Сталося це на весні 1933 року, — того страшного року,
коли Москва вигублювала голодною смертю мільйони
українських селян, — правдоподібніше, сталося це ЗО квіт­
ня: ДПУ заарештувало Михайла Ялового. Виходець із
партії боротьбістів, близький товариш усунутого з посту
наркома освіти УРСР Олександра Шумського, перший пре­
зидент ВАПЛІТЕ, — Яловий був принадною постаттю
для ґепеїстів. Тим то вони й почали свій погромницький
похід проти української літератури саме з Ялового.
Почувши про арешт їхнього товариша, верхівка колиш­
ніх ваплітян не тільки обурилася з цього заходу ДПУ, а й
вирішила заступитися за Ялового. Іду я одного дня Рад-
наркомівською вулицею в напрямку Сумської. Коли це
бачу: до мене наближається трійка — Хвильовий, Куліш
та Досвітній. По-святковому одягнені: в темних костюмах,
в білих сорочках, з краватками на грудях.
— Куди це ви так понаряджалися? — гукнув я до них
на ходу.
Хвильовий з Кулішем не обізвалися, але Досвітній від­
повів.
— Он туди! — показав він рукою на масивний будинок
ДПУ.
Що сказали їм у ДПУ, мені не доводилося чути. Зате
— щоправда, набагато років пізніше — я довідався від
одного з мешканців будинку «Слово», що колишні ваплі-
тяни ходили клопотатися за свого товариша не тільки до
•Уривок із книги спогадів Анатоля Гака «Від Гуляй Поля до Нью-
Йорку». Новий Ульм-Філядельфія, 1973, стор. 196-199.
176
ДПУ, а й до ЦК партії. Там їм показали копію зізнання
Ялового, в якому він, нібито, визнав свою «контрреволю­
ційну» провину. Ото аж після того,2 десь певно остаточно
усвідомивши своє трагічне становище, 13 травня 1933 року
пустив собі в скроню смертоносну кулю Микола Хвильо­
вий, талановитий письменник, войовничий памфлетист,
основоположник і теоретик колишньої ВАПЛІТЕ.
Самогубство Хвильового справило на українських пись­
менників гнітюче враження. Не один із нас, почувши про
ту страшну трагедію, розплакався. Бо всяк відчував, що
трагедія Хвильового — це й наша трагедія. У день похо­
рону домовина з небіжчиком стояла на горішньому поверсі
в Літературному будинку. Під час громадської панахиди в
почесній варті біля домовини можна було бачити як ко­
лишніх «олімпійців», так і «селописців». Усі вони з почут­
тям великого жалю дивилися на того, про кого один із
тогочасних критиків писав: «Хвильовий хвилюється і нас
усіх хвилює». Тепер уже він не хвилюватиметься: лежить
— холодний, блідолиций, з темнофіялковою плямою на
правій скроні від кулі…
Тисячний натовп народу випроводжав Хвильового в
останню дорогу. Переважали студенти харківських вищих
шкіл: запрудили всю Пушкінську вулицю, зупинили трам­
вайний рух. На кладовищі людей ще побільшало. Перше
прощальне слово виголосив Петро Панч (колишній плу-
жанин-ваплітянин-вусппівець). Власне, то було не прощаль­
не слово, а докір Хвильовому за те, що він позбавив себе
життя саме в той час, коли «жити стало краще, жити стало
веселіше».
— Ет, знайшов про що говорити! — зсерця вигукнула
літня жінка, що стояла обіч мене, і пішла геть з кладовища
на вулицю.
Через два місяці, 12 липня, сталася наступна трагедія:
цькований Постишевим, що прибув того року з Москви на
Україну, застрілився старий більшовик, член Політбюра
2
Я не можу погодитися з авторами, які твердять, що Ялового за­
арештовано вночі проти 13 травня, і що Хвильовий, довідавшися про те,
через кілька годин застрілився. Якщо прийняти таку версію, то Хвильовий
виглядав би боягузом. А з нього, як відомо, була відважна людина.
177 ЦК КП(б)У, недавній нарком освіти УРСР Микола Скрип­
ник. Під час похорону, дарма що небіжчик був народним
комісаром, народу до нього зовсім не допустили. Прий­
шовши до Будинку старих більшовиків (на Сумській, в
північній частині Харкова) звідки ховали Скрипника, я не
побачив на вулиці жодної людини. Наче всі вимерли. А
слідом за вантажним автом, на якому стояла домовина з
небіжчиком, ішла невелика група чекістів, оточена з усіх
боків довгастим колом ґепеїстів. Коли похоронна процесія
була вже за півкілометра від Будинку старих більшовиків,
звідкілясь узялися троє людей — задихані з поспіху, з
подорожніми валізками в руках. І враз — до мене:
— Де тут ховають товариша Скрипника?
З їхнього акценту мені легко було пізнати їхню націо­
нальність: грузини.
— Он там! — показав я їм рукою в напрямку Лісопарку.
Вони бігцем подалися наздоганяти похоронну процесію.
Видно, делегація із Тбілісі.
Поховали Скрипника не на кладовищі — за містом,
при дорозі, проти Лісопарку. На надгробку, крім імени,
прізвища та дат народження й смерти, не викарбували
жодного слова.
А через чотири місяці, 29 листопада, ґепеїсти заареш­
тували й забрали до в’язниці Сергія Пилипенка, колиш­
нього голову Спілки селянських письменників Плуг, ди­
ректора Українського літературно-наукового інституту ім.
Шевченка і незмінного протягом десятьох років головного
редактора Державного видавництва України, — забрали,
осиротивши його дружину з двома маленькими дітьми.
Услід за цими чотирма жертвами московсько-комуніс­
тичного терору, головним привідцем якого був ЦК КПРС,
ґепеїсти-енкаведисти3 забрали на згубу не десятки, не сотні
— тисячі письменників, художників, акторів, науковців,
учителів та інших представників української інтелігенції,
чиїми кістьми засіяні терени Біломорського каналу, Соло-
вецьких островів та холодні тундри північно-східнього
Сибіру.
Анатоль Гак
3 В 1934 році ДПУ увійшло до складу НКВС.