Хтось із великих слушно відзначив: чим подія цікавіша
для історії, тим вона сумніша для сучасника. Лякаюча,
але, мабуть, незаперечна істина. З точки зору історика-
дослідника сталінська епоха, величезний за масштабами
і наслідками соціальний експеримент над цілим сус
пільством, над всією країною,— надзвичайно складний,
неосяжний для роздумів і гіпотез період. Але з точки зору
сучасників, що потрапили у страшні жорна всесильної і, як
виявилося, вкрай недосконалої сталінської системи, котра
будувалася малописьменними конструкторами-фанатика-
ми,— що може бути жахливіше? Що може бути гіршим
від того, ніж усвідомлювати: життя твоє, друзів, ще десят
ків тисяч і мільйонів людей, цілих поколінь минуло марно,
у якійсь дикунській гонитві за соціально-політичними при
марами.
Сталінська епоха стала незбагненною трагедією радя
нських людей всіх, без винятку, професій, всіх регіонів
країни, всіх соціальних верств суспільства. Бо жили вони
в умовах справжнього геноциду, що відчувався з кож
ним роком дедалі сильніше і сильніше. Не винятком були
у ті часи і люди науки. Адже чимало хрестів — і цвинтар
них, і цензурних, і моральних — обірвали у ті часи творчу,
53 наукову, життєву кар’єру багатьох видатних українських
учених. Особливих втрат зазнали вони від масових ста
лінських репресій у довоєнні роки, коли кожна людина
втрачала найголовніше своє право і найцінніше багат
ство — право на життя.
Жорстокі випробування не обминули й долю визначного
вченого, професора Володимира Володимировича Станчин-
ського — фундатора науки про екологію,— одного з тих,
хто безвинно постраждав, хто був розтоптаний чобітьми
«батька народів» та його посіпак. Американські дослідни
ки, фахівці-екологи вважають, що за широтою наукових
і діапазоном творчих інтересів, геніальністю ідей та розро
бок він міг би зрівнятися з всесвітньовідомим радянським
біологом — академіком Миколою Вавіловим. Але у нас
поки що ім’я Володимира Станчинського не знають навіть
студенти біологічних факультетів.
А його наукова діяльність була щільно пов’язана з фор
постом вітчизняної екології, першим українським заповід
ником Асканія-Нова, який заснував у 80-х роках минулого
століття багатий та освічений меценат і мандрівник барон
Фрідріх фон Фальц-Фейн. Ще до революції тут була зібра
на велика кількість рідкісних і унікальних видів тварин,
збережено від землекористування просторий масив первіс
ного «Дикого поля». Ботанік І. Пачоський проводив саме
тут перші грунтовні досліди, у незайманому південному
степу.
У лиху годину громадянської війни відомий мандрівник
П. Козлов, соратник генерала М. Пржевальського, за
велінням серця поспішив до Асканії, намагаючись врятува
ти її від розграбування. На жаль, це йому не вдалося. Ма
хновців заступили розгнуздані «батьки» отамана Гри-
гор’єва, того в свою чергу замінила вільна кулеметна
команда матроса Забіри. Бували червоні та білі, зелені та
жовто-блакитні. І всі, без винятку, будемо справедливі,
займалися розбоєм — стріляли у диких коней Пржевальсь
кого, полювали на страусів, розкрадали безцінні музейні
експонати. У «набутті» майна особливу спритність виявили
хазяйновиті вояки з петлюрівських частин.
Історія донесла до нас ім’я заступника і шанувальника
заповідника — робітника-машиніста Петра Кучерова, голо
54 ви першої повітової Ради, який разом з П. Козловим
на волосному з’їзді в Олешках (нині — м. Цюрупинськ)
добився-таки розпорядження народної влади про Аска-
нію: «Заповідну землю не ділити, а охороняти як культур
ну спадщину». А вже 1 квітня 1919 р. головою уряду
Радянської України X. Г. Раковеьким був підписаний спе
ціальний декрет про оголошення Асканії «народним пар
ком».
Залікувавши рани, заподіяні лихоліттями війни, Асканія
поступово ставала великою науковою установою. Особли
вий її розквіт почався з весни 1929 р., коли наукову
частину заповідника очолив професор В. В. Станч^нсь-
кий. Прекрасний організатор, гнучкий адміністратор, тала
новитий вчений, а головне — людина, безмежно закохана
у свою справу, він швидко встановлює контакти з місцеви
ми радянськими органами, знаходить розуміння й підтрим
ку в Наркомземі України та Наркомосі, в Українській
сільськогосподарській академії.
Тут, у неосяжних південних степах республіки, разом
з молодими, творчими кадрами Станчинський вперше в
країні починає широко проводити біоценологічні та еко
логічні досліди. Наукові біографії майбутніх відомих уче
них, зокрема академіка Н. Нечаєвої, докторів наук Є. Во
ронцова, С. Медведева, М. Шалити, починалися саме в і Ас
канії.
Станчинський активно займається не тільки науковою
роботою, а й бере участь у громадському житті. Він
започаткував і редагував «Журнал екології та біоценоло
гії», передплатники якого встигли отримати, на жаль, лише
перший номер, був ініціатором скликання і головою оргко
мітету Другого Всесоюзного з’їзду по охороні природи, що
мав зібратися в Асканії-Новій. Чимало зусиль доклав
Станчинський, щоб провести у Харкові Всесоюзний з’їзд
зоологів, анатомів та гістологів, де Володимир Володими
рович очолював кафедру зоології на біологічному факуль
теті університетуг де створив розгалужену стаціонарну
аспірантуру. Проте всім цим прекрасним творчим починан
ням вченого так і не судилося здійснитися.
Перед нами старі, з трохи потертими картонними палі
турками теки — зверху грифи «Цілком таємно» і «Зберіга
55 ти довічно». Судова справа № 208744, у пожовклих сто
рінках якої людська доля, людська трагедія професора
Станчинського і його дітища — заповідника Асканія-Нова
та колективу дослідників.
«Час усе бачить, усе чує і все розкриває»,— підмітив
Софокл. Майже через шістдесят років дійшла черга і до
цієї справи. Три великих томи з червоно-брудними палі
турками, в яких ордери на арешт, довідки, оперативні
матеріали, наклепи, протоколи допитів, постанови про
ув’язнення і звільнення. У трьох томах — чотири до
лі. Розкриваємо перший том.
…«Місто Харків, 1933 р., листопад, 9 дня. Я, оперупов-
новажений ЕКУ ДПУ УСРР Гогенбергер, розглянувши
матеріали по звинуваченню гр. Станчинського В. В. у зло
чинах, передбачених ст. 54, пп. 7, 11 КК УСРР і вираже
них у тому, що він був одним із керівників к-р (контрре
волюційної.— Авт.) шкідницької повстанської організації
у держзаповіднику Асканія-Нова та інших місцях Ра
дянського Союзу; зазначена організація мала на меті
збройне повалення Радянської влади.
Станчинський вербував нових членів к-р шкідницької
організації, проводив контрреволюційну пропаганду, роз
робляв методи підривної діяльності організації, підтриму
вав зв’язок з її московським центром».
Професора Станчинського заарештували у Харкові 6 ли
стопада 1933 р. і на перший допит повели лише через
тиждень — 13-го. А шість діб він просто пронудьгував
серед кримінальників.
З Голої Пристані привозять ще одного «повстанця» —
літнього директора Приморських заповідників Олександра
Олексійовича Шуммера. З Москви у столипінському вагоні
прибуває Костянтин Борисович Фортунатов і через
день — Микола Олександрович Мешецький; вони раніше
працювали в Асканії. Крім того, в самому заповіднику
заарештовують ще 15 вчених. А у Харкові — відомого
ботаніка, професора Олександра Алоізовича Янату. Через
кілька тижнів у Москві — Франца Шиллінгера.
ДПУ ліпило «змову», вигадуючи «змовників». Всі зааре
штовані — активісти охорони природи, котрі організували
багато радянських заповідників. Більшість з них вже були
56 або ще могли стати відомими екологами, але «лицарів
кинджала» це не зупинило.
В одному з томів є схема, яка свідчить про те, що
зусиллями ДПУ «повстанська організація», виявляється,
мала своїх людей не тільки в академічних інститутах
Москви, Ленінграда, Києва і Харкова, а й у німецькому
посольстві та за кордоном. Її «бойовики» групувалися
в Асканії-Новій, Кончі-Заспі під Києвом, у Кримському
заповіднику, Голій Пристані та інших заповідних міс
цях. Під тортурами і тиском слідчих Станчинський, Фор-
тунатов і ІЇІуммер «зізналися» у своїй «злочинній діяль
ності», назвали нові прізвища членів організації. Мешець-
кий не визнав себе винним ні в чому. Його, як і Шуммера,
за недостатністю доказів навесні 1934 р. змушені були
звільнити. Станчинського засудили до 5 років ув’язнен
ня, Фортунатова — до 10 років.
Так, професор В. В. Станчинський згодився стати «ке
рівником повстанської організації», що мала добре розга
лужену мережу в багатьох заповідниках країни. До речі,
основний наголос слідчі робили на заповідних ділянках на
Чорному, Азовському морях та Кримському півостро
ві. Вони повинні були стати першими плацдармами для
«майбутньої інтервенції». Сьогодні все це брудне і мало
письменне вариво бридко й огидно навіть читати, мото
рошно думати, що всьому цьому могли вірити. Але саме
такими вигадками примітивні невігласи з ДПУ пояснюва
ли численні орнітологічні спостереження вчених на Обі-
точній і Білосарайських косах, острові Чурюк: майбутні
«повстанці» нібито займалися фотографуванням берегів,
визначали глибини заток і бухт для проходження кораблів
імперіалістичного десанту. А в київському заповіднику
Кончі-Заспі кувалися «бойовики» для перекидання у
степ. Та й самі заповідники, як вважали працівники
органів ДПУ, були вибрані зовсім недаремно: місця незай
мані, далеко від великих міст, охороняються єгерями, від
стороннього ока приховані. І люди з таким рівнем мислен
ня визначали долю провідних вчених. Але ж як визначали!
І з яким завзяттям! Вони ж і малювали протоколи. А вихо
дячи з протоколів допитів, члени організації Станчинсько
го, виявляється, мали наполеонівські «повстанські» плани:
57 встановили тісний зв’язок з відомим мандрівником, акаде
міком П. Козловим, академіком А. Соколовським, заручи
лися активною підтримкою «контрреволюціонера» пись
менника Остапа Вишні, народного комісара фінансів Ук
раїни М. Полоза, готували до повстання загони ВУСМР —
Всеукраїнської спілки мисливців та рибалок, намагалися
організувати замах на Молотова й Ворошилова.
Звичайно, сьогодні у жодної психічно нормальної лю
дини немає сумніву в повній абсурдності подібних сфаб
рикованих «зізнань» та «свідчень». Але, на жаль, у
30-ті роки на все це суспільство, запаморочене неба
ченим, параноїдальним синдромом ворогоманії, дивило
ся зовсім іншими очима. На запитання слідчого про
озброєння Станчинський відповів, що в одному з став
ків Асканії-Нової ним начебто затоплена гармата і що
в нього вдома, на горищі, захована рушниця-берданка
й патрони. Що могло змусити професора говорити так,
ми здогадуємося. Сумніше, що все це сприймалося
всерйоз.
У січні 1933 р. в Москві пройшов перший (і, на жаль,
останній) з’їзд по охороні природи СРСР. На слідстві про
нього згадувалося лише як про збіговисько контрреволю
ціонерів, де заправляли Яната, Станчинський, Фортунатов
і Шиллінгер. Оскільки всі вони були професорами, один із
надзвичайно спритних і «політично підкованих» газетярів
назвав цей з’їзд зовсім у дусі сталінських часів — «збора
ми академіко-бандитів, що мріють знищити нашу Батьків
щину». Після таких публікацій у центральній пресі про яку
наукову діяльність,, про які дослідження можна було вести
мову? І ще до суду Станчинського зламали морально.
Ще більше постраждав заарештований у Москві і кон
войований у Харків Костянтин Фортунатов. В його біогра
фії знайшовся момент, за який одразу ж вхопилися слідчі-
катюги: член партії есерів, та ще й воював проти червоних
під Самарою. Вони не хотіли брати до уваги, що той же
Фортунатов ще і герой боїв на Червоній Прєсні у 1905 p.,
що він був поранений в боях першої російської революції.
А пізніше, у громадянську війну, командував у Будьонного
кавалерійським полком, вступив на фронті у партію біль
шовиків, відбудовував Асканію-Нову, створював Примо
58 рські заповідники, що його перу належав ряд надзвичайно
цікавих, світового рівня наукових праць по схрещуванню
тварин.
Фортунатов в руках слідчих відразу став другим «керів
ником» повстанської організації. До речі, яка іронія долі:
у 1928 р. Асканію відвідав шеф ДПУ УСРР і член Політ-
бюро ЦК КП(б)У В. А. Балицький, і саме К. Б. Фортуна
тов показував йому заповідник.
Після арешту В. В. Станчинського та його учнів, співро
бітників у Асканії-Новій, як і в інших заповідниках,
практично нікому було займатися проблемами екології,
орнітології та охорони природи. Та й особливого бажання,
мабуть, не виникало. Ну, хто ж поїде до експедиції,
усвідомлюючи, що потім за це можуть звинуватити у під
готовці плацдарму для іноземного десанту?
Всі лабораторії вчених були закриті, наукові колективи
розформовані, а відверто кажучи — розігнані, набрані кни
ги та статті розсипані, з’їзди відмінені. А наш славетний
український заповідник Асканія-Нова, відомий в усьому
світі, перетворився на другорядну ферму для розведення
свиней та овець. Чим, власне кажучи, залишився він і до
цього часу.
Минуло кілька років. По-різному склалася доля безвин
но репресованих асканійців. Професор О. А. Яната заги
нув на Соловках, ентомолог С. П. Медведев, довгий час
поневіряючись, як спецпереселенець, вже після війни
врешті-решт повернувся до Харківського державного уні
верситету, де, ставши доктором біологічних наук, професо
ром, очолив кафедру ентомології. К. Б. Фортунатов потра
пив на 10 років у виправно-трудові табори в Казахстані,
де, мабуть, невдовзі і помер. Такий же строк відсидів і за
відуючий зоопарком Асканії-Нової О. П. Гуналі. Але був
фізично дуже витривалий, загартований — тож і вижив.
Останні роки жив у Запоріжжі, допомагав боротися за
збереження заповідної цілини та коней Пржевальського у
Асканії-Новій. Помер він зовсім недавно.
Як показують матеріали слідства, професору Станчинсь-
кому ще пощастило. Відсидівши в харківській тюрмі до
липня 1934 р., він як спеціаліст-зоотехнік* швидко знадо
бився і був направлений до Одеської області у радгосп-
59 санаторій імені все того ж В. А. Балицького (отака буває
іронія долі), що на станції Роздільна. Працював завзято
і без перекурів. За самовідданість ДПУ трохи послабив
умови режиму. Ніби знущаючись над вченим і демон
струючи йому свою всевладність, начальство у травні
1935 р. визнало, за підсумками змагання, професора Стан-
чинського кращим ударником праці серед ув’язнених. Він
був нагороджений грамотою місцевого відділу ДПУ. Біль
ше того — Володимиру Володимировичу дозволили навіть
займатися наукою. Життя вченого розширилося за межі
радгоспу — професор швидко підготував до друку дві кни
ги по екології та ще курс зоогеографії для студентів
університетів. Працював по чотирнадцять годин на до
бу. А 4 травня 1936 р. Станчинський був достроково
звільнений. Повідомлення про його звільнення підписане
навіть трохи пізніше — 10 травня.
Тривалий час учений ніде не міг влаштуватися на
роботу — боялися брати. Допоміг випадок. Якось він зус
трівся із своїм старим знайомим Г. П. Граве, який працю
вав директором. Центрального лісового заповідника. Той
і взяв його до себе завідуючим науковою частиною.
Здавалося б, усе позаду. Можна знову продовжувати
перервану роботу, мовби друге дихання з’явилося у профе
сора. Учений створює творчий молодіжний колектив, почи
нає екологічні дослідження, навколо нього з’являються
учні, друзі.
На В. В. Станчинського звертають увагу. Він стає по
стійним учасником пленумів Комітету по заповідниках;
у науковому збірнику Комітету часто друкуються його
праці. Разом з професором Д. Кашкаровим він видає
«Курс зоології хребетних». Кількість наукових праць при
рододослідника перевищує вісімдесят.
Та роботу знову довелося припинити. Розпочалася Вели
ка Вітчизняна війна. У книзі «Видатні вітчизняні зоологи»,
виданій 1960 р., відомий київський зоолог, професор уні
верситету Б. М. Мазурмович пише: «На початку Великої
Вітчизняної війни, коли фронт наблизився до кордонів
Смоленщини, В. В. Станчинський виїхав до Вологди, де
і помер у 1942 році».
Однак все було не зовсім так. У слідчих матеріалах
60 є неспростовна інформація, що вже у серпні 1940 р. з
Києва у Нелідовське районне відділення НКВС, який був
куратором Центрального лісового заповідника, що на Смо-
ленщині, спецпоштою відправлені всі три томи справи
№ 208744 для ознайомлення. Чия то була ініціатива,
сьогодні важко сказати. Швидше за все місцеві органи
НКВС були зобов’язані знайомитися з матеріалами на
людей, які відсиділи строк покарання і проживали у підпо
рядкованому районі.
Природно, що коли почалася війна, В. В. Станчинського,
як колишнього «керівника» контрреволюційної повстансь
кої організації, до того ж і як такого, що «мав» зв’язки із
фашистською Німеччиною, не могли не заарештувати. Це
і трапилося в ніч з 28 на 29 червня 1941 року. Відомо, що
1 вересня 1941 р. вже з вологодської в’язниці він направ
ляє на ім’я голови Особливої наради при НКВС СРСР Ге
нерального комісара державної безпеки Берії листа, де
зізнається, що, перебуваючи в харківському ізоляторі,
свідомо дав вигадані показання, обмовив себе і ввів
в оману органи державної безпеки.
Та це вже не допомогло, 21 лютого 1942 р. постановою
Особливої наради при НКВС СРСР його знову засуджу
ють до 8 років ув’язнення як «соціально небезпечного та
раніше судимого». Ще в Харкові Станчинський скаржився
на склероз серця. І тут, у Вологодській в’язниці № 1,
йому не судилося довго прожити. Учений помер 19 берез
ня 1942 року. Друге дев’ятимісячне ув’язнення стало
останньою краплею. Де він похований, невідомо.
У часи «хрущовської відлиги» вченого повністю реабілі
тували.
Якщо вам доведеться колись побувати в Асканії-Новій
і ви зайдете до розкішного адміністративного будинку,
розглянете експонати невеличкого музею, не силкуйтеся
знайти знаки уваги до пам’яті видатного українського
вченого. Даремно. Навіть ім’я його там уголос не промов
ляють.
Рівень культури і цивілізованості будь-якої нації визна
чається багатьма факторами, в тому числі і ставленням до
пам’ятників, шаною до пам’яті поколінь минулих, знанням
власної історії, долі свого народу. Історична ж справедли
ві вість має бути відновлена не лише для маршалів і нарко
мів. Вона повинна бути встановлена і для всіх інших. І на
родові України необхідно повернути всі імена його репре
сованих видатних діячів — учених, письменників, політи
ків, інженерів, акторів. Процес реабілітації треба довести
до кінця. І не лише заради загиблих, заради їхніх дітей
і рідних, а й заради нас і поколінь прийдешніх.
Хочеться вірити, що ми ще дізнаємося і про долю
першого ботаніка республіки Олександра Янати, відомого
геолога Олександра Федоровського, українського «Ліннея»
Миколу Гавриленка, взнаємо правду й про лідерів «контр
революційної» асканійської організації О. Гуналі та С. Мед-
ведєва. Крапку ставити ще рано. Адже ті, .хто не знає
свого минулого, приречені повторити його помилки. І не-
дай Боже нам їх повторити.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.