Уявіть собі, що я написав Вам такого листа:
Дорогий товаришу Миколо (не вживаю «отчества», бо
воно в українців чуже і недоцільне. Воно повелося з часів
сина «тішайшого царя», з часів Петра І, коли він почав
дружити з гетьманами). Пишу до Вас з Одеси. З вікна моєї
хатини на курячих лапах — я бачу море. Воно таке, як
було той рік і поза той рік, та я сам змінився набагато. Ви
моря не любите. Вам до вподоби лимани, річка Дінець,
прекрасні баготобарвні озера, крики валюшнів над ними,
Вам до вподоби човник-душогубка і дика гладь озерної
води. Море Вам нудне. Вас дратує така безглузда кількість
солоної води («От тим тебе й до біса є, що тебе ніхто не
п’є» — казали колись сердиті чумаки, шукаючи води во­
лам). Я Вас хочу зрозуміти. Може, це тому, що любите
Ви Турґенєва й Достоєвського? Може, граф Лев Толстой
захопив Вас своїми суходільними монументами? Я ніколи
не любив їх читати. «Хаджі-Мурат» у Толстого та «Записки
из мертвого дома» у Достоєвського — тільки це на мене
справило вражіння. Любив я англійців та американців. їхні
твори правили мені за вікно до великого світу. Тоді я
захопився морем, не бачивши ще його. Тепер, знаючи, що
Ви не любите моря, я все ж таки звертаюся до Вас у цій
справі.
Ви чули певно, що у мене вийшла книжка морських
віршів «Прекрасна Ут». Вийшла рік тому. Сьогодні мені
передали, що в «Літературній газеті» Київського ВУСПП
хтось ізгадав за цю книжку. Ізгадав як жалюгідний про-
37 Взято з місячника «Літературний ярмарок», книга 9. Харків, ДВУ,
1929, серпень, стор. 128-133.
632
вінціял. «Англія — морська країна, значить, там можна
писати про море, — сказав він, Граціозно зіпершися на
пужално, — а Україна — край не морський — значить
ніззя». Як Вам подобається діялектика? Далі цей провін-
ціял наївно згадує, що декотрі з віршів моїх нагадують
Асеєва й Ґумільова — розміром. Я поважаю Асеєва, але
чому провінціял не звернеться до більших майстрів: Едґара
По, Теннісона, Бровнінґа, Шеллі, Кіплінґа? Незвичайні
мистці, володарі романтичного слова, я читав їх із захо­
пленням. Треба перш, ніж братися до критики навіть слабої
книжки (а свою я, без скромности вважаю за слабу) —
треба почитати західню літературу. Чи не так я кажу,
товаришу Миколо? А радити цього я провінціялові не бу­
ду: для цього є в Києві шеф — Б. Коваленко.
До речі — про науку. Наркомос РСФРР відкриває цього
року замість літуратурних курсів цілий інститут. Читав я,
що будуть місця для представників нацреспублік. Незро­
зуміло — для яких: для автономних, що входять до складу
РСФРР, чи й для нас, білорусів, грузин? Але свій літера­
турний ВИШ при НКО УСРР заснувати б треба хоч на
рік. Користи було б багато. Принаймні, хоч трохи вико­
ренили б оту нужденну провінціяльщину, що була (і є)
нашим одвічним прокляттям. Аж захвилювався я знаками
оклику. Боляче не те, що ми малокультурні в масі —
цього можна позбутися і цього ми позбудемось. Боляче,
що багато у нас так званих «напівінтеліґентів» — оцієї
хижої, пролазливої, безпринципної гнучкохребетної, пара­
зитної публіки, котра нехтує знання й культуру, шкодить
робітничій клясі наплюиницьким ставленням до культури і
проходить життя, ні про що ні разу серйозно не зами­
слившись.
Звичайно, що тільки на такому безрадісному тлі мож­
ливе існування того, що ми називаємо українське кіно, в
теперішньому його вигляді. Поспішаю оговоритися: в Росії
не менший є відсоток «напівінтеліґентів» — звідки ми і
взяли таку породу, але ми не взяли в Росії традицій пле­
кання справжніх робітників культури — через це там все
таки є кому працювати, і справи там не стоять. Нас завше
зупиняють словами, що в російськім кіно теж не все га- разд, що, мовляв, «чого ви хочете від нашого молодого, в
молодій країні і т.д. і т.ін.». Це — ганебні слова! Ними ми
виправдуємо своє ледарство і злочинну любов до «варягів».
Ви не знаєте нашого кіно, товаришу Миколо. Я його трохи
знаю, бо працював там з травня 1925 р. до серпня року
1927. Два роки, як я не працюю там. І Ви думаєте, що там
щось змінилося, щось посунулося вперед? Ви не помили­
тесь, коли скажете, що певно, все стоїть на місці. А зна­
чить, іде назад — додам я.
Тут знову втручається море. Коли я сьогодні лежав на
камені, я побачив актора Амвросія Бучму, що саме вихо­
див з човна. Він їздив ловити бичків. «Го, Бронек» —
сказав я. «Здоров» — одповів він і пішов уздовж берега, як
контужений. Я потім дізнався, що він здорово спікся на
сонці і навряд чи швидко зможе зніматися (він працює вже
років 5 на кінофабриці). Тут у листі незручно — я напишу
з цього приводу спеціяльну статтю — як можна допускати,
щоб такий велетень, як Бучма, перший і найкращий актор
республіки загибав повільною смертю в кіно? Стаття з
приводу того, що він уже 5 років вирваний із своєї стихії,
а не з того приводу, що він зварився на сонці, вудячи
малих волохатих бичків.
Повернуся знову до нашого кіно. Безнадійні, убогі його
обрії. Коли б кіно не була така річ, що сама дає гроші і
що з поганенько поставленого прокату фільмів покрива­
ються всі витрати на наші доморобні фільми, — україн­
ського кіно не існувало б. Характерні прикмети наших
фільмів — вони однакові за останні шість років: абсолютна
відсутність будь-якого стилю у фільмі — наче картини всі
знімає хтось узятий випадково з великого натовпу — іноді
кращий, іноді гірший; убогі потуги на сюжет; мотивації
дій — такі, що за них незручно стає середньому глядачеві;
«передержана» ідеологія (за влучним виразом М. Куліша);
відірваність (більша чи менша) від тієї культури, яка дає
своє ім’я кінематографічній фірмі. Цього, мабуть, і досить.
Бо цього, мабуть, і забагато. Я не відважився на таку
різкість осуду в друкові, бо багато в нас засобів є удати з
себе ображену невинність і довести книжками з бухгальте-
рії, що… у критиків вузькі лоби. Але це — лист, його
634
прочитаєте Ви та декілька друзів, котрим не завадить це
зайве нагадування того, що вони й так до-обре знають. Ви
скажете, що є Довженко і двоє-троє молодих. Я свідомо
це замовчав. Не личить згадувати при цім Довженка, бо
він давно виріс і переріс своїх (волею долі) товаришів у
ремеслі. Довженко — козирна карта нашого кіно і нею
кілька років уже затуляють вітер з усіх боків. Візьмемо в
колоди її — і решта буде некозирна.
«Товаришу, — скажете Ви мені, т. Миколо, — ви пере­
борщили! Щось же та робиться на цьому важливому фрон­
ті. Ви неврастенік і плаксій». Так, одповім я, — я дійсно
переборщив. Але хіба я не правий буду, коли з того, що я
сказав, визирне добрий шматок гіркої, неприкрашеної прав­
ди? Хіба правда не варта того, щоб за неї похвилюватися?
Адже правда ця мені болить. І це є важливий фронт, т.
Миколо.
Так сказавши, я подам Вам і факти про те, що роби­
ться і чим гаситься небезпека.
Є півсотні українських літераторів. «Ой, як мало» —
скажу я в дужках. Ними й хотять заткнути всі діри в усіх
місцях. Хотять заткнути ними діри й в кіно! Які ми ще
мрійники! Німці в такому випадкові давно б заснували
школу, вищу школу і, потерпівши три роки, на четвертий
мали б уже справжніх робітників! Такої школи у нас не­
має. Кіно наше існує більше шести років, а школи немає.
Бо не можна ж уважати за школу за таку той технікум, що
є в Одесі. Він може підготувати техніків кіно, а режисерів,
художників, організаторів, дослідників? Хіба Одеса таке
місце, де процвітає укркультура? Технікум справдив надії.
Вірніш, він справдив не ті надії, що на нього покладалися.
Він дав кількох прекрасних операторів, дав молодих ре­
жисерів, що можуть працювати скрізь, бо не можуть вия­
вляти себе ні в одній культурі. Хіба нам цього треба?
Думаю, що ні!
Щось уже цього року почато в Києві. Організація кіно-
академії, чи що. В Одесі закрито режисерський відділ в
технікумі і залишено лише технічний. Що з цього вийде?
Скільки ще чекати?
Ви мусите запитати — до чого всі ці мої скарги? Що я
:«§ пропоную? Все ж іде як слід? Моя відповідь буде лірич­
ною: все у нас робиться, все поліпшується, а шість років
хто нам поверне? Останніх 3 роки ми маршируємо на
місці? Ми плетемося в хвості в той час, коли у нас були
всі дані вийти наперед?
Це — абстрактні і майже філософські питання. Але
чому від них не можна одчепитися? Невже й ми — молоді
духом і ділами — «ленивьі и не любопьітньї»? Лист мій
уже вийшов з рамців звичайного листа. Кінчаю. З морсь­
ким привітом.
Ваш Яновський