Хвильовий зробив це з властивим йому благо­
родством, спокоєм і виявом замилування в красі.
О. Ган «Трагедія Миколи Хвильового».
Товаришко Маро, ще раз і ще раз: воістину
прекрасне життя. І коли я умру й на моїй могилі
ви положите пучок чебрецю — знайте: я воскрес.
М. Хвильовий «Арабески».
Абсолютно травневий, соняшний, голубонебесний ра­
нок, здавалося, нічого трагедійного не віщував. Але в душі
Хвильового всенародна трагедія знайшла своє місце й ви­
мову. Цього саме абсолютно травневого ранку о 10-ій чи
11-ій годині Хвильовий закликав до себе кількох друзів з
ВАПЛІТЕ, частуючи їх чаєм, жартував і, ніби між іншим,
вийшов у свою робітню взяти, щоб прочитати свій найно­
віший твір, яким нібито мав нарешті сплатити давно ви­
магану данину лінії партії. Від цієї сплати залежало його
життя, але він став вище від нього в стратегії боротьби за
Відродження свого народу. За кілька хвилин з його робітні
пролунав постріл. Друзі кинулись до нього; він сидів коло
робочого столу з простріленою скронею. Кров рясно текла
на підлогу, рука з револьвером звисала вниз. На столі
лежали короткі листи чи записки. На одній з них дехто
встиг прочитати: «Арешт Михайла Ялового це — розстріл
нашої Генерації. За що?» (Яловий був раніш президентом
1
Уривок із книжки «Павло Тичина і його поема „Сковорода”». Мюн­
хен, В-во «Сучасність», 1980, стор. 52-54.
182
ВДПЛІТЕ. Чорнобог волів згребти душу і «духовної лю­
пини». Хвильовий відкупився своїм власним трупом).
Ми з дружиною піднаймали тоді кімнату в будинку
«Червоний кондитор» поблизу житлобудинку письменників
«Слово». Першу вістку — «Хвильовий застрілився» — при­
несла Алла Иогансен, дружина поета (їхня кімната в бу­
динку «Слово» містилася поверхом вище, над кімнатою
Хвильового). «Хвильовий застрілився», — ці слова пані
Алла мусіла повторити, бо свідомість відмовлялася їх
прийняти. На працю я не пішов (а може тоді була неділя?
Не пам’ятаю). Самогубство Хвильового защеміло в моєму
серці ще болючіше, ніж самогубство старшого брата Олек­
си в 1928 році. З того болю я пішов навмання мандрувати
пустирями ще незабудованих дільниць передмістя Шати-
лівки. Нарешті сів під побіленою низькою стінкою огорожі
навколо будинку «Слово», хотілось, щоб ніхто не бачив… і
дав повну волю рясним сльозам та завихреним у крутежі
думкам. В цій сидячій позі під стінкою несподівано знай­
шов мене Федір. Ще три роки тому я знав його як одно­
курсника в університеті (прізвища не пригадаю). Жив він
десь на протилежному кінці Харкова, дивно, що забрів так
далеко і знайшов мене тут під стінкою. Почали говорити
про самогубство Хвильового. Переповнений своїми дум­
ками, я жбурнув йому одну зразу: мовляв, світова історія з
цього ранку 13 травня розділилась на два періоди — один
до пострілу Хвильового і другий після нього. Федір щиро
дивувався і сміявся з цих може й надто палких слів; сказав,
що за кілька років самогубство Хвильового не залишить
по собі й найменшого сліду. Мене то більше допікало
заперечення Федора, що я й сам боявся, щоб українцям не
вибили з пам’яті те, що записано їхньою власною кров’ю.
З тієї досади я ще, здається, додав, мовляв, кров протесту
Хвильового значна тим, що він нею точно наголосив най­
вищий момент голоду й терору в Україні. Куля, що прой­
шла крізь скроню Хвильового, вразить комунізм як між­
народний ідейно-політичний рух. Отже, це була в само­
губця стратегія життя, а не смерти — перед лицем фізично
дужчого противника.
Отак необережно виговорившись, я схопився — чи не
183 сексот цей Федір?.. І постарався негайно від нього відв’я­
затися. Пізніше виявилося, що НКВД окутала будинок
«Слово» і всю подію цілою хмарою — агентів і сексотів.
Воно ж зразу окупувало кімнату з трупом Хвильового й
забрало всі передсмертно написані листи.
ОСТАННЯ ВИМОВНО-МОВЧАЗНА ЗУСТРІЧ ІЗ ТИЧИНОЮ
За день жінки обмили тіло покійника, одягли для похо­
рону. Перед вечором мешкання Хвильового лишилось від­
чиненим для відвідувачів. Находившись і протуживши ці­
лий день у позаміських пустирях, і я пішов наостанці вве-
чорі поглянути на тіло Хвильового.
Цілком несподівано в кімнаті на варті коло тіла Хви­
льового я застав Павла Тичину. Стояв біля ніг покійника в
абсолютно нерухомій, немов скам’янілій, як у молитві позі.
Вглядався в обличчя лицаря Відродження, якому присвятив
був поезію й книжку «Вітер з України» (1924). Не звернув
жодної уваги на те, що хтось зайшов у кімнату. Ми не
обмінялися навіть кивком голови.
Я пройшов навшпиньках ближче до узголів’я небіжчика,
вдивлявся в його обличчя, в ті розкрилені брови на білому
під чорним чубом лобі, у страшний простріл скроні, зату­
лений марлею, що збагровіла кров’ю. Як відступив трохи
назад і крадькома глянув на Тичину — промайнули мо­
ментальні згадки, між іншим і про найвищу оцінку поета
на варті покійним Хвильовим: «Тичина, — писав кілька
років тому Микола Хвильовий, — є одним з найбільших
поетів сучасної європейської поезії (підкреслення Хвильо­
вого). Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої літе­
ратури на західню арену, то цей розкіш можна дозволити
тільки авторові „Соняшних клярнетів”» (М. Хвильовий
«Думки проти течії». Харків, [ДВУ], 1926, стор. 101).
Так боронив Хвильовий Тичину від похабних напасни­
ків. Найбільший белетрист і найбільший поет були справді
наче рідні брати, одного літературного роду й Генерації,
хоч обидва вони стояли на різних тактичних аванпостах
самооборони Розстрілюваного Відродження. Як я виходив
обережно, так само навшпиньках, щоб не порушити мо-
1*»
лиТ
ви почесного вартового, – Тичина ще далі кам’янів
над Хвильовим. .
Що кипіло в голові й серці цього поета на варті біля
тіл
а побратима? Це я побачив лише сорок років пізніше в
його рапсодії, як я називаю третю частину його «віршо­
ваної трагедії» – поеми «Сковорода». А також у «записі в
щоденнику» Дніпровського про неї.
Тієї ночі аж до ранку Тичину зміняв на варті біля Хви­
льового найбільший драматург України – Микола Куліш.
І він же разом із вірним Іваном Дніпровським притриму­
вали труну Хвильового на авті по дорозі до будинку літе­
ратури. Тут була дуже коротенька зупинка в прискореній
(з наказу уряду) процедурі похорону. На почесній варті
біля труни тепер стояли знов два найбільші — режисер
Лесь Курбас і поет Павло Тичина. Курбас впрост плакав.
А на блідому обличчі Тичини, видимо, від внутрішньої
напруги, тільки тремтіло пенсне. Більше я Павла Григо­
ровича в житті не бачив. Це було 14 травня 1933 року.
Юрій Лавріненко