Жанри літературної роботи. Одним із
найвидатніших письменників пролетарської сучасности є
Микола Хвильовий (нар. 1893 р.), що здобув
собі за кілька років виразне поетичне обличчя, глибоко
відмінне від інших творців нашої молодої поезії. Почавши
містити свої поетичні твори лише в 1921 р. (у «Шляхах
мистецтва», у збірникові «Жовтень», 1921 р.), Хвильовий
одразу ж випускає першу, невеличку збірочку поезій «Мо­
лодість», поруч з цим друкує поему «Електричний вік»
(1921), а згодом появляється й друга збірка «Досвітні сим­
фонії» (1922). Деякі поезії Хвильового містилися, крім жур­
налів, ще й в альманахах «Штабель» (1922) і «Арена» (1922).
Одночасно з цією інтенсивною поетичною роботою Хви­
льовий починає пробувати сили в художній прозі, за ко­
роткий час випускаючи збірку оповіданнів «Сині етюди»
(1922). Ця збірка придбала авторові славу першорядного
письменника, і останніми часами Хвильовий з лірики пе­
реходить на художнє оповідання, а то й на більшу повість
і роман. Поетичні збірки тепер для самого автора — не­
давня історія.
Ліричні поезії в збірках «М о л о-
д і с т ь» і «Досвітні симфонії». Хвильовий
одразу ж визначився серед поетів сучасности, але ж його
творчість еволюціонувала, а еволюціонуючи — вдоскона­
лювалася, набирала художньо-образної сили. Оцей зріст у
Хвильовому поетичної моці — найхарактерніша ознака йо­
го, як поета.
У першій збірці переважають мотиви описово-побутові
(«Скляр», «Швець працює», «Молотки», «Біля коксової пе-
1
Уривки з підручника: Олександер Дорошкевич «Історія української
літератури», видання друге. Харків, «Книгоспілка», 1926, стор. 304-327
чі»), лише в невеличкій мірі зафарблені лірично-емоційним
тоном. Автор виявляє поезію робітничої праці, здебільша
навіть праці не машинової, не індустріяльної, а кустарно-
індивідуальної, ремісничої: у цьому ще відчувається тісний
зв’язок поета з селянським оточенням, з працею селянсь­
кого кустаря. Це деякий зовнішній вплив російських про­
летарських письменників першої доби революції, коли пое­
зія, що зве себе пролетарською, обмежувалася шабльоно-
вим оспівуванням заводів, труб, машин та інших, суто
зовнішніх атрибутів робітничого побуту. Помічається
вплив формальних шкіл російської поезії, особливо іма­
жиністів з їхнім плеканням штучного образу («І я в лани,
городи встромив забуття ні ж»; «Я говірку
свою кострубату заплітаю в русявий кужіль»).
Далеко самостійнішим виступає Хвильовий у другій
збірці. Хвильовий лірик набирає тільки тут певних, чітких
форм. Поезії збірки додержано в дусі імпресіоністичної
манери («Досвітні симфонії») з її калейдоскопічним пере­
бігом раптових вражіннів, з її змисловним світопочуттям,
з лаконізмом, виповненим одбірною художністю. І хоч
автор зазначає свою органічну спорідненість з заводом, з
«вугіллям» і робітничою блюзою, але ж на всій збірці ми
чуємо подих степового ліризму («Від вас, степи, я…») і
степової романтики:
Люблю у полі, на могилі
стояти в вечорах
і прислухатись і молитись
тому, що там жевріє ледве,
коли далеко на селі
перекликаються собаки
(«Смуток»)
Для Хвильового зовсім не органічний є індустріялізм
промислового міста, і врешті йому найкраще вдається му­
зичний ліризм сільської природи («За обрієм зима…») чи
взагалі побутової статики. Ця риса Хвильового поезії поз­
бавляє її потрібного динамізму, революційної нервовости
й рвучкости.
#Р* Хвильовий уміє знайти свіжий образ, рельєфний при
всій своїй багатофарбності (напр., «…куделить павутиння в
зеленій ятці і на корчах…»), уміє дати словам витончене
інструментування, уміє вразити читача оригінальним асо­
нансом. Цим усім поет безперечно шукає нової словесної
форми для світовідчування пролетаря, що, працюючи в
місті, все ж таки весь ще виповнений романтикою селянсь­
кого, степового життя.
Ця свіжа словесна форма з охотою користується но-
воскомбінованими словами, що тим самим підносяться в
своїй уразливій образності; але цю ознаку футуристичної
поезії Хвильовий неохоче поширює на метрику, і йому
більше ведеться на клясичних розмірах, аніж на УЄГ8 ІіЬге’і.
Поеми. Власне, поеми Хвильового («В електричний
вік», «Поема моєї сестри») аж ніяк не можна відмежовувати
від його лірики: це та ж лірика, хіба тільки композиційно
складніша. Таким же романтиком виступає поет у своїй
першій індустріяльній поемі, де мріє про «авіо-часи», «елек­
трики блискучі очі», де поет «веде корабель машинізації»
«по асфальтах прийдешнього». Суто ліричне передчуття
великого перетворення «степів Залізняка і Ґонти» в «нову
Америку» панує над сюжетними стовбурами поеми, міс­
цями наближаючи її до публіцистичного патосу. Емоційно
загострена свіжість художніх образів, хоч не без впливу
імажиністської фразеології (як ось штучно-вульґарне: «в
сміх підмішували кал», напр.), спроби ширшої словотвор­
чосте («карнавальте», «огадючте»), нарешті, безперечні до­
сягнення в поетиці вільного метру й асонансового риму­
вання, — все це робить поему «В електричний вік» інтерес­
ним зразком поезії часів своєрідної пролетарської роман­
тики.
Висновки. Отже Хвильовий — поет, лірик пере­
важно, патетичний романтик світовідчуванням, він не встиг
знайти свого образу, свого ритму для виявлення ще нез-
формованого урбанізму міського пролетаря. Свідомість
цього, мабуть, і примусила поета перейти на інший пое­
тичний жанр.
Перейшовши на художню прозу, Хвильовий дав у своїй
збірці «Сині етюди» та пізніших оповіданнях (як «Заулок»,
392
^Пудель», «Санаторійна зона», «Лілюлі», «Я», «Силюети»,
потім об’єднаних збіркою «Осінь» 1924) високоталановиті
зразки, з мистецьким охопленням радянської дійсности,
радянського побуту. Серед сучасних наших молодших бе­
летристів ми Хвильового, не вагаючися, можемо назвати
найвидатнішим. Широкий розмах його творчости, що ба­
зується на художній синтезі нового оточення, раз-у-раз
виступає поруч з упертим, глибоко зворушливим і талано­
витим шуканням нової словесної форми, нових стилістич­
но-композиційних можливостей. Ось чому Хви­
льовий у своїй прозі видається нам
правдивим реформатором, може на­
віть — революціонером, що сміливо
рве, хай і за іншими поетичними зраз­
ками, традиції й утерті довершення
української літератури.
Сюжети й побутове тло. Тільки в Хви­
льового ми бачимо багатенне побутове тло нового радян­
ського життя, в нових стилістичних тонах подане. При
тому письменник тільки зрідка, тільки епізодично торка­
ється настроїв нового радянського села, освітлюючи пере­
важно процес революціонізування села, підлягання його
організованим революційним силам в кривавій громадян­
ській боротьбі («Солонський Яр», бліденьке «В очереті») чи
інтуїтивному передчутті соціяльної правди («Життя»). Раз
збуджене село, воно здібне вже на героїчну акцію, і Хви­
льовий малює нам ці захоплюючі зразки революційної
романтики, чи то селянської анархічної романтики («Ле­
генда»), чи то свідомої саможертви шарів, що лише в ре­
волюції, отут, нашвидку усвідомили себе («Бараки, що за
містом»).
Але головний центр мистецької уваги Хвильового все
ж таки не в тому: він подає нам те нове
Революційне оточення, що поглиблює
здобутки соціяльної революції, що
йде на її чолі. У Хвильового це оточення висту­
пає не масовим рухом, з масовою боротьбою, а окремими
постатями, окремими бунтарськими, інколи навіть мало-
організованими і малодисциплінованими індивідуальностя-
393 ми. Мета Хвильового боротьби через те ж саме часто
полягає в змаганні з традиціями, з «всефедеративним мі­
щанством», з тим обивательським болотом, яке революцію
розуміє лише в зміні начальства і тому замість царських
портретів запобігливо вішає портрети Леніна й Троцького
(«Заулок»). У цій боротьбі з «всефедеративним міщанством»
деякі перемагають грузьку традицію силою свого інтелекту
й ентузіязму (як «Кіт у чоботях» — у найкращому опові­
данні із збірки «Сині етюди») або в наслідок глибокого й
болючого вагання (Сайгор з опов. «Пудель»). Але в бага­
тьох оповіданнях Хвильового елегійно констатується цей
моральлний спад навіть серед передових, ідейніших борців
за ідеали пролетаріяту («Колонії, вілли», «Чумаківська ко­
муна», «Редактор Карк»), а герої виступають з своєю са­
мотністю, розчаруванням, безідейністю, що так нагадує
врешті міщанські типи Коцюбинського й Винниченка: «сто­
їть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем
підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою,
з своїм незадоволенням», з своїми «тихими затишками мі­
щанського добробуту». І цей процес «зміщанення» активних
шарів пролетаріяту помітніше виступає в останніх творах
Хвильового («Заулок», «Силюети», «Лілюлі»).
Щодо самої сюжетної схеми, то вона нам інколи зда­
ється шабльоновою, формально перенесеною в новий по­
бут, органічно непристосованою: такий шабльоновий сю­
жет оповідання «Юрко», або стилізована з усних переказів
«Леґенда», навіть прекрасний «Солонський Яр», де чуються
відгуки старої народницько-селянської схеми. І великий
індивідуаліст-«попутник», редактор Карк тільки поглиблює
постать якогонебудь товариша Кирила («В дорозі» Коцю­
бинського) або героїв Винниченкової «Рівноваги». Здається
це тому, що Хвильовий не пливе з побу­
том, як Косинка, а раз-у-раз рефор­
мує побут, підганяє його під той чи
інший сюжет, інколи теоретично у-
явлений, інколи абстрагований, де­
дуктивно поданий.
Освітлення. В освітленні цієї основної сюжетної
проблеми Хвильовий неухильно виступає таким же ідеа-
394
дістом, як і в своїй віршованій поезії. Хай це буде інша,
революційна романтика, хай це буде те, про що говорить
один з персонажів Хвильового: «Я теж романтик. Але ро­
мантика така: я закоханий в комуну» (опов.
«Синій листопад»). Та воно так єсть: письменник закоханий
в комуну, в революцію, він любить свою соціялістичну
більшовицьку Україну, і на цьому базується його роман­
тика світовідчування. З цієї основної стихії
Хвильового як письменника, виплива­
ють інші риси. Герої Хвильового,
при всій своїй реальності, інколи навіть цинічності, нечіткі
в своїх психічно-побутових контурах, вони в основі
символічні, рішуче позбавлені кайданів деталізова­
ного натуралізму.
І друге. Етюди Хвильового густо офар­
блені ліризмом, елегійно-задумливим і рефлек­
сивним ліризмом, який інколи перетворює «етюд» у типову
«поезію в прозі» (як «Дорога», «Ластівка», або чудова лі­
рична мініятюра «На глухім шляху», з її емоційним пов­
тором: «Ох, ви, сосни мої, азіятський край!»). Хіба не
безмежним ліризмом, і то ліризмом романтика, бринить
цей рефрен оповідання «Редактор Карк», з цим характер­
ним приспівом «ах»: «Ах, зелені мої сни за далеким неви­
мовним. Ах, моя молодість — на фабричних посьолках
тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях,
на степах запорізьких безмежних»?
І третє. Хвильовий розуміє соціяльну
революцію як безупинний процес, що
його зародки ми спостерігаємо ще в минулому, ще в «на­
родних бунтах, селянських повстаннях, Хмельниччині, Пав-
люку, Трясилі». Навіть в його уявленні місто, яке «забуло
слобожанське народження», «забуло слобожанські полки»,
навіть місто «ховає сьогодні в своїх заулках криваві ле­
генди на сотні віків», чудові легенди революції. Ось чому
такою натуральною, такою органічною освітлюється ре­
волюція у Хвильового. Тільки окремі шкурники бурчать:
«Ну от: була у панів — робила. Тепер у комунії — і знову
Роби» («Чумаківська комуна»). Все ж інше говорить за
завершення довгого історичного шляху, і автор свідчить:
195 «А все таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! твоєю
кров’ю ми окропили % пройденої нами путі до соціялізму».
Але, мабуть, тому революція здається поверховою, що
вглиб народної психіки не сягнула, і навіть мешканці ра­
дянських комун, колоній, віл, загонів дійової армії в нові
форми побуту вносять старий, теоретично відкинутий, але
психологічно неперейдений зміст.
Композиція. Найбільше в конструкції, найбільше
в композиційній техніці своїх ранніх оповідань сміливо
рве Хвильовий традиції й довершення української літера­
тури. «Я вихожу на новий шлях, і мені радісно». «Я не
хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому», — так
каже автор і рішуче відмежовується від «гітарних героїв
гітарних поем з їхньою традиційно-повільною будовою
оповідання». «А зав’язки — розв’язки так від мене і не
дочекаєтесь. Бо зав’язка — жовтень, а розв’язка — со-
няшний вік, і до нього йдемо». Основні ознаки композиції
у Хвильового такі. Хвильовий у новелю вносить свою вну­
трішню лябораторну роботу, ту «психологію творчости»,
ту асоціятивну нитку авторового мислення, що звичайно
перед читачеві очі не виступає. Для того вкраплюються в
деяких оповіданнях особливі розділи з такими заявами:
«Справа посувається до розв’язки…»; або: «Я думаю про
кінець етюда…». Автор цим прийомом композиції часто
кокетує, навіть зловживає, вносячи в текст «уривки із що­
денника», коментарії тощо.
Друге: автор так будує новелю, що дія її динамічно
скаче з епізода на епізод, рвучи логічну нитку в сюжеті
(«Кіт у чоботях») або дає тільки вступ до справжньої,
головної дії («Життя»). Частина творчої, синтетичної ро­
боти свідомо перекладається автором на читача, що його
розуміє, що так само відчуває. «І читач творець, не тільки
я, не тільки ми — письменники. Я шукаю і ви шукайте»,
— так пропонує Хвильовий. Так, кінець редактора Карка,
логічний і конче потрібний кінець, читач може тільки уя­
вити, добудувати, а автор дає тільки натяк («сів біля столу,
в котрім був бравнінґ»).
Останнє: автор ніколи не залишає читача спокійним, спо­
глядальним (принаймні, в своїх найкращих етюдах). Він
396
накидає читачеві свою думку, вривається в його процес
мислення, примушує його йти за своїми творчими прим­
хами. Інколи трапляється це типове «обрамлення» новелі,
т
о серйозно-трагічне ( як у «Редактора Карка»), то сати­
ричне (початок «Свині»). Ці особливості композиції у Хви­
льового безперечно запозичені в сучасних російських беле­
тристів, і в першу чергу в Б. Пільняка. У збірці «Сині
етюди» вони загострюють у читача його сприймальну сфе­
ру, вони свіжі й творчо корисні. Але в оповіданні «Лілюлі»
ці композиційні новелі вже затемнюють розвиток дії й
місцями набувають характеру якоїсь художньої шаради,
надто вже штучної.
Стиль. Хвильовий найглибше й найінтимніше в
своїх етюдах відчуває слово в його музичному, образовому
й змисловому змісті. Його героям Латвія нагадує «латат­
тя», Верді — «Ала верди», Юрко — «гори Юри», Гапка —
«гаптувати», а «губтрамот» утворює настрій і викликає низ­
ку асоціяцій. Інколи ця словесна музичність навіть пере­
творюється на самоціль, на формалістичні експерименти,
як ось тут: «І тоді дзвональна звена веснальної дзвими
блакитнить на душальній душі поета» («Лілюлі»). Це від­
чуття слова позначається на емоційно свіжих і зворушли­
вих порівняннях, на пейзажних малюнках, що позбавля­
ються колишнього споріднення з дійовими особами в ім­
пресіоністичній новелі й складають тепер лише мистецьке
«обрамлення» жанрової сцени («Між дерев ходив місяць і
крапав срібне масло в гущавину…»).
Путь Хвильового. Хвильовий виявив яркий,
блискучий хист новеліста. Руйнуючи шабльонові форми
старої «просвітянської» літератури, тільки Хвильовий уже
дає українську революційну новелю, гідну ширшого й пос­
тійного інтересу. Але Хвильовий не шабльонізує своєї пое­
тичної методи. Пильно стежачи за світовою літературою,
він і своїй творчості надає все інших форм. Саме тепер
(1926 р.) Хвильовий на рішучому повороті: від дрібної
новелі він переходить до більшої повісти і роману, від
штучно збудованого і фрагментарного твору — до фабуль-
ности, до стилістичної простоти, до реалізму. Блискучий
зразок цього нового етапу в творчості Хвильового — по-
397 чаток роману «Іраїда»; всебічно ж оцінити цей новий і
надто цікавий для нашої белетристики етап ми зможемо
тільки тоді, як побачать світ уже написані повісті Хвильо­
вого.
Олександер Дорошкевич