Щодо ренесансу Хвильового, то це не ренесанс, а зне­
вір’я, він ні в що і ні чому не вірить, не вірить Хвильовий і
в те, що ми будуємо соціялізм. Сам себе і других одурити
хоче криком.
Треба сказати, що в творах Хвильового є дуже запашні
місця. Так він говорить: «Комінтерн одне, а Сухарівка
зовсім інше…» (читає). Далі він каже, що в російській літе­
ратурі нема нічого путнього. Чи є путнє чи нема, можна
погодитись чи ні, але далі він каже: «Буття визначає сві­
домість»…, (читає), а далі: «таким чином ми підходим до
московських задрипанок…» «Москва є центр всесоюзного
міщанства».
Цитати, тт., дуже запашні. Але, товариші, коли тут
обурюватись, то я хотів попередити, — обурюватись мож­
на і треба, але як: якщо кричати — рятуйте православні,
наших руських б’ють, то це було б що хочете, тільки не
ленінізм. Це було б русотяпство. Треба бути дуже обереж­
ним, щоб не впасти в русотяпство, щоб не сказати оце
саме рятуйте православні. Коли ми ображаємося за Мос­
кву, то не як за Росію, а як за центр світової революції, як
за цитаделю тої революції. От через що. Справа не в Росії,
а в революційності Москви. Ось у чому справа. Тому то
ми і ображаємося, коли комуністи можуть говорити такі
речі, тим більш, що це ж брехня. Через що ж він це
говорить? Тут не тільки націоналізм, я хочу це підкрес­
лити, хоч це і має суто націоналістичний, кажучи просто,
жовто-блакитний вигляд, але це визначає не тільки націо­
налізм. Хвильовий, такі вже у його очі, в кожному о б і й-
1
Уривки із доповіді В. Затонського на червневому пленумі ЦК
КП(б)У 1926 р. Збірник «Будівництво Радянської України». Випуск І,
Харків, ДВУ, стор. 22-245. с т ю бачить лише нужник та помийницю. В Москві духа
Ілліча, що всю Москву красить, не примітив Хвильовий, а
ось Сухарівку або Ільїнку побачив.
Чому він проти Москви? Тому лише, що українець,
тому проти Москви. Не в тому річ. Він у всьому бачить
тільки одну сторону, і то задню. Після НЕПу розгубився,
заплутався Хвильовий, це ж скрізь видко в його творах.
Він не бачить того, що ми можемо шляхом НЕПу ж
перемогти капітал, що ми можемо соціялістичним шляхом
дійти до виконання тих завдань в галузі культури, які
стоять перед нами. От через що він говорить: «Національне
відродження робить чудеса. Нація прискореним темпом
приходить до відродження». В другому місці він каже:
«Україна доти буде пляццармом для контрреволюції, доки
не перейде того природного стану, який Західня Европа
пройшла в часи оформлення національних держав. Наше
завдання полягає…» і далі — «цебто то, що проробила
Італія в 48 році, звільнившись від австрійського утиску,
коли стала незалежною державою». Він цього ніби хоче, а
може сам і не хоче, та другого нічого не бачить. Він каже,
що соціяльні процеси, що їх викликано НЕПом логічно
ведуть до конфлікту двох культур, а раз ідемо чисто капі­
талістичним шляхом, то, цілком зрозуміло, треба вибирати
краще. Так він говорить в другому місці, — між куркулем
і міською буржуазією треба вибирати краще. Це він гово­
рить в «Думках проти течії». Він несвідомо, я певний, що
він не хоче цього, але йде разом із буржуазією. От через
що орієнтується на Европу, правда, з оговоркою. Він каже,
що навіть його друзі не розуміють, чого він хоче. Коли
говорить про Европу, то має на увазі не тільки голу тех­
ніку, голої техніки замало, є дещо серйозніше останньої.
Він розуміє Европу, як психологічну категорію, але яку
Европу — буржуазну, пролетарську, чи яку? А все одно
яку — кокетує він з діялектичною.
Він бачить, що в цьому він сходиться з буржуазією,
навіть, з фашистами, бо це не важко помітити. Отже, сто-
ючи по той бік кордону, фашист Донцов, придивляючись
до творчости, до мистецтва Хвильового, він прямо каже,
Хвильовий до «нас» іде, він розчарувався в радянському
516
будівництві і шукає собі ґрунту в національному почутті, в
національному відродженні. Він дивиться на Хвильового
гадючими очима — оцей самий Донцов — і говорить:
«годі, голубчику, крути не крути, а будеш з нами». Я
певний, що Хвильовий не хоче цього. Він крутиться, щоб
не піти до Донцова, він не хоче цього. Я не маю жодного
підозріння, що Хвильовий і ті, що за ним ідуть, що вони
хочуть іти за Донцовим, але Донцов тягне, приваблює
його, і він крутиться й крутить. Він каже — Зерова ми
мусимо використовувати не тільки по лінії техніки, але й у
напрямку психологічному. Що таке Зеров? «Зерови — це
та частина молодої української ітеліґенції, яка в силу тих
чи інших причин щільно зв’язала себе з долею старої Гене­
рації». Ви розумієте — старої Генерації. Далі, він в іншому
місці говорить: «Але технічно і навіть психологічно —
вони нам потрібні» (стор. 61). Ось через що прийшов він
до такого трагічного висновку, що йому приходиться спи­
ратись психологічно на Зерова.
Ленін заповідав нам, щоб ми вчилися в Европи, але
Ленін ніколи не вчив нас вивчати й позичати психологію в
буржуазії, а Хвильовий нас тому вчить, тому що він не
вірить в пролетаріят, тому, що він не зв’язаний з проле-
таріятом, — ось в цьому його нещастя. Товариші, ми за
те, щоб вивчати техніку Европи, але й ми за те, щоби
брати психологію Жовтневої революції, пролетарської Мос­
кви, а не Европи буржуазної, капіталістичної, а вони нав’я­
зують нам не тільки техніку, але й психологію буржуазної
Европи. Чого ж вони так аж до Европи заїхали? Я не
повірив доти, поки не прочитав статтю Донцова. Я думав,
ну, що там, вороги на нас вішають собак, бреше Донцов.
Але, ось як їх розцінюють в нашій критичній літературі:
«…Фальш у них од того, що вони сильні індивіду­
альні натури, котрим важко асимілюватися з сірою ма­
сою пролетаріяту» (Тиверець Б., Спад ліризму. «Червоний
шлях» ч. 1-2, 1924 р.).
Так, отже, кланяйтесь і дякуйте, «сіра маса пролета­
ріяту». Це написано в «Червоному шляху» про цих самих
й* наших щирих європейців, написано в тоні співчуття до
бідних хлопців, що їм важко асимілюватися з сірою масою
пролетаріяту. Я не можу обвинувачувати редакторів, які
мабуть не читали цієї статті, як не читали й інших статтей,
що там написані, але й сам Хвильовий не заперечує, що
він із пролетаріятом не зможе зв’язатися. Він каже в од­
ному місці так: «почуття колективізму не маю». Оскільки
Хвильовий не може з’єднатися з колективом, не має віри в
пролетаріят, він і мусить шукати опори в інтелігенції, тому
він шукає в націоналізмові костурів для своєї романтики,
для своєї творчости. Він не може шукати опори в тому,
що робить пролетаріят, бож для нього «пройшла сіра осінь
по всіх заулках республіки» і через це, як цілковитий і
жалюгідний ліквідатор, він не хоче цього та йде просто до
Донцова. Я не буду наводити цілої низки випадків, ще
більш цікавих, бо не ставлю собі завдання перетворювати
свою доповідь у літературну дискусію. Це не література, а
це політика, глибока політика, бо ми не повинні, ми не
можемо припустити того, щоб гадюка Донцівська проковт­
нула Хвильового і тих, що йдуть за ним, чи його ведуть за
собою. Ми будемо проти того, щоб цей буржуазний гад
взяв до себе, притягнув до себе ту частину нашої інтелі­
генції, нашої молоді, яка заплуталась, розгубилася під час
НЕПу й буденного будівництва. Ми не можемо, не повинні
цього припустити. Як у «Ревізорі» говориться: «в большом
хозяйстве видно веревочка пригодится», а Хвильовий не
«веревочка» і навіть не ганчірка, він, безумовно, таланови­
тий хлопець і, безумовно, талановитий мистець, але біль­
шовиками не родяться, а вироблюються. З Хвильового і
Хвильових треба вигартувати комуністів, чи, принаймні,
як ми переконані, що не з кожного тіста комуністи вихо­
дять, то принаймні, корисних для революції людей, які б
не сіяли отруту зневір’я, ліквідаторства, а які б, навпаки,
допомагали б пролетаріятові в його жорстокій, трудній
боротьбі.
Але як це можна зробити? Не так, що ми будемо його
хвалити й говорити, що у нього плеханівська постановка,
що він марксист і т. інш. Який у нього марксизм, яка в
нього плеханівська постановка? У нього струвізм. Ми по-
518
винні притягти до себе ближче Хвильових і всіх здібних
людей з армії мистецтва і взагалі з молоді, яка зараз
заплуталась в суперечках НЕПу. НЕП складна річ. Що ж
говорити про Хвильового, візьміть такого старого біль­
шовика, як Лобанов, старий корінний більшовик, — що,
він не заплутався в суперечках НЕПу? Що ж дивного в
тому, що це сталося з молодняком? Немає дивного нічого.
Ми повинні поставитися не тільки так, що це не наші, чужі
люди, ми повинні забрати й використати їх, щоб їх не
використувала буржуазія, щоб не використали їх Донцови,
Зерови тощо. Так ось відкіль ті висновки, які запропоно­
вані в тезах, і тому я далі на цьому зупинятися не буду. Ці
висновки надруковані, до них додати немає чого. Я маю
на цьому закінчити свою доповідь, яка так затяглася, але
ще раз підкреслюю, що коли мені довелось у своїй допо­
віді зупинятися на національних ухилах, і я формально
більше зупинився на українському націоналізмові, ні в яко­
му разі не можна відсіль робити такий висновок, що треба
бити безоглядно по українізації. Навпаки, тим міцніш ми
повинні провадити українізацію для того, щоб у нас на
українському фронті, на фронті української ідеології не
було монополії ані Зерову, ні навіть Хвильовому, який
заплутавсь сам і може сам того не хоче, але плутає й
отруює других.
Ми повинні надалі провадити українізацію, ми повинні
провадити боротьбу проти ухилів русотяпства, бо ніяк нам
не подолати ухилів Хвильових до рішучої перемоги над
русотяпством та й байдужністю щодо безпосереднього бу­
дування українськой культури.
Нам, тт., вдалося ці тези, що тут запропоновані, про­
вести одноголосно через комісію досить авторитетну, в
складі тт. Чубаря, Петровського, Кагановича, Затонського,
Шумського, Попова, Демченка, під головуванням т. Скрип­
ника. Ми добилися того, що одноголосно були ухвалені
всі тези, і я цілком певний того, що ЦК також прийме ці
тези в основу, може дещо додати, але не змінить тієї лінії,
яка провадилась досі й яку ми бажаємо провадити надалі,
519. бо ми вважаємо, що та лінія, якою керувалось у своїй
роботі Політбюро й та робота, що ним переведена, були
правильними.
Володимир Затонський