Зараз повертаються до нас із забуття, із заборонених
списків силоміць забуті імена. І яке щастя, що майже
завжди знаходяться листи, рукописи, спогади… Отже, були
люди, які збіерігали все це, вірили й сподівалися. Які
любили. Кажуть, що людина живе після смерті доти, доки
про неї думає бодай одна жива душа.
Тихон Олексійович Медведев прийшов у кіно 1929 р. за
путівкою комсомолу і віддав йому всю свою молоду
енергію. Люди, що пам’ятають його, досі розповідають
про той великий авторитет, що він мав, будучи завідую
чим художнім відділом Київської кіностудії. В кімнатах
відділу завжди точилися гострі дискусії, обговорювалися
сюжети майбутніх кінокартин і статей. Адже тоді ще не
було ні Будинку кіно, ні Спілки кінематографістів. І тіль
ки енергія, непересічна особистість керівника художнього
відділу дали змогу створити по-справжньому творчу атмо
сферу на кіностудії, яка народилася нещодавно й не мала
ще ні традицій, ні досвіду.
На сторінках журналу «Радянське мистецтво» в
1929 р. у статті «Про виробничу програму ВУФКУ»
Медведев писав: «Я не згоден з деякими поцінувачами
нашого мистецтва, які навіть в центральних газетах пи-
249 шуть, що українські фільми в занепадку, розсусолюючи
про «сіре тло українського кіна». Ні, товариші хороші! За
два роки (1927—1928 рр.) ми дали «Арсенал», «Звениго-
ру», «Бенефіс клоуна Жоржа», «Джімі Хігінса», «Нічний
візник». В новому році треба не лише закріпитися на цих
позиціях, а й просуватися вперед, давши продукцію найви
щої якості. А це може бути лише тоді, коли ніхто не
стоятиме над душею митця, не триматиме його за руку, не
штовхатиме в спину. Допоможіть йому, підтримайте в
скрутну хвилину…»
До кіно Медведев мав відношення і раніше. Ще коли
був завідуючим культпродом ЦК ЛКСМУ, він не раз
писав про проблеми українського кінематографа. Так, у га
зеті «Комсомолець України» від 21 березня 1928 р. Медве
дев друкує на цілу шпальту добірку матеріалів під назвою
«Шлюб комсомолу й ВУФКУ», де порушує питання про
прихід у кіно творчої молоді. Є там і повідомлення,
в якому йдеться, що кінотеатри зобов’язуються для комсо
мольців робити скидку на квитки — для колективних відві
дин на 45, для індивідуальних — на 25 %. А в передовій
Медведев ставить питання про те, що «кінотеатр повинен
перетворитися з установи розваги на культурно-виховну
установу, де робітник чи сільський хлопець міг би не
тільки відпочити, а й під час відпочинку набути, збагатити
свої знання…»
Відпрацювавши чотири роки на кіностудіях Києва, а по
тім Одеси, Тихон Олексійович переходить працювати до
Наркомосу України завідуючим відділом мистецтв. Та
зв’язків з кіно не пориває — пише сценарії документаль
них фільмів, регулярно друкує статті в журналі «Кіно»,
редактором якого був Микола Бажан.
У 1935 р. Медведева призначають завідуючим Київ
ським обласним відділом мистецтв і за сумісництвом —
відповідальним редактором «Радянського кіно». Новий ре
дактор намагався зробити журнал цікавішим, різноманіт
ним, який висвітлював би проблеми українського кінема
тографа.
…Настав трагічний 1937-й.
Ніхто сьогодні ще не може точно назвати цифру репре
сованих. Відомо тільки, що література і мистецтво, в тому
250 числі й кіно, зазнали жахливих втрат. Тим, хто замислив
злочинну різню, важливо було в першу чергу позбутися
мислячої, творчої інтелігенції, що була совістю і честю
народу.
Атмосфера підозрілості й страху нагніталася поступо
во. Були тут, мабуть, і свої «режисери», і свої не менш
талановиті «виконавці». Ось підшивка за 1937 р. газети
«Кіно» — органу Всесоюзного комітету в справах мистецтв
при Раднаркомі СРСР. Начебто звичайні матеріали. Пові
домлення про нагородження орденами Леніна В. Вишне-
вського і Ю. Дзигана за фільм «Ми з Кронштадта».
Репортажі з кіностудій країни, в тому числі з Одеси
й Києва. Блискуча стаття Ігоря Савченка «Про комедії».
Репортаж з Яресьок про зйомки «режисером-орденонос-
цем О. Довженком свого п’ятого фільму — «Щорс» з ар
тистом МХТу Аркадієм Кисляковим у головній ролі».
Незабаром він буде репресований, і Щорса у фільмі зіграє
Євген Самойлов. Телеграма Чкалова, Байдукова і Беляко
ва, адресована Сталіну, Молотову, Ворошилову, Каганови
чу, Калініну, Жданову, Єжову, Мікояну, Андрееву про
безпосадочний переліт через Північний полюс. Інформація:
«Фільм «Наталка Полтавка» режисера-орденоносця І. Ка-
валерідзе куплений американськими кінопрокатними орга
нізаціями. Перед випуском картини на екрани в деяких
кінотеатрах ішов фільм «Наталка Полтавка», поставлений
емігрантом-петлюрівцем Авраменком. Та білогвардійська
шамотня ніяких результатів не дала, і фільм цей було
знято. Наш фільм «Наталка Полтавка» демонструється
в кращих кінотеатрах СІЛА, в тому числі в кінотеатрі
«Рузвельт», три тижні в той час, коли будь-який амери
канський бойовик іде тут не більше тижня». Ще одна
телеграма: «Головному управлінню кінематогра
фії. Тов. Шумяцькому. З почуттям великого задоволення
прочитали про випуск Союзхронікою чудового епохального
фільму «Доповідь тов. Сталіна про Конституцію СРСР»…
Палко вітаємо з цією прекрасною перемогою, чекаємо
щонайшвидшого випуску фільму на екрани України. Олек
сій Стаханов, Макар Мазай». Багато рекламних оголо
шень: «Незабаром! На кращих екранах Союзу новий
звуковий художній фільм «Назар Стодоля» за п’єсою
251 Т. Г. Шевченка. Сценарій І. Кулика. Режисура Г. Тасина.
У головних ролях А. Бучма, О. Сердюк, М. Пішванов,
Н. Ужвій. Виробництво Першої Одеської Комсомольської
кіностудії «Українфільму». В кожному номері газети —
безліч офіційних матеріалів. Наприклад, майже весь но
мер від 22 лютого заповнений репортажем про траурний
мітинг на Красній площі, присвячений пам’яті Г. К. Ор-
джонікідзе, з промовами Молотова, Ворошилова. А ось на
півгазети портрет усміхненого, вдоволеного собою чолові
ка і підпис: «Народний комісар внутрішніх справ Сою
зу PCP, генеральний комісар Державної Безпеки тов.
М. І. Єжов». І в трьох наступних номерах газети друкують
ся привітання кінопрацівників «дорогому й любимому тов.
М. І. Єжову з нагоди нагородження орденом Леніна».
Важко сьогодні зрозуміти ту моральну атмосферу, що
панувала в суспільстві того часу, коли чорне оголошувало
ся білим і навпаки. В тих умовах була деформована
свідомість людей, печать морального каліцтва лежала на
кожному.
Ось повідомлення про мітинг працівників української
студії «Союзкінохроніка» в Харкові й текст резолюції:
«Заслухавши повідомлення про вирок Спеціальної судової
присутності Верховного суду СРСР над запроданцями
й зрадниками Батьківщини — Тухачевським, Уборевичем,
Якіром, Ейдеманом та іншими шпигунами, що продалися
фашистам,— ми з почуттям великого задоволення схва
люємо справедливий вирок. Собакам — собача .смерть!»
Цькування велося цілеспрямовано й охоплювало усі
сфери життя, всі верстви населення. Ось редакційна стат
тя «Зміцнити керівництво». В ній є такий абзац: «ЦК на
шої партії визнало фільм «Бежин луг» (сценарист О. Рже-
шевський, режисер С. Ейзенштейн) антихудожнім і полі
тично явно хибним… Передусім, що політично шкідливе
містить у собі фільм? Показ колгоспного життя в кривому
дзеркалі. Надзвичайно серйозна й особливо відповідальна
тема становлення колгоспного ладу в умовах загострення
класової боротьби була політично вихолощена і звульгари
зована».
Починаючи з літа 1937 р. матеріали про «викриття» на
Україні буквально в кожному номері газети. 22 липня
252 опубліковано статтю «Вороги народу й чужаки в Київській
кіностудії». «…В літературному відділі студії окопалися не
тільки люди політично сумнівні, а й вороги народу. Редак
тор літвідділу, нині виключений з партії Гальперін, потра
пив на студію за рекомендацією фашистського шпигуна
Щупака. Зв’язок Гальперіна з троцькістами було встанов
лено ще 1936 р., але ні дирекція, ні партком не знайшли
за потрібне розпрощатися з цією довіреною особою
шпигунів і диверсантів…»
Та в шельмуванні людей, причетних на Україні до кіно,
всіх переплюнув П. Гридасов, котрий в номері від
24 вересня видрукував статтю «Обличчя ворога. Про шкід
ницьку діяльність буржуазних націоналістів в українській
кінематографії». Ось уривки з неї: «…Трудящі викрили на
«Укрфільмі» тричі мерзенних зрадників українського наро
ду: Хвилю, Седляра, Лопатинського, Бойчука, Падалку,
Ткача, Ореловича… В Наркомосі при ласкавому сприянні
підлого виродка Скрипника окопалися такі зрадники, як
Шумський, в літературі діяли Хвильовий, Куліш, Епік,
Досвітній, Остап Вишня, в театрі орудували Курбас, Лопа-
тинський та інщі. Вони ж потім прийшли в кіно. В живо
пису підлу підривну роботу вели контрреволюціонери Вро-
на, Седляр, Бойчук тощо. В редактори студії і правління
ВУФКУ пробралися троцькіст Мокатинський, терорист
Косинка, негідник Досвітній та інші… Сценарії для ук
раїнських студій писали такі «автори», як терорист Фаль-
ківський («Леся»), бандит Тютюнник, контрреволюціонер
Буревій та подібні їм…
Починаючи з 1926 р., в українському кіно працював
головний сподвижник Курбаса — режисер Лопатинський,
який штовхав молоде кінематографічне мистецтво України
на шлях американського детективу й формалістичної
комедії… В Одеській кіностудії шкідник Курбас устиг за
рік своєї «діяльності» поставити не одну відверто контрре
волюційну картину («Вендетта», «Макдональд», «Арсеналь-
ці»)… Петлюрівський отаман Тютюнник, сховавшись під
псевдонімом «Юртик», разом з українським поетом
М. Йогансеном, спритно використаним націоналістами,
здає на Одеській кінофабриці сценарій «Звенигора», в яко
му проповідується ідея «безбуржуазності української на
253 ції». Сценарій «Звенигора» ставив Довженко, який не зміг
до кінця подолати шкідливі засади сценарію, і картина
вийшла з грубими політичними помилками…» Усі ці злобні
інсинуації не могли вмістити в одному номері газети, і їх
довелося друкувати з продовженням у двох номерах.
Політичний донос П. Гридасова не залишився без відпо
віді. В газеті від 29 січня 1938 р. під рубрикою «Слідами
наших матеріалів» надруковано листа, одержаного від
виконуючого обов’язки прокурора Української PCP Ячені-
на: «У зв’язку з тим, що в газеті «Кіно» вміщено статтю
«Обличчя ворога», сповіщаю, що Прокуратурою республіки
завершено слідство про контрреволюційне шкідництво ко
лишніх керівних працівників тресту «Українфільм» та
Київської кіностудії. Справу про них передано Спецколегії
Верховного суду УРСР на розгляд».
Тепер ми вже знаємо, як слідство доводило винність
заарештованих і який поспішний, який несправедливий був
суд.
Повернемося, однак, до газети «Кіно» за той самий
1937 рік. В номері від 1 жовтня надруковано «Звернення
до тов. Сталіна Першого Всесоюзного з’їзду кінофотопра-
цівників». У ньому говориться: «Ми обіцяємо Вам, наш
учитель і вождь, наш рідний і любимий товариш Сталін,
вжити всіх заходів до того, щоб до кінця очистити свої
лави від фашистської мерзоти, від троцькістсько-буха-
рінських бандитів і виродків». І знову на цілі шпальти
листи, підписані або окремо режисером, сценаристом,
оператором, актором, або — колективні з вимогою «вряту
вати радянське кіно від ейзенштейнів, курбасів, лопатин-
ських».
Коли поринаєш в атмосферу того часу, читаєш докумен
ти, газети, спогади потерпілих, то найстрашніше вражають
не описи репресивного механізму, а те, як розумні, інте-
лeкtyaльнi люди намагалися злитися з обставинами, як
вони добровільно відмовлялися від сумнівів, аналізу стано
вища, могли вірити (й повірили) в непохибність одного —
найвеличнішого і найгеніальнішого. І таким чином допома
гали, хай опосередковано, вершити чорні справи.
Цькування тривало. В газеті від 4 жовтня у великому
підвалі «Буржуазні націоналісти в українському кіно» — ті
254 ж самі епітети, той самий відпрацьований арсенал: «…Бан
да націоналістичних прихвоснів і троцькістських мерзотни
ків — Косячний, Косило, Ткач, Орелович, Левіт, корис
туючись заступництвом усіляких любченків, попових,
хвиль, розставили свої шпигунські тенета в найважливіших
ділянках української кінематографії… Петлюрівські банди
ти Тютюнник і Хмурий, члени фашистського СВУ Ста-
рицька-Черняхівська, Яловий, контрреволюціонери Куліш,
Ірчан, Епік, Христовий, Ярошенко, Йогансен, Семенко…
Скільки ми терпітимемо всю цю наволоч на Радянській
землі!..»
Є в статті і про Т. О. Медведєва: «Захопивши у свої
руки друкований орган українського кіно журнал «Ра
дянське кіно» і посадивши редактором свою людину Мед
ведєва, націоналістична зграя використала журнал для
своїх підлих писань. Майже в кожному номері журналу
друкували свої «труди» Ткач, Орелович, друкувалися і їхні
підручні — Медведєв, Ятко, Добровольський та ін.».
З хвилюванням гортаю номери журналу «Радянське
кіно» за 1937 рік. Аналітична стаття «Підсумки Другого
кінофестивалю колгоспної молоді», уривок із сценарію
І. Кавалерідзе «Запорожець за Дунаєм», неймовірно цікава
стаття інженера М. Лауфера з Українського інституту
кінематографії «Можливості телебачення», теоретична
стаття «Розвиток історичного жанру», кілька матеріалів,
присвячених розвиткові кольорового мальованого фільму
на Україні. Багато іноземної інформації: «Болячки Гол
лівуду», «Гарольд Лойд про кінокомедію», «Франческа
Гааль».
Багато про що ми вже ніколи не довідаємося, про щось
доводиться лише здогадуватися, домислювати. Журнал був
щомісячником, а в 1937 р. вийшло 7 номерів, причому
четвертий підписав до друку 5 квітня Т. Медведєв, а на
ступний, п’ятий, підписаний до друку 1 жовтня вже іншим
редактором. І в цьому ж номері в матеріалі «Як шкодили
націоналісти українському кіно» є такий абзац: «На сторін
ках нашого журналу аж до останнього переробленого
тепер номера «подвизались» нещодавно викриті вороги,
такі, як Медведєв і його пособники». А через кілька
сторінок стаття «Революційний фільм» і знайомий під-
255 пис — П. Гридасов. «Ці фільми ставляться з ініціативи
товариша Сталіна. Товариш Сталін приділяє щонайсерйоз-
нішу і щонайглибшу увагу розвиткові мистецтв у Радянсь
кій Україні. Саме йому* Товаришеві Сталіну, нашому ге
ніальному вождю і світочу, українське мистецтво — літера
тура, театр, малярство, музика і кіно — зобов’язане своїм
буйним розквітом…»
Цікавий факт. Під час окупації фашисти видавали в
Києві газетку «Нове українське слово», і в ній під кілько
ма статтями, які закликали «повісити всіх більшовичків та
їхніх наймитів в українській культурі», «звести нанівець
більшовицьку заразу», «витравити ім’я бандита Сталіна
з української мови», також стоїть підпис — П. Гридасов.
У 30-ті роки Тихін Олексійович та його дружина Лідія
Прокопівна вже кілька років як жили у Києві. Вони
займали одну кімнату в квартирі по вулиці Пушкінській,
де мешкали ще чотири сім’ї. Ось що згадує про родину
Медведєвих колишня сусідка Г. М. Колкер.
— Я навчалася в 10-му класі. Жили ми всі дружно,
часто разом пили чай на спільній кухні. Медведєви жили
дуже скромно, в їхній кімнаті практично не було меблів —
від підлоги до стелі на саморобних полицях стояли кни
ги. І Лідія Прокопівна, і Тихін Олексійович були люди
дуже чесні, високоідейні. А він ще й авторитет мав вели
кий. Пам’ятаю один випадок. Це було в 35-му. Тоді все
якось не так велося. Ледве не злочином вважалося, коли
комсомолець відзначав свій день народження та ще й за
прошував гостей. А тут у мого брата якраз такий
день. Наготували ми все, як треба, ну і гості
прийшли. І хтось «капнув». Нам подзвонили з райкому
комсомолу, вимагали припинити «буржуазні розваги», бо
Сєню з комсомолу потурять. Ми в смерть налякали
ся. А тут якраз приходить з роботи Тихін Олексійович,
питає, що тут скоїлося. Мама розповіла. Він одразу
ж кудись подзвонив, пам’ятаю, довго вмовляв, сказав:
«Я сам буду з ними, й ніхто не заплямує звання комсо
мольця…» День народження ми відсвяткували гарно й ве
село. На Тихона Олексійовича ми просто молилися — він
був такий простий, чемний, добрий. А як він любив свою
дружину! «Лідочка, Лідуся!» Інших слів не було.
256 — А ви пам’ятаєте, як його заарештували?
— Тоді всі боялися, коли хтось стукав уночі або якийсь
незнайомий заходив до нашої комуналки. Кожний думав,
що прийшли по нього. Напередодні арешту Тихона Олек
сійовича забрали іншого нашого сусіду. Працював він
робітником на взуттєвій фабриці, на Куренівці. Стахано-
вець, мав грамоти, орден за працю. Мій батько працював
у тресті Головхліб. У них там з шістдесяти працівників
залишили чотирьох. А Тихона Олексійовича заарештували
увечері 9 вересня. Багато годин обшук робили, скидали
з полиць книги, чомусь розривали палітурки… Лідія Про-
копівна кілька днів ходила до Лук’янівської в’язниці,
намагалася провідати про долю чоловікову, та дарма…
Кімнату опечатали, жити було ніде, і вона поїхала до
матері в Дніпропетровськ. Нервувала, місця собі не знахо
дила. Знову повернулася до Києва, де її одразу заарешту
вали. Просиділа рік у в’язниці як дружина «ворога наро
ду». Коли випустили, жила в поетеси Г. С. Коваленко. Дя
куючи клопотанню М. П. Бажана, знову влаштувалася на
роботу в школу. Та й після війни Микола Платонович
допоміг їй повернутися до Києва. На перших порах вона
з донькою навіть жила у них, а потім найняла кімнатку.
Отже, 9 вересня 1937 р. Т. О. Медведєв був заарештова
ний, а вже через тиждень постановою особливої трійки
НКВС його як учасника контрреволюційної української
націоналістичної організації засудили до семи років табо
рів. Час, очевидно, підганяв. Треба було викривати інших
«ворогів народу», одержувати звання, посади, ордени.
Минуло сім років, і 1 вересня 1944 р. Медведєва викли
кали до табірного начальства. Він, мабуть, летів на крилах!
Зустріли спокійно і дали розписатися в документі, в якому
засвідчувалося, що сьогодні Постійна сесія Таймирського
окружного суду при Норильському НКВС засудила Медве
дєва Т. О. за ст. 58, п. 10, ч. 2 Кримінального кодексу
РРФСР на 10 років з подальшим пораженням у правах на
п’ять років.
Листи звідти… Багато рядків ретельно закреслено цензу
рою, вицвілі літери, напівзотлілі аркуші… «Скучаю за
тобою, моя кохана, згадую кожний день і мить, що її
провели ми разом. Які ми були щасливі!..» «Нічого, не
9 1 —173 257 журись! Усе буде гаразд, лишилося всього 5 років, 2 міся
ці і 26 днів, і ми зустрінемося. І заживемо з тобою так,
що небові буде жарко…» «Усе налагодиться, не може бути
інакше, я повернуся, і житимемо по правді довго і щасли
во…» В таборах не всім дозволяли писати листи, а тим,
кому дозволяли, то не частіше, як двічі на рік. Бувало,
листи передавали на волю через тих, з кого було знято
охорону, або ж через вільнонайманих.
Одержавши новий строк, Тихін Олексійович, зневірив
шись, що колись повернеться додому, вимагав, щоб Лідія
Прокопівна більше не чекала його, а влаштовувала своє
життя. Та вона не поспішала. Проте згодом зустріла
чоловіка, їй здавалося, що гарну людину, вони одружились,
і в них народилася донька Ніна. Але сім’я невдовзі розпа
лася.
Важке життя в таборах, виснажлива праця не минулися.
даремно. Восени 1954 р., коли закінчився другий строк, він
був дуже хворою людиною, інвалідом другої групи. Ліва
рука й нога — паралізовані. Його перевозять в Ширінсь-
кий будинок інвалідів Красноярського краю, де у 1955 р. і
одержує звістку про реабілітацію.
Медведєв вирішує повернутися до Києва. На проїзд
давали якісь там гроші, а на заощадження на харчах
купує два кілограми цукерок. А коли зустрілися на вокза
лі, сказав: «Доньці нашій, Ніночці, я привіз цукерки, а то
бі, Лідусю, себе».
Жили вони дружно і були щасливі. Тихін Олексійович
почав одужувати. Мабуть, домашній затишок, теплота
рідних зробили свою чудодійну справу.
Він знову пішов працювати на студію, був редактором
фільмів «Іван Франко», «Якби каміння говорило», «Киян
ка», «І один у полі воїн» та інших. З 1958 р. став редакто
ром студійної багатотиражки «За радянський фільм».
Ті, хто знав Тихона Олексійовича близько, хто бував
у нього вдома, говорили про нього захоплено. Іншим же
здавалося, що він був надто замкнутий, відлюдкуватий,
навіть підозріливий. Ніде правди діти, ставлення до тих,
хто повернувся «звідти», було далеко не однознач
ним. В усіх анкетах і листках з обліку кадрів Медведєв,
вказуючи місце роботи в період: вересень 1937 — грудень
258 1955, незмінно писав: «Працював на будовах Крайньої
Півночі і Сибіру». Начебто за «довгим карбованцем» по
їхав чоловік. .V
У 1958 р. створювалася Спілка кінематографістів Ук
раїни. Та приймальна комісія своєю ухвалою від 24 жовт
ня відмовила йому в членстві, мотивуючи тим, що він,
мовляв, «пропрацював у кінематографі всього два роки».
Втрутилися друзі. Був гнівний лист М. Бажана, і Медведев
таки став членом творчої спілки.
Тієї пори в газетах і журналах з’являється безліч його
статей про кіно, про проблеми жанрів у кінематогра
фі. Пише він і спогади про людей, котрих знав і любив, —
актора Степана Шкурата, режисера Івана Кавалерідзе,
оператора Бориса Вакара. Навіть вийшовши на пенсію,
Тихін Олексійович виступає в пресі, читає лекції про кіно.
Що ж допомогло йому вистояти? Певно, те, що його
ідеали формувалися в неймовірно тяжкі роки. Те, що
з чотирнадцяти років спізнав він ціну заробленого шматка
хліба, а з шістнадцяти, втративши батька й матір, годував
сім’ю. Те, що там, у таборі, в Норильську, поряд з ним
були друзі й однодумці — велика група безвинно засудже
них українських кінематографістів. Друзями вони залиши
лися назавжди. Часто зустрічалися, і до останнього часу
свого кожний відчував чесну руку вірного друга. В їхніх
родинах як святиню бережуть пам’ять про це велике
братство. Сьогодні майже нікого з них уже немає.
Помер Тихон Олексійович у 1982 р. Він ніколи й нікому
не розповідав про страхіття тих років. Навіть дочці, яку
дуж.е любив. Ніхто не чув від нього нарікань на до
лю. А якби не було 37-го і тих 18 табірних років, що
цілком вилучили його з життя, скільки ще міг би Тихон
Олексійович зробити для українського кіно як організатор
кіновиробництва, як критик і журналіст. Ні, були в нас,
є і завжди будуть незамінні люди. Замінні тільки гвинтики.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: МЕДВЕДЕВ Тихон Олексійович (1903— 1982)