Михайло Івченко — письменник з особливою долею, а
точніше недолею. Постать ця в літературі непересічна, бо
визначна, але невивчена, неосмислена, одне слово — забу­
та. Свого часу писали про нього чимало, здебільшого
малоприхильно, часом з роздратуванням чи із злобою, але
талант його визнавали й недоброзичливці. Зрештою, повна
й об’єктивна оцінка того явища, яким став в українській
літературі М. Івченко, може бути зроблена тільки тоді,
коли видадуть творчу спадщину, напишуть наукову біогра­
фію митця — про нього, на жаль, ми аж багато не знаємо,
а твори його можна прочитати тільки у виданнях, які
донедавна були бібліографічною рідкістю,— сумна реаль­
ність, сумний факт нашого духовного розбазарюван­
ня. У цьому нарисі я тільки ескізно означу головні лінії
життя й творчості талановитого письменника — багато що
потрібно тут грунтовно вивчати,— а короткий життєпис
будуватиму за незначними матеріалами — заміткою про
нього в книзі А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років ук­
раїнської літератури (1917—1927)» та за листами дочки
письменника Г. М. Івченко, вже нині покійної, писаними
в 1974 році. Бібліографію письменника треба ще складати:
маємо тільки далеко не повний перелік у згаданому виданні Лейтеса — Яшека і в книзі В. Шпілевича «Бібліог­
рафія української літератури та літературознавства за
1928 рік».
Народився Михайло Євдокимович Івченко за Лейте-
сом — Яшеком у 1890 р. (дочка подає менш певну дату:
«Мені здається, що в 1895 р., день зараз не пам’ятаю»),
але оскільки він почав друкуватися у 1910 р., першу дату
варто визнати достовірнішою *, у с. Никонівці на Чернігів­
щині в сім’ї козака-землероба. Вчився в церковнопара­
фіяльній школі, а потім у реальній школі в Ставрополі,
згодом служив статистом на Полтавщині. Образ агронома
не раз зустрічається в творах письменника («Весняні
шуми», «Робітні сили»), з яких відразу видно, що роботу
агронома письменник знав чудово. Перші друковані твори
його з’явилися російською мовою в газеті «Кубанский
край», що виходила в Катеринодарі в 1910 р. У «Раді»,
«Хуторянині» та в «Русских ведомостях» він вміщував
статті з економіки, природознавства, національного питан­
ня. Перший художній твір був надрукований у 1916 р. в
журналі «Промінь» (український тижневик, що виходив
у Москві в 1916—1917 роках). Під час громадянської
війни Івченко — активний автор «Літературно-Наукового
вісника», друкувався і в журналі «Мистецтво». У тому
ж 1919 р. зібрав свої твори у збірку «Шуми весняні. Збір­
ка новел, книга перша», яка вийшла в Києві у видавництві
«Сяйво». Саме в цей час і сформувалися основні риси
прози М. Івченка, тонка настроєвість, пастельний, імпре­
сіоністський, сумуватий стиль оповіді, увага до порухів
душі героя. Його проза того часу викликала небагато
відгуків; рецензію на «Шуми весняні» написав один тільки
М. Могилянський, а М. Зеров у статті «Українське мис­
тецтво в 1918 р.» про цю збірку відгукнувся цілком скеп­
тично: «Повість читається доволі легко, але по прочитанню
не лишає ніякого враження». Висновок знаменитого кри­
тика, поета й літературознавця зрозуміти легко: це була
любовна повість, написана в довоєнному стилі, з чималими
ремінісценціями, а доба революції вимагала літератури
* Така ж дата у виданні: Encyclopedia of Ukraine. Торон­
то, 1988. Т. 2. С. 372.
170 оновленої, нової стилістики й нового героя. Отже, повість
була ніби явищем припізненим.
Г Однак тепер, перечитуючи цей найліпший твір раннього
Івченка, дивуєшся, як такий тонкий цінувач мистецтва, як
М. Зеров, не помітив пластики письма письменника-почат-
ківця, його віртуозного психологічного малюнка, тонкої
настроєвості, ніжного плетива цієї прози — прози, по суті
своїй молодої, повної отих «шумів весняних», пориву місь­
кого жителя до землі. Ці самі риси художнього бачення
фіксуємо в тодішніх Івченкових оповіданнях: «Марійка»,
«Зелене вікно», а особливо «До землі», що дало пізніше
право О. Білецькому в статті «Про прозу взагалі і про
нашу прозу 1925» відзначити: «Лірична побожність перед
землею й цілковите єднання з нею… в цьому ліризмі
головна своєрідність М. Івченка і головна чарівливість його
оповідань». Всі перелічені твори написані на теми дорево­
люційні, передвоєнні, а вже в «Тінях нетлінних» письмен­
ник пробує художньо відтворити час сущий — його темою
стає зіткнення сили землі, грубої селянської стихії, з від­
живаючим своє сільським панством. Це одна з пекучих
і важких драм тодішнього життя.
На початку 20-х років М. Івченко вміщує в збірці
«Жовтень», в «Шляхах мистецтва», в «Новій громаді» свої
оповідання, ескізи, етюди. 1923 р. у видавництві «Шлях
освіти» виходить велике оповідання «Горіли степи», яке
згодом увійде в другу книгу оповідань «Імлистою рікою».
Характеризуючи його прозу, О. Білецький у вже згаданій
статті писав: «Проблема сюжетності авторові виразно не­
цікава. Різноманітності типів, глибини побутових спостере­
жень в останніх його творах немає. Кінець кінцем немає в
них і багатства думок. Революція має далекий відбиток у
цих оповіданнях, але не видно, щоб автор її глибоко пере­
живав, щоб вона зробила «революцію» в його творчості. Си­
ла М. Івченка в пантеїстичному ліризмі, але він поки що пе­
решкоджає його талантові далі розвиватися. Він перешкод­
жає авторові утворити справжню прозу — особливий тип
художнього мислення, в нашій літературі ще не в віддифе-
ренційований як слід від поезії віршованої. А втім, серйоз­
не чинення авторове з своєю письменницькою роботою дає
право сподіватися, що він не спиниться на досягнутому
171 ним і все-таки ще далекому від сучасності ступеневі^.
У цих словах багато правильного, але є й певна нетактов­
ність: критик ставить перед письменником програму влас­
ну і нею вивіряє письменницький світ з огляду на власну
заданість, а не намагається його твори розумно прочитати
і прийняти естетичну програму автора. Саме такий підхід
до літератури дав змогу рішучішим критикам назвати
згодом М. Івченка попутником (В. Коряк), а ще пізніїііе
естетичну систему письменника перекреслити, а його са­
мого як митця заперечити. Не вкладався він у прокрустове
ложе тогочасних критичних дефініцій. Та й проблематика
Івченкової творчості не так зовнішня, як того вимагали
критики, як внутрішня, а головна проблема творчості
більш зрозуміла нам, нащадкам, ніж сучасникам. В той час
всі хотіли безоглядно перетворювати, змінювати природу
й суспільство, чинячи над ними довільне насильство, в той
час як ми говоримо тепер про екологію природи, культури,
навіть людської душі, бо це тільки для нас очевидні
істини, що дисгармонія людини з природою призводить до
суспільного дисбалансу, руйнує людину психічно і мораль­
но. Виставляти такі думки тоді було більшою мірою
несучасно. Отож йому й закидали саме несучасність,
неприв’язаність до певного політичного моменту, притому
зовсім не враховуючи ш природи його таланту, ні естетич­
ної системи. Бралося до уваги тільки одне: чи відповідає
він тим або іншим політичним і суспільним приписам. Ко­
ли ж письменник — імпресіоніст за своєю природою, то
осуджувати його, приміром, за те, що в нього немає
різноманітностей типів, аж ніяк не випадає, бо, як писав
А. Музичка у своїй праці про Марка Черемшину, «імпре­
сіонізм усю свою вагу кладе на вражіння, на відбиток
зовнішнього світу, що його художники приймали як явища
через свої почування. Для імпресіонізму важливо подати
тільки зв’язок і стосунки між нашими почуваннями. Вся
увага митця-імпресіоніста скупчена на спостереженнях,
щоб фіксувати чисті вражіння й почування, чисті на­
строї. Самі речі втрачають значення, бо ж вони не
дійсність. Зникає навіть людина, бо ж і людина — це сума
почувань, а що всякий малюнок є наслідок почувань, отже
людина, його вражіння в художньому малюнкові на полот­
172 ні чи в слові — то одне… Настрій — ось таємниця нового
художнього напряму, як теж таємниця філософії імпре­
сіоністичної». Імпресіонізм має в українській літературі
свою історію, якою мало хто з літературознавців займався,
аі М. Івченко в ранньому періоді своєї творчості був одним
із найвідданіших жерців цієї течії, до якої ми відносимо
творчість і М. Коцюбинського, і Б. Лепкого, й почасти
М. Черемшини та О. Маковея. Критики ж вимагали, щоб
письменники відмовлялися від свого художнього методу,
отже, критикували перш за все метод, вважаючи його
застарілим, віджилим. Вони не враховували того, для чого
тяір пишеться, кінцевого художнього результату. «Спроби
Івченка,— зазначав М. Доленго,— не позбавлені художнос­
ті, та чи зможуть вони спасти засуджений до загибелі
стиль?» А хто ж той стиль до смерті засудив?
Все це було поки що змагання естетичне, зрештою,
й цитата О. Білецького, подана вище, визначається ще
певною поміркованістю. Гірше стало, коли естетичні кри­
терії почали підмінюватися вульгарно-соціологічними, а
іноді й політичними. З боку критиків то вже не були
літературні змагання, а прямі політичні доноси. М. Івченко
належав до глибоко чесних митців, для яких література —
не кон’юнктурне поле, а сфера вищого духовного ви­
яву. Коли шукати до творчості М. Івченка літературні
паралелі, то перший, хто спадає на думку,— Микола
Філянський, один із тих поетів, що намагалися свідомо
створити певну мислительну систему через творчість: в
обох помічаємо ту ж таки схильність до натурфілософії,
бачимо те ж обожнення землі, той-таки імпресіонізм як
вияв пізнього українського романтизму, ту ж схильність
до наївної думки, що людина спроможна по-доброму
перетворити навколо себе природу. Обидва митці однаково
цікавилися спорудженням Дніпробуду, їздили на його
будівництво, один писав поетичний цикл і книгу мандрів
«Від порогів до моря», а другий запланував роман про
Дніпробуд, але восени після поїздки його заарештували*
Та ми забігли трохи наперед. У другій половині 20-х ро­
ків М. Івченко виявляє значну продуктивність, багато дру­
кується в журналах «Глобус», «Червоний шлях», «Життя
й Революція»; у 1927 р. видає книжечку «Порваною
173 дорогою», а наступного року — збірку оповідань «Землі
дзвонять». В цей же час він вдається до більш художніх
форм: пише повість «У сонячнім колі» та роман «Робітні
сили», за який письменникові довелося зазнати багато
страждань.
Ми зумисно виділяємо цей період, бо саме тоді М. Іі-
ченко не тільки робить спроби оновити своє письмо, але
й намагається звернутися до більш насущних тем, як того
вимагала критика. Прихильні до письменника інтерпрета­
тори літератури помічають цю зміну. Ф. Якубовський в
брошурі «Силуети сучасних українських письменників»,
визначаючи велику майстерність і високу художню культу­
ру письменника, ставить класичне «але»: «Але намагання
його відбити сучасне життя, зрозуміти нову добу в різних
його проявах раз у раз зустрічає серйозні перешкоди. Ці
перешкоди є в самому типі художньої культури М. Івчен-
ка. Проте від збірки до збірки, від «Шумів весняних»
(1919) до «Імлистою рікою» (1925) та «Порваною доро­
гою» (1926), ми бачимо складний шлях письменника, що
шукає нових шляхів, намагаючись від старого стилю
(знову-таки критика стилю замість художнього аналізу.—
Авт.) поволі, еволюційним шляхом перейти до якихось
нових форм, відповідніших і співзвучніших новим те­
мам. Це є шлях складний і нелегкий». Майже те саме
пише в рецензії на «Землі дзвонять» І. Лакиза. «На цих
оповіданнях помітно лише рішучіше, аніж раніш, бажання
автора позбутися решток символізму (особливо «Світля­
ки», «Лісові пасма») і прибрати цілком виразну манеру
реалістичного письма. Це те нове, що треба відзначити
в Івченковій творчості. Добір тематики, трактування, спос­
тереження в Івченка лишаються старі. Мова може йти
тільки про манеру письма. Але в цей момент в розвиткові
письменника — цілий процес складний, забарний, і ці опо­
відання не дають іще права робити якихось сталих уза­
гальнених висновків». Ми зупинилися тільки на більш-
менш позитивних відгуках, автори яких все-таки намага­
лися зрозуміти письменника, хоч при цьому не відмовля­
лися від тодішньої критичної моди — вганяти творця в той
чи інший пролаз власного естетичного амплуа. Та одну
ознаку вони всі помітили: М. Івченко не тільки розширює
174 лежі свого імпресіонізму, якому й далі залишається вір-
іи й , але й переходить до психологізму, що тоді також
‘остро засуджувався як напрям ворожий. За словами
. Лакизи, твори Івченка пройняті глибокою любов’ю до
людини, надмірною вірою в неї, непомірним заглибленням
у її внутрішні психологічні переживання, радістю життя —
ірсості, які в літературі всіх часів вважалися основополож­
ними. Та в ті роки і вони мали запеклих ворогів. Всі ці
критичні статті — не тільки своєрідна літературна гра, але
й узаконена форма літературної заїлості та естетичного
знущання. Як згадує донька письменника, він «був дуже
ранимий», тому й на критику та літературні насмішки
реагував, очевидно, болісно. Однак своєї естетичної про­
грами не змінював.
Роман Михайла Івченка «Робітні сили» — найвищий зліт
таланту митця. Він викликав у пресі зливу відгуків. Писа­
ли про нього М. Доленго, В. Коваленко, П. Колесник,
якийсь Леонід, С. Петров, І. П’ятковський, Л. Старинкевич
та інші. Згодом навколо цього роману, особливо після суду
над письменником, зчинилася ціла критична вакханалія,
його навіть називали «фашистським», а якийсь Аре. Ліб-
ристо їдко назвав цей роман «Містерією соків» і розшиф­
рував у дужках: «Романтична агроеліта на 14 друкованих
кооперативних аркушів». Перечитуючи його зараз, зовсім
нелегко зрозуміти, чому він викликав такий негативний
критичний бум, більше того — бум істеричний, нездоровий,
навіть психопатичний. Перед нами блискуче написаний
психологічний любовний роман з креном до так званого
роману виробничого. Його герої — агрономічна інтеліген­
ція, яка має схильність розмірковувати про світ і землю,
а подекуди й про національні відносини — здається, саме
ті кілька фраз, вкладених у вуста героїв, були причиною
всіх отих нагінок і, зрештою, дали змогу слідчим органам
притягти письменника до судової відповідальності. Цікавий
такий факт. Дочка письменника, людина, далека від ук­
раїнської літератури, яка прожила майже все своє життя
в Москві й батькових творів навіть не читала, в 1974 р. ді­
стала «Робітні сили» і зазначила в листі до історика
С. Білоконя: «Прочитала тільки «Робітні сили» і нічого
«контрового» там не помітила. Якось ні до чого, не знаю
175 \
навіщо, тато критикував російські ізби і хвалив українські
хати, якось не до місця і, як мені здається, нетактовно» —
враження, можна сказати, цілком об’єктивне, спокійне. За­
галом же роман «Робітні сили» — книга високохудожня,
а окремі сцени можна вважати класичними за своєк
пластикою та художньою силою.
Часи надходили трагічні. Як ми вже розповідали, повер
нувшись з Дніпробуду, М. Івченко не встиг написати рс^-
ман про перетворення природи, бо у 1929 р. був заарешто­
ваний у сфабрикованій НКВС справі СВУ. Дочка письмен­
ника згадує, що батька «обвинувачували в націоналізмі
в творах». Але навіть творці того сумного процесу не
змогли знайти достатніх доказів його провини. Він був
засуджений на рік, і то умовно. Після суду повернувся до
Києва і влаштувався працювати в банку економіс­
том. «Більше його не заарештовували»,— пише донька,
однак друкуватися він уже не зміг, отож йому залишалося
одне — робота в шухляду.
Щоб глибше зрозуміти творчість М. Івченка, треба ко­
ротко схарактеризувати те культурно-мистецьке коло, яке
оточувало письменника. Жив він увесь час у Києві і,
зрозуміло, був близький до, назвемо його так, київського
літературного Парнасу. Збереглася цікава літературна па­
родія «Засідання дитячого гуртка», «Музо, геть!», яку мали
надрукувати ще в часи громадянської війни в «Музгазеті»,
а оскільки той журнал після першого номера припинив
своє існування, вона збереглась у Якова Савченка і була
надрукована у книзі «Літературні пародії». Пародію підпи­
сав Л. де Маріні, музгазетівці вважали, що це був Василь
Чумак. Дійові особи були тими, з ким спілкувався на той
час письменник: М. Зеров, П. Тичина, Д. Загул, В. Коби-
лянський, В. Ярошенко, М. Жук, М. Семенко, П. Комен­
дант, К. Поліщук, Ю. Меженко, Г. Журба — саме ті, хто
творив молоду революційну літературу і гаряче її маніфес­
тував. М. Івченко виступав у пародії як Михалко Перший,
його характеристика, звісно, жартівлива: «Довгий хлопець,
років 13, голос у нього ламається, і то він кричить півнем,
то хрипить басом». Сам М. Івченко був-таки високого
зросту, дуже лагідний і добрий, любив тварин. «Його всі
любили,— пише донька,— і на роботі, і вдома дивувалися
176 його характеру і доброті». У 20-х роках він був членом
літературної організації «Ланка», згодом «Марс», отже
спілкувався з В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антонен-
ком-Давидовичем, М. Галич, Б. Тенетою, Т. Осьмачкою,
Г. Косинкою. Г. Івченко згадує в своїх листах: «Тато був
знайомий з письменником Григорієм Косинкою, він жив
у Софійському подвір’ї, майже навпроти собору. Пам’ятаю,
що він був невисокого зросту, волосся — барви пшениці,
закинене назад, і завжди він був дуже веселий».— «Добре
пам’ятаю Т. Осьмачку. Де він? Він тоді ходив у вельвето­
вій сорочці, з бантом — виглядав нестандартно». Донька
свідчить, що до 1929 р. в них удома бували П. Тичина
і М. Рильський. «Після 29-го Тичина був обережний,
Рильський не відштовхував тата, але ніхто не поводив
себе, як А. Любченко. Епізод з А. Любченком, який
згодом, під час війни заплямував себе видачею гестапо
М. Шпака, мені свого часу розповідав Б. Антоненко-Дави­
дович. Коли після закінчення судового процесу над СВУ
М. Івченко повернувся до Києва, він при зустрічі підійшов
до гурту письменників, а Любченко демонстративно заклав
руки за спину, щоб з ним не вітатися. Письменник добре
був знайомий з В. Сосюрою, але найбільше товаришував
з цікавим, на сьогодні також забутим прозаїком Д. Борзя-
ком, якого разом з М. Івченком громив свого часу за
збірку «Під дощ» сумнозвісний А. Хвиля. За спогадами
доньки, Івченко «підтримував дружні стосунки з ба­
гатьма колишніми знайомими, але ніхто не цікавився його
літературними заняттями, крім, може, Борзяка й ма­
ми. Відвідували нашу родину Зінаїда Павлівна Тулуб,
читала свій роман, Крига, театральний діяч. Мар’яна
Миколаївна Лисенко була татовою шанувальницею, він
дарував їй свої книги». Івченки були близькі з родиною
лексикографа В. Дубровського та з композитором В. Ко-
сенком. Отже, Михайла Євдокимовича оточували визначні
культурні діячі того часу, до яких належав і він сам.
Івченко добре знав англійську мову, листувався з Ра-
біндранатом Тагором, дуже поважав Ганді, і, як згадує
донька, «над столом у тата висів його портрет, збільшений
відомим тоді художником-фотографом Єзерським, який
робив і татові фото. Мені здається, був якийсь короткий
177 один чи два листи від Ганді через Тагора», листувався
з якимсь англійським письменником, імені якого донька
не пам’ятає. Він навіть перекладав з англійсь­
кої. У 1929 р. вийшла в світ книга Мері Додж «Срібні
ковзанці» у перекладі М. Івченка. Донька свідчить, що
батько перекладав і «Крихітку Дорріт» Ч. Діккенса, і твори
Р. Тагора, але в бібліографії цих перекладів немає. Водно­
час постає тут ще й таке цікаве питання: чи не завдяки
М. Івченкові цікавився Р. Тагором Євген Плужник? Тема
ця ще чекає свого дослідження.
Йому належать кілька статей з історії української літе­
ратури, зокрема про А. Тесленка і Марко Вовчок. Отже,
М. Івченко був літературним діячем широкої освіченості
й культури. За словами доньки, він «ретельно вивчав,
оскільки цікавився, індуську філософію». Не дивно відтак,
що в коло його інтересів потрапив і Григорій Сковоро­
да. Письменник залишив про нашого найвизначнішого
філософа невеличку повість «Напоєні дні». Але треба
визнати, що історична белетристика не була стихією
письменника, то й твір цей вийшов чи не найслабший
з його творчого доробку.
Дружина М. Івченка Людмила Миколаївна Коваленко-
Івченко була у свій час перекладачкою з французької,
зокрема перекладала Мопассана та Золя.
Усунутий від живого літературного процесу М. Івченко
продовжував писати. «Тато не міг не писати,— згадує
дочка.— Він почав писати для підлітків повісті про тварин,
пам’ятаю, одна з них звалася «Друзі». Але доля недруко-
ваної спадщини письменника сумна. «Татових рукописів
немає,— пише Г. М. Івченко,— вони були на селі у татово­
го брата, десь над дверима. Татовий брат Філарет Євдоки-
мович з війни не повернувся, його дружина залишилася
з двома дітьми, жилося їм нелегко, вона все викинула, бо
всі папери пожовкли й розсипалися. Про це повідомила
мені post factum». Та частина спадщини письменника все-
таки збереглася і міститься в Інституті літератури
ім. Т. Г. Шевченка АН України.
Подальший перебіг життя Михайла Івченка трагіч­
ний. Перед 1937 р. всі, хто відчував непевність свого
становища, намагалися виїхати за межі України. За спога­
178 дами доньки, «у 1936 р. тато з мамою влаштували симуля­
цію татового нервового захворювання, він 2 місяці був
у лікарні, десь на вулиці, яка відходила від Сінного ринку
вниз до вулиці Гоголя. Тато з мамою за енциклопедією
вичитували ознаки хвороби, на які потім тато жалівся,
а мама обговорювала їх з лікарем. Після лікування він
виїхав до приятелів Бухановських та Ждановичів у Мос­
кву, але влаштуватися там на роботу не зміг. Тоді пе­
ребрався до Владикавказа, де працював за спеціальністю
на агрономічній станції. Там він невдовзі захворів сибірсь­
кою виразкою. У нього з’явився карбункул на обличчі, він
почав прикладати припарки, а потім виявилося, що це
сибірська виразка, при якій аж ніяк не можна було
прикладати тепло. На другий чи третій день він потрапив
до лікарні, де вже не прийшов до тями. Це було 6 числа,
восени, мені здається, що в жовтні, в осінь того року, коли
почалася війна з Фінляндією». Ця дата не узгоджується
з тією, яку повідомив у листі від листопада 1939 р. до
Л. Івченко брат письменника Філарет, де пише, що 19 жо­
втня йому принесли телеграму із Срібного, в якій оповіща­
лося про смерть брата. Таким чином, він міг померти
десь 16—17 жовтня 1939 року.
Отже, Михайла Івченка фактично не репресували. Його
умовно (на рік) засудили за кілька фраз, вкладених в уста
героя твору, на зразок того, що українська хата ліпше
російської ізби. Саме за це письменника й усунули з літе­
ратури ще за життя, а по смерті припасували до репресо­
ваних уже цілком автоматично, фактично навіть не пе­
речитуючи його творів. В такому перечитуванні, зрештою,
заперечувальникам творчого імені цього визначного пись­
менника не було й потреби, досить було їм знати, що
М. Івченка за щось притягали до суду.
В наш час цей погляд потрібно рішуче змінити. Треба
докладно вивчити і твори, і життя письменника — скласти
йому належний, цілком об’єктивний присуд. А присуд цей
може бути тільки такий: повісті і вся чудова новелістика,
так само і єдиний, блискуче написаний роман «Робітні
сили» — це одна з ліпших сторінок української пожовтне-
вої літератури, і злочином буде цю сторінку, та ні — це
явище упереджено й безоглядно зачорнювати.