би до того ж Винниченка.
— «В фанта, панове, в фанта». Музо, ви задоволені
своїм сусідом?
Це питання. Скажи — ні, посадять біля когось іншого
(це так думає «майбутній письменник». С. К.)
«— А з виконанням чи без виконання?
— Звичайно, з виконанням.
— Ні, без виконання.
— Так поцілуйтесь!
— Так без виконання ж!
— Е, ні, поцілуйтесь!»
І т. д., і т. д. Ще поцілунки. Так вся глава.
Друга глава: — «А що як поцілувати? Й «поцілувати
в розпущений кінчик? Не можу витримати. Поцілую. Ух!»
Третя глава: — «Музо! Музо! Я ж її покохав. Від пер­
шого побачення, від першої хвилини. Невже не судилось?
Батько стоїть, а я дівчині руки цілую».
Четверта глава: — «Музо, голубонько моя, рибонько!
Кохаєте мене чи ні? — Я не знаю. — Янголе мій, скажи!
Я жити без тебе не можу. — Пустіть, не цілуй, прощай!
Кохаю. — Музо!… Кохає! Як привітно усміхнулася».
П’ята глава: — «Дитинко моя! На Різдво приїду й по­
вінчаємось! Жіночко моя кохана. — Цілуй! Цілуй мене,
Васильку».
В шостій главі Муза пише поганенького вірша, а їй у
відповідь «майбутній письменник» — Диканько теж пише
поганенького вірша.
В сьомій главі: «Вже пройшло півліта і — падуча зір­
ка загорілась, осяяла раптом і… погасла».
А у восьмій главі появляється нова Муза — Чорна
Блискавка з великої літери — «оксамитна троянда».
В дев’ятій главі новий роман — з Чорною Блискав­
кою, яка — «розвинена, інтелігентна, шляхетних поривань;
видно, холеричного темпераменту».
В 10-й главі «Майбутній письменник» бачить, як «ча­
стіш спалахує Чорна Блискавка, шаріються щічки», й роз-
563 казує їй «щонебудь гарне й сумне» про Чудову Мрію і Ли­
царя Мрію, після чого Чорна Блискавка покидає автора.
В 11-й главі Муза в трансі, а автор знову кричить: —
«А тепер цілуй!»
На цім закінчується перша частина «Роману». Друга
частина значно менша. Між іншим — я боюсь, що мене
обвинуватять в передержці (ті, хто не має під рукою «Но­
вої України»), але інакше переказати я не міг, бо і в дій­
сності із таких цитат складається вся перша частина «Ро­
ману». Я сказав би, що це скандальне зверх-базарне опо­
відання конче компромітує «Нову Україну».
В другій частині властиво більш публіцистики, ніж
художньої творчости. І краще в ній тільки те, що автор,
нарешті, зустрівся з Музиним чоловіком. Тут він до неї
знову «возгорєл» страстю, але вона його спитала:
— «Ви знаєте, що таке 1ие$?»
На цім і кінчається «Роман» Диканька. Цікаво: де був
Винниченко, коли здавали в набор цього автора?
Є ще в «Новій Україні» Диканський, який, здається,
виступав уже в «Літ. Наук. Вістнику». Про його оповідан­
ня «Тоді» можна сказати тільки, що написане воно нудно-
вато, — з тих оповідань, що ідуть «на заставку».
Катря Гриневичева з «Весіллям Карапульки» — свіжі­
ша. Єсть думка, єсть деяке знайомство з технікою нової
новелі. Єсть гарні образи: «Високо в поморках дроти те­
леграфу, на них коливається галка, як Сойфер над книгою
Талмуда». Або: «Крізь усі вікна юрлить увечері світло,
рівно й під міру, як нанизаний на нитку янтар». — Коли
б Гриневичева не зловживала образами, не накопичувала
їх, — було б краще.
Оповідання М. Тоні «Микольо» слід було б умістити
в дитячому журналі. Як воно попало в «Нову Україну» —
це знає, мабуть, Винниченко.
Є ще переклад з французької — дрібничка, і друга
дрібничка — Вілінської: надто мініятюрний уривок з ро­
ману.
Нарешті, є ще й новеля — «Василка» О. Кобилянсь-
564
кої. її не будемо чіпати, як не чіпали Олеся й Винниченка.
Новеля написана в реалістичних тонах. Час дії — імпері-
ялістична війна, побут — селянський. Нового нічого не
додає до творчости Кобилянської.
Це і все. Такий художній матеріял у двох книгах «Но­
вої України». Що буде в 3-й, 4-й — не відомо. Покищо —
слабенько, навіть надто: інакше ми не присвячували б ці­
лої глави «Повстанцям» і не говорили б про таку річ, як
«Роман».
Стефан Король