Гадаю, що стаття моя викличе жваву дискусію, на яку
я сподіваюся. Я рахую, що молоді літературні сили, що
не набули собі імени «негрів» від літератури, відізвуться і
підтримають мене, а цим самим віллють свіжу течію в
питання, яке я порушую і яке торкається їх також гостро,
як і мене.
Я торкаюсь питання про критику в літературі й самих
критиків, а за цим і відношення їх до молодої пролетарсь­
кої літератури і молодих творців її.
Раніш зо всього зазначу, що критикою іменується здо­
рове, на ґрунті вимог сьогоднішнього дня, обговорення
твору того чи іншого письменника з єдиною ціллю вста­
новлення споживчої вартости твору: тако художньої, яко й
«читабельної». Відсіль — критик це та людина, яка до
мозків просоталась вимогами часу, яка душею живе цим
часом і яка, більш того, не тільки відчуває суть вимог
теперішніх, але й передбачає їх у прийдешньому.
Відсіль витікає, що та літературна продукція, яка слу­
жить на користь будові життя, яка родить слідом за собою
потрібні наслідки — є, перш за все потрібна й необхідна
література.
Накресливши два таких положення, я запитую у моло­
дих пролетарських письменників — чи ці два положення
існують у житті? Чи такі підходи жили щодо їх твор-
чости?… Хто головним чином «крив» їх, а даже — трьома
короткими словами, видирав у них з рук, як м’ясо з тіла,
Долото творця і шпурляв його геть?…
Я скажу — поруч з вимогами часу, поруч з народжен­
ням пролетарської літератури й пролетарських мистців
1У7 плететься велика зграя «сивих дідусів» од літератури, на­
бувших собі ім’я за «благословенних» часів. Почесні дідусі
ці в тиші редакційних кабінетів «криють» молоду творчість
по всіх живих місцях, псують молодого письменника й
придушують у ньому живий вогонь. Треба бути великим
дипломатом, треба мати заручку, аби обійти те каміння,
якими почесна критика встеляє шлях до свого благово­
ління.
Це одна категорія критиків. За цим слідує друга, нова.
Ця категорія ще гірша першої. Вона цілком відповідає
прислів’ю: «не так пани, як паненята». Це нові літературні
«метри», яких ніби породила революція, які мають грубе
тавро пролетарських письменників, але які схоронили в
собі непорушно літературний смак старих сивих дідусів.
Смак цей вони оздоблюють приємностями теперішнього
часу й цього смаку вимагають від творчости нового про­
летарського письменника. З ними майже неможлива борня.
Броня пролетарського письменника, ті командні висоти,
які вони зайняли по журналах і газетах, Гарантують їм
недоторканість та олімпійську святість.
Старий сивий критик, коли розгляне ваш твір, він обо­
в’язково думку свою викладе на аркушеві паперу, хоч що-
небудь ви вловите з його писанини. Новий пролетарський
мистець є людина переобтяжена роботою: вона редаґує
три журнали і п’ять газет в наикрайньому разі. Коли вона
буде читати ваш твір, молодий письменник?… Вона пише
коротко реценцію на ваш твір: «мені не подобається» або
це не так густо, — «мені подобається». У більших же
випадках ваш твір губиться в неосяжній течці олімпійця, і
ви його ніколи не побачите.
Є ще третя категорія «критиків». Власне не критиків, а
«бігунців». Ці люди, які ні жодного свого слова не надру­
кували й ніколи не надрукують, але вони чешуть пороги
редакцій і за «тридцять сребреників», які їм платить ре­
дакція, гублять безглуздям своїм молодого початкуючого
творця. Це сама зла порода критиків. Ці критики — хво­
роба.
Знов я питаю молодих письменників — яку міг би,
наприклад, «маститий» творець Дорошкевич дати рецензію
278
на ваш твір під заголовком: «Нечаївська комуна» або «Біля
тракторів»?… Між тим, літератор цей користується вели­
кою повагою наших редакцій журналів і газет, його навіть
беруть за члена конкурсного жюрі на найкращий проле­
тарський твір!
Я можу з документами в руках показати, що на одному
з творів селянського письменника, який виводив життя ко­
лективу у бувшому монастирі і показував негативність по­
ведінки монахів, що там тимчасово залишались — До­
рошкевич написав: «Не може цього бути. Це не монах, а
якийсь Рокомболь. Друкувати не варто. На третій сторінці
багато русизмів». І все. І майте собі — рецензія відіграла
свою ролю і корисний для селянства твір залишився не
надрукованим.
Поруч з тим літературна продукція людей з ім’ям, не
дивлячись на її очевидну нікчемність, друкується без ре­
цензій, а потім тисячами примірників гниє на полицях
книжкових крамниць. А чому так?… Бачите — твір має
високу художню вартість. В ньому складні речі: душа,
серце, психологія, садизм, знанізм. А трактор, комуна —
такі грубі, елементарні речі! Що вони дадуть високороз-
винутому інтелектові?
Візьмемо коротенький приклад: чи читали ви поему (а
може й не поему) — Миколи Хвильового, пролетарського
письменника, — під короткою назвою — «Я»?… Коли чи­
тали, скажіть мені, невже виведені Хвильовим дегенерати
революцію робили?… Невже селянин або робітник повірить
Хвильовому, що у революціонерів (дійсних) щохвилини
кололось «я»… Невже творці революції «ставали на грані
віків і викликали Марію, втілений прообраз матері»?… Ні.
Тричі — ні. Яку ж вартість має цей твір?… Хто його
читатиме?… Читатимуть його міщани, деґенерати, для яких
революція була прикладом найгострішого душевного са­
дизму. Нащо ж його друковано?… Художню, бачите, вар­
тість має. Вдалою, бачите, рукою написано. Оригінально
написано — так, як це було в дійсності.
Я ще маю зазначити, що пролетарська творчість —
елементарна, проста, але здорова й корисна — нашим
критикам не до серця. Я можу, коли б це було потрібно,
279 доказати, як один із літераторів і критиків не прийняв до
друку твір молодого письменника й лише тому, що там
сільського куркуля виведено, по його розумінню, дуже не­
гативно й без психологічного розбору куркулячої душі,
цебто, чому немає в творові почувань куркуля, коли він
поїдом їв бідноту?… А я не знаю, — скажіть, що почуває
в той час куркуль?… І в той же час цей самий критик
містить у товстому журналові, майже на аркушеві, нікому
не потрібну, нікчемну з усіх боків дрібницю про — «кислу
капусту».
Розмір статті не дає мені змоги постаратись і навести
низку прикладів з іменами й назвами й з опором на всякі
документи. Я скажу, що критики у нас пролетарської не­
має, немає дійсних критиків. Є — старі діди, жевжики-
бігунці, закохані в себе олімпійці, поринувші з головою в
словотворчість, досягаючу розмірів садизму: писати для
«красного слова» до «грані минулих віків».
Тому посилаю свій голос до молодих — пролетарських
письменників, аби вони підтримали таку мою думку:
1. Не кожний, хто пише поеми «Я», «кисло-капустянські
республіки» — є критик пролетарської творчости.
2. Рецензії корифеїв і олімпійців повинно кудись касу­
вати і, в разі їх нікчемности, не надавати їм значення і не
припиняти зросту молодих літераторів.
3. Необхідно утворити при редакціях журналів і газет
контрольні секції з людей ідеодогічно витриманих, цілком
розуміючих вимоги щодо пролетарської творчости, які
контролювали б рецензії штампованих письменників і до
яких можна було б апелювати молоді від літератури.
4. Треба рецензію — критику творів зробити одною з
частин загальної суспільної роботи, відібравши монополію
на критику від «духоборів»-олімпійців.
5. Я гадаю, що лише цим шляхом молода літературна
сила відбіжить гонорної, задиркуватої і часто й густо
безглуздої критики. А коли так, то й розвиток літератури
невпинно зростатиме.
Гр. Яковенко
«Культура і побут», ч. 17. Харків, 1925, ЗО квітня.