Мав розмову з Шумським. Розмова була довга, про­
довжувалась понад дві години. Ви знаєте, що він не вдо­
волений станом на Україні. Мотиви його невдоволення
можна звести до двох основних пунктів.
1. Він вважає, що українізація проходить туго, на укра­
їнізацію дивляться, як на повинність, яку виконують нео­
хоче, виконують з великим зволіканням. Він уважає, що
зріст української культури й української інтелігенції іде
швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього
руху, він може піти мимо нас. Він уважає, що на чолі
цього руху мусять стати такі люди, які вірять у справу
української культури, які знають і хочуть знати цю куль­
туру, які підтримують і можуть підтримувати наростаючий
рух за українську культуру. Він особливо невдоволений
поведінкою партійної і профспілкової верхівки на Україні,
яка гальмує, на його думку, українізацію. Він думає, що
один із основних гріхів партійно-профспілкової верхівки
полягає в тому, що вона не залучає до керівництва партій­
ною і профспілковою роботою комуністів, безпосередньо
пов’язаних з українською культурою. Він думає, що укра­
їнізацію треба провести перш за все в лавах партії і серед
пролетаріяту.
2. Він думає, що для виправлення цих недоліків необ­
хідно перш за все змінити склад партійної і радянської
верхівки під кутом зору українізації, що тільки за таких
умов можна буде створити перелом у кадрах наших ро­
бітників на Україні в бік українізації. Він пропонує вису­
нути на пост Голови Раднаркому Гринька, на пост Політ-
секретаря ЦК КП(б)У — Чубаря, поліпшити склад Секре-
485 таріяту й Політбюра і т.д. Він думає, що без таких або
подібних змін йому, Шумському, неможливо буде працю­
вати на Україні. Він говорить, що коли ЦК наполягає, він
готовий вернутися на Україну навіть коли будуть залишені
без змін нинішні умови праці, але він переконаний, що з
цього нічого не вийде. Він особливо невдоволений роботою
Кагановича. Він уважає, що Кагановичеві вдалося поста­
вити організаційно-партійну роботу, він думає, що перевага
організаційних методів у роботі тов. Кагановича внемож-
ливлює нормальну працю. Він запевняє, що наслідки ор­
ганізаційного натиску в роботі тов. Кагановича, наслідки
методу відтиснення вищих радянських установ і керівників
цих установ — виявляться в найближчому майбутньому,
при чому він не ручається, що ці наслідки не виявляться у
формі серйозного конфлікту.
Моя думка з приводу цього. . ,• .
1. В заявах Шумського в пункті першому є деякі вірні
думки. Вірно, що широкий рух за українську культуру і
українську суспільність почався і росте на Україні. Вірно,
що віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не
можна ні в якому випадку. Вірно, що ціла низка комуністів
на Україні не розуміє змісту й значення цього руху і тому
не вживає заходів, щоб оволодіти ним. Вірно, що треба
створити перелом у кадрах наших партійних і радянських
робітників, які все ще просякнені духом іронії і скепти­
цизму в питанні про українську культуру і українську сус­
пільність. Вірно, що треба пильно добирати і створювати
кадри людей, здатних оволодіти новим рухом на Україні.
Все це вірно. Але Шумський допускає при цьому, при­
наймні, дві серйозні помилки.
Поперше. Він змішує українізацію наших партійних і
інших апаратів з українізацією пролетаріяту. Можна і тре­
ба українізувати, дотримуючи при цьому певний темп, на­
ші партійний, державний і інші апарати, які обслуговують
населення. Але не можна українізувати зверху пролетаріят.
Не можна змусити російські робітничі маси відмовитися
від російської мови і російської культури і визнати своєю
мовою українську. Це суперечить принципові вільного роз­
витку національностей. Це була б не національна свобода,
486
а
своєрідна форма національного гніту. Безперечно, що
склад українського пролетаріяту буде змінюватися в міру
промислового розвитку України, в міру припливу в про­
мисловість із околишніх сіл українських робітників. Без­
перечно, що склад українського пролетаріяту буде украї­
нізуватися, так само, як склад пролетаріяту, скажемо, в
Латвії й Угорщині, який мав один час німецький характер,
став потім латишизуватися і мадяризуватися. Але це про­
цес довгий, стихійний, природний. Намагатися замінити
цей стихійний процес примусовою українізацією пролета­
ріяту зверху — значить проводити утопічну і шкідливу
політику, здатну викликати в неукраїнських прошарках
пролетаріяту на Україні антиукраїнський шовінізм. Мені
здається, що Шумський неправильно розуміє українізацію
і не вважає на цю останню небезпеку.
Подруге. Цілком правильно підкреслюючи позитивний
характер нового руху на Україні за українську культуру і
суспільність, Шумський не бачить, проте, тіневих сторін
цього руху. Шумський не бачить, що в умовах слабости
корінних комуністичних кадрів на Україні цей рух, очолю­
ваний переважно некомуністичною інтеліґенцією, може на­
брати місцями характеру боротьби за відчуженість укра­
їнської культури і української суспільности від культури і
суспільности загальнорадянської, характеру боротьби про­
ти «Москви» взагалі, проти росіян взагалі, проти російської
культури та її найвищого досягнення — ленінізму. Я не
буду доводити, що така небезпека стає все більше й більше
реальною на Україні. Я хотів би тільки сказати, що від
таких дефектів не є вільні навіть деякі українські кому­
ністи. Я маю на увазі такий, усім відомий факт, як статтю
відомого комуніста Хвильового в українській пресі. Вимога
Хвильового «негайної дерусифікації пролетаріяту» на Укра­
їні, його думка про те, що «від російської літератури, від її
стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати»,
його заява про те, що «ідеї пролетаріяту нам відомі і без
московського мистецтва», його захоплення якоюсь месія-
ністичною ролею української «молодої» інтелігенції, його
смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від
політики, — все це й багато іншого в устах українського
487 комуніста звучить тепер (не може не звучати) більше ніж
дивно. У той час, як західньоевропейські пролетарські
кляси та їхні комуністичні партії повні симпатії до «Мос­
кви», до цієї цитаделі міжнародного революційного руху
та ленінізму, в той час, коли західньоевропейський про-
летаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває
над Москвою, український комуніст Хвильовий не має ні­
чого сказати на користь «Москви», як тільки закликати
українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви.
І це називається інтернаціоналізмом! Що сказати про ін­
ших українських інтеліґентів некомуністичного табору,
якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити,
але й писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового?
Шумський не розуміє, що оволодіти новим рухом на Укра­
їні за українську культуру можна лише борючись з край­
ностями Хвильового в лавах комуністів. Шумський не ро­
зуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна
перетворити відроджувану українську культуру і українську
суспільність в культуру і суспільність радянську.
2. Шумський вірно стверджує, що керівна верхівка на
Україні (партійна та інша) мусить стати українською. Але
він помиляється в темпі. А це тепер головне. Він забуває,
що чисто українських марксистських кадрів не вистачає
покищо для цього діла. Він забуває, що такі кадри не
можна створити штучно. Він забуває, що такі кадри мо­
жуть вирости лише в ході роботи, що для цього потрібен
час… Що означає висунути тепер Гринька на пост Голови
Раднаркому? Як можуть оцінити цю справу партія в цілому
і партійні кадри зокрема? Чи не зрозуміють це так, що ми
тримаємо курс на зниження питомої ваги Раднаркому? Бо
ж не можна приховати від партії, що партійний і револю­
ційний стаж Гринька набагато нижчий партійного і рево­
люційного стажу Чубаря. Чи можемо ми тепер, в тепе­
рішню добу пожвавлення Рад і піднесення питомої ваги
радянських органів, піти на такий крок? Чи не краще буде,
в інтересах справи, і в інтересах Гринька, відмовитися
покищо від подібних плянів? Я за те, щоб склад Секре-
таріяту й Політбюра ЦК КП(б)У, а також радянську вер­
хівку посилити українськими елементами. Але не можна
488
виявляти справу так, що в керівних органах партії і Рад
немає нібито українців. А Скрипник і Затонський, Чубар і
Петровський, Гринько і Шумський, хіба вони не українці?
Помилка Шумського полягає в тому, що, маючи правильну
перспективу, він не рахується з темпом. А темп тепер
головне.
26. 4. 1926 р.
З ком. привітом — И. Сталін
И. Сталий «Сочинения», т. 8. Москва, 1948, стор. 14