У столиці України бушував розгул арештів. 11 травня
1933 року арештовано друга Миколи Хвильового, одного з
«трьох мушкетерів» — Михайла Ялового. Наступного дня
Хвильовий увесь час намагався зв’язатись телефоном з се­
кретарем ЦК КП(б)У Косіором та шефом ДПУ Балиць-
ким, бажаючи вияснень цього факту. Ні один ні другий не
реагували на його дзвінки. 13 травня о годині 9 ранку
Микола Григорович запросив до себе друзів М. Куліша і
О. Досвітнього.
У нього в руках була саморобна балалайка з кухонного
ситка, з двома струнами на дерев’яному держаку, на якій
господар часто розважав гостей. Дружина заходилась біля
чаю, а господар, бренькаючи на своїй балалайці, заскан­
дував Пушкінового вірша, який він останніми днями по­
стійно бурмотів під носом.
Зима!.. Крестьянин, торжествуя,
На дровнях обновляет путь;
Его лошадка, снег почуя,
Плетется рьісью как-нибудь…
Друзі почали розмову про М. Ялового, а господар за­
спокоював їх що, мовляв, «все буде добре, все буде до­
бре»… Знову замимривши «хрестьянина», він подався до
своєї кімнати, і тут же друзі почули вистріл… Вони кину­
лись за Миколою, а той, сидячи за столом, «розкидав
Руки, мов орел крила» (за словами М. Куліша). На долівку
‘ Уривок із книги Йосипа Гірняка «Спомини». В-во^Нью-Йорк
«Сучасність»), 1982, стор. 356-357. У текст, виправлено тшьки фактичні
помилки.
179 упав бравнінґ, а з правого виска тонким струмком текла
кров…
Обидва свідки цієї події догледіли на столі аркуш па­
перу, на якому відчитали:
До ЦК КП(б)У
Арешт Михайла Ялового вважаю
розстрілом всієї моєї ґенерації!
Хай живе Комуністична партія!
Микола Хвильовий
(Ця вся подія записана за розповіддю Миколи Куліша).
14 травня 1933 року з самого ранку люди стали схо­
диться біля клюбу ім. В. Блакитного. Хтось розніс пого­
лоску, що там відбудеться т. зв. «громадська панахида»
біля тіла Миколи Хвильового і звідтіль повезуть його на
кладовище. Ніхто не знав, о котрій годині має відбутися
похорон. Я був там уже о 9 годині і зайняв позицію біля
вхідних дверей. До мене підійшла молода людина і пред­
ставилася: Микола Оглоблин2. Він попросив дозволу сто­
яти рядом, щоб спільними силами втримати цю позицію і
разом зайняти місце, де відбудеться «панахида». Ми взя­
лись за руки і так простояли до 11-ої години, поки Микола
Куліш і Іван Дніпровський не привезли на відкритому бі­
лому авті закриту труну. їм тут же кілька друзів помогли
понести домовину на другий поверх, до великої залі клюбу.
До нас обох долучився Іван Сенченко і ми втрьох станули
біля самої естради, на якій відкрили труну. Микола Гри­
горович лежав, зодягнений у відому нам усім синю сати­
нову сорочку з жовтою краваткою. На правій скроні виднів
білий пластер, що закривав прострілену рану.
З обох боків домовини стали до почесної варти Павло
Тичина і Лесь Курбас. Для прощального слова над від­
критою домовиною партійна організація «спілки письмен­
ників» відрядила Івана Кириленка, ким більше не можна
було знеславити пам’ять покійного. Коли цей антипод по­
чав свою пристосуванську промову, у Леся Курбаса від
2
Літературний критик, відомий пізніше на еміграції під псевдо­
німом Микола Глобенко.
180
гніву стиснулись щелепи й потекли з очей сльози, а у
бліДоГО Павла Тичини затрусилося пенсне на короткозорих
очах.
На цьому закінчилась «офіційно-урядова панахида».
друзі, заливаючись сльозами, прикрили віко труни і знесли
Миколу Хвильового на вулицю, на якій партійна органі­
зація письменників організувала старорежимний, заяложе­
ний літами, обдертий катафальк, запряжений у дві сухо­
ребрі шкапи, на яких уже давно очікував шкіродер. Кіль­
канадцять безробітних музикантів, які підробляли хліб на­
сущний тим, що супроводили харків’ян на місце вічного
спочинку, задисонансили похоронний марш Шопена і сум­
ний гурт людей повіз по вулиці Пушкіна Миколу Хвильо­
вого на харківський цвинтар. До жалобного походу долу-
чувалось дедалі більше громадян столиці України. Біля
медичного інституту студенти, покидаючи свої авдиторії,
доповняли цей жалобний похід.
На цвинтарі довелося почути хамелеонську еквілібрис­
тику І. Микитенка, речника ВУССПу, і слово заляканого
Петра Панча. Подалі від промовців, над могилою стояв я
з Анатолієм Петрицьким, під густолистим деревом, на яко­
му примостилась група студентів, слухаючи промовців.
Підкінець пролунав звідтіль голос одного з них: — Ех, не
боявся б я ДПУ, сказав би я вам тут слово!
На цьому жалобна церемонія закінчилася.
Йосип Гірняк