Сорок років тому, на сесії ВАСГНІЛ у Москві, відбулося
судилище над «служанкою імперіалізму» — генетикою. Пе
реважна більшість біологів вчинила так, як звелів організа
тор і натхненник цього ганебного процесу Т. Д. Лисен
ко,— зреклася молодої науки. Та були й такі, що не
злякалися ні перспективи наукового остракізму, ні в’язни
ці. Навіть у страхітливому сорок першому, після арешту
родоначальника вітчизняної генетики, вони не зрадили
своєї справи. Серед них — киянин, доктор біологічних
наук, а тоді заступник директора Інституту генетики
АН СРСР Петро Климентійович Шкварников.
Того теплого літнього вечора він зайшов до Миколи
Івановича Вавилова взяти одну рідкісну книгу. Яку саме,
щиро кажучи, забув: все-таки минуло майже 50 років. Та
проте закарбувалося назавжди інше — обличчя господаря
квартири. На прекрасному, мудрому чолі, у куточках очей,
що колись променилися веселим усміхом, лежала свинцева
печать невигойного смутку. Сказати б, навіть не смутку
(занадто легке слово) — тривоги. Так, саме- тривоги, яка
не полишала цю життєрадісну і впевнену в собі людину
й тоді, коли вона жваво поплескувала гостя по плечу
і вимовляла своє улюблене «батечко».
229 «Батечко…» Скільком безіменним аспірантам, відомим
кандидатам, докторам і вже зовсім уславленим вітчизня
ним та закордонним знаменитостям світило, додавало
впевненості та сили оте лагідне, доброзичливе, інтимне
вавиловське «батечко»! Бува, заблукає жрець біології у
джунглях теорій та формул, «наламає дров» і опустить
руки. А він двома чи трьома фразами виведе небораку на
істинний шлях і весело підморгне:
— І-і-і, батечку, мені б ваш клопіт! Усе буде га
разд. Хто не шукає, той не помиляється.
І в людини виростають крила. Вона прощається з акаде
міком, ніби народившись знову.
Доброта… Не хотілося б перебивати розповідь про
останній московський вечір М. І. Вавилова цим відсту
пом. Чоловік, який 50 років тому заходив до Миколи
Івановича по книжку, так старанно ховає під дашками
сивих брів свої сльозаві очі, що оминути це неможливо.
Кажуть, секрет геніальності у доброті. Хоча це, звісно,
й не ділова категорія. Мабуть, що так. Доброта генетика
Вавилова була не просто рідкісною, згадує мій співрозмов
ник,— вона не знала меж, що, між іншим, йому і допо
магало, і… шкодило. Через неї вчений частенько мовчав
тоді, коли годилося б стукнути кулаком та поставити
знахабнілого наукового першачка чи невігласа у куток
класу, на гречку. Ось хоча б мерзенне явище, влучно
прозване кимось «полисінням біології». Простакуватого,
але вельми підступного агронома, який згодом поволік на
плаху молоду радянську генетику, як відомо, ввів у святий
храм науки сам Вавилов.
Науковий ужинок горезвісного Трохима Денисовича був
мізерний. Інший, черствіший та педантичніший, на місці
Вавилова його навіть не помітив би. А щедрий Микола
Іванович, бачте, подав небораці руку. Ось до чого може
призвести доброта. Доброта генія.
…Та хто ж то заходив до М. І. Вавилова у переддень
його від’їзду в експедицію на Україну? Кому випало
провести з фундатором вітчизняної генетики останній
московський вечір? І невже нині, через півстоліття, зали
шився ще хтось живий із друзів — соратників ученого?
Я й сам, щиро кажучи, засумнівався, коли мені повідо
230 мили, що у Києві проживає професор Петро Климен-
тійович Шкварников. Але все було саме так. Попри свої
83 роки, цей чоловік охоче, до того ж українською мовою,
відповів на телефонний дзвінок, рішуче відмовився від
авто і добрався з-під Голосієва у центр, як то кажуть,
міським електротранспортом.
Двері до кімнати відчинилися рівно об одинадцятій. Як
і домовилися. Я побачив височенького, худорлявого старо
го з гострим поглядом не затуманених літами очей. Клята
астма, звичайно, змушувала Петра Климентійовича покаш
лювати. Однак потиск долоні гостя був напрочуд міцний,
а пам’ять — чіпка та послідовна.
Слухаючи П. К. Шкварникова, я мимохіть думав: що
допомогло цій людині зберегти таку чудову духовну та
фізичну форму? Рідкісні гени? Біг підтюпцем? Дозоване
голодування? Можливо. Проте тут, певне, аж ніяк не
обійшлося без ще однієї життєдайної сили — непохитної
упевненості в правоті своїх переконань, віри в перемогу
правди, добра, запозичених у вчителя.
…Московська квартира Миколи Івановича маленька. Ві
тальня, кухонька, коридорчик. І куди не глянь — книги,
книги, книги… Тут, мов у «ленінці», можна було відшукати
щонайрідкісніше видання. От Шкварников і навідався…
А втім, сюди дорога не заказана була нікому. Так само, як
заступник, до директора міг завітати кожен працівник
інституту. Всі знали — тут не завадиш нікому. Сім’я Вави
лова мешкала у Ленінграді, там, де він очолював Всесоюз
ний інститут рослинництва. Московська ж квартира була
місцем зупинок ученого під час перебування в столиці. Але
книги… Книги, як добрі люди, оточували його скрізь —
і в Москві, і в Ленінграді. І він щедро ділився своїм
багатством.
Вже було пізно. Москва готувалася до перших
снів. А вони пили чай і розмовляли. Нині важко відновити
у пам’яті кожну кинуту Миколою Івановичем фразу. (Хоч
то було б дуже слушно!) Та, безумовно, розмова точилася
навколо інститутських справ, облоги презентів та, звичай
но ж, лисенків. Директор інституту був не те щоб розгуб
лений (таким не бачили його навіть у в’язниці). Він
сумував. Наче передчував лихе та невідворотне.
231 Повертаючись додому, Петро Климентійович дивився
на пістряву московську ніч. Життя вирувало перелива
ми електричних вогнів, сміхом молодих ватаг, піканням
лискучих авто, музикою невидимих репродукторів… Йому
не було аніякісінького діла до наукових турбот та тривог,
які обсідали голову Шкварникова. Невже Академія наук,
уряд, партія, зрештою, Сталін допустять, аби «народний
академік» із своїми поплічниками витоптав молоді сходи
генетики?
До звістки про арешт Вавилова залишалося шість днів.
…Корсунь-Шевченківський. Народившись і здобувши тут
початкову освіту, Шкварников подався до Маслів-
ки. В цьому мальовничому селі на Київщині тоді був
вельми престижний вуз — Маслівський інститут селекції
і насінництва. Щоб скласти уявлення про рівень підготов
ки тутешніх студентів, зауважимо: з Маслівки вийшли такі
корифеї селекції, як батькб вітчизняних ячменів академік
ВАСГНІЛ П. Ф. Гаркавий, теж академік ВАСГНІЛ, приро
додослідник Ф. Г. Кириченко, всесоюзно відомий В. М. Ре
месло. Коли б довелося писати про внесок вузів Ук
раїни у сільськогосподарську науку зокрема і біологію
взагалі, я, скажімо, передусім подався б до Маслівки. Хоч
тепер тут усього-на-всього технікум механізації.
Отож і не дивно, що, закінчивши Маслівський інститут,
Петро Шкварников, як і його однокашник Василь Ремесло,
пішов у науку. Василь Михайлович залишився у рідних
широтах. А Петра Климентійовича доля закинула на
Одеську дослідну станцію, яка незабаром стала Українсь
ким інститутом генетики та селекції.
До речі. Спочатку обставини складалися так, що саме
Одеса могла стати центром радянської генетики. Директор
інституту Андрій Опанасович Сапєгін, у зовнішності якого
було щось козацьке, типово українське, добре подбав про
техщчну базу новітніх досліджень і впроваджував генетику
у селекцію ще з 1912 року. Але, за іронією долі, керова
ний ним науковий заклад став чи не найпершою жертвою
у боротьбі лисенківців проти «вейсманізму-морганізму».
Цікаво, що в Українському інституті генетики та селек
ції АН УСРР працював у той час ще не відомий нікому
агроном Лисенко. Отож Петро’ Климентійович мав змогу
232 познайомитися з цією похмурою постаттю тоді, коли вона
обіймала посаду керівника скромної лабораторії.
— Ще тоді ця людина,— іронічно мружачись, каже
Шкварников,— вразила мене своєю примітивністю. Ми
працювали у різних лабораторіях. Проте, звичайно, трап
лялася нагода обмінюватися думками, сперечатися… Ли
сенко гибів саме над так званим методом мокрого проро
щування озимих і перетворення їх на ярі. Ну чогось
принципового тут не було. «Пророщуванням» користували
ся ще наші прадіди. Але Лисенко з властивими йому
впертістю та авантюризмом зумів так подати свою роботу,
що ним зацікавився сам Вавилов. Згодом ця людина стане
для Миколи Івановича ворогом номер один. Тоді ж, до
30-х років, великодушний Вавилов йому навіть допомагав.
Як відомо, Лисенко вважав генетику єрессю, буржуаз
ною наукою, котрій не місце під дахом соціалізму. Але не
слід думати, що він був у цьому одинокий. Противників
існування механізму спадковості, перетворення сорту «зсе
редини» було багато. Авторові цих рядків довелося якось
заговорити на цю тему з академіком Ремеслом. І що ж?
Один із кращих вітчизняних селекціонерів, батько знаме
нитих миронівських пшениць, при слові «генетика» скеп
тично посміхнувся: «Головне — відбирай, відбирай і від
бирай… Новий сорт створюється пальцями». І це незва
жаючи на те, що наша розмова відбувалася у 80-х роках,
а під дахом новісінького, озброєного фітотроном та іншою
сучасною технікою, керованого Василем Миколайовичем
інституту діяла спеціальна лабораторія цитології та гене
тики.
…Ех, Одесо! Перший щабель шкварникових університе
тів. Багато ти дала Петру Климентійовичу. А він взяв та
й перебрався до Москви, у Комуністичну академію. Аспі
рантом. І тепер трохи боляче казати про це. Бо в Одесі,
як відомо, працював сміливого розуму чоловік — Сапє-
гін. Та що вдієш. У суворий науковий побут молодого
вченого увірвалося кохання. І саме воно й привело Шквар-
никова до столиці.
Мешкав і вчився Петро Климентійович у Москві. Але не
забував і Одеси. Трапиться відпустка чи ділове відряджен
ня — мчить до гомінкого, ніби усміхненого південного
233 міста. Так вийшло й цього разу. Відчинив двері інсти
туту. А тут — сюрприз:
— Сапєгін уже не директор…
— Як?
— Зняли. Арештували. Щоправда, вже випустили.
— А хто ж на чолі інституту?
— Гм… Хто… Трохим Денисович Лисенко.
Ось воно що! Зустрівся з Андрієм Опанасовичем у
полі: не буде поблизу зайвих вух.
Той гірко усміхнувся у свої розкішні вуса:
— Тяжко нам тепер, «вейсманістам-морганістам». По
топталися по мені добряче. Особливо цей, з чубчи
ком. Хоч, правда, зрештою змилувалися. Запропонували
посаду заступника директора.
— Лисенка?
— А кого ж!
— Ну й ну…
— Отож і я так мислю. Тому й відмовився. Ви
просив місце завлаба. Та й тут, певне, з’їдять. То гадаю
оце, як би дременути у Ленінград, до Миколи Івано
вича. Ми з ним одної віри… Сім’я у мене, друже, роз
клеїлася. Вільний козак. Гайну подалі від Одеси.
Лідер українських генетиків справді працював деякий
час з Вавиловым в Інституті генетики. Потім його обра
ли віце-президентом Української академії. І він знову
повернувся на «Вкраїну милу», до Києва. Та проте на
стали такі скрутні часи, шо Андрію Опанасовичу так і не
вдалося здійснити голубу мрію — відродити одеську школу
генетики.
…Був чудовий літній день. Над Москвою іскрилося
тепле сонце. Лагідний вітерець пригинав, розчісував на
інститутській ділянці акуратні рядки піддослідних зла
ків. З легкою душею прямував він уздовж шляху. Раптом
вдалині — машина. До нього чи не до нього? Авто покру
тилося між квадратиками зела й пустилося до Петра
Климентійовича.
Ох, ці несподівані візити! У пріснопам’ятні тридцяті
вони змушували шалено калататися серце. Отак само,
з роботи, забрали багатьох. Шкварников зірвав стебельце
мишію і нервово похльоскував ним об холошу.
234 Машина під’їхала. Зупинилася. Водій ляпнув дверцята
ми. Привітавшись, сказав:
— Звелено відвезти вас до президії академії…
Від серця трохи відлягло. Та Петро Климентійович все-
таки запитав:
— Не знаєте часом, з якого приводу?
Водій стенув плечима. Мовляв, звідки мені знати? Я чо
ловік маленький!
…У президії Шкварникова провели до головного вченого
секретаря.
— Петро Климентійович? — підвівся той із-за стола.—
Тут ми порадилися і вирішили затвердити вас заступником
директора Інституту генетики з науки. Як ви на це?..
— Посада відповідальна,— ледь отямився від несподіва
ної пропозиції Шкварников.— Треба подумати…
— Розумію,— діловито кивнув секретар.— Вирішуйте…
Але якнайшвидше. Часу на роздуми у нас обмаль.
— Стривайте! — раптом згадав Петро Климентійович
про найголовніше.— А як же Микола Іванович? З ним
це… погоджено?
Секретар усміхнувся.
— Не хвилюйтесь. Це, власне, пропозиція товариша
Вавилова. Хоч він, як ви знаєте, нині у Ленінграді.
Працювати з Вавиловим… І не як-небудь, а його найпер
шим помічником, правою рукою! Таке не могло привидіти
ся у найсолодшому сні. Зі скромної посади старшого
наукового співробітника (навіть не завлаба!) — у крісло
заступника директора по науці. Неймовірно!
Чого там лукавити? Груди Петра Климентійовича розпи
рала радість. І водночас… Водночас глибоко в душі вору
шився черв’ячок сумніву. Шкварников усього-на-всього
кандидат наук. Тим часом у заступниках директорів таких
інститутів ходили доктори, а то й академіки.
Крім того, настали тяжкі часи. По генетиках вже били
прямою наводкою. До того ж з найбільших калібрів. Піти
в заступники до Вавилова означало потрапити під вогонь,
що його скерував улюбленець самого Сталіна.
Довгенько протуманів, перш ніж згодитися на пропози
цію президії. Згадав усе: і як перейшов з Комуністичної
академії в Інститут генетики, і як його, похваливши за
235 дослідження мутаційної мінливості пшениці, вперше помі
тив Микола Іванович… Ні, він просто не міг не виправдати
сподівань цієї людини!
…Як і передчував, працювати на новому місці було
важко. Перспективні плани роботи інституту (а він їх мав
за найпершу турботу) у президії Академії наук система
тично відхиляли. Відтак їх доповнювали, переробляли. Та
все повторювалося. Директор і його молодий заступник
знемагали під тягарем воістину сізіфової праці.
Наступ на вітчизняну генетику, як відомо, розпочався
ще на початку 30-х років бурхливими дискусіями навколо
«меншовиствуючого ідеалізму». Але то була, так би мови
ти, лише артпідготовка. Незабаром підключилися солідні
теоретичні журнали, демагоги-універсали на кшталт ста
лінського висуванця юриста Вишинського. І глумління над
генетикою набрало всесоюзного розмаху. Учасники небаче
ного полювання на відьом користувалися тією самою
методикою, що й центуріони Єжова. І тяжко було бачити,
як вчений, котрого вже тоді визнавав весь світ, витрачає
час на боротьбу з пігмеями типу лисенківського посіпаки
Презента, усвідомлює, що навколо його справи сходиться
залізне кільце невігласів та ворогів наукового прогресу.
Особисто Вавилов не мав часу для дискусій. Здебільшо
го вчений переступав через мурашину метушню. Проте
деякі вчені інституту, у тому числі й Шкварников, змушені
були давати відсіч. Часом доходило до парадоксів.
Аби переконати опонентів, що хромосоми та інші гене
тичні елементи — не вигадка «вейсманістів-менделістів-
морганістів», чи то пак дослідників Інституту генетики АН
СРСР, до лабораторії цитогенетики, очолюваної Наваши-
ним, запросили… Кого б ви думали? Самого президента
ВАСГНІЛ Т. Д. Лисенка. Мовляв, загляньте, шановний,
у мікроскоп, і самі все побачите.
І, треба відзначити, він таки переступив поріг «меншо-
виствуючих ідеалістів». Проте при спробі скористатися
оптичним приладом продемонстрував таку вправність, що
стало зрозуміло: цей учений муж чи не вперше зіткнувся
з мікроскопом. Справді! «Народний академік», а в недале
кім часі «генералісимус» усієї нашої сільськогосподарської
науки зазирав в окуляр приладу, мов у колодязь,— навіть
236 не нахиляючись. А позазиравши таким робом і, звісно,
нічого там не уздрівши, відійшов у гранітному переконанні,
що ядро, протоплазма є. Хромосоми ж — вигадка наївних
послідовників божевільного австрійського ченця, що діють
під орудою підозрілого дворянського нащадка зі званням
радянського академіка.
До речі, такий дивний стиль роботи з оптикою був
у лисенківців своєрідним шиком. Плекаючи сорти голими
руками, вони нехтували найпростішою лабораторною тех
нікою, часом навіть не вміли підступитися до елементарно
го мікроскопа.
…У серпні сорокового до Москви долетіло: Вавилова
арештовано. Зрозуміло, що Шкварникова негайно виклика
ли у президію. Повідомити про це офіційно. А разом з тим
попередити — ніяких емоцій, «органи» з директором роз
беруться, а колектив повинен спокійно працювати.
Та який там у біса спокій? Інститут вирував. Якщо
напередодні трагедії з Вавиловим, бачачи, як над радянсь
кою, передовою на той час, генетикою клубочаться хмари
мракобісся, цей науковий заклад покинули такі визначні
біологи, як Костов (Болгарія), Меллер (США), то тепер
занепали духом свої. Щодо Петра Климектійовича, то він
теж не тішив себе ілюзіями. Забрали Миколу Івановича —
арештують і його. «Крамолу» викорчовували тоді з корін
ням. Тим паче, що стало відомо — інститут очолить Ли
сенко.
Але працювати на посаді заступника директора (а
фактично — керівника інституту) ПІкварникову випало аж
до кінця року. Вже взимку запросили його до прези
дії. Так, мовляв, і так, готуйте акт передачі закладу
Трохимові Денисовичу. Про те, що після того, як Петро
Климентійович складе та підпише документ, його самого
звільнять з роботи, не казали: все було зрозуміло й так.
Цікаво, що майбутній «хазяїн» інституту аж ніяк не
стояв осторонь делікатної процедури. З властивою йому
прямотою та амбітністю він попередив — оцінка роботи
закладу в акті повинна бути тільки негативна. (Інакше що
ж йому, такому титанові мислі, буде тут «виправляти»,
«поглиблювати» та «надолужувати»?)
Заради справедливості скажемо: і керівництво президії
237 АН СРСР, і більшість вчених-біологів не поділяли дум
ки Лисенка. В усякому разі були проти ганьби. Та це
не обходило «славетного мічурінця». Не без підтримки
зверху він грубо тиснув на Шкварникова, гадаючи, що
той без Вавилова складе та підпише будь-який папір.
Довго умовляли Петра Климентійовича зрадити істи
ну. Та марно. І тоді… документ склали без нього.
Ось він (документ подається з деякими скорочення
ми).
«Акт Комісії Президії АН СРСР
про приймання-передачу справ та майна
Інституту генетики АН СРСР
новому директору Інституту генетики
акад. Т. Д. Лисенку
13 січня 1941 р.
Москва
13 січня 1941 р. ми, нижчезазначені, колишній заступ
ник директора Інституту генетики АН СРСР П. К. Шквар-
ников та заново обраний загальними зборами АН СРСР
директор Інституту генетики акад. Т. Д. Лисенко, склали
цей акт про приймання-здачу справ та майна Інституту
генетики АН СРСР у присутності членів спеціальної комі
сії, призначеної президією АН СРСР у складі: голови —
члена-кореспондента АН СРСР X. С. Коштоянца, академі
ка ВАСГНІЛ А. А. Шмука, вченого секретаря відділення
біологічних наук Р. Л. Дозорцевої й керуючого справами
АН СРСР В. А. Козлова.
Майно та фінансова частина приймаються заступником
директора інституту Корняковим Д. Г.
Інститут має:
(Перераховуються 9 лабораторій на 5 опорних пунктах,
де ведеться експериментальна робота, після чого оцінюєть
ся робота кожного з підрозділів).
Лабораторія генетичних основ селекції.
(…) Всі чотири останніх роки лабораторія працювала по
суті над одним питанням — розробкою генетичних основ
селекції сільськогосподарських рослин.
Одначе, проводячи свої дослідження на неправильних
теоретичних засадах, виходячи з так званого закону «го
мологічних рядів» і «центрів походження культурних
238 рослин», по суті теоретичних основ не розробила, більше
того, навіть не підійшла до розробки цих основ. *
; Будуючи свою роботу на комбінуванні готових ознак
шляхом гібридизації, не знаючи біології розвитку
батьківських форм і не вивчаючи закономірностей розви
тку, цілком природно, що лабораторія не змогла розробити
генетичної теорії добору пар для схрещування.
Таким чином, по лінії теоретичних досліджень за остан
ні 5—6 років ця лабораторія не має ніяких успіхів.
Що ж стосується практичних результатів, їм також не
можна дати позитивну оцінку…
Лабораторія міжвидової гібридизації рослин.
…Аналізуючи підсумки роботи лабораторії, слід відзна
чити:
1. Причини несхрещуваності окремих видів… не з’ясовані.
2. Методів подолання безплідності… не розроблено.
3. Цінних сортів і ліній сільськогосподарських рослин,
імунних щодо хвороб… не виведено.
Лабораторія загальної генетики.
(…) працює над проблемою гена і хромосомної теорії
спадковості.
Усі наукові дослідження, що ведуться у лабораторії,
ніякого зв’язку з практичними запитами сільського гос
подарства не мають. Так як дроздофіла («лисенківці»
відмітали цю безневинну комаху, мов нечисту силу) не є
об’єктом, на якому можна практично перевіряти істинність
теоретичних висновків, усі роботи з дроздофілою припини
ти. (…)
Лабораторія феногенетики.
Оскільки теперішній етап вивчення органогенезису у
рослин, на думку зав. лабораторією, стоїть ближче до
розділу фізіології, ніж генетики, цю роботу слід передати
Інститутові фізіології рослин АН СРСР.
Що ж до досліджень з другої теми (вивчення природи
інцухта й гетерозису), то треба зауважити, що вони нічим
не відрізняються від досліджень… які велися великою
кількістю наукових закладів як в СРСР, так і за кордоном
протягом останніх 15—20 років, не давши ніяких теоре
тичних і практичних корисних наслідків. Тому ці роботи
в Інституті генетики припинити.
239 Відділ генетики сільськогосподарських тварин.
(…) Протягом останніх 5 років у відділі розроблялися
такі основні теми. (Називаються: наукове обгрунтовування
селекції і розробка «вказівок» по селекції тварин; розробка
методів виведення порід за допомогою міжвидової гібриди
зації) .
(…) Роботи інституту у цій галузі (…) нічого нового до
теорії селекції до сьогодні не внесли.
Суто емпіричний підхід не дає можливості розвивати
справді творчу теорію селекції.
Робота з гібридизації гіссарів з Лінкольнами (породи
овець) може зрештою дати поліпшену породу при систе
матичній і правильній роботі з нею, але обіцянки інституту
розробляти цим схрещуванням нові, ефективніші методи
селекції й теоретичне їхнє обгрунтування не виконуються.
Вважати недоцільним у найближчому році існування
відділу генетики тварин у складі інституту. У 1941 р. до
цільно організувати окремі дослідження з генетики тварин
методичного характеру».
Як бачимо, в кожному абзаці панує частка «не». Акт
скидається на судовий вирок. Причому саме з тих, якими
у ті страшні часи таврували «ворогів народу». Ні аналізу,
ні аргументів. Погано — і годі. І зверніть увагу: вже
у перших рядках, як небезпечна єресь, засуджується
серцевина вавиловського учення — «гомологічні ряди» та
«центри походження культурних рослин». Зрозуміло, що
такий, написаний під диктовку Лисенка, акт Шкварников
не міг підписати.
Ми й тепер, у час перебудови та гласності, знаємо, чим
іноді пахне заперечення думки начальства. А тоді, коли
«саджали» за помилку у стіннівці, необачне слово, випад
ково зіпсовану гайку?
Поза всяким сумнівом, вчинок П. К. Шкварникова був
виявом рідкісної громадянської мужності. Особливо коли
згадати, що сотні й тисячі його колег за командою одного
негідника покірно опустилися у багно наукового приміти
візму.
Царедворець, який каже у вічі государеві правду, робить
більший подвиг, аніж воїн, котрий вступає у поєдинок
з когортою озброєних легіонерів. Це сказав Спіноза. Муж
240 ність громадянська, як правило, вища від мужності
військової. Ось чому так часто саме «на гражданці»
морально гинули всіяні орденами та медалями «кавале
ри». Навряд чи й самому Петру Климентійовичу було
колись (навіть на фронті!) важче, ніж під час отого
кремінного протистояння людині, портрет якої був
обов’язковим атрибутом у класі найглухішої сільської
школи.
Але мало того, що Петро Климентійович не підписав
запропонованого президією академії акта — він насмілився
тут-таки, просто від руки, на казенному папері, зафіксува
ти свою, окрему, думку.
«Окрема думка колишнього заступника директора інсти
туту П. К. Шкварникова, який здає Інститут генетики:
Здаючи інститут, заявляю, що у розділі акта «Стан
роботи кожної лабораторії», зокрема, не згоден з оцінка
ми, даними лабораторіям: генетичних основ селекції рос
лин, міжвидової гібридизації рослин, загальної генетики,
лабораторії феногенетики, відділу генетики сільськогоспо
дарських тварин (дві лабораторії), а також вважаю таки
ми, що не стосуються акта здачі-приймання, усі пропози
ції… стосовно організації інституту новим директором.
Свою оцінку інституту у момент здачі та оцінку роботи
його відділів даю у доданій до цього акта довідці за моїм
підписом,, а також довідці про впроваджені та впроваджу
вані результати роботи інституту…
Доповідна записка заступника директора Інституту ге
нетики АН СРСР П. К. Шкварникова комісії президії
АН СРСР «Характеристика стану роботи Інституту генети
ки АН СРСР» на 11 січня 1941 р. (момент здачі інститу
ту новому директору акад. Т. Д. Лисенку)».
Разом з довідкою Шкварникова про впроваджені та
впроваджувані результати наукової роботи його доповідна
займає 16 сторінок машинопису (бо дослідження ж велися
величезні).
«Головною цільовою установкою інституту у його до
слідницькій роботі,— читаємо у доповідній,— …була роз
робка генетичних основ селекції рослин і тварин на основі
експериментальної роботи у найважливіших галузях про
спадковість. У той же час його дослідна робота… спрямо
241 вана на дальшу розробку самої генетичної теорії і дарві
нізму».
Далі автор окреслює проблематику досліджень, називає
основні напрями і наголошує: «Велася велика експеримен
тальна робота, яка дала цінні результати і теоретичні
узагальнення».
Природа генів, мутаційна мінливість у рослин, механізм
спадковості* теорія віддаленої гібридизації… Ні, інститут
не топтався на місці. Він як лідер наукових закладів
у Європі сміливо торував нові стежки у царині генети
ки. «Окрема думка» непокірного Шкварникова на відміну
від примітивно-заперечливої лисенківської писанини зро
зуміла в основному лише фахівцям. І це природно: вчений
аналізує складні біологічні проблеми. Отож, не цитуючи
його дослівно, зупинимося лише на деяких підсумках
загальноінститутського пошуку, принагідно вказавши, що
оригінали документа зберігаються в архіві Академії наук
СРСР та фондах Інституту генетики.
Отже, найістотніші підсумки роботи генетиків:
— доведено, що мутаційна мінливість є фізіологічним
процесом, який відбувається у клітині;
— обгрунтовано величезне значення мутацій штучного
характеру;
— розроблено методи масового одержання поліплоїдії;
— створено для цього різноманітні хімікалії;
— великі монографії по вдосконаленню племінної спра
ви сільськогосподарської худоби.
Підсумки теоретичних та практичних досягнень інститу
ту згруповано в і ї пунктах і 9 довідках щодо ефективнос
ті роботи, «розгромлених» актом лабораторій.
Наприклад, лабораторія генетичних основ сільськогос
подарських рослин.
«У процесі дослідницької роботи… зібрала великий на
уковий матеріал, що є основою для кількох узагальнюючих
праць, а також цінний… живий матеріал у вигляді перспек
тивних ліній та сортів різних культур».
П. К. Шкварников не ідеалізує діяльність відділів і лабо
раторій. Визначаючи «деяку розмаїтість» тематики та «сла
бкий зв’язок» у діяльності окремих лабораторій між со
242 бою, він підкреслює, що кожна з них є «цілком життєздат
ною одиницею, яка повнокровно працює у своїй галузі».
Спокійно, не вдаючись до брутальної загалыцини, з
цифрами в руках Шкварников вщент розбиває огульні та
безпідставні висновки акта.
Лабораторія генетичних основ селекції. Як там у акті?
Її «практичним результатам… не можна дати позитивної
оцінки». Цікаво! А де ж, коли не тут, створено понад
200 перспективних гібридів та мутантів ярових пшениць,
ячменю, льону, віки, котрі можна хоч сьогодні віддати на
сортовипробування? А 23 лінії озимих та ярових пшениць,
4 — віки, 218 000 рослин коксагизу вже успішно скла
дають іспит на сортовипробувальних ділянках.
Тепер щодо відділу генетики тварин, того самого, який
визнано актом «недоцільним… у складі інституту». Чи
відомо шановним авторам благенького документа, що,
наприклад, у радгоспі «Ак-Капчигай» (Узбекистан) завдя
ки пошукам генетиків поліпшено продуктивність овець на
60 %? А успіхи відділу по гібридизації архарів з мерино
сами чи гіссарів з Лінкольнами… А блискуча робота інсти
тутських селекціонерів по виведенню овець з кольоровим
каракулем…
Ні, шановні дьогтемази з лисенківського коша, читаємо
ми між рядками вагомих, насичених фактами, Шкварнико-
вих доповідних, вам не вдасться перекреслити отими
кількома стуленими на живу нитку сторінками реальні
й живі досягнення вавиловців. І на папір лягає знову
гаряча, мозоляста буденщина. Про пшениці, виділені з
американського сорту «Буффум», з перезимівлею у 80 %
та урожайністю 39,2 ц з га, про 30 нових речовин, що
спричиняють бажану селекціонерам поліплоїдію, про син
тез нафтілукусної кислоти, яка за рекомендацією Нарком-
зему вже широко використовується як активна коренеут-
ворююча речовина, про працю «Посібник з методики
цитологічних досліджень» і т. д. Якби ми були фахівцями,
то сприйняли б оті кільканадцять складених Петром
Климентійовичем сторінок спеціального тексту як скру
пульозне звітування, пронизане реалізмом та глибокою
повагою до трударів вихованого академіком Вавиловим
загону зачинателів вітчизняної генетики.
243 На жаль, ми в біології дилетанта. І тому немає сенсу
подавати ці документи дослівно. Та найбільша прикрість
навіть не в цьому. Доповідні й довідки, у яких Шкварни-
ков ущент розгромив «лисенківський» акт, не побачать
світу. їх на десятки років спустять якнайдалі від людсько
го ока, в архіви. І лише сьогодні ми взнаємо щемну прав
ду. Облудою ж, брехнею, наклепами та підступами на
тхненник абсурдного сталінського плану підкорення приро
ди розчистить собі шлях до олімпу біології, перетасує
й розформує Інститут генетики, зробить все, аби послідов
ники покійного Вавилова щезли з храму великої на
уки. Або ж, сприйнявши його віру, стали рабами реакцій
них, псевдонаукових постулатів.
Зрозуміло, що після здачі інституту новому директорові
Петра Климентійовича звільнили. До чого він, власне,
і був готовий. І все-таки прощання з улюбленою справою
виявилося набагато важчим, ніж сподівався. Гнітило: вики
нули на вулицю ні за що. Місяць чи й більше оббивав
пороги різних організацій. Ні, не скаржився. Чудово
знав — таких, як він, тоді охоче влаштовували тільки на
лісорозробках.
Невідомо, чим би закінчилися його пошуки, якби рап
том не зустрів прия’ґеля. Та такого, який не побоявся до
помогти. Так кандидат біологічних наук Шкварников
став рядовим працівником сортовипробної комісії главку
ефіроолійних культур.
Недовго довелось Петру Климентійовичу тут працюва
ти. Почалася війна. І він, вчений, мало не наступного дня
одержує повістку з військкомату. Люди з його науковим
рівнем ще довгенько сиділи «на броні», а деякі навіть
евакуювалися з інститутами на Урал, у Поволжя. А Шква
рников опинився на курсах політпрацівників у Чебокса
рах. Комусь вельми хотілося, аби цей упертий «Вавило
ве ць» якомога швидше потрапив під кулі.
І так воно, власне, й вийшло. У той час, коли деякі його
колеги ще займалися наукою, він воював — під Москвою,
Сухиничами, Ржевом, на Калінінському фронті. Тобто
у найгарячіших місцях. Воював як комісар, у котрого
фашистські снайпери цілили насамперед.
Та щасливою виявилася доля Шкварникова. За чотири
244 роки відступів, оточень, довгожданих контрударів, у вирі
вогню і металу, під бомбардуваннями й кулеметними
шквалами майора так і не зачепило. Ті, кому не хотілося
бачити його живим, помилилися. Хоч прослужив він в
армії довгенько. Носив військову форму навіть у мир
ному сорок шостому…
Нарешті знову в Москві! Коло сім’ї. Поруч з одно
думцями. Біля дослідних ділянок і лабораторій. Влаїііту-
вався на роботу без ускладнень. Та й розпочав її нівро
ку. Проте не встиг оговтатися, перейнятися ділом — нове
полювання на відьом. І з яким розмахом! Було видно
з усього — Лисенко і К° вирішили остаточно розправитися
з послідовниками Вавилова. Якщо раніше цькування гене
тики ще не мало офіційних засад, тепер воно здобуло
трибуну сесії ВАСГНІЛ, філософську базу.
Чим усе це завершилося, відомо. Про судовий процес
над знекровленою, однак ще живою наукою писано бага
то. Зупинимося на долі героя нашої розповіді, якому
цього разу довелося випити до дна гірку чашу вигнанця.
З інституту звільнили одразу 16 чоловік! Серед них —
П. К. Шкварникова та майбутнього академіка М. П. Дубі-
ніна. Але звільнятися гуртом і поодинці — речі різні. Тому
майже всі поставилися до цього з гумором. Ба навіть
зареготали, довідавшись з наказу, що їх виставили «як
формальних генетиків».
Гумор звільнених керівництво оцінило. Наступного дня
в коридорі вже висів інший наказ: «Увільнити у зв’язку
з реорганізацією інституту». Мотив ще сміховинніший.Вче-
ні-вигнанці знову посміялися. І — не безрезультатно. Піс
ля обіду з’явився третій варіант наказу. Там було вже до
писано те, що у поспіхові забули: «Звільнити… з виплатою
вихідної допомоги».
Загалом, як бачимо, весела історія. Однак через кілька
днів Шкварникову (та, певно, й іншим «формальним
генетикам») стало не до гумору. Тепер лисенківці зоргані
зувалися краще. Подбали, так би мовити, й про тили. Під
готували громадську думку. І в Москві ніхто не наважував
ся брати на роботу «вавиловських недобитків». Тим часом
Петра Климентійовича викликали у райком партії:
245 — Не влаштуєтеся протягом найближчого часу — при
тягнемо до партійної відповідальності. Як дармоїда.
— Що, з тебе шапка спаде? Сходи до нього (тобто
Лисенка), визнай помилки, покайся — одразу дадуть лабо
раторію.
Але Шкварников стояв на своєму. Заради вчителя,
Вавилова. Зректися істини? Не діждуть! Перспектива ви
тратити свій хист на реанімацію мертвонароджених лисен-
ківських ідей його не тішила.
Так розпочалися поневіряння. Переконавшись, що у сто
лиці, під одним небом з «мічурінцями», йому не працюва
ти, Петро Климентійович подався у Крим. Там саме
утворювався Кримський філіал АН СРСР. Проте й тут,
далеко від Москви, відчув залізну десницю «народного
академіка».
Чотирнадцять років перебував за бортом великої науки!
Де тільки не працював! Ось чого коштувала Шкварникову
наукова принциповість! В торжество справедливості він,
звичайно, вірив. Але не знав та й не міг знати, чи доживе
до нього.
У 50-х роках з’явилося за Уралом Сибірське відділення
АН СРСР. Працювати туди пішли такі, як академік
Лаврентьев,— сміливці, мрійники, ентузіасти. Кайдани на
генетиці вже було розбито. Шкварников вирушає до Сибі
ру. Стає заступником директора Інституту генетики Дубі-
ніна… А згодом переїздить до Києва. Працює в Інституті
ботаніки, у секторі молекулярної біології та генетики
Академії наук України. Редагує журнал «Цитология и ге
нетика». Розробивши проблему експериментального одер
жання мутацій, здобуває Державну премію республіки.
Багато це чи мало? Порівняно з іншими, особливо
з тими, котрі, купивши собі каяттям час для наукового
процвітання, стали академіками та лауреатами, не над
то. Коли ж врахувати вимушену паузу — багато. Надзви
чайно багато! Та головне все-таки не в цьому. Він не
дозволив собі колінкувати перед високопоставленими де
магогами та бюрократами. Не втратив людської гіднос
ті. Зберіг вірність великій меті. Став переможцем.
Сьогодні доктора біологічних наук П. К. Шкварникова
офіційно пов’язує з могутнім розвоєм генетичної думки
246 лише те, що він є членом редколегії журналу «Цитология
и генетика». Неофіційно. Придбав цейсівський мікроскоп
і досліджує, що сталося з рослинами внаслідок чорно
бильської катастрофи. Домашні, звичайно, не в захваті:
у спальні, яку він перетворив на лабораторію, панує
міцний запах реактивів. Та що вдієш…
«Кому знадобляться ваші висновки?» — не втримався
я від запитання. Петро Климентійович помовчав: «Можли
во, в Інституті ботаніки… Або ще десь. Точно не
знаю. Проте гадаю, що не пропадуть марно». Отака
відповідь людини, яка навіть після чотирнадцятирічної
«битви в путі», не розгубила ні віри у святу справу, ні
творчої енергії.
А ще Шкварников читає. Про генетику пишуть тепер
багато. І, гортаючи товсті журнали, так само принципово,
як і в науці, ставиться до шановних белетристів:
— Оце прочитав «Зубра»,— каже він, усміхаючись.—
І рішуче не згоден з автором. Розумієте? Тимофєєва-
Рессовського я знав особисто. Не буду заперечувати —
вчений талановитий. Та чогось видатного в науці не
зробив. Навряд чи варто його так підносити. І ще. У тяж
ку для Батьківщини пору ця людина лишається за кордо
ном. Справжні патріоти так не робили. Якщо їх розлучали
з мікроскопом, вони без вагань брали гвинтівку. Навіть
після Соловків чи Колими…
Моральні й наукові критерії у Шкварникова висо
кі. В них аж ніяк не вкладається й гнучка філософія
вчених мужів, котрі у 48-му відхрещувалися від генетики,
присягали «геніальному» Трохиму Денисовичу, а сьогод
ні, вважаючи себе «учнями Вавилова», з усієї сили лають
клятого Лисенка.
Звичайно, питання про моральне право засуджувати
неподобства у науці чи літературі тонке. Особливо коли
йдеться про тих, хто грішив колись і сам. Однак, скажі
мо, доктор біологічних наук Шкварников вважає: те висо
ке право треба заслужити, вистраждати. І Петру Климен-
тійовичу важко заперечити.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.