Хвильовому було досить. У зв’язку з хворобою Люб-
ченка він покидає Лохвицький район і вертається до Хар­
кова. Можливо, він твердо рішив справді «ще раз гайнути
проти течії».
Що ж він застав у Харкові? Насамперед радикальну
перетруску Ради народних комісарів України. Улас Чубар
висів на волосинці. Йому в перші заступники дали П.П.
Любченка. М.О. Скрипника вже усунули зі становища На­
родного комісара освіти. На його місце призначили В.П.
Затонського, а його першим заступником Андрія Хвилю.
Все це Хвильового приголомшило. Він зрозумів це як пер­
ший удар по керівній голівці тих українців-комуністів, що
ще мали якийсь «національний хребет». Розправа з М.О.
Скрипником означала початок розгрому українського куль­
турно-наукового фронту.
Другою симптоматично-тривожною подією того часу
було повідомлення ОДПУ про розкриття і розстріл нібито
контрреволюційної організації, що діяла головним чином
в Україні, на чолі якої стояв заступник наркома земельних
справ СРСР по відділу механізації сільського господарства
— Федір Михайлович Конар (Палащук), українець, похо­
див з Галичини і був тісно пов’язаний з українським куль­
турно-політичним життям. .
Третьою потрясаючою подією була вістка, яку Хвильо­
вий дістав довірчо, про арешт у «вільному засланні» О.
Шумського, К. Максимовича, акад. М. Яворського, Соло-
губа та інших, колись активних однодумців Хвильового.
1
Уривок із вступного слова Григорія Костюка до 1-го тому «Творів»
М. Хвильового. Нью-Иорк-Балтимор-Торонто, В-во «Смолоскип», 1978
р., стор. 93-101.
196
Четвертою найболючішою подією, що «привітала» Хви­
льового в Харкові, був арешт Михайла Ялового — одного
з найближчих однодумців і друзів його. Сталося це, прав­
доподібно, наприкінці квітня 1933 року.2 Це був уже без­
посередній тяжкий удар по середовищу Хвильового. Він з
Досвітнім і М. Кулішем кинулись відразу в ЦК і в ОДПУ
з вимогою пояснити причину арешту Ялового. Як і що їм
там «роз’яснили», залишається й досі таємницею історії. В
усякому разі М. Хвильовий після розмови в ЦК КП(б)У і
ДПУ в справі арешту М. Ялового збагнув до глибинно, що
з цим арештом уже пов’язаний диявольський плян великої
провокації проти діячів української літератури. Що про
творчість уже не може бути мови. Від природи обдарова­
ний талантом мистця й характером активного діяча, він і
в тих умовах почав шукати виходу. «Гайнути ще раз проти
течії» й вигукнути на весь світ «Годі» він уже не міг. Він
був ізольований від преси, видавництв, друкарень. Його
руки були зв’язані, а на устах — кляп. Що ж робити? Піти
в ЦК партії й кинути їм на стіл партійний квиток з відпо­
відною заявою? А що це дасть? Про це ніхто й не почує.
Він може з будинку ЦК після того ніколи не вийти й
зникнути безслідно. Ні, це не те. Він, той «непогамований,
м’ятежний Микола», в якому, як свідчить А. Любченко,
сучасники «завжди вбачали криштальне, але розіп’яте жор­
стокою дійсністю українське сумління», гостро відчув, що
з партією, яка перетворилась на вбивців і тюремників його
народу, мусить розірвати. Але розірвати так, щоб луна
пішла у віки. Це була проблема життя і смерти. Він гаряч­
ково шукав розв’язки. І знайшов. Нікому її не розкривав.
Це була «його таємниця».
13 травня 1933 року М. Хвильовий телефоном запросив
2
У багатьох статтях українського закордоння, в тому числі чи не
насамперед у статтях, ба навіть в англомовній книжці автора цих рядків
“8іаІіпШ Яиіе іп Икгаіпе”, (Ргедегіск А. Ргае§ег РиЬ1І8пег8, №* Уогк, 1960,
стор. 48), була вкорінилась думка, що М. Ялового арештували 12 травня
1933 року. Ряд нових свідчень (О. Ган «Трагедія Миколи Хвильового»,
Анатоль Гак «Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку», а також листовне свід­
чення дружини С. Пилипенка — Тетяни Михайлівни Кардиналовської
переконали мене змінити попереднє твердження і дату арешту М. Ялового
перенести на тижнів два назад.
№ до себе найближчих своїх друзів: М. Куліша, О. Досвіт-
нього, Г. Епіка, І. Дніпровського, М. Иогансена, І. Сен-
ченка. Можливо, був ще хтось. За розповіддю М. Куліща>
що її переказала нам його дружина Антоніна Іллівна Куліщ
у своїх «Спогадах про М. Куліша»3, довідуємось, що «Хви­
льовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав збуджений,
піднесений і вдавано-веселий. Нікому це не здалося підо­
зрілим. Арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуюче. І
чи не найсильніше на Хвильового». Далі я опираюся на
розповідь Г. Епіка, як вона залишилась у моїй пам’яті.
Гуторили. Пили чай. Хвильовий узяв гітару й почав наспі­
вувати, чи точніше — мелодеклямувати «Бєси» Пушкіна.
Хоть убей, следа не видно;
Сбились мьі. Что делать нам?
В поле бес нас водит, видно,
Да кружит по сторонам.
І було в цій старомодній мелодеклямації щось трагічно-
сучасне. Якесь темне безвихіддя, якась диявольська фаталь­
ність і прихований крик душі письменника: що робити?
(«Что делать нам?»). Запанувала дивна тиша. У дверях
між кухнею й їдальнею, стояла сумно усміхнена дружина
Хвильового — Юлія Григорівна. Хвильовий зупинився,
кинув гітару, встав. Куліш, щоб розвіяти незручний настрій,
мовив: — А тепер — по чарці нам!
Налили. Випили. Настрій кращав. Хвильовий розповів
якусь анекдоту, натякнув щось про любов до життя. Іні-
ціятиву перехопив Куліш. Зчинився загальний дружній
гамір.
Мабуть, ніхто не звернув уваги, що в кутку, коло шафи
з книжками, сидів Пом, улюблений пес Хвильового, його
незрадливий друг на всіх полюваннях. Він, мабуть, довго
сидів, розумними своїми очима спостерігав таке знайоме
рухливе товариство і в момент найбільшого гамору й собі
дружньо гавкнув. Не зло, а таким специфічно собачим
голосом радости. Всі засміялись, а Хвильовий вмить під-
3
Микола Куліш „Твори”. УВАН, Нью-Йорк, 1955, стор. 365-433.
198
хопився, підбіг до пса, вхопив його дружньо за вуха і
мовив:
— Ех, Пом, і ти тут!? — Пом весело крутнувся, ніжно
заскавучав, став на задні лапи й передніми обхопив свого
господаря. Хвильовий усміхнувся, погладив пса по голові,
розняв його лапи і мовив:
— Ну, годі! годі! Поїдем, поїдем.
Друзі жартували. Хвильовий, ніби збентежений, поя­
снив:
— Це так завжди перед полюванням, — і вийшов до
своєї робочої кімнати. За кілька хвилин звідти почувся
постріл. Гості стрепенулися.
— Ти, що, здурів?! — гукнув Куліш і кинувся до кімнати.
Хвильовий сидів у кріслі за своїм робочим столом.
Голова — ледь похилена. З правої скроні струміла кров.
Права рука — безсило опущена. На підлозі лежав револь­
вер. Це було його останнє слово.
— Лікаря! — гістерично крикнула Юлія Григорівна.
Негайно викликали лікаря. Тут же попросили дружину
В. Ґжицького (медична сестра), щоб дала застрик для сти­
муляції серця. Приїхав лікар і… констатував смерть.
«Годі! Завісу!» Ріпііа 1а сотшеаіа! Замкнулась велика
доба української літератури 20-их років. її фінал окроплено
кров’ю найбільшого її організатора і творця.
ПОХОРОН
Треба було негайно повідомити ЦК КП(б)У. Присутні
друзі тут же створили комісію для похорону М. Хвильо­
вого. Покійника лишили непорушно в кріслі. Нікого до
його кімнати не пускали. Мабуть, найбільшу опанованість
проявили наймолодші з гостей: Г. Епік та І. Сенченко. На
робочому столі Хвильового вони знайшли й уважно пере­
читали два листи, писані рукою Хвильового. Один — до
ЦК КП(б)У, а другий — до дружини й доньки (пасербиці).
Авторові цих рядків Г. Епік в той вечір переповідав до­
кладно зміст цих листів. Довгі й несамовиті роки стерли
багато деталів з тієї розповіді. У пам’яті залишилась лише
загальна, але, можливо, і найважливіша її суть.
199 Листи були не заклеєні, тому їх легко можна було
перечитати. Але, на жаль, не вистачило часу, щоб зробити
копії. У коротенькому листі до дружини й доньки (пасер­
биці) він просив дарувати йому, що приніс їм більше
страждання, ніж радостей. Доньку в листі, у звичайному
для нього ліричному відступі, він називав «барвінковим
цвітом». Лист до ЦК партії був довший і нагадував своїм
стилем його памфлети. У вступній частині він намалював
страшну, реальну картину стану сучасного села — голод і
масове нищення селянства. Відповідальність за ці злочини
він поклав на ЦК партії. Далі кинув гостре обвинувачення
проводові партії в зраді ідей революції, в переродженні, в
потуранні російському націоналізмові й нищенні елемен­
тарних культурних і господарчих прав українського наро­
ду. Арешт М. Ялового він оцінював як початок терору
термідоріянців проти революційного покоління взагалі, а
українських письменників зокрема. За великі ідеали рево­
люції 1917 року і за діяльність свого покоління він (Хви­
льовий) несе відповідальність. Тому протестує як проти
народовбивчої політики на селі, так і проти репресій і
терору, що їх спрямовано проти української інтелігенції. А
як всі засоби протесту від нього відібрали, то він протестує
останнім, що є в його розпорядженні — своїм життям.
За якусь годину явились аґенти ДПУ, закрили кімнату з
тілом Хвильового, заборонили всім, навіть членам комісії
похорону, заходити до неї. Звільнили кімнату через кілька
годин, проробили потрібну їм ревізію бібліотеки й руко­
писних матеріялів Хвильового. Спакували і вивезли ввесь
архів покійного.
Комісія для похорону, поповнившись представниками
від Спілки письменників та інших організацій, дістала з
відповідних органів розпорядження, щоб тіло Хвильового
завтра, перед полуднем, відвезли до будинку Блакитного і
після короткої громадської панахиди, завтра ж, 14 травня,
о 1 годині дня, поховати на міському кладовищі. Перевезти
тіло М. Хвильового з будинку «Слово» до будинку ім.
Блакитного (Каплунівська, 4) доручили були Іванові Дні­
провському й Петрові Панчу. Пригадую, П.Й. Панч ужи­
вав заходів, щоб зробити маску Хвильового. Але хтось чи
200
щось стало на перешкоді й маски не зробили. Це дуже
огірчило П. Панча. «Невже вони думають, що не дове­
деться ставити йому пам’ятника?» — з нотою досади казав
він упівголоса до кількох літераторів, що на подвір’ї «Сло­
ва» вкладали труну на плятформу авта. З малим запізнен­
ням труну з тілом Хвильового привезли до будинку Бла­
китного і по 11 год. ранку виставили в малій передній залі.
Про останнє прощання з Хвильовим тогочасна преса
не написала ні слова. Принаймні, переглядаючи тепер
«Вісті» ВУЦВК і «Літературну газету», я не знайшов нічого,
крім офіційно-урядових матеріялів похорону. Моя пам’ять
зберегла таке: було дві промови: Іван Кириленко говорив
від партійної організації спілки письменників, а Наум Ка­
люжний, здається, від спілки друкарів. Почесна варта три­
вала понад годину. Спогади про це розбігаються. Йосип
Гірняк, у розмові зі мною, свідчив, що почесну варту нез­
мінно тримали Лесь Курбас і Павло Тичина. Це «терпіння»
завдав їм нібито навмисне М. Куліш, щоб цим способам
не допустити до труни духовних убивців Хвильового —
Щупака, Кулика, Микитенка та інших їх поплентачів. Ан-
тоніна Куліш у згадуваних уже спогадах пише, що «почесну
варту, яка змінялася що п’ять хвилин, несли всі найвидат-
ніші письменники того часу» (цитовані спогади, стор. 418).
Моя пам’ять зберігає подібний варіянт. Лесь Курбас і
Павло Тичина дійсно були першою двійкою, що відкривала
почесну варту. Перед моїми очима й досі стоїть різьблений
образ: суворий, з закам’янілим скульптурним обличчям
Лесь Курбас і мертво-бліда маска в пенсне тендітного
Павла Тичини. І ще запам’яталось: не було на похороні В.
Коряка, давнього побратима, а пізніше завзятого опонента
покійного. Припускаю, що саме така смерть Хвильового
була для нього тяжким ударом. Він не мав ні сили, ні
відваги прийти і глянути навіть у мертві очі М. Хвильо­
вого.
Перед першою годиною по полудні труну винесли і
поставили на спеціяльну плятформу авта. Публіки звідкись
набралось повно. Вона не вміщалася ні в залі, ні в подвір’ї
і заполонила геть ріг Каплунівської і Пушкінської вулиць.
Авто поволі рухалось Пушкінською вулицею на міське
201 кладовище. За автом ішли: мати, сестри, дружина з донь­
кою і найближчі друзі з родинами: М. Куліш, Лесь Курбас,
І. Дніпровський. За ними: М. Йогансен, П. Тичина, О.
Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський, В. Сосюра, Іван Сен-
ченко, П. Панч і багато інших. Здається, грала оркестра,
яку прислала спілка друкарів. Звучала якась жалобна ме­
лодія. Антоніна Куліш у своїх спогадах пише, що то був
похоронний марш Шопена. Не знаю. До мене ця музика
не доходила. Я тільки бачив силу народу, знайом[ обличчя
письменників і труну з квітами. Бачив, що Майк Йогансен,
цей плечистий, високий, з виглядом спортсмена поет, не
соромлячись, відкрито плакав. Поруч ішов П. Тичина. Тут
же зосереджений у собі твердим військовим кроком ступав
О. Досвітній. Він міцно тримав під руку П. Тичину, який,
здавалося, коли його не тримати, ось-ось спіткнеться й
упаде. Мовчазне, аж пожовкле обличчя Тичини справляло
враження сновиди. Він, здавалося, навколо нічого не бачив.
Не помічав ніби, як схлипував, як текли сльози в його
сусіди зліва Майка Йогансена, не чув, як плакали десь
недалеко жінки. Він маніякально посувався в масі вперед і
вдивлявся лише туди, де похитувалась труна з його дру­
гом, якому він присвятив один з найкращих своїх творів
«Вітер з України».
На цвинтарі були дві промови. Від Оргкомітету спілки
письменників України говорив Іван Микитенко, а від ближ­
чих друзів покійного — Петро Панч. Як Микитенко тут,
так і Кириленко в будинку Блакитного, обидва вони ви­
словлювали офіційний погляд влади на самогубство Хви­
льового. Вони натякували дещо з його заслуг, а докладно
пригадали всі його помилки і провини. Не забули сказати,
що в свій час «Хвильовий проповідував український націо­
налізм, зафарблений троцькізмом» (І. Кириленко); що він,
замість того, щоб остаточно виправити свої помилки, не
повертається до партії, втрачає мужність, заходить в глу­
хий кут індивідуалізму, з якого вирішує знайти «вихід у
небуття». Це вчинок безглуздий, «який не має нічого спіль­
ного з званням члена комуністичної партії» (І. Микитенко).4
Лише промова П. Панча прозвучала людяніше, а міс-
4 Цитати обидвох промовців узято з «Літературної газети», ч. 10, 27
травня 1933.
202
цями навіть щиро. Він говорив тяжко, ледве видушував з
себе слова, видно, говорив не те, що хотів сказати, слова
вискакували коряві, намагався хоч будь-як увійти в офіцій­
ний тон, проте не лаяв, не засуджував, а ствердив: «Талант
Хвильового незвичайний. Ми, радянські письменники дру­
гого призову, майже всі вийшли у далеку незнану літера­
турну путь під знаком невгамовного, запального і роман­
тичного Хвильового». І ще додав, що своїм пострілом
Хвильовий «зробив пробоїну не тільки в скроні, але й у
наших лавах. Зроблено пробоїну таку, якої сьогодні закри­
ти комусь одному не під силу». І хоч ці задушевні слова
були приглушені оптимістичними деклямаціями Кириленка,
Микитенка, а ще десь збоку, спеціяльного емісара Москви
А. Безименського,5 проте поховали Хвильового все ж таки
як радянського письменника. Але проминув якийсь місяць
часу, як ситуація різко змінилася. У ЦК партії прочитали,
мабуть, уважно, адресований їм передсмертний лист Хви­
льового і збагнули, що тут була не «втрата мужности», не
«брак революційного гарту», не «інтелігентська розмагніче­
ність», не «остання помилка», а останній свідомий удар
проти партії та її політики. Тому самогубство Хвильового
було відразу скваліфіковано як акт «демонстративно-воро­
жий» і вся діяльність його засуджена як націоналістична.
Хвильовий стає синонімом «ворога народу». Всі його твори
вилучають з бібліотек, вони потрапляють на поліційний
індекс, а саме ім’я Хвильового зникає з офіційної історії
української літератури. Більше того: майже всіх його одно­
думців, ба й просто сучасників, арештовують і знищують в
концентраційних таборах смерти. Красномовно промовля­
ють про це такі, за нашими, може, й не зовсім повними
підрахунками числа: з 260 активно діючих на 1930 рік
українських письменників було арештовано, розстріляно й
вислано в концентраційні табори 228. Такий апокаліптич-
ний балянс розправи Сталіна та його агентів над українсь­
кою літературою 20-их років, що під проводом і гаслами
Хвильового хотіла вийти на свій власний, незалежний від
Москви, творчий шлях розвитку.
Григорій Костюк
5 Безименський «Ще запекліше боротися з впливами класового во­
рога». «Літературна газета», ч. 10. 27 травня 1933.