Отже, професійний критерій при поділі літературних
сил не годиться. Професійне об’єднання письменників треба
робити — воно допоможе захищати їхні професійні інте­
реси, що для цих «вільних художників» (цей старий термін
наші податкові інспектори ще не забули) буде потрібно й
корисно. Але професійним об’єднанням не вичерпати спра­
ви. Адже професійне об’єднання вже давно мають мистці
інших галузей мистецтва, але тим не задовольняються і
мають, крім того, свої мистецько-громадянські колективи,
течії, групи, школи, гуртки, майстерні тощо.
Вертаю до повище зачепленої справи — відсутности в
нас професійної літературної освіти, що значно по­
легшило б нашу проблему організації літературних сил.
Це буде колись за тему особливої статті. Покищо нага­
дую, що проект «інституту живого слова» ще року 1921,
здається, склав тов. Коряк, але й досі лежить десь у
відомствених архівах. Додам також, що іноді опоненти
згадують не хвальний досвід інституту Брюсова,2 мовляв,
бачите — не вдається. Не знаю, чому саме прогорів інсти­
тут Брюсова, але з одної невдалої спроби не можна ро­
бити загальних висновків. А теоретично справа стоїть
1 Із збірника А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років укр. літератури»,
т. II, вид. 1, стор. 170-176.
2
Мова йде про Вищий Літературно-Художній Інститут (ВЛХІ), зас­
нований В. Брюсовим 1921 року в Москві, який за кілька років, через
брак належних умов і педагогічних кадрів, припинив своє існування.
300
так: раз є люди з певним хистом і з бажанням учитися,
раз є потреба цим людям набути технічного знання і є
люди, що такого знання набули і можуть передавати його
іншим — можливий, значить і учбовий заклад у цій галузі.
Адже не говоримо ми, що непотрібні й нічого не дають
наші літературні студії й лябораторії. Зробіть їх постій­
ними й систематичними — і ви матимете профшколу або
й що вище від неї.
Тоді б і голова письменницька не боліла на клопіт: ах,
оця студійська маса мені перешкоджає! Мали б спеціаль­
ний кадр письменників-педагогів, як маємо кадр педагогів-
художників, музик, співаків, артистів тощо, що присвятили
себе цій діяльності.
Ну, а де ж система організації літературних сил? Га­
даю, що після всього тут сказаного, вона ясна.
Має бути спілка (чи спілки, бо повної єдности тепер,
очевидно, досягти важко) пролетарських письменників, що
поволі мають у себе всотувати спролетаризовані елементи
з письменників селянських і так званих попутників. Має
бути також спілка поруч селянських письменників або,
вірніше, пролетарсько-селянських (бо селянської ідеології
розводити нам нічого, а, значить, і об’єднувати за такою
ознакою). Ролю й тактику її вище зазначено — то дирек­
тива компартії. Мають бути й різні групи й групи по­
путників, що повніше чи менше приймають (чи й зовсім не
приймають) гасло диктатури пролетаріяту, до яких ми по­
винні ставитися по-різному, залежно від їхніх клясових
устремлінь:
«Відкидаючи антипролетарські й антиреволюційні
елементи (тепер зовсім незначні), борючися з новоутво­
реною ідеологією нової буржуазії серед частини попут­
ників із „зміновіховського” табору і терпляче ставлячись
до проміжних ідеологічних форм, терпляче намагаючись
позбутися цих неминуче численних форм у процесі все
далі ближчого товариського співробітництва з культур­
ними силами комунізму» (Резолюція ЦК РКП, § 10).
Кожна з таких спілок чи груп є літературно-громадсь-
301 ка організація й клясова, бойова, що захищає інтереси
свого громадського колективу своєю зброєю — мистец­
твом. Пролетарська серед них бореться за свою гегемонію.
Пролетарсько-селянська їй допомагає, як робітземліс і ком­
незами допомагають індустріяльному пролетаріятові на се­
лі (див. статут Плугу). Водночас по всій лінії йде учоба —
гострять зброю, відточують леза.
Про попутників… Про попутників я вже сказав і мушу
додати тільки одно: частенько Плугові накидали й наки­
дають «напостовство», розуміючи під цим вороже ставлен­
ня до попутників, політику нещадного й безоглядного зни­
щення, «биття дубиною». Розгорніть офіціяльний орган
Плугу «Плужанин», найдіть там хоч єдину статтю, що про
це нагадувала б. Навпаки, скільки разів у різних висловах
повторюється ленінська провідна думка про органічний
розвиток пролетарської культури з буржуазної. І не дивно!
Ми знаємо, що основний гріх «напостовців», що їм інкри­
мінувалося в літдискусії, був недооцінка ролі селянства в
революції. Як може Плуг, організація революційно-селянсь­
ка в своїй масі, недооцінювати селянство? Природніше було
б грішити в противний бік, але покищо цього ніхто не
завважав, хіба той же М. Хвильовий із своїм наклепом
про «ідеологію столипінських хуторів» — це вже читачі
матимуть щастя побачити в збірці «Проти течії», що ваш
покірний слуга за кілька день випустив на ринок (так, по-
хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати,
може, і не потонеш…).
Ось і всі мої загальні думки, бо й цих «підвалів» замало,
щоб розвинути думку проти всього, що досі за мене тут
було написано. Я їх не конкретизую. Я гадаю, що читачам
і без того ясно, що я хочу бачити у ВАПЛІТЕ (коли схочу)
сильну й чисту пролетарську організацію, що упертою пра­
цею добивалась би собі ідеологічної гегемонії, будучи зна­
ряддям нашої комуністичної партії на літературному фрон­
ті. Ясно й те, що я бачу неминуче злиття Плугу, решток
Гарту, Жовтня і т.д. в двоєдину пролетарсько-селянську
масову асоціяцію чи бльок; це залежатиме від того, оскіль­
ки незначні будуть ідеологічні розходження, і, маючи на
увазі, що Плуг, як все таки селянська в своїх низах орга-
302
нізація, має існувати як автономна одиниця в цьому бльоці.
Ясно й те, що зв’язок з низовими літгуртками — робіт­
ничими, селянськими й мішаними, шкільними й червоно-
армійськими — я ставлю в неодмінний обов’язок кожної
літературно-громадської організації і що форми й методи
цього зв’язку повинні ми зміняти відповідно до того,
оскільки швидко піде в нас розвиток літературної проф-
освіти, і ще раніше я не згадував, але це й без згадок
кожному ясно — політосвіти.
Ясно, нарешті, і те, що гуртки культурної самоосвіти,
що їх М. Яловий і М. Хвильовий уперто пропонують не
змішувати з письменницькими організаціями, я й не змі­
шую і, аж ніяк не зменшуючи їхньої ролі, і так само, як і
автор цього проекту, маючи змогу підкріпити його силою
різних доказів, знаю, що існують і існуватимуть вони при
клюбах, сельбудах і школах, ліквідуючи неписьменність,
вивчаючи господарство, політику, природознавство, робля­
чи «установку на справжній трактор». Знаю, що, коли б
шановні академики звернулися б до Головполітосвіти,
управління сельбудів і культвідділу профспілок, там їм ска­
зали б, що такі гуртки культурної самоосвіти вже є, що
для них видається спеціяльний журнал «Самоосвіта», який
їм, академикам, варт було б почитати й не морочити го­
лову собі й людям, бажаючи з Плугу й Гарту таких гурт­
ків наробити й корисні для партії й радвлади організації
знищити.
От і вся система організації літературних сил, якщо не
згадувати про робселькорію, як резерв письменницьких
організацій. Але то вже справа давно вияснена й тільки
академики не люблять про неї згадувати.
Наприкінці ще раз про славнозвісну «кризу». Конста­
туючи певні ідеологічні ухили в деяких товаришів (що
зовсім не означає кризи творчости, бо можна багато й
гарно творити й збочивши з вірного шляху), я аж ніяк не
гадаю вигоїти їх організаційними заходами (хоч «посилка
на Донбас» і практикується в партії в таких випадках).
Не тому, звичайно, в нас не гаразд із творчістю, що
організація погана, не тому, що «голові хвіст перешкоджає»
або ще щось подібне. Причини тут глибші, серйозніші і
303 про них доведеться писати ще не один раз… Криються
вони в загублених перспективах революційного руху та
революційного будівництва. Мистець, що загубив ці пер­
спективи, або сліпо фотографуватиме дійсність без ніяких
висновків, без певної «моралі», або борсатиметься «в неві­
домих обріях».
Мене запитають: так у чому ж ви добачаєте оту причину
всіх причин — ідеологічну кризу? Відповім: поперше, вона
має теж свої основи, що криються в соціяльній приналеж­
ності й соціяльному оточенні інших письменників. За рід­
кими винятками це інтелігенти, що прийшли до пролета-
ріяту різними шляхами і в різній степені. Прийшли, але
здебільшого не дійшли, не зв’язалися міцно орга­
нізаційними нитями, щоденним життям і, як бачили ми з
щиросердного признання Г. Коцюби, відірвались, сидячи в
своїх канцеляріях, від робітничого життя. З другого бо­
ку, на них натискають рештки старої й парості нової («ра­
дянської») буржуазії, що НЕП їй дозволив підвести голову,
а українізація — заговорити досить голосно й вимогливо.
Як же уникнути ідеологічних ухилів? Вони майже неминучі.
Викривати ці ухили досить важко. Раз — тому, що
приховані вони в художній творчості, справі «тонкій», тен­
дітній, завуальованій образами, де автора твору тяжко
вишукати за дієвими особами (мовляв, «так у житті бу­
ває»). Два — тому, що коли ці автори й починають висту­
пати в критичній полеміці, рецензіях, маніфестах і т.д., і
тут стикаємося з такою неусталеністю й нерозробленістю
в марксистській теорії мистецтва, як це ми намагалися
показати прикладами в першій частині своєї статті, що й
тоді «бика за рога», як це хоче М. Хвильовий, не завжди
піймати доводиться (моя особиста думка — ми довго плу­
татимемось у цих не так уже й потрібних, зрештою, «фор­
мулах», аж доки рефлексологія допоможе, і до знайомства
з нею кличу теоретиків мистецтва, а також письменницькі
лябораторії й студії й окремих творців, що хочуть підвести
науковий ґрунт під свої знання).
На цих справах, очевидно, доведеться спинитися ще не
раз, а покищо, щоб не розтягати й без того безсоромно
довгу статтю, дам лише приклад для пояснення мого
304
погляду на сучасні ідеологічні ухили, що стали за причину
організаційного розбрату.
Беру для аналогії з літдискусією 1925 року дискусію,
що протягом цього ж року пережила компартія. Що було
в
основі цієї останньої дискусії? Загублені революційні
перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на
Заході, переляк перед куркулем у нас, недооцінка ролі се­
реднього селянства, зневіра в творчі сили пролетаріяту —
все це підкріплювалось претенсією на монопольне право
тлумачення Леніна і за висновок мало своєрідні організа­
ційні пропозиції.3
Виходило все це з ленінградської організації, організації,
що завдяки свойому територіяльному становищу одірвана
від селянських районів, не почуває їхнього тиску на себе,
не зв’язана, як прикладом, московський, харківський, київ­
ський робітник, з приміським селянством родинними зв’яз­
ками, «отхожими» промислами тощо. Відси (одна тільки,
звичайно, з багатьох причин) ота засуджена від XIV з’їзду
компартії позиція, відси загублені перспективи дальшого
революційного будівництва, борсання в організаційних
плянах.
Аналогічне явище спостерігаємо і в нашій українській
літдискусії. По черзі й паралельно до сказаного вище
ставка на азіятський ренесанс у той час, коли революційний
рух східніх народів є лише частка загального, а відрод­
ження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і
саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми
чекати на новий підйом культури, культури вже проле­
тарської тим часом, як селянський Схід ще довгі десяти­
ліття нидітиме в азіятчині. Надання напівграмотній Укра­
їні, де ми ще з плянами ліквідації тієї неграмотности по­
раємося, месіяністської ролі — все це молодечий запал, а
не реальні, продумані перспективи. ?
Далі і переляк перед Европою, і «європейками» (термін
3
Відсилаємо т.т., що цікавляться цією справою, до нового — другого
— збірника Академії Мистецтв «Искусство», Ленінград, 1926. Зауважуємо
також, що з 1 книжки 1926 року найкращий критичний журнал у Союзі
«Печать и революция» розпочав спеціяльний розділ дискусійний у справах
теорії мистецтва (авторська примітка).
305 позичаю в К. Буревія), розмови про «столипінські хутори»
уперте замовчування необхідности існування спілки селян­
ських письменників, бажання створити «гуртки культурної
самоосвіти» замість літературно-громадських організацій,
ходження манівцями коло проблеми втягання в літературу
робітничого молодняка — все це з монополізованим пра­
вом на тлумачення Плеханова і із своєрідними організа­
ційними висновками.
Цією аналогією я не хочу сказати, що гріхи ленінград­
ської опозиції є гріхи й «академиків». Це — паралель,
порівняння, оте саме, що «кульгає».
Але воно, сподіваюся, допоможе мені вияснити ще одне,
вже останнє питання: чому позиція Плугу проти колишньої
позиції Гарту й теперішньої ВАПЛІТЕ збирала майже зав­
жди більшість голосів і вважали її люди компетентні за
витриманішу, яснішу й вірнішу, не зважаючи на те, що
Плуг — організація пролетарсько-селянська, а ті іменують­
ся пролетарськими? Чому саме в цих пролетарських орга­
нізаціях більші організаційні кризи, метушня, несталість, а
Плуг «міцно стоїть на своїх ногах»?
Відповідь, на мою думку, можна дати таку: сталість, не
нервовість, твердість організаційна бува тоді, коли ясна
мета, ясні перспективи, хоч би найближчі. Тоді й спокійна
творча праця. Тоді й дружний колектив. Все це, звичайно,
тоді, коли його збудовано на твердому соціяльно-еконо-
мічному ґрунті, на тривкій громадській базі, — ось це в
Плузі є, а в пролетарських організаціях українських нема
(головним чином саме через те, що вони українські, а
культурна робота серед робітництва українською мовою
щойно розпочинається).
Тим часом завжди треба пам’ятати за те ленінське
кільце, що, за нього вхопившись, можна витягти весь лан­
цюг. Коли письменник знає те кільце, він розрізняє пози­
тивні й неґативні явища побуту, бачить відповідність і
невідповідність їх до революційних перспектив, тямить,
що радити і що не радити читачам, — одне слово, не
пливе в житті, а стає активним чинником його, не шукає
тем, розгубившись у фактах, а свідомо намічає їх собі,
підбираючи для них факти (про це дивись ст. Гр. Яку-
бовського в N0. 1 «Печать и революция» за 1926 рік).
306
На плужанському терені праці, на селі, це кільце ясніше,
н
іж у місті. Це кооперація в усіх її найрізнорідніших фор­
мах. Вона є основна тепер «тема» життя селянського, вона
стає поволі й основною темою сільської літератури, ви­
тісняючи теми збройної громадянської війни. Гасло бо­
ротьби за новий побут, де на першому місці стоїть коопе­
рування, гасло просте й ясне, в усій своїй складності й
трудності переведення в життя. Тому й ідеологічних ухилів
у плужан, як революційно-селянських письменників, спо­
стерігається менше: найближчі перспективи революцій­
ного будівництва для них ясніші й безсумнівніші. Інша річ,
звичайно, коли б поспитати їх про перспективи дальші або
про те, що виходить за межі сільських тем. Там, безпе­
речно, вони наплутали б більше.
Пролетарському письменникові гірше: велетенське місто
постає пе^ред ним з усією складністю своїх соціяльно-еко-
номічних процесів, з лябіринтом переплутаних побутових
явищ, із скрученим у клубок ланцюгом людських взаємин,
серед яких важко винайти рятівниче ленінське кільце. По­
руч кооперації постає величезна проблема соціялістичної
державної промисловости, боротьба з розвиненими й склад­
ними формами НЕПу і т.д. І не диво, що часто-густо
пролетарський письменник блукає в цих питаннях, не знає,
на яку ступити, з чого почати й до чого довести, губить
революційні перспективи.
Все це, звичайно, можна доказати на творчості хоч би
того ж тов. Хвильового. Він у своїх новелях різко, нещадно
бичує міщанство в нашому побуті, дає низку яскравих
негативних постатей, а натомість… натомість туманно про­
рокує про «невідомі обрії загірної комуни». І все це нер­
вово, поквапливо, з тими «ливами-переливами душевними»,
що з них він глузував, відповідаючи Гр. Яковенкові, пи­
шучи свого «Першого листа до молодої молоді».
Я не зрікаюся того, що колись (у «Червоному шляху»
N0. 1 за 1923 рік) писав про Хвильового-новеліста (ст. «По
бур’янах революції»), як це М. Хвильовий зробив із своєю
оцінкою В. Поліщука. Я й тепер згодний полемізувати з
тими, хто доказуватиме, що «Хвильовий лишився перед
лицем неоспіваного пролетаріяту» (В. Коряк, збірничок «6
ЗО? і 6», хоч після останніх його творів міг би багато дечого
додати до тодішньої своєї аналізи, а саме: я вважаю, що
твори з елементами сатири (а такі є твори М. Хвильового)
є двогостра зброя. Читачеві-революціонерові вони, пока­
зуючи болячки сучасного життя, розпалюють бажання за­
гоїти їх, читачеві — контрреволюціонерові — роз’ятрити.
Недурно деякі новелі М. Хвильового залюбки передруко­
вують у білій пресі (Донцов тощо) з приміткою: «Бачите,
як цей комуніст своє радянське суспільство паплюжить!»
Згадую це тут, наприкінці статті, тому що нашу літдис-
кусію біла преса вже підхопила і, звичайно, тлумачить
по-свойому: бач, мовляв, комуністи один одному в морду
плюють. Гаразд! Скоро наша візьме! Висновки з цього
ясні.
Згадую й тому, що саме оцінка, що дав Гр. Яковенко
влітку минулого року оповіданню «Я» М. Хвильового,
спричинилася сазш’ом Ьеііі, що роздратував письменницьку
братію і… аж досі. А коли ж кінець сварці?
Резюмую. Проблему організації літературних сил на
Україні не розв’язати, доки не розв’язані будуть ідеологічні
суперечки. Ідеологічні суперечки у різній оцінці револю­
ційних перспектив. Ці перспективи відшукати — треба
звертатися до компартії й укріпляти свій зв’язок з проле­
тарськими масами, звідти брати свіжі загартовані елемен­
ти. Поруч пролетарської на Україні має існувати допо­
міжна пролетарсько-селянська організація письменників. З
«попутниками» треба поводитись обережно і поволі втягати
їх у революційне будівництво. Гуртки культурної самоосві­
ти є інститут, незалежний від письменницьких організацій,
що з ними змішувати не доводиться. Натомість навколо
літорганізацій мають концентруватися літгуртки початку-
ючої молоді. І «верхи», і «низи» літературні головну увагу
мають звернути на свою кваліфікацію, дбати про проф-
освіту, дбати про своє матеріяльне забезпечення організо­
ваним професійним шляхом. Справа організації марксист­
ської критики ще й досі не врегульована, її настирливо
вимагає життя. Марксистські кола повинні зацікавитися
нерозробленою досі теорією мистецтва і, озброївшись да­
ними сучасної науки, зокрема рефлексології, усталити цю
справу. Чергова також справа — профлітосвіта.
308
Ось у коротких рисах те, що я називаю «проблемою
організації літературних сил». Знаю, що «академічности» в
цій статті ані на шеляг, знаю, що дискусійні моменти, хоч
як я намагався їх уникнути, шкодили спокійному викладові,
але — ґесі Чио<1 роїиі (зобив, що міг) — сказав би поет чи
вчений, а я скажу: може, і в такому вигляді ця стаття
допоможе комусь розібратися в наших дискусійних справах
і уяснити собі думку тих, на голову котрих уже був і ще
має бути висипаний цілий… букет… памфлетів.
С. Пилипенко
«Культура і побут», додат. до «Вістей ВУЦВК», ч. 9,