Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх
партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істо­
тою, що творити самі, або помагати комусь творити нове
життя, можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі,
як те життя має виглядати, люди які до глибини душі
зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад
усякі інтереси. Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї
потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих
приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією ні
взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є
лише одна ціль — використовування кожної ситуації лише
для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і
міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше
навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впо­
перек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом,
зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи
добре, чи шкодять чужим, чи своїм.
А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути пре­
красною його батьківщина, його голуба Савоя, в якому б
вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несмі­
ливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони
навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось,
крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді коли
боротьба буде скінчена.
Тому Хвильовий не міг не захопитися Жовтневою ре­
волюцією, тоді, коли «гриміла повінь», і йшла духмяна
романтика, коли в лісах і борах бачив він, «як блукали
середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі лю­
дей змінилися.
1
Передрук із книги «.Прапори духа. Життя і творчість Олени
Телігш. На чужині, 1947, стор. 97-100.
472
Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив,
що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він
відчув, що це був лише вихор, який крутнув усе і знов
поставив найгірші речі на своє старе Місце, але натомість
не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь
старий бруд і живою водою скропив би всі душі.
Хвильовий, як і його Мар’яна в «Заулку» побачив, що
змінилася лише покришка, а зміст лишивсь незмінний. Десь
змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на
червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами
опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за
неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж
самі дами, що колись із сльозами зворушення вішали на
свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж
зворушенням прибивали тепер коло Леніна — Зінов’єва,
кажучи в своє оправдання: «Що ж, він хоч і жид, але
хороший»…
Він побачив, як визначні діячі і діячки — комуни, на
збори, для людей вбирали бідний, пролетарський одяг і
оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в дорогі
шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише
про те, де і що видрати для себе.
Так, революція відгула вже десь у бур’янах і почався
черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести, ні
Мар’яна, ні сам Хвильовий.
І ось тоді, мабуть, під час довгих безсонних ночей, під
час безконечного самітного ходження по кімнатах, прий­
шов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання,
що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не
соціяльної, а національної революції. Він рішив, що лише
національна гордість і відокремішність, може дати людям
його нації повне життя, дати відвагу до змагання з кон­
кретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїс­
тичних інтересів та поширити їх обрії. Тоді ж з великою
послідовністю почав він іти новим, наміченим собою не­
безпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару
в чоло… Але він рішив рятувати похилу душу свого народу
і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро висту­
пав він проти всіх Гартів, Плугів і інших літературних
473 осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за
всяку ціну старалися обнизити рівень української культури,
творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у
вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу
на взірець безсмертного «Сатани в бочці».
Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак ци­
вільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміли­
восте осягнув він у своїй останній повісті — «Вальдшнепи»,
де висміяв дерев’яність «Кавалерів Червоного Прапора» і
устами героїні Аґлаї, одверто виголосив ідею національної
романтики.
Цієї сміливости вже рішуче забагато для його москов­
ських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно
могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився
піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів
життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори,
щоправда зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було
б чути його голос, який складав би привітання для со-
няшного Сталіна. А головне — він би жив, жив…
Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг ли­
шатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив
його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше — волів
вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як прав­
дивий великий мистець — він не помилився. Вистрілом у
свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією
кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську
покірність, яку розстрілював за життя словами.
Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом
однодумцям Хвильового, під час пізнішої, ще більшої на-
гінки оскаженілого ворога.
Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вер­
тається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах
нашої молоді.
Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших воро­
гів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикла­
дом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до
смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб
воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту
своїх великих героїв.
Олена Теліга