Тов. Хвильовий, захопившись лайкою, пересягнув доз­
волені рамки дискусії і весь зміст своєї статті присвятив не
відповіді по суті, а нападам на мене й на тих товаришів,
які жодного відношення до порушених питань не мали.
«Давно наболевшей душе» — треба було знайти кватирку.
Моєю статтею скористувався т. Хвильовий для цього. На
мене — «мальчишку и щенка» — напав він, витриманий
пролетарський письменник.
Я вважаю себе людиною організованою, лайки не лю­
блю, клонюсь перед здоровою без жодних викрутасів дум­
кою і завше відвертий для впливу розумних переконань.
Навіть переконання т. Хвильового в такому разі мали б
для мене велику ціну.
Роблю великі зусилля й з хаосу статті т. Хвильового
виволікаю основні його думки:
1. Про мистецтво взагалі (посилки на Шпенґлера, «Бо­
жественна комедія» й головним чином — «Сіне іра ет
студіо».
2. Про критиків (Европа й Зеров чи Биковець?).
3. «Спекулянт», «графоман», «провокатор», «просвітя­
нин», «свистун», «невдачник», «вор», — терміни, якими, на
думку т. Хвильового, він обґрунтував свої докази до наве­
дених питань.
Може і в мені криється здатність до словесних вибриків,
але я їх не вживу. Я почну з пропавших істин. Ніяк я не
Думаю переконати т. Хвильового, зрісшого до Шпенґлера
й відомої історії Таціта. Я лише хочу розглянути свої
попередні думки, показати їх правдивість. Коли помилюсь,
т. Хвильовий за допомогою Шпенґлера (можна й до Воль-
281 тера, Ле-Бона, Бойє заглянути) — направить мене. За це
буду лиш дякувати йому й не назову «спекулянтом накра­
деного краму».
Одні (в тому числі й Хвильовий, коли він не на фука
послався на Шпенґлера) — стверджують, що поняття про
мистецтво є вічним, непорушним для всякої доби, для всіх
народів. Воно ніби не залежить від тих чи інших причин, а
з’являється виробом завжди сталої емоції. Воно вільне.
Мірка, кажуть вони, з якою можна підійти до оцінки
твору, починаючи од Адама, не може бути звуженою або
поширеною. Вона, подібно вічному метрові з алюмінію,
що хорониться в Паризькій академії, повинна підтриму­
ватись раз встановленим градусом повітря, в противному
разі повітря вплине на мірку й вона загубить свою точ­
ність. А коли так, то душевний шабльон «високих істот»
щезне, а одшукати нові шляхи зі старою сліпою душею —
з’атрудно. Цієї сліпоти лякаються багато. Боїться загубити
складні окуляри душі й т. Хвильовий. На його думку, він
залишить їх при собі в разі, коли для підтримки своїх
доказів уживе сотні разів «енко», «енки».
Отже, цей самий «енко» каже — кому виключно Шпен-
ґлер з Бахом і Моцартом, а кому й вони й Остап Вишня й
Богуславський з «Червоними маршалами». Я тримаюся
всіх. Я тримаюсь також тієї молоді з задрипанок, з Кобе-
ляк, яка «наводнила зараз великі міста», бо не будь цієї
молоді, можливо, що й т. Хвильовий і т. Яковенко крутили
б і по сей час волам хвости, а не вдавались би в обгово­
рення «високих» матерій. При одному ж Моцарті з Бахом,
запевно, т. Хвильовий і не чув би цих імен, а вже в мис­
тецтві, певно, розумів би менше ніж зараз. Віялись би Бах
з Моцартом у найвищих сферах, а т. Хвильовий чистив би
гній у панській стайні.
«Сатана в бочці» з «гопаківсько-шароваристої ультра­
червоної просвіти» — не розуміє такої логіки. У нього
така логіка: хто являється переможцем, за тим і право
будувати життя й ті загальні його елементи, без яких воно
не буде повним. Мистецтво творить для пролетаріяту не
Шпенґлер, а сам пролетаріят. Я називаю художником того
«міщанина», «обивателя», який в рівні з ходом кляси-пере-
282
можця зумів, користуючись старим мистецтвом як скар­
бом, дати суспільству твір корисний скорішому його роз­
виткові. Погляд виключно-шпенґлерівського Хвильового
на вартість твору в цьому разі ролі не може відігравати.
І от як оцей самий «сатанинський міщанин», схожий на
сім смертних гріхів, який «хмарою посунув на город» і
завісою спав на ясні очі т. Хвильового, до якого навіть
Тичина «посилав свої нерви» — (і кому це потрібне?) —
трактує шляхи розвитку пролетарського мистецтва.
1. Мистецтво було й буде клясовим. Кляса-перемо-
жець, користуючись старим мистецтвом як гноєм, висмокче
з нього потрібні йому соки й утворить пролетарське мис­
тецтво.
2. В поняття клясового мистецтва ввійдуть всі ті еле­
менти, з якими кляса вступала в боротьбу, а тому воно й
не може бути подібним мистецтву поваленої кляси. Май­
бутнє мистецтво не може бути «созерцательним», «абс­
трактним», воно буде витікати з надр самого життя. Бо в
противному разі краса, подібно буржуазній, захворіє на
подвійність і загубить сталість своїх прагнень.
3. Посилаючись на думку т. Леніна: «Пролетарська
культура не вискочила невідомо звідки, вона не видумана
людьми, що називають себе фахівцями в пролетарській
культурі. Це все — чистісінька нісенітниця. Пролетарська
культура повинна стати закономірним розвитком тих за­
пасів знання, що його людство виробило під тиском капі­
талістичного суспільства, поміщицького суспільства, чи­
новницького суспільства».
Ми стверджуємо існування пролетарської культури, збу­
дованої лише на прикладах минулого.
4. Тому пролетарський письменник — людина, яка ви­
варилась у казані революції, яка твердо уявляє історичне
завдання кляси, — не може виховувати себе виключно на
старій буржуазній культурі. Зміст, який покладено в старе
мистецтво, повинен служити для нього прикладом проти­
лежности. На з’ясуванні суті протилежности повинен він
себе удосконалювати. Лише формами старого мистецтва
пролетарський творець до свого повного зросту може ко­
ристуватись.
283 5. Пролетарський письменник утворить «Божественну
комедію», але зі своїм клясовим змістом. Його Данте-
Петро й Беатріче-Ганна не гостюватимуть у пеклі, не ви­
татимуть в ефемерах небуття. Звичайні життьові умовини,
витікаючи з інтересів кляси — оздоблюватимуть «боже­
ственність» їх подій.
7. Комплекс рефлексологічних відбивачів пролетарсько­
го письменника повинен іти шляхом спостережень явищ
сьогоднішнього дня, фіксувати їх у художній формі з на­
данням їм змісту, який цілком відповідав би виховуючим
завданням кляси.
8. Пролетарський письменник, використавши старі фор­
ми, старі приклади, утворить свої «ливи й переливи ду­
шевні», — красиві, привабливі навкруги машин, тракторів.
Душа письменника при цьому не буде марити в минулих
віках, а розкошуватиме в насолодах свого часу.
II
Приступаючи до другої частини своєї статті, яка го­
ловним чином, а не питання про мистецтво, викликала з
боку т. Хвильового силу образливої лайки, безпідставної
ганьби, обвинувачень — я стверджую:
1. Старі літератори, виховані на шпенґлерівських по­
няттях (кажу шпенґлерівських, хоч знаю, що Шпенґлер
виявив себе після світової війни) про мистецтво, не можуть
бути безкорисними критиками літературної творчости ни­
зового письменника. їхнє складне, звикле до абстракції «я»
— ніколи не задовольниться грубими, земними речами, і,
мимо їх волі, в приведених мною «Нечаївській комуні» або
«Біля тракторів» вони підшукуватимуть потрібні їм склад­
ності, не приймаючи на увагу, що суті нового письменника
противна та складність. Вони не приймуть до уваги й
того, що сучасний письменник лише намагається зафіксу­
вати шляхи розвитку нового життя, яке за короткі роки не
встигло набути сталих форм. За спиною молодого пись­
менника сім-вісім років, а за старими літераторами довгі
роки мирної праці над удосконаленням своїх знань. Але
що може використати молодий письменник з цих знань?…
284
Знання історії літератури, знання художньої закономір­
носте — замало молодому письменникові. Йому потрібні
вказівки, яким способом можливо використати ці знання,
щоб за їх допомогою охопити зміст нового життя й надати
йому потрібних художніх форм? Подій героїв «Нечаївської
комуни», суті комуни, життя навколо тракторів — не від­
чувають старі літератори. Вони знають, що життя біля
тракторів — це не одне й те ж, що, наприклад, робота
скотом біля поміщицької машини. Є, вони знають, якась
друга установка, а яка саме — щоб знати, треба відчути.
Треба од поміщицької молотарки повернутись до гро­
мадського трактора.
Живих порад старі (не тільки в розумінні віку, але й по
переконанню старі) літератори не дадуть молодому пись­
менникові.
Я їх уявляю собі вершниками без коней. Коні кудись
поділись, а вони залишились пішими. Без коней же не
знайти їм шляху.
До речі запитання: коли їм нічого писати про творчість
молодих письменників, то чому ж вони самі не творять?…
Відповідь вище, — коні поділись, шляхи загублені. Сором
же дехто має й не кожний наважиться викликати з «мину­
лих віків образи Марій».
2. І Зеров, і Биковець, і Просвіта — в тому році, коли
пролетарське мистецтво під ідеологічним керівництвом лю­
дей, яких суть відрізняється від Зерова, зуміє використати
їх, як угноєння критимуть в собі. В противному разі від
них брати пролетаріятові немає чого.
3. Пролетарські письменники, набувши собі певні літе­
ратурні імена, по більшій часті люди-розкаряки. Однією
ногою вони стоять на ґрунті сьогоднішнього дня, а другу
занесли кудись у мариво минулих віків (Дивись поему
Хвильового «Я»). Стояти у них між ногами затрудно. Вони
настільки об’єктивні, що можуть говорити разом з двома
мирами, притягуючи їх один до одного. Молодий пись­
менник (хай віком і не молодий, не в цьому ж річ?), не
розуміє такої подвійности. Йому кровне сполучення ста­
рого з новим незрозуміле. Зрозумілі порівняння, користу­
вання формою, а не змістом. Письменник же розкаряка
285 якось умудряється виволікти за чуба з того миру гнилу
дивовижу, одягти її в багряницю сучасности й з червоною
фарбою на губах пустити у світ здобувати собі ім’я.
Натпінкертонівщина, мопассанівщина, Бова-королевичі
на книжковому ринкові, як коштовна сировина, й добре
розходяться. На допомогу вимогам ринку поспішає твір
письменника-розкаряки. Оживає стара халтура з новою
пльомбою.
Конче: старі літератори (не лише віком) і нові пись­
менники з високооб’єктивними інтелектами, далекими від
завдань часу, повинні мати при пролетарській літературі
місце референтів, технічних радників, яких треба вико­
ристовувати, головним чином, для оволодіння формою, а
не змістом. Зміст — життя, а життя пролетаріят сам тво­
рить, і не може його не відчувати. Таким чином, ідеоло­
гічними суддями вони бути не можуть. Ця справа їх не
торкається.
III
Третя частина буде самою короткою. В ній я хочу
сказати:
1. Лінія організації селянських письменників Плуг, ви­
триманість її керівників забезпечує будь-кого від ухилів у
бік «просвітянства». Я, член Плугу, колишній батрак, що
навчився грамоти на 18-му році од віку, не розумію «про­
світянства». Революція мене не навчала розуміти проле­
тарське виховання під «просвітянством».
2. Не було такого випадку, щоб я лазив у портфель т.
Хвильового й тайком користувався його секретами. Опо­
відання моє — «Хворі на землю», над яким без сорому так
глузує т. Хвильовий, після конкурсу самим звичайним чи­
ном, по моїй вимозі, трапило до моїх рук. Я мав передати
його на кончу рецензію одному з редакторів «Ч.ш.». При
оповіданні мались рецензії. Не прочитати я їх не міг. Не
надаючи справі рецензування творів характеру конспірації,
а лічучи це діло громадським, я й використав, де мені
потрібно було, зміст цих, як тепер з’являється, конспіра­
тивних рецензій.
286
Тов. Хвильовий не додержується послідовности. Він не
відречеться від того, що в числі 5-ох оповідань, що заслу­
говували уваги конкурсу — було й моє. При чому рецензія
його на мій твір далеко не була такою прикрою, як тепер.
3. «Графоман», «спекулянт», «невдачник» — на протязі
семи місяців з часу, коли він узяв до рук пензля, дав
суспільству — 2 повісті й до десятка оповідань. Одну з
повістей вміщено в журналі «Ч.ш.», одним з редакторів
якого є т. Хвильовий. Вартість цих творів уже опреділю-
ється тим, що вони живими вийшли з-під тисків вимог т.
Хвильового й побачили світ.
4. «Провокатор», «свистун», «хворий на голову» — від­
ношу до талановитости т. Хвильового щодо лайливої тер­
мінології.
Конче: від усього, що в запалі «колоття» властивого
«Я» наговорив т. Хвильовий у своїй анекдотичній статті,
коли в ньому живе почуття товариської етики, витрима­
носте, коли він може ставитись безкорисно до людини хоч
би й зачепившої його гонор, він має зректись.
Коли цього не буде — мені, цитуючи слова Леніна:
«Спілка молоді й вся молодь, що хоче перейти до ко­
мунізму, повинна вчитись комунізму».
— Нічому було вчитись у т. Хвильового.
«Енко», не маючи тавра комунізму, скаже словами того
ж Леніна:
«Коли я знаю, що я знаю мало, дійду до того, щоб
більше знати, але коли людина казатиме, що вона — ко­
муніст та що їй і знати нічого не треба сталого, то нічого
схожого з комуністом з нього не вийде», і
5/У 1925 р. Гр. Яковенко
«Культура і побут», ч. 19. Харків, 1925, 25 травня.