Вже відлетіли вальдшнепи2 на південь і не чути було
лелекання диких гусей над Харковом. Кінчалась осінь
тридцятого року. Йшла сувора зима і частіше й частіше
можна було бачити автора літературних памфлетів і на­
шумілого роману «Вальдшнепи» на вулицях міста в чор­
ному пальті, в старенькому картузикові.
Він швидкою ходою переходив по Сумській, на деякий
час зникав у будинку державного видавництва на Сергіїв-
ському майдані і, виходячи звідти в супроводі приятеля
Ялового, зникав у рухливому натовпі великого міста.
Я знав Миколу Хвильового давно. Я зустрічав його на
вулицях, у редакціях та видавництвах, у клюбі письмен­
ників. Але особисто не був з ним знайомий. І ось восени
тридцятого року мені довелося познайомитись з ним.
— То ви це є та сама людина, що розхвалила мене,
коли усі лають? — промовив він, тиснучи мою руку. Було
це у залі будинку літератури ім. Блакитного, на якомусь
то літературному зібранні, вже точно не пригадую. Хви­
льовий тількищо видав книжечку «По Барвінківському ра­
йоні», яку літературні кола сприйняли неґативно, я ж роз­
хвалив її у своїй рецензії, вміщеній у вчительській газеті.
Про це Хвильовий і сказав мені під час першого нашого
знайомства.
— А знаєте, мені книжка подобалась, Миколо Григо­
ровичу.
1
Василь Ткаченко — псевдонім. Справжнє прізвище не розкрито.
Текст узято в формі вирізки з газети «Краківські вісті» ч. 98, за 9 травня
1944 р. з архіву покійного професора Дмитра Ф. Солов’я.
2
По-нашому — слукви, птахи з довгим дзьобом, на яких полюють
ловці на провесні.
192
Еге, друже, не все можна хвалити, що вам подоба­
ється, — сказав він і якось підморгнув чорними, мов мас­
лини, розумними очима і додав: — Іноді треба і промов­
чати. Розумієте? — І здвигнув широкими волохатими
бровами.
Відтоді ми зустрічалися з ним часто. Одягнений завсіди
у простий одяг, зимою у т. зв. реглані, літом у синенькій
сорочці, підперезаний пояском, у вічному своєму старень­
кому картузикові, він був у товаристві також простою
людиною. Не вірилось, що перед вами автор «Камо гря-
деши», роману «Вальдшнепи» й інших відомих творів,
письменник, до голосу якого прислухалась уся країна.
— Він схожий на звичайного «унтерофіцера», — гово­
рили про Хвильового усі ті, що його знали. І таке вражіння
справляв він зовнішнім виглядом. Але варто вам було
заговорити з ним і ви відразу відчували у співбесідникові
велику, надзвичайну людину, що мала не абияке серце —
полум’яне серце трибуна.
Холодний вечір. У льоху в будинку імени Блакитного
бряжчать пляшки, дзенькає посуд, офіціянти сновигають
поміж столиками. Час вечері. Письменники, артисти, ком­
позитори вечеряють, щоб згаяти час довгих холодних но­
чей. Тут і Яловий, і Остап Вишня, і рухливий Олекса
Близько… Тут і Микола Хвильовий. Він обняв однією ру­
кою Андрія Головка.
— Ви написали прекрасну річ. Після вас уже не можна
писати, — говорив він про твір Головка «Мати», який
щойно видруковано. Хтось із приявних зауважив:
— Алеж, Миколо Григоровичу, і ваша «Мати» не гірша.
— Дрібниця, — махнув він рукою, мов відбиваючись
від в’їдливого комара. — Дрібниця, — повторив знову й
провів рукою по спині соромливого Головка. — Після вас
не можна писати.
Письменники, які щодня зустрічаються у будинку Бла­
китного, будинку «Слово» та у ДВУ, не любили себе, не
читали творів один одного і тим дивніше було, коли Хви­
льовий хвалив свого товариша по літературі й навіть ста­
вив вище себе.
— Пишіть, тільки так, як бажаєте ви про те, що ду-
т маєте, — радив він мені у розмовах. — Знаєте, усе те, що
написане буде на замовлення ломакою, гроша не варто.
Пишіть про своє. Виявляйте самого себе. Слава здобута
легко, варта дешево! — І проводив рукою по волоссі, а очі
йому блищали, мов вогники. Був час, коли проти автора
відомих літературних памфлетів, проводиря українського
літературного фронту, почалась жорстока травля. Він му­
сів, як це й було тоді в моді, «каятись» у своїх «гріхах»,
«відмежовуватись» від своїх попередніх творів. Хвильовий
був не з таких і даремно чекали на його виступи на зборах
та конференціях. Сидячи завсіди у кутку залі, він не вихо­
див на трибуну, не «каявся» й не бив себе у груди, як це
робили інші. Він з кожним днем заглиблювався у самого
себе. Чи, може, його непокоїв образ Аґлаї з роману «Вальд­
шнепи». Чи пекла біль за Україну, яку тих років спусто­
шували. Так чи інакше, але письменника охопив неспокій.
І ніхто не осудить його за це, він був людиною, частіше й
частіше його можна було бачити в льоху будинку Бла­
китного. Хвильовий намагався знайти рівновагу, заспокої­
тись за чаркою горілки. Але й це було даремно. Горілка
не вбивала почуття талановитої людини. Харків місто «ви­
суванець», як його звали в Москві, належить індустрії,
гудів день і ніч, життя вирувало в ньому, то був якийсь
калейдоскоп. А навколо нього, де скінчились заграви його
вогнів, у темені й мряці, лежали спокуті горем українські
села. Життя зупинялось… Вихор революції мотався селами.
Голодні селяни й селянки з Тростянця, Барвінкова, Писа-
рівки й інших сіл Харківщини валялись на вулицях Харко­
ва, мерли від голоду тут же, на хідниках, освітлених сяй­
вом торгсіновських вітрин. Злива арештів серед письмен­
ників. Заарештовано Ялового.
Микола Хвильовий бігає по місті стривожений. Він не
вірить, що його кращого приятеля, ні в чому невинного,
покарають. Хвильовий певен, що його випустять, як тільки
но він доможеться побачення в Косіора, тодішнього секре­
таря ЦеКа КП(б)У. Але, як він жорстоко помиляється. Ось
мине ще кілька днів і долю своїх приятелів поділить і він,
Микола Хвильовий, їхній надхненник.
— О, як я люблю весну… сонце… Як я люблю синє
194
небо, — занотовує письменник, а вже рука сама простя­
гується до столика, де лежить револьвер. Ось, тільки но
натиснути… і кінець. Усьому кінець. Але може ще не все
скінчено. Хіба він розгубив свій талант і не може пораду­
вати читачів новим твором, що вже майже скінчено, у
відповідь на заклик, на змагання з Епіком.
Він бере до рук аркушики паперу, списані дрібними
літерами, перечитує їх і розкидає по підлозі.
— О, як я люблю весну… сонце… Як люблю синє небо,
— пригадуються йому вже раз занотовані слова й нескін-
чений образ Аґлаї з роману «Вальдшнепи» постав перед
ним… Палаючий вогонь. І обжеврілі листки другої частини
роману. Встав від стола, швидко пройшов до вітальні.
«Зараз… чи потім… пізніше», — майнула думка і вже оста­
точне, незаперечливе твердження «потім»… хай лишень зій­
дуться приятелі.
Був ранок тринадцятого травня тридцять третього року.
Хвильовий з самого ранку був у якомусь піднесенні. Він,
як ніколи, сьогодні був жартівливий з дружиною, донькою,
з приятелями, які зібрались до нього на сніданок, звані ще
напередодні.
— Я зачитаю вам останній свій твір, — сказав він по
телефону, закликаючи до себе друзів. І от вони, сидять за
столом, п’ють солодку каву, чекають від господаря обіця­
ного читання останнього твору… Хвильовий кидав дотепи,
сипав жартами. Приятелі радіють. Вони вбачають знов
могутню силу автора памфлету «Проти течії». О, він по­
веде їх проти течії, яка б вона не була.
— Пробачте… я на хвилиночку, — промовив Хвильовий
і зник за дверима свого кабінету. А швидко після того
пролунав постріл… Коли приятелі вбігли до кабінету, то
бачили ще живе його лице, але прострілене кулею, воно
враз блідло, мертвіло й лише живою була кров, що, пару­
ючи, густими краплями спадала по щоках.
На підлозі валялись закривавлені клаптики розірваного
роману, а з-під ліктя лівої руки падали червоні краплі.
Життя одного з кращих українських письменників обір­
валося.
Василь Ткаиенко