Шановний товаришу редакторе!
Прошу вас вмістити в однім із ближчих номерів цен­
трального органу нашої партії цього мого листа.
1) В лютневих числах «Комуніста» (№№ ЗО, 31,32 і 33)
надруковано було статтю завідуючого Відділом Преси ЦК
т. А. Хвилі під назвою — «Від ухилу — у прірву». В цій
статті, як відомо, т. Хвиля, даючи оцінку двом уривкам
мого роману «Вальдшнепи», поперше, називає ці два урив­
ки контрреволюційним явищем в нашій літературі, подру-
ге, — підкреслює, що в «Вальдшнепах» я розгорнув у ху­
дожній формі всі ті політичні помилки, які я зробив у сво­
їй неопублікованій статті «Україна чи Малоросія?»
Уважно перечитавши ще раз як статтю «Від ухилу —
у прірву», так і роман «Вальдшнепи», я прийшов до того
неприємного, коли не сказати жахливого, для мене виснов­
ку, що т. А. Хвиля, з яким я довгий час вів уперту бороть­
бу на літературному фронті, і справді має рацію так розці­
нювати мій твір і має рацію зв’язувати його з статтею
«Україна чи Малоросія?».
Основна установка «Вальдшнепів» мусіла так вигляда­
ти: автор показує в своєму романі: 1) що плутаники Ка-
рамазови навіть «з другорядною ідеєю» неминуче попада­
ють у лабети буржуазії, 2) що бляск і мішура українсько­
го націоналізму є все таки бляск і мішура відмираючої
кляси, і навіть тоді, коли цей бляск взяти, так би мовити,
об’єктивно й дати йому розгорнутись «до отказу», 3) що
наша партія така сильна й має такі міцні коріння в ма­
сах, що Аґлаїну критику вона не боїться виставляти на
показ, 4) що трагедія Карамазова по суті є трагікомедія,
5) що наша партія б’є не тільки український, але й росій-.
ський націоналізм, 6) що, нарешті, тільки середня партій­
ка Ганна, цебто тисячі «котів у чоботях», вивезуть мою
країну на великий історичний шлях.
571 Так мусіла виглядати основна установка «Вальдшне­
пів».
Але, поставивши собі таке завдання, я сів його викону­
вати несвоєчасно, себто тоді, коли, одмовившись фор­
мально й розумово від своїх політичних помилок, я емо­
ціонально (коли й не весь, то у всякому разі частково) був
ще в їхньому полоні. Саме це й не дало мені чітко відме­
жуватись як від Карамазова, так і від Аґлаї.
Отже, віддаючи себе на милість своєї компартії і її
Центрального Комітету, зокрема, я перш за все вважаю
за потрібне ще раз пригадати свої політичні помилки й
ще раз засудити їх.
Основна моя помилка була та, що я відновив стару
теорію боротьби двох культур. Суть цієї теорії можна
зформулювати в таких словах: щоб остаточно ліквідува­
ти ті сутички на культурному фронті, що в них діють дві
ворожі сили (російський та український конкуренти), пар­
тія повинна вийти із становища третьої особи й виявити
свої симпатії до однієї із ворогуючих сторін. Беручи ж на
увагу, що наша партія діє на Україні, а також те, що укра­
їнська культура так чи інакше, а зробиться врешті на
Україні гегемоном, я й робив «послідовний» (в лапках,
звичайно) висновок: симпатії наша партія мусить виявити
в сторону конкурента українського.
Але, втягуючи партію в боротьбу двох культур (укра­
їнської й російської), виводячи її із ролі коректора й суд­
ді цієї боротьби, із ролі, нарешті, того фактора, що його
історія призначила ліквідувати цю боротьбу, наказавши
в той же час йому, факторові, не виявляти тих чи інших
симпатій до якоїсь з сторін, я тим самим робив замах на
чистоту комуністичної ідеології. Агітуючи ж партію
стати в боротьбі двох культур на боці культури українсь­
кої, я тим сами втягував партію по суті в невигідну й га­
небну «сделку» з українським націоналізмом. Таким чи­
ном, цілком правильно поставивши питання про необхід­
ність поширення матеріяльних і моральних рямців для
розмаху молодої української культури, я, звичайно, про-
572
ти свого бажання, опинився в ролі рупора українського
націоналізму. Дальші мої політичні помилки, як от: «Мо­
сква центр всесоюзного міщанства» (чому не Київ, скаже­
мо?), «психологічна Европа» («психологічна Европа» —
правильно, але треба було підкреслити, що носієм цієї
психологічної Европи й є саме наша партія), теза про
«природний етап, який Західня Европа пройшла в часи
оформлення національних держав» — всі ці дальші мої
помилки були продуктом основного політичного ляпсуса
— тези про боротьбу двох культур. І тому, ще раз гостро
засуджуючи свою головну помилку, я тим самим також
гостро засуджую й дальші мої політичні помилки.
От все те, що я перш за все хочу оголосити в пресі,
віддаючи себе на милість своєї компартії й її Центрально­
го Комітету.
2) Я прошу всіх своїх літературних однодумців рішуче
відмовитись від тих форм боротьби на літературному
фронті проти вульгаризаторів, що в них до цього часу
велася боротьба, бо таку боротьбу (я вже в цьому цілком
переконався) неминуче використовує українська контрре­
волюція в своїх клясових інтересах.
3) Я закликаю всіх своїх літературних однодумців спри­
яти утворенню федерації радянських письменників, цебто
сприяти утворенню єдиного фронту проти буржуазних
культурників.
4) Я прошу тих же таки однодумців не вважати цю
мою заяву за заяву, що її написано нещиро. Ця заява є
продукт того психологічного перелому, що назрівав в ме­
не декілька років і що остаточно вивів мене з тупика тіль­
ки тут, у Західній Европі. Ті спостереження, які я здобув
за кордоном, остаточно переконали мене, що я ввесь час
ішов не по тому шляху, по якому я мусів іти, як кому­
ніст.
5) Доводжу до відома своїх літературних однодумців,
що кінець свого роману «Вальдшнепи» я знищив і, зни­
щивши, думаю тільки про те, як би мені хоч частково
змити з себе ту пляму, що забруднила моє партійне й лі­
тературне ім’я.
573 6) Нарешті, я публічно прошу пробачення (хоч би
умовного) у всіх тих товаришів, що з ними я на протязі
кількох років вів запеклу боротьбу.
Член КП(б)У Микола Хвильовий
22/ІІ — 1928 р.