Десь із донецьких степів набігав цей вітрюга, кидався у
харківські передмістя, буйно мчав вулицями і, стиснутий,
збитий, виривався несамовитим вихром на центральний
майдан перед ВУЦВиком. У звертистих зльотах роїлась
хвилинами рясна заметіль — останні зусилля зими. Але
сніжинки враз танули, асфальт на майдані мокро чорнів,
ряботів калюжками.
Я поспішав у юрбі перехожих, такий же наїжений, як і
вони, з піднятим коміром, з низько начоленим капелюхом,
занурений в себе, байдужий до всіх.
Раптом вітер бахнувся мені в груди й примусив різко
крутнутись, виставити на захист рамено. В той же час
відчувся в рамені зустрічний сильний поштовх, остільки
сильний, що я мимоволі затримався. Я вже обурено шукав
нечему, що мене так зухвало чіпнув… аж упрост переді
мною зовсім близенько заясніли великі карі очі. В них
жевріла золота жаринка. Вії злегка затремтіли. Очі лука-
венько звужувались, нерішуче мружились і в куточках си-
нявотемних западин, що їх обрамляли, наростав жмуток
стрільчастих зморшок, — очі, оповиті втомою, тепло й
одверто сміялись.
— Ну, лайтесь, чого ж ви?… Лайтесь, Аркадео! — бов­
кнув із настовбурченого коміра трохи хрипкавий басок.
— Чортів вітер! — глухо бовкнув і я, розрядивши в
такий спосіб досаду та замішання.
— Проклятий вітер! — в тон мені підхопив Хвильовий
і, не послаблюючи хлопчакуватої задирливости, патетично
докінчив дальшим тичинівським рядком: — Нікого так я
не люблю, як вітра-вітровіння!
87 — Воно й видко. Чи не вітром надхненний штовхаєтьсь
ви, друже, мов той домовик?
— Бо ви, друже, сунете, мов той паровик. Ха-ха… От,
бачте, й полаялись. Тепер легше буде. Між іншим, ви теж
залюблені у вітер, а тому любіть його, будь ласка, не
тільки за письмовим столом. Цікаве, між іншим, явище:
сучасна наша література дуже часто має до діла з вітром.
Ви постерегли це? Безліч прикладів можна навести. А чому
так? Га?
— Стихія вабить.
— Припустімо. Але чому саме ця стихія? Вабить? Га?
Чи не здається вам, що справа тут не тільки в силі й
розмаху, якими почалась була революція? То — само со­
бою. То — вже вчорашнє. Чи не здається вам, що тепер
тут діє ще інший чинник — особливий біль? Так, так!
Прокинулась і мучить невситима нудьга. Розумієте? У тій
стихії — збудна сила, гін, літ, удар… Розбурханий степ,
неосяжні простори, невимовна, неймовірна заобрійна да­
лечінь. Далечінь, завжди по-своєму особливо мучить. А тут
щойно відчула людина крила, спробувала ними змахнути
— нема як, нема вже тих крил… Розумієте? Ні, не прире­
ченість, не те, що в російського поета. «Так мєльніца,
крилом махая, с землі нє может улєтєть». Не безнадія, ні!
Навпаки, органічне стремління вперед, пристрасне упевнене
поривання і віра. Отже — нудьга, величезна нудьга за
чимсь можливим, здійсненним, тільки таким далеким… Та­
ким, як сама далечінь.
Наша розмова ніби недавно перервалась, і ми її тепер
знову продовжували — така вже була звичка. Розмова
точилась у надто несприятливих умовах, коли крижаним
подувом забивало віддих, стискало губи, глушило, рвало
слова. Але звичка тяжила над усе, і тут ось серед завих-
неного майдану могла легко розкипітись найгостріша дис­
кусія.
Ми зупинились осторонь, щоб не заважати перехожим.
Ми сутулились, заслоняючись спинами від розгойданої
хуртечі.
Невеликий на зріст, але жилавий, учепистий, Микола
раз-у-раз похапцем загортав поли свого чорного давно
88
зношеного пальта. Давно знайомий, теж чорний притертий
кашкет вугласто вигорблювався на голові. Микола, бувало,
тицьне його недбайливо на голову, одним помахом нацу­
пить і забуде, викликаючи потім жартівливі закиди това­
ришів. Лише якийсь час поносив він капелюха, приїхавши
з закордону, та й залишив, замінив зручнішим старим
кашкетом…
З-під сукняного козирка чітко проступали густі виги­
нисті, широко розкинуті, як орляні крила, і дуже рухливі
брови. Смагляве обличчя, позначене кількома різкими ха­
рактерними зморшками, тепер на холоді виглядало ще
темнішим і худорлявішим. Проте воно мало дивовижну
властивість зберігати якийсь невловимий відбиток моло-
дости, ясніло повсякчас внутрішнім відрухом енерґії, ве-
селкуватої сміливости, усмішкуватої задирливости. Тільки
в куточках невеликих губ іноді стигла затятість, щелепи
міцно стискались і коротке підборіддя уперто кам’яніло, І’:
Можна було, однак, не звертати уваги на загальні риси
— все заступали й за все промовлячи очі. Ці великі, справ­
ді прекрасні очі, темні, як лісові озера, бездонні, як саме
життя.
Змістовна втома і тиха м’яка зажурність леліли в них
під час спокою. Скільки тоді вгадувалось, простої при­
родженої, глибинної мудрости, сердечної людяности, най-
ніжнішої теплоти!
Але щойно порушувався цей спокій, — яким насторо­
женим блиском спахкували вони, який нестримний вогонь
займався, яке буяння, полумінь і гроза! Нічого не хотіли
тоді вони знати, крім найчистішої чесности. Нічого не мож­
на було приховати від їхнього занурливого проймаючого
натиску. Тривожна їхня допитливість загрібала, вивертала
чужу душу і, лише дійшовши істотности, твердо відчувши
правду, бодай гіркотну, але правду, — починала втихо­
мирюватись.
А коли траплялось щось радісне чи смішне, вони перей­
мались таким щедрим і щирим світлом, наче ніколи не
зазнавали духовного болю і втоми. З них, з найзатайніших
їхніх куточків, з отих золотих жаринок випромінювалась
сила-силенна добренної соняшности, осяйного чудесного
ш захвату. Тоді безпосередність нагадувала дещо первісне,
цілинне, мов непорушене ще дитинство. І тоді повнота
радости вихлюпувалась через вінці, а бризки її, падаючи
навколо, збуджували до сміху хоч яке зашерхле чи пожо­
ване, ЧИ ШерСТЮ обрОСЛе Серце. ‘іа:і •
О, ці неповторні, незабутні очі Хвильового!
— Аркаша, звідки ви топаєте і куди? — спитав він,
пересмикуючи за звичкою плечима і за звичкою ж хапливо
торкаючи двома пальцями кінчик свого носа, наче б муху
зганяв.
— Та йду оце з редакції. Навіть з кількох редакцій.
Піднарядився махнути на периферію, на села.
— На села? — сторожко, значливо перепитав він.
Авжеж. Маючи офіційне відрядження зможу вільніше
пересуватись і зазирнути до найстрашніших закутків.
— Так, так. І писати, значить, будете?
— Ну, для редакцій, звісна річ, чимбудь одпишусь, там
уже видко буде. А для себе… не можу я, розумієте, про­
пустити цього моменту. Хочу пересвідчитись наочно, що ж
саме діється на тих селах, де ж саме корінь зла, звідки
справді походять причини тієї катастрофи, цієї чорної
весни… ну, і які зрештою перспективи, чим може це все
закінчитись.
Він ураз похмурнів, узяв мене під руку, живосилом
потягнув кудись убік.
Це була весна 1933 року, пам’ятна весна голоду. ЦК
комуністичної партії, висловлюючи казенно-департаментсь­
ке співчуття знедоленому народові, обвинувачував у при­
чинах голоду той же народ. Увесь аґітаційно-пропаґандив-
ний апарат ретельно працював, щоб довести, ніби винен у
всьому селянський консерватизм. Цей бо консерватизм не
хоче сприйняти нових колективістичних засобів господа­
рювання і породжує безоглядну руїнницьку ворохобню.
Винен, мовляв, передусім куркуль. Винні свідомі шкідники,
вороги народу, різні українські націоналісти, що прагнуть
створити бурхливе замішання серед трудящих, викликати
обурення проти радянської влади, і користаючи з обурення
та безладу, здійснити свої «контрреволюційні» заміри. Цей
примат настирно й всебічно обґрунтовувався, обростав що-
90
дня свіжими прикладами. Старанність агентури напружу­
валась докраю, виявлявся на всю широчінь агітаційний
сприт і хист, властивий, як відомо, більшовикам.
І під навалою доказів, під впливом талановитого полі­
тичного крутійства заходила в суспільстві розгубленість,
неясне розуміння суті подій. Звичайно, багато хто за цією
невтомною метушнею спостерігав нервозність, за дирек­
тивною галасливістю вбачав щось підозріле і переймався
дедалі тривкішим сумнівом. Росло непереможне бажання
щільно наблизитись до явища, доторкнутись до нього влас­
ною рукою і, зірвавши облуду захлипаної мітинґовости,
збагнути незаперечне.
— Цікава річ! — збуджено промовив Микола. — Цікава
їйбо… Ви мене випередили цього разу лише на кілька
хвилин. Ви — з редакції, а я до редакції… і в тій самій
справі.
Не пускаючи руки, він мене вів у протилежний моєму
спрямованню бік, назад до редакції. Я механічно посувався
за ним. Ніби ще раз ґрунтовно зважуючи, остаточно ствер­
джуючи наше обопільне рішення, він підкреслено сказав:
— Так, так. Треба конче там побувати, ознайомитись
на місці. А куди іменно ви намірялись їхати?
— Думаю спочатку в Лохвицький район. Заїду на цу­
кроварню до Бичка, а звідти рушу по селах.
— Це добре, — до Бичка. У Лохвиці, між іншим, тепер
працює секретарем райкому Васильківський.
— Знаю. Той, що був секретарем на ХПЗ* і чимсь
проштрафився?
— Він самий. Може нам пригодитись, бо хлопець хо­
роший і українець.
Ми вийшли з майдану. Назустріч копичились старі
квартали Харкова з примхливою плутаниною вузьких ву­
лиць та завулків. Одразу стало затишніше, відчулось по­
легшення.
— Слухайте, Миколо, мені набігла непогана думка. А
Що, як би й ви туди поїхали?
— Е, цього разу вже я вас випередив. Учора була оказія,
* Харківський паровозобудівельний завод.
т і я передав Бичкові цидулку, що, можливо, днями заскочу,
— переможно, з веселеньким блиском в очах глянув він на
мене й засміявся.
— Та невже? — зрадів я і з такою ж задиркуватістю
злегка штурхнув його. — От здорово! Значить, їдемо
разом!
Але криласті брови тісніше збіглись на переніссі, очі
вже задумано зосередились, все обличчя трошки витяглось.
Хвильовий спокійно, розважно сказав:
— Ні. Це, на жаль, неможливо. Я буду вам заважати.
— Ні чорта подібного! Та як ви смієте щось такого? —
напався я з нарочитою різкуватістю, знаючи добре його
благородну вдачу й дуже шанобливе ставлення до праці
своїх товаришів. Я доводив, що на місці кожен з нас
робитиме своє, один одному не заважаючи, — напевне
якось помиримось. Я підкреслював, що вдвох нам, без­
перечно, буде охотніше, краще, — тим паче в сьогоднішніх
складних умовах. Врешті я висловив припущення, що сам
я, можливо, йому заважатиму, — тоді інша річ.
— Оце вже, дійсно, ні до чорта подібного, — рішуче
заперечив він. — Але… але ж ви перший взяли туди від­
рядження.
— А ви перший Бичка сповістили. От і квит! По руках,
значить — їдемо.
Я простягнув йому руку. Він пересмикнув плечима, не­
виразно чмихнув, засміявся. Жучки-очі розгублено бігали,
бігали…
— Добре, — хитнув згодом головою. — Подумаю.
Сьогодні вам подзвоню.
Я ще раз напосідливо зробив рух рукою, вимагаючи на
знак попередньої згоди потиснення. І тоді між нас про-
стяглась третя рука, довга й костява, жовта й тремтлива,
як засохлий лист на галузці. Як той скрючений лист, жо­
лобком трусилась долоня з гачкуватими скоцюрбленими
на холоді пальцями. Стиха прозвучав несмілий благальний
голос:
— Згляньтеся, голубчики. Не на мене — на дітей…
Просила молода ще жінка, яку горе, видко, передчасно
постарило. З одягу, мови і недосвідченої поведінки зразу
92
було знати, що це — звичайна селянка. Тут же стояло у
доморобних свитках її двоє посинілих, лякливо наструче-
них хлопчиків.
Таких голодуючих з’являлося в місті день-у-день біль­
ше. Влада розпорядилась не пускати їх до столиці, але це
не допомагало. Вони однаково проходили найрізнішими
способами, вони вже нестримним напливом сповняли квар­
тали. З центральних вулиць і майданів їх брутально про­
ганяла міліція, безсильна, кінець-кінцем. Мов прокажені,
вони тулилися на узбічних другорядних вулицях. їм бра­
кувало професійного жебрацького хисту, і часто просили
вони без слів, лише одним незграбним судомним жестом
або відчайним кричущим поглядом. От і ця жінка стояла,
не зігнувшись, стояла навіть дещо гордовито, а простягну­
та її рука стриміла неприродно, мов чужа. Тільки очі горіли
мукою.
Хвильовий вихопив з кишені гаманця, згріб усе, що
було в ньому, й віддав. Я теж віддав. Жінка здивовано
вклонилась, повільно одійшла. Слідом за нею, цупко три­
маючись за поли, подріботіли приголомшені містом і ли­
хом діти.
— Вона перша має право на хліб, бо сама його робить,
— сумовито зронив Хвильовий. — А вона при соціялізмі
шматочок хліба просить.
Він дивився у натовп, де важко пленталась жінка, і
раптом з розмаху рубнув кулаком повітря.
— Ех! — стогітно вирвалось з його грудей, але тут же
опанувавши себе, він приглушено, злісно крізь зціплені
зуби витиснув: — Нікого так я не люблю… як вітра-вітро-
віння.
— Його шляхи, його боління, — продовжив я наступ­
ний рядок.
Микола знову поглянув у натовп, де зникла жінка, і
додумуючись щось своє, подав мені руку.
* * *
Ми жили на Барачному провулкові, у новому великому
будинку, спеціяльно призначеному для письменників, що
19 промовисто звався «Слово». Хоч помешкання тут визна­
чались догідністю, зате примусове життя в цій «позолоче­
ній клітці» дуже гнітило. Люди, які щодня зустрічалися в
редакціях, видавництвах, клюбах на безнастанних і обо­
в’язкових нарадах, комісіях, зібраннях, конференціях, пле­
нумах, люди, які вже давно обридли одне одному або
належали до різних і часто ворожих літературних таборів,
— мусіли перебувати під одним дахом, наче в казармі, не
почуваючи себе навіть удома достатньо вільним. Кожний
крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим
сусідою, голос якого досить виразно бринів за стіною. І
тому в цьому зовні імпозантному будинкові, в його про­
сторих ясних кімнатах здебільшого ходили навшпиньках,
ніби по гарячому, і говорили тихо, мов на кладовищі. А
коли трохи згодом того ж року почався несамовитий роз­
гром української літератури; коли довкола будинку вдень і
вночі одверто, аж зухвало застовбичили сутулуваті енкаве-
дистські шпики; коли державна агентура дедалі настирніше
взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руй­
нуючу стіни, зриваючи долівки, нишпорячи за всякою не­
легальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити
й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли
арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали
скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квар­
тир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безна­
дійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав
нову назву — «крематорія», що міцно й назавжди прики­
піла до нього.
Хвильовий жив на третьому поверсі «крематорія» і, піз­
навши мої кроки на сходах, загодя одчинив двері, ждав
уже на порозі.
На ньому був зношений, але зручний мисливський одяг:
величезні болотяні чоботи, що їх ми кілька пар якось ра­
зом придбали для нашого гуртка мисливців, засмальцьо­
вана військова уніформа, та геть поруділа шкіряна куртка
ще часів громадянської війни. Приблизно те ж саме мав на
собі я, тільки замість куртки зодягнув шинелю.
Він попросив пробачення, що не встиг допакувати свого
наплічника (якусь хвилину доведеться заждати), і гостинно
94
п
ідморгнув у бік лискучої карафки на столі (якусь, мовляв,
чарчину слід хильнути перед дорогою). Від чарки я одмо­
вився, хоч він натискливо пропонував. Нараз, махнувши
на мене рукою, мов би на людину пропащу, сприкрено
одійшов, заповзявся хутчій ладнати наплічника.
Тоді з сусідньої кімнати непомітно, одним лише відру­
хом голови покликала мене Юлія Уманець, його дружина.
Коли я наблизився, вона обережно причинила двері, по­
шепки заговорила:
— Я така рада, така рада, що саме ви з ним їдете. Ах,
йому знов щось почалося. Дивіться ж, стримуйте його,
бережіть його…
Вболіваючи, з хрускотом заломила пальці, закліпала
очима, які пойнялися сльозою. Цю худорляву, бліду, ла­
гідну жінку підхопив колись громохкий вихор революції,
колись вона лежала поруч з Миколою при одному кулеметі
і, подаючи набійну стьожку, довго, героїчно одбивалась од
денікінців. Та потім… потім романтичний запал упав, зай­
шло тяжке розчарування, свідоме «механічне» вибуття з
партії. Тепер стояла вона виснажена, дуже постаріла, зас­
мучена і шепотом із таємничою тривогою запевняла:
— Щось буде, щось трапиться, от пом’янете моє слово.
Микола дивно якось натякнув, а ви ж добре знаєте його
страшну… оту його проклятущу інтуїцію.
Справді, ми вже не раз мали нагоду пересвідчитись, як
він умів передчувати, майже точно вгадувати. Навіть у
справах сторонніх, навіть у випадках, що не мали нічого
спільного з його основним життєвим спрямуванням. Не
дивно, отже, що в тих напружених часах виключна Мико-
лина інтуїція особливо загострилась. Я всіляко намагався
заспокоїти Юлію Григорівну, пообіцяв їй, що в нашій по­
дорожі все буде гаразд.
— Ой, послалась доріженька через яр, через яр… —
співомовкою нагадав про себе Хвильовий і спитав загад­
ково: — А що ви думаєте, Аркадео, який той яр? Гарячий
чи холодний? Га?
Тут же, не ждучи відповіді, додав іронічно:
Ідемо, значить, вивчати новий кардинальний процес со-
Ціялістичного будівництва — голод. Ну, що ж, допомо-
95 жемо, чим зможемо. Юлія, де мій трундулет? — пошукував
уже за своїм перем’ятим кашкетом, вживаючи жартівливої
назви, наданої товаришами. Але видко було, що це —
навмисна веселкуватість, що за нею криється беручкий не­
спокій, пекуча досада.
Від «крематорія» шлях нам ліг повз клініки до знаме­
нитого у всьому Союзі хмарочоса — Будинку Промисло­
восте. Там сіли до автобусу і по якійсь чвертьгодини вже
окунулись у метушню та сморід Південного вокзалу.
Здавалось, що вся Слобожанщина зрушила з місця, зчи­
няючи велетенське переселення. Юрми людей чорним пла­
вом затоплювали привокзальний майдан. Міліція охрипли­
ми голосами погрозливо гукала на них, збивала тісними
купами до стін. А вони збайдужіло, механічно, як покірли­
вий табун, горнулись одне до одного, суцільними лавами
одхитувались то в той, то в той бік.
У самому приміщенні по всіх просторих залях, кори­
дорах, переходах і сходах купчилась їх така безліч, що
ніде було ногою ступити. Жінки, чоловіки, дорослі, діти…
Впереміш з вузлами, де зберігався немудрий скарб. Упе­
реміш з натоптаним брудом, з ядучим пахом поту й про­
кислого одягу. Серед безнастанного гнітючого гудіння го­
лосів, серед стражденної втоми й тривоги. І над цим за­
гноєним людським мурашником, у сивій сутіні задушливих
випарів неначе коливалась потворна химера, неначе роз­
п’ялась невблаганна примара погибелі. Куди мандрували
вони? Що ждало їх там, попереду? Вже вкупі з голодом
з’явився неодмінний його супутник — черевний і плямистий
тиф. Вже день при дні більше й більше падало жертв, і
зокрема Харків, могутній Харків, змобілізувавши всі свої
засоби для боротьби з епідемією, не міг умістити вели­
чезної кількосте хворих.
Завдяки особистому знайомству з одним старим заліз­
ничником нам пощастило добути окреме купе. Ті ж числен­
ні юрби людей приступом брали потяг. Були до краю
збурені. Пхалися навмання, грубо лаялись, душили одне
одного, губили в шаленому вирі своїх рідних, про все
забуваючи, всіх і все проклинаючи, — аби тільки потра­
пити до вагона, де вбачався їм єдиний порятунок. Потяг
96
рушав переповнений, а товпища відсталих чіплялись остан­
нім засліплено-диким похватом. Вони зривались, одкинуті
байдужою потугою машин, і часто падали під вибухи за­
різаного зойку. Падали, зім’яті найближчими ногами або
розчавлені чавунним човганням коліс.
Трохи зблідле обличчя Хвильового з міцно затиснутими
щелепами було непроникливе, застигле, як маска. Він мов­
чки ліг, затопив незрушимий погляд у стелю. Я розумів
його. Я теж тихцем сів у кутку, і наше тяжке мовчання
тривало, аж поки прийшов контролер. Штампуючи квитки,
він пильно оглянув нас, і ще раз глянувши, сказав Хви­
льовому:
— Десь я вас зустрічав… знайома ніби людина.
— Можливо. На віку, знаєте, як на довгій ниві, —
знехотя кинув Микола.
— Та й ви мені когось ніби нагадуєте, — примружився
контролер у мій бік.
— Можливо. Хто при чому ходить, те й знаходить, —
добродушно, хоч і двозначно озвався я, насторожений за­
надто широкою обізнаністю й балакучістю урядовця.
Прозорий натяк мусів би одразу паралізувати його за­
крадливість, якщо він справді виступав у ролі радянського
детектива. Але він досить простакувато й теж добродушно
розповів, що вже багато років ходить отак поміж незчис­
ленних пасажирів, натрапляє іноді на одних і тих самих
подорожніх, отже в загальному калейдоскопі постатей, що
мигтять перед ним, хоч-не-хоч губиться притомленою па­
м’яттю. Провідникові вагона, який його супроводив, він
зробив зауваження, що в купе брудно. По правді, як на
тодішні обставини, купе не виглядало брудним, — мабуть,
хотів начальник виявити свою хазяйновитість, а водночас
прихильність до нас.
Невдозі по його відході повернув провідник із віником
та ганчіркою. Похмурий, зачухраний, з присадкуватим ло­
бом і виразом сонливим він на перший погляд справляв
враження людини обмеженої і знеможеної. Він не стільки
прибирав, як тупцявся та нарікав. Було тут чимало прикрих
підозрілих закидів на адресу вимогливого начальства і рем­
ствувань на власну лиху долю. Потім, не знаходячи від-
нЦ’ гуку, він скерував рясні докори на голодуючих, на їхню
анархічну поведінку.
— Несознательний народ, — бідкався він клишоногим
малоросійським жаргоном. — Тучою валить, трощить, як
та банда — і нікакіх гвоздей! Опять же, сказать, грязь
розносять, заразу. Істинне слово, не народ, а якісь пара­
зити.
— Народ тут не винен, — зауважив я.
— Воно, конешно, і то правда, — охоче, поспішно
погодився провідник, присівши на краєчок лавки. — Таке
сомнєніє кругом почалося, така розруха, що прямо ума не
прикладеш. І що воно, товаришу, буде? Чим воно, по-
вашому, кончиться? Га?… Мовчите? Видать, що й вам
трудно висказаться. А я так своїм дурним розумом поні-
маю, що тут не люди винні, а власть.
Його біляві коротенькі вії часто заморгали, ніби він
напружено міркував і вичікував від мене потвердження.
Потвердження не було. Провідник зам’явся, зідхнув. Зирк­
нувши на горішню лавку, де в тій же позі, мовчазно лежав
Хвильовий, він трохи сум’ятно підвівся, взявся за клямку.
Але не вийшов. Кортіло продовжити розмову. З останнім
спритом, з хитреньким увертом знову посипались нарікан­
ня і, як вислід прийшло знову до прямого звинувачення
влади. Цього разу вже одверто говорилося, що влада об­
дурює, знущається, що партія душить…
— Е, дядю, я бачу, що ви сознатєльний, — лагідно
перебив я його.
— Ну, конечно.
— …сознатєльний контрреволюціонер, — докінчив я
своє реченння.
Стало тихо. Провідник завмер з розтуленим ротом.
Вигляд мав стільки ж розгублений, як і кумедний. Згори
нараз розкотився нестримний сміх. Микола реготав так
заохотливо, що годі було і мені самому стриматись.
— Ну, і шутильники ви, бачу, єй-право, — викрутився
службовець, посміхнувшись і собі. — Але такими словами
шуткувати не полагається. Я з вами, так сказать, по-
свойському, а ви…
— І ми по-свойському. Коли б ви були не сознатєльний,
98
я
вас ще переконував би, доводив би вам. Але ж ви, бачу,
цілком сознатєльний товариш, ще й, може, партійний.
— Партійний чи непартійний, то не важно. Тільки я
малограмотний, а ви, сказать, образовані. А про те ви мої
ошибки піддержували. Факт! То хто ж із нас контррево­
люціонер виходить?
— Виходить, — той… хто виходить, — встав я, шарп­
нув двері і вказав йому на поріг.
Провідник засмикався, збентежений новою несподіван­
кою.
— Позвольте… — спробував він заперечити.
— Не позволяю. Нікакіх гвоздей! — рішуче запропо­
нував я.
Він щось хотів іще сказати, але натомість кекнув, без­
порадно бликнув, пішов.
А Хвильовий сміявся. А Хвильовий стенався усім тілом.
— От протоплазма! І як вам вистачило на нього тер­
піння?
Що ж… вивчає поглиблені процеси соціялістичного бу­
дівництва.
Говорили потім довго й багато. Говорили про ганебну
систему державної безпеки, де майже половина населення
стежить за другою половиною. Говорили про російську
«тюрму народів», про затхле московське нутро, що нама­
гається тепер прикриватись червоним, а все ж рязано-там-
бовським сарафаном. Про тупець, у який зайшла револю­
ція, і зміщанення, збуржуазнення, патологічне перероджен­
ня провідної комуністичної верстви. Про її явну неспро­
можність здійснити заповітні гасла соціяльної справедли-
вости, й всебічного поступу, а також явну неминучість
новітнього термідору. Про український нарід, затурканий,
поглумлений, з частково вивихнутою душею, і обдарова­
ною, але напівзраненою, напівспантеличеною і завжди
роз’єднаною інтелігенцією. То багато дечого ще говорили
(докладніше доведеться нагадати іншим разом), спереча­
лися, пристрасно одне одному доводили й трохи роман­
тично мріяли під монотонне постукування коліс.
В купе стало хмарно від цигаркового диму. З головою
згаряченою та обважнілою вийшов я до тамбура, де крізь
В розбиту шибку середніх дверей текла степова прохолода.
Потяг якраз зупинився перед закритим семафором, було
тихо, і тоді вчувся десь поблизу протяжливий плач. Серед
нічної сутіні на буферній площадці між вагонами я помітив
тьмяні обриси людей. Я спитав. Плач сполохано урвався.
Нашорошені постаті не ворухнулись. А згодом знову за­
хлипало скавуління. Я попросив не лякатись, ще раз пос­
питав, хто ж там і чого скимлить? Несміливий чоловічий
голос з дальшої відстані пояснив, що це хлопченя вболіває
за втраченим батьком. За хвилинку я вже ліз буферами на
площадку, де в різних небезпечних позах учеписто сиділо
чоловіка з п’ять, і поміж ними, нацупивши ряднину на
голову, скулився та скиглив хлопчик. Щойно спробував я
підвести його, щоб забрати до вагона, як він брусувато
одсахнувся, уперся, заплакав ще дужче. Тільки після довгих
умовлянь, після настирних заохочувань з боку сусідів по­
щастило зрушити його з місця.
Хвильовий зустрів нас зраділо, заходився одразу году­
вати вихрастого кирпатенького гостя, який продовжував
тулитись і позирав сторожко, набурмосено, мов те вовченя.
Але Микола зумів так вдало підгорнутися до нього, виявив
стільки ніжности й теплоти, що дуже швидко зогрів це
маленьке і вже застигнуте в кулачок серце. Виявилось, що
батько малого загубився на передостанній станції, де вони
цілою родиною силкувались пропхатись до вагона. Зга­
давши за батька, хлопчик знову скривився, заплакав.
— Чекай, кирпоносику, зараз пошукаємо твого батька.
Не тужи, знайдемо батька! — весело запевнив Микола,
зірвався на ноги і, перш ніж я встиг його перепитати, вис­
кочив за двері.
Яка ж невимовна була наша радість, коли він згодом
справді привів батька! Він на ходу потяга нишпорив по
всіх вагонах і врешті натрапив на людину, що своєю чер­
гою розпачливо пошукувала за дитиною. Вкупі з батьком
прийшло ще двоє старшеньких дівчаток. Сяк-так розміс­
тилися в тісному купе. Щастям сповнений хлопчик горнувся
до літнього, побитого рясними зморшками селянина, а
той все гладив його невкладистою шкарубкою рукою і
повільно розповідав про своє горе.
100
Працював, мовляв, хазяйновито, зобов’язання перед
державою виконав чесно, додатковий хлібний податок од-
міряв старанно, новий додатковий податок ледве знатужив,
зібравши останні крихти, а вони, представники влади, ще
та знову ще вимагали хліба. Де ж того хліба взяти, коли
сам собі ж на остюках, лушпинням давишся? В їхньому
селі більша половина хат спорожніла. Хто від жолудів та
макухи спух, помер, а хто пустився берега на одчай душі,
жебрати подався. У нього особисто дружина померла. Ли­
шився з трьома дітьми, хотів був примістити їх у сестри
на Полтавщині, аж і сестра не сьогодні-завтра Богу душу
віддасть. Тепер їде він на Поділля, де кажуть, ліпше людям
ведеться. Хоче там в одному селі під Кам’янцем пошукати
на певний час ласки у свояка.
Двері розчинились. На порозі з’явився провідник.
— Посторонніх впущать воспрещається, — суворо про­
голосив і скомандував до наших гостей:
— А-ну, братва, витрясайсь одсюдова!
Ми запротестували, пояснили, що ці люди доїдуть з
нами тільки до Ромодану, і — отже, нічого здіймати галас,
раз ми, хазяїни купе, не заперечуємо.
— Посторонніх впущать воспрещається, говорю вам!
— зухвало повторив провідник, посилаючись на силу за­
кону.
Хвильовий пересмикнув плечима, підтягнувся, попросив
ще раз не турбувати присутніх. Він брав на себе цілковиту
відповідальність за маленьке порушення залізничних пра­
вил, і пропонував доплату за додаткових пасажирів. Він
спробував також вплинути на службовця психологічно, по-
кликаючись на його людяність, на властиві, мабуть і йому
особисто батьківські почуття.
— А я вам руським язиком говорю: Посторонніх впу­
щать воспрещається! — тупо випалив службовець і замі-
ристо шарпнув селянина: — Витрясайсь отсюдова!
Хвильового наче пружиною підкинуло. Скочивши, бли­
скавичним похватом згріб він провідника за рамено й про­
шепотів надсадно в самісіньке обличчя:
— Хам! Не смій!..
Він був страшний. Бліді губи скривились, очі буяли розхристаним гнівом. Вся істота нап’ялась, готова до ра­
зючого удару. І цей удар напевне стався б, коли б про­
відник хоч трошки виявив опір. Ні, його до краю приго­
ломшила сміливість і сила. Він знітився. Він пополотнів,
чимраз осідав, ставав низеньким, маленьким, нахиляючи
праве рамено, в якому, видко ярився нестерпний біль.
— Геть звідси! І поки я їду, щоб тут і духу твого не
було.
Провідник безшумно вислизнув. До самого Ромодану
ніхто нас більше не турбував.
У Ромодані з великими труднощами добули ми для
наших знайомих квитки на дальшу їхню путь. Ми поді­
лились з ними запасом харчів і попрощали їх з гіркотним
відчуттям, що наша допомога — мізерна крапелька в бур­
хливому морі, хвилі якого вщерть затоплювали і цю
станцію.
Перелізаючи через купи сонних тіл, продираючись крізь
задушливу тісноту, вийшли зрештою вдвох на одкритий
перон, щоб тут дочекатися потяга на Лохвицю. Одразу ж
від перону починався голий степ, розгонисто стелився нав­
круги, і велика станція обарвлена вогнями, бовваніла серед
нічної степової стихії, мов зачудований самотній корабель.
Перед нами лежав потужний чорнозем Полтавщини, на
якому пухли голодні люди. Перед нами лежала благосло­
венна земля, в якій таївся незліченний скарб і яку здавна
підгорнув під себе загребущою лапою чужинець.
— Миколо, — натякнув я, вказуючи в далечінь — а тут
десь мабуть… і шведські могили.
Він нічого не відповів. Він довго задумано мовчав. По­
тім злегка доторкнувся до мене, притишено, значливо
мовив:
— Знаєте, оце якоїсь ночі знову приходив Василь. Ах,
яка мука була! Стояв у кутку біля канапи і сам дуже
мучився, ніяк не міг розпочати розмови…
Ще хвилинку подумавши, пересмикнувши, за звичкою,
плечима, він додав:
— І ніяк не збагну я цього явища. Ви ж знаєте, я не
містик і не ханжа. І не п’яний я був. І так воно якось. — чи
сон, чи дійсність… Чорт його зна!
102
* * *
Вранці ми висіли на першому за Лохвицею перестанку,
де містилась нова цукроварня ім. Сталіна. Років два тому
її збудували чеські спеціялісти, і визначалась вона на ввесь
СРСР суцільною механізацією процесів виробництва. Ди­
ректором тут був старий робітник-цукроварник, колишній
матрос Чорноморської фльоти, людина з міцнющим здо­
ров’ям, ясним розумом і організаторським хистом, — той
самий Бичок. З ним запізналися ми ще раніше, коли при­
їздили до Лохвиці цілою бригадою (Хвильовий, Вишня,
Ірчан, Калянник, я) на літературні виступи і полагоджували
одночасно справу придбання для письменницького колек­
тиву спорожнілої вілли Туган-Барановського в селі Луці.
Бичок дуже гостинно прийняв нас. Другого ж дня заві­
тав із Лохвиці Васильківський. Обоє багато розповідали
про те, що діялось у районі, наводили численні свіжі при­
клади. Вже були, як виявилось, одверті самочинні виступи
проти влади, рішучі спроби захоплювати насінньові фонди,
грабувати перше-ліпше майно. Були щораз частіші вбив­
ства представників влади, були у відповідь жорстокі пока­
рання і знову ж у відповідь — ще гостріший спротив,
збройні групові контрвихватки. Було чимало випадків лю­
дожерства, і начальство губилося: чи робити показові суди
з розстрілами на місці, чи краще замовчувати ці факти,
щоб уникнути зайвого збурення пристрастей? Були безнас­
танні втечі наосліп, навмання, і раз-у-раз нові рясні трупи
по дорогах. Були своєрідні прояви родинного благородства
і різні способи самогубств. Було неймовірне безладдя, без­
надія, відчай. Був жах.
А чи вживалося якихось заходів, щоб усьому цьому
покласти край? Так. Принаймні, на папері. Шумувала що­
денна злива директивних загадувань, які часто одне запе­
речували, створювали ще більший розгардіяш і свідчили
про нерозсудливість або розгубленість самої влади. Що­
денний невідступний адміністративний натиск, яким справу
лише заганялося в тупець замість вдумливо її зважити,
прозирнути в корінь, знайти вихід менш болісний, еляс-
тичний та ефективний.
103 А чи можна було взагалі не припустити всіх цих тяжких
подій? Ну, звичайно. Навіть, запроваджуючи колективіза­
цію, можна було уникнути цієї руїни, цих масових жертв і
величезних матеріяльних втрат. Слід було тільки загодя
добре урахувати обставини, пильно передбачити всю склад­
ність і трудність. Не динамітом оперувати, вулканізуючи
всю Україну, а дисциплінованим чином, найсуворішою
пляновістю. Не хапатись безоглядно й нещадно, а братись
помірковано й дбайливо.
То невже ж там, у Кремлі — такі головотеси й бездари,
що не спромоглись на попередню продуманість і належне
підготування? Звичайно, ні. В такому разі, очевидно, чогось
вони не додумали, частково помилились? Припустімо, що
так, але частково. В такому разі, може, на місцях дирек­
тиви центру перекручуються? Припустімо й це, але знову
ж — частково. Поза тим і другим все одно лишається
основне спрямування, генеральна лінія. І ця генеральна
лінія, хоч-не-хоч, викликає серйозні сумніви. Просто віри
не йметься, а проте виглядає все так, ніби чомусь спе-
ціяльно треба збурити населення, конче зрушити його з
місця, відірвати від свого пня, геть розколошкати, розки­
дати, знесилити, знівечити.
-Ь Охопивши голову руками, Хвильовий напружено слу­
хав. Іноді коротким легким покивом стверджував почуте,
так наче сам про це колись уже говорив. Але дещо осо­
бливо привертало його увагу, він зацікавлено перепитував
і заходив глибше у розмову. Басок його спочатку звучав
помірно, речення наростали з підкресленою чіткістю, а
думка тим часом розкрилювалася ширше, злітала сміли­
віше, сягала захватної височини. Він зривався на ноги,
починав прискорено ходити, уже розмашисто жестикулю­
вав, уже чорна чуприна за кожним порухом здригалась,
очі займались полум’ям пристрасти, нагнічені слова пос­
пішали, деколи заскакуючи одне за одне, але не порушуючи
ясної послідовности думки. І він, такий звично скромний
та зовні непоказний, в ці хвилини одразу виростав, велично
підносився понад гурт. Ні, це не була магія добірної кра-
сномовности — зовсім ні. Щось більше, істотніше було —
могутність духу, що ширяв незаймано, глибинна органічна
№
сила, що владно привертала до себе, брала в полон, прой­
мала збудним трепетом, який назавжди лишав по собі
слід- Це була виключна загадкова його властивість, його
таємниця. Хвильовий надхненно хвилювався і хвилював
інших.
— Товариші! — раптом затримував він крок, наче го­
товий був зробити стрибок із цих чотирьох тісних для
нього стін. — Товариші, я знову гайну проти течії. Я ще
раз скажу одну «єресь» і прошу в неї повірити. Голод —
явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий
маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною
українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на ча­
синку «єретиками». Колізія тільки починається. Ця ста­
лінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два
маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть на­
шого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться від­
важний, хтось перший крикне: «Годі! Завісу!»
Так, пам’ятаю, свого часу бігав він у тісній кімнатці на
Лимарівській вулиці, зненацька зупинявся серед клубкувань
тютюнового диму і вперше тоді проголошував сакрамен­
тальне гасло: «Геть од Москви!» Він завжди перший умів
відчути те, що хаотично починало нуртувати довкола, умів
схопити суть, ясно й лаконічно синтезувати її, обертаючи в
рушійний чинник, що швидко гуртував відданих однодум­
ців. Тому саме в нього зародилась ідея створення півофі-
ційної студії «Урбіно», що збиралась у нього ж на квартирі
і була прообразом ВАПЛІТЕ. І сам він, тільки міг бути
надхненником і творцем славнозвісної Вільної Академії,
засудженої потім владою, як організації «контрреволюцій­
ної». Він же, проникливий і невідступний, знайшов дальший
вихід у виданні «Літературного ярмарку», де під маскою
співробітництва правовірних літературних писарів і гайду­
ків фактично продовжувалась лінія ВАПЛІТЕ. А коли і
«Ярмарок» розгромлено, не хто інший, як передусім він
спричинився до народження ПРОЛІТФРОНТу, де так само
затушковано продовжували існувати традиції й засади
ВАПЛІТЕ. Невдачі й труднощі ніколи його не зупиняли,
— навпаки, спонукували до активнішої дії. Досить при­
томлений тяжким життям він проте не розчаровувався.
105 Він твердо вірив у соняшне майбутнє України, лише нама­
гався не обдурювати себе й інших щодо сучасного її «хож-
діння по муках».
Так і тепер, кидаючи виклик, одночасно застерігав він,
— оцей допитливий, непогамовний «м’ятежний» Микола, в
якому завжди ми вбачали криштальне, але розіп’яте жор­
стокою дійсністю українське сумління.
Через кілька днів, остаточно накресливши собі плян,
ми рушили на села. Заводська бричка поволеньки сунулась
зволоченим шляхом, і тільки надвечір почала наближатись
до першого нашого об’єкту — Гамаліївки. Ліворуч непо-
далець видніло ще якесь село, а на ланах, прилеглих до
нього, згинці бродили людські постаті, порпались у масній
квітневій грязоті. Візниця пояснив, що то голодні визби­
рують торішнє зерно, — хай, мовляв, погниле, гірке, аби
зерно.
— Весна! Крестьянін торжествуєт, — з гіркою ж іронією
нагадав Хвильовий Пушкінського вірша.
Цей рядок любив він часто наводити в глузливому тоні,
міняючи залежно від пори року початкове слово, навіть
мотив для нього дібрав характерно-московський. Але мені
спали на думку зовсім інші улюблені його рядки з Горація,
бо я вже помітив, що в ньому накипає гнів:
— «В годину розпачу умій себе тримати, і в хвилі
радости заховуй супокій»…
Микола мовчав, спустивши голову. Потім, зідхнувши,
прокидаючись з гризотної задуми, додав:
11 — Так, так… «однаково прийдеться умирати — о, Дел-
лію коханий мій!»
В надвечірній степовій тиші лунко чвакали копита ко­
ней, засмоктувані гливкою багнюкою, і тороплено кляхко-
тіли, захлинались колеса. Дорога, посмугована коліями, де
в слідах шин стояла вода, бралась легеньким рожевим
відтінком. Заходило сонце, кипіло в розпаношеній навалі
хмар, окрайці яких займались і тліли, роздимлюючись на
небо злотаво-попелястою млою. Такі хвилини в природі
навівають відчуття стихійних зрушень, щось близьке до
кінця світу.
106
— А помирати, мабуть не страшно. Як ви думаєте? —
спитав Хвильовий.
— Залежить, бачте, від обставин. Я, правда, кілька разів
стояв перед смертю, але… як би це вам точніше сказати?…
не встиг злякатись, бо думав тільки про життя. Вся істота
була змобілізована й запаморочена тільки цим одним
прагненням.
— Ну, да. Коли смерть підкрадається зненацька —
інша річ. А коли ні? — і він ближче прихилився до мене:
— Помирати, друже мій, все ж таки страшно. Будьмо
чесні, маймо мужність признатися. Все ж таки помирати
дуже страшно.
Сказавши це, чомусь засум’ятився, сіпнув, за звичкою,
плечима, торкнув пучками носа, мов би муху зганяв. Вид­
ко, був незадоволений на самого себе. І щоб перемінити
тему розмови, вернув до староримських поетів, перекла­
дених Зеровим. Піднесено вихваляв Зерова, далі звів мову
до епохи Відродження, перехопився згодом до «азіятського
ренесансу», гостро критикуючи сучасність.
— От вам і діялектика! Азіятський ренесанс обертається
на своє рішуче заперечення. Яка моторошна реакція, де­
пресія, яка глуха яма! Ми фактично — в модернізованій
тюрмі. І література наша корчиться в казематі, задихається
від всеросійської «параші». А за дверима невсипущо вар­
тують, пильно позирають в «очко», грубо погейкують вкупі
з різними Смердюковими та Свідрігайловими свої ж рід­
несенькі хахли, оті різні Яковенки, Пилипенки, Микитенки,
Кириленки, енки, енки… браття Каїни, наймані вбивці! Але
доля їхня найгірша. От побачите. Крім ганьби, жде їх
неминуча загибель. їх використають, скільки треба, і по­
тім, як негодящий баляст, викинуть за борт, конче зни­
щать. От побачите.
Гамаліївська сільрада була вже телефоном попереджена
про наш приїзд. Нам дали окрему кімнату в просторій
хаті селянина-садівника. Хазяїн по першому ж слові наки­
нувся на нас із жадібними запитаннями про Харків, про
заходи уряду супроти голоду. Цей літній досвідчений і
заповзятливий чолов’яга зумів якось заціліти з родиною,
навіть коровчину зберіг. Тож і ночував у хліві, добре оз-
107 броєний і міцно забарикадований, готовий до боротьби на
життя і смерть, мов той давній степовик на відрубному
хуторі. З його власної розповіді стало ясно, що вже три
чверти села нема. А коли ми пізнього вечора вийшли у
двір, вразила нас цілковита темрява і надзвичайна тиша.
Давно зужито останню краплю гасу, давно з’їдено всіх
кішок і собак. Не село бовваніло перед нами, а німотне
гробовище, де частково ще затримались живі мерці.
Другого дня бачили ми, як ці тіні людей, що хиталися
од вітру (переважно жінки), працювали в полі. Вони орали
й сіяли, використовуючи здебільшого корів, таких же ви­
сохлих, нужденних, як і хазяї. Вони самі впрягались, засту­
паючи худобу, одбуваючи незаслужену каторгу, — і в цьо­
му був несвідомий, але кричущий протест. Рештками зу­
силь мужньо хапались вони за життя, — і в цьому був
своєрідний героїзм, дивовижна українська життєздатність.
•; Ми ходили по хатах, допитувались, додивлялись. Ми
чули, як людина благала в людини зернятко, одне лише
зернятко, щоб закропитися, і, не діставши його, злісно, аж
погрозливо, зверталась до неба:
— Господи, за що Ти борешся зі мною?
І ми бачили, як він і вона свідомо повагом лягали
поруч на полу, або на печі, з понурим викликом заплю­
щували очі, ждучи кінця.
Потім довгими самотніми вечорами ми ділилися з Ми­
колою нашими спостереженнями й думками, що раз-у-раз
виходили далеко за межі дня. Але двома-трьома словами
це не скажеш.
Доведеться колись окремо розповісти про ті незабутні
вечори в Гамаліївці.
Я несподівано захворів. Перші кілька днів кріпився,
помовчував, однак хвороба силоміць валила мене і врешті
зовсім повалила. Хвильовий заметушився, почав телефо­
нувати до цукроварні й до Лохвиці, вимагаючи швидкої
допомоги. На жаль, дороги занадто розкисли й попсува­
лись, під’їхати до нашого села, відмежованого, як острів,
було нелегко. Але через півтори доби ледве притяглось із
цукроварні вантажне авто і лікар, що приїхав ним, одразу
виявив у мене плямистий тиф. Десь на вокзалах, у стискові
108
й бруді закралась ця серйозна загроза. Але я постарався
сприйняти її спокійно, — принаймні, знав уже, що саме зі
мною діється і що діяти треба. Та зовсім інакше поста­
вився Микола. На взір він теж намагався бути спокійним,
проте цього разу не щастило йому довершити витримку,
так наче захворів він, а не я. Він поспішно шепотівся з
лікарем у кухні, сновигав безладно по кімнаті, присідав
обережненько на моє ліжко, поправляв без потреби постіль,
доторкався до мене лагідно з виразом ніби провинним і
водночас дуже співчутливим. Сильна людина і материнська
ласкавість — це поєднувалось незвично, звучало трепетно,
діймало зворушливо.
— Нічого, Миколо. Я виживу, — сказав я просто.
— От і правильно! — обняв він мене, злегка стиснув.
Була думка виїхати зранку, але він закомандував ру­
шати негайно, дарма що заходила ніч і пускався дощ.
Нема ради, раз він так хотів, тим більше, що тут уже
подав переконливі докази. На мене зодягли кожуха, поса­
довили до кабіни, і дальша путь, сповнена різних перешкод
та пригод, полишилась мені, як довга хвороблива маячня.
Опритомнів я на кілька хвилин у якійсь білосніжній кім­
наті, де сяяла електрика і на скляних поличках сліпучо
виблискували хірургічні інструменти. Потім, випивши ліки,
знову потонув у туманному хаосі. А потім, вернувши з
далекої далечини, ясно зрозумів, що за вікнами вже тече
сірий ранок, і я самотньо лежу в перев’язній палаті за­
водської лікарні.
Ще не встиг я зібрати як слід своїх думок, коли це
скрадливо прочинилися двері і навшпиньках увійшли Хви­
льовий, Бичок, лікар, санітарка. Лікарський огляд скінчився
висновком, що стан мій досить задовільний. Вирішили сьо­
годні ж перевезти мене до лохвицької лікарні, де умови
під кожним поглядом були кращі.
Всі незабаром зникли, крім Хвильового. Він щільніше
зачинив двері, наблизився до ліжка. Він був чисто пого­
лений, але блідий — цілу ніч не спав. З непохапливих
закінчених рухів, із добре вже знаного скупченого виразу
було видко, що вчорашнє сум’яття геть одлетіло, що він
109 остаточно опанував себе, підтягнувся, став над ситуацією.
Він поклав мені руку на чоло й спитав:
— Як чуєтесь? Лікар лікарем, але як ви самі, по правді
кажучи, себе почуваєте?
— Погано. Морально погано. Бо коли б не я… коли б я
не підбив вас на цю спільну подорож, не мали б тепер
клопоту й працювали б собі…
— Не смійте — гукнув він, насупившись, і затулив мені
рота. — Не смійте, якщо ви справді друг.
І він докірливо похитав головою, суворо по-батьківсь­
кому погрозив мені пальцем. Це питаючи, діловито огля­
нув мій одяг, вийняв портфельку з документами та грішми.
Документи акуратно склав, зробив окремо їхній список.
Гроші точно порахував і додав пачку своїх власних.
— Та що ви? — спробував я заперечити.
— Все в порядку, — владно перебив він і звелів мов­
чати. — Оцей список і рахунок лишаю при вас отут у
кишені. А портфельку передаю лікареві під його відпові­
дальність. Так надійніше, не обкрадуть. Сам я через го­
дину їду до Харкова і негайно організую справу, щоб вас
перевезти до харківської лікарні… звичайно, якщо дозво­
лить ваш стан.
— Слухайте, Миколо, — попросив я підійти ближче. —
Тиф, як відомо, річ досить вередлива, лукава. Отже, на
всяк випадок, коли б сталася зі мною неприємність… — і я
коротко висловив свої побажання, що слід було б зробити
з моїми творами, де і як мене поховати.
— Злякався, значить? Ех, ти!.. А ще запевняв: не страш-
•Ж- ••
Він примружився з такою убивчою іронією, що я ми­
моволі знітився, відчув себе ніяково. Найбільше вразило
мене оце «ти», бо з приятелями своїми (навіть з найбіль­
шим другом Мишком Яловим) він завжди був тільки на
«ви».
— Значить, так… запам’ятаємо, значить… Але тепер
слухайте ви, Аркашо: яке ви маєте право помирати? Га?
Хто вам на це дозволив? Ні, я цілком серйозно кажу. Хіба
ми вам дозволили? Нічого подібного! Отже, примиріться
й готуйтесь далі жити. Померти, друже, це — найпростіша,
ПО
найлегша справа. Це кожний може. А от жити наперекір
усьому — це вже щось інше. Жити й боротись — це вже
чогось варте. А ще в наших умовах жити й боротись — о!
це, запевняю вас, якоюсь мірою заслуга.
Він пересмикнув плечима, почав ходити по кімнаті, чим­
раз енергійніше жестикулюючи, переймаючись завзяттям,
що позначалось передусім в очах, у великих, многомовних,
пломенистих очах.
— Правда, — зупинився він на хвилинку застережливо,
— бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслу­
говує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому ціл­
ком ясно, що актом смерти можеш зробити для свого
народу щось більше, ніж присутністю в житті. Такі ви­
падки, повторюю, можуть бути, але тільки окремі випадки.
І смерть твоя — не смерть звичайного обивателя, якогось
там міщанина, — повинна бути конче цілеспрямована. Ро­
зумієте? Ми не залежимо від себе. Якщо ви справді ідейні,
чесні, віддані справі люди, то ми не маємо права вільно
розпорядитися навіть нашою смертю. Все залежить від
того, що нам скаже, що прирече великий обов’язок. І якраз
ми, а також всі ті, що з нами, мусимо жити. Жити й діло
робити. Сьогодні зокрема обставини склались так, що тре­
ба перш за все зберегти себе фізично. От найголовніше
завдання. І я прошу вас, я наказую вам це завдання вико­
нати. Чуєте? Конче жити. За всяку ціну жити. Нічим не
погребувати, аби жити! Лихо звідусіль повело на нас силь­
ний наступ, а ми, звичайно, маємо поставити найсильніший
спротив. Хто кого? І хоч в даному разі ви залежите від
небезпечної хвороби, але багато важить, чи вірите ви в
перемогу над нею. Невже не вірите? Та коли б навіть ви не
вірили, то я вам скажу: ви переможете. Я вас запевняю: ви
будете жити. Чуєте? Ви мусите жити!
Слова йшли на мене, як невідступна сила. Слова від­
чутно лягали на серце.
Я їх сприймав із задоволенням, дедалі більше упоко­
рюваний значливим змістом, якимсь гіпнотизуючим впли­
вом.
Я вже не сумнівався, що ця хвороба — тільки тяжка
111 пригода на моєму шляху і що я, хоч би там що, а не
помру.
— А ще ви мусите жити тому, — загадково, змовно
нахилився наді мною Микола, — що не все між нами
сказано. Є одна дуже важлива річ. Є одна таємниця. Піз­
навши її, пізнаєте особливо глибоко суть і доцільність
вашого існування. Я тільки, на жаль, не можу зараз її
одкрити. Не можу — цілком природно. А видужаєте —
скажу.
Це було наприкінці квітня. Через два тижні він застре­
лився.
Моршин, квітень 1943 р. Аркадій Любченко
Аркадій Любченко «Його таємниця». Париж,
бібліотека «Вільна думка», ч. 1, 1966, 67 стор.