Так, існування літературних організацій ще не є фактор
створення літератури. Організації потрібні для захисту про­
фесійних інтересів, але на це є вже професійний місцком
письменників. Організація потрібна для виховання своїх
членів, але всі, хто належить до літорганізації, одночасно і
в першу чергу належать і до клясових організацій проле-
таріяту (партія, комсомол, профспілки); там їх виховують,
і вони активно діють, як громадські одиниці на певних
засадах тих організацій. Тоді останнє — літорганізація
потрібна, щоб виховувати технічно, підвищувати кваліфі­
кацію своїх членів, але й тут їй не везе за диктатури
пролетаріяту. Радянська влада «конкурує» і організує мис­
тецькі вузи, технікуми, студії й курси. Що ж робити? Ли­
шається одне — «доводити» одна одній (Гарт і Плуг), у
кого більше кваліфікованих сил, у кого більше пролетар­
ських елементів, у кого більше партійців і комсомольців,
доводити, що «вони вже не такі й кваліфіковані письмен­
ники», клястись Леніним, божитись Марксом і Енгельсом
і, головне, із серйозним видом, що вони «за» пролетарську
літературу! Хто вам повірить? Повірить, може, тільки той,
хто наївно думає, що письменника виховав Плуг чи по­
мерлий Гарт, або той, хто вірить на слово. Але про таких
є прекрасне місце в Леніна — знайдіть, прочитайте!
Письменників, що є тепер, виховали: партія, комсомол,
професійні спілки, радянська влада, вузи, і хто стверджує
противне, той підміняє літературною організацією наші
клясові організації, той свідомо чи несвідомо недооцінює
1
Уривок із статті Григорія Епіка «Як же бути?». Див. А. Лейтес і М.
Яшек — «Десять років української літератури», т. II, стор. 224-225.
324
ролю аванґарду пролетаріяту — комуністичної партії, як
діюшрго начала.
Знову знайдуться демагоги, що скажуть: хіба партія
займається вихованням літераторів? Нехай ті прощупають
свою літературну «самобитність» і чесно собі признаються
(можна мовчки)! Ми стверджуємо, що, крім «козиряння»
партійним складом організацій та натяків, що «мов у вас
не дуже вже й пролетарі», іншої виховної роботи ні орга­
нізація Гарт, ні організація Плуг не вели. І тому перша
розпалася зовсім, а з другої пішли, хто найменше був
зв’язаний із традиціями Плугу і зумів своєчасно орієнту­
ватися, щоб зректися почесного звання члена ЦК (вийшло
п’ять членів ЦК). Вони швидше за інших розпізнали всю
шкідливість, безцільність, безпринциповість і ухили в
«глибоких» міркуваннях «теоретиків» (згадайте організацію
літературного плужанського дитячого садка Молот, до
якого належав і я).
По гарячій дискусій з М. Хвильовим про потребу «взя­
тися за ум» і з розвалом Гарту Плуг береться до гасла:
учоба! Цьогорічний з’їзд також пройде під цим гаслом.
Але, крім розговорчиків, чим може довести Плуг літера­
турному молоднякові серйозність цього гасла? Плуже,
дайош факти! Факти дайте! — так має заявити літератур­
ний молодняк — 99% плужанського складу (тому й гово­
римо багато про Плуг). І тоді частина керівників, хто
бачить себе в кривому дзеркалі, гукне: «Ми даємо факти, у
нас є головне — у нас є журнал». Зачувши таку відповідь,
друга повинна сумно похитати головою й відповісти:
«Журнал то є, але в журналі порожньо». Ой, як порожньо
в журналі!
«Літпрактика! Теорія! Поради! Вказівки!» (це в реклямі).
Але це тільки бико-американська охахлятизована рекляма!
Сумна літпрактика, нудно до тошноти від порад, сумнівний
ленінізм у мистецтві у викладі Мих. Марусика. Гарячкові,
необгрунтовані й часом беззмістовні, що зовсім не пасують
До постаті «папаші», теорії С. Пилипенка і для школярів
школи першого концентру «літературні портрети» з бла­
гого початку Володимира Сосюри. Така наша тяжка доля!
На чому ж учитися, у кого вчитися? Немає в кого вчитися
зш в Плузі, бо Плуг є культурницька організація, це не голе
твердження, а висновок, що є сума всього його чотири­
річного існування й практики. Плугові, як мистецькій орга­
нізації, не доведеться святкувати свого п’ятирічного ювілею
(а жаль т. Пилипенка, що стільки своєї енергії тратить).
Про ВАПЛІТЕ не пишу; щоб не обвинувачували мене у
пристрасті до цієї єдиної письменницької організації на
Україні, що об’єднала кваліфікованих письменників. Тому
саме ми, частина молодняку літературного, пішли до неї.
А куди ж молоді, коли літорганізація не вивчить на
письменника? Ми заявляємо: коли серйозно ставиться до
питання про тих, хто замінить, «заткне за пояс» усі орга­
нізації разом (як творчі чинники) і всіх письменників сьо­
годні, ми повинні зазначити: вихід є один. Треба створити
літературний молодняцькии журнал! Це є основа, головна
вимога сьогодні, бо тільки через його дійдуть до вищих
щаблів мистецьких ті, чию творчість визнають за побідну
клясу-переможницю, як її мистецтво! Зберегти молодняцькі
сили, що є тепер, допомогти в їхній учобі, відкрити шляхи
прийдешнім — це є єдина постановка питання про літе­
ратурний молодняк. Інших не дано!
Г. Епік
«Культура і побут», додаток до «Вістей ВУЦВК», ч. 14, 1926