Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК – У СВІТІ ПРОЗИ ВАЛЕР’ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО

Валер’ян Підмогильний — ім’я, яке тільки вряди-годи
мигає на шпальтах преси: то його згадає принагідно хтось
із письменників, то назвуть при переліку майстрів слова та
художнього перекладу 20-х років: ні творів його, ні статей
про нього в реальному вжитку нашого літературного про­
цесу нема. Самі книги В. Підмогильного тепер велика
бібліографічна рідкість і предмет особливого інтересу біб­
ліоманів. Про життя його сучасний читач може довідатися
хіба що з коротенької довідки у виданнях «Письменники
Радянської України» та «Українські письменники. Біо-
бібліографічний словник», а його переклади частково
названі в книзі «Художня література, видана на Україні за
40 років». Оце і все. Правда, останнім часом В. Підмогиль-
ним зацікавилася періодика, його оповідання друкували
газети «Молода гвардія», «Молодь України», тижневик
«Україна», а «Вітчизна» вмістила листи письменника з Со-
ловків і зовсім невідому «Повість без назви». Тільки тепер
починаємо усвідомлювати, що Підмогильний — одна з най-
колоритніших постатей вітчизняної літератури 20-х років,
значення якої неперехідне.
Причина маловідомості цього митця проста: до неда­
внього часу практикувалося замовчування багатьох імен нашої культури, особливо тих, хто в 30-ті роки був неза-
‘ конно репресований — до них і після реабілітації (а В. Пі-
дмогильний реабілітований ще в 60-х роках) залишалося
насторожене недовір’я. Не зайве згадати, що тоді ж таки,
у 60-ті, видавництво «Радянський письменник» планувало
перевидання творів В. Підмогильного, але до того не
дійшло. Більш пощастило його численним перекладам
з французької, їх друкували і в 30-х, і в 50-х роках,
правда, без зазначення перекладача, і тільки в 60-х ім’я
перекладача з’явилося на титульних сторінках ви­
дань. У вузьких літературних колах його читали, його
творами навіть захоплювалися. Признаюся, що й для мене
романи й оповідання Валер’яна Підмогильного, прочитані
ще в юності, стали одним з найбільших і найглибших
літературних вражень, але для тих, кому недоступні оті
давні, рідкісні видання, письменник залишався зовсім не­
відомий. І це в той час, коли В. Підмогильний не тільки
визначний письменник свого часу, що не раз підкреслюва­
ла критика, а й активний творець пожовтневої радянської
літератури.
Так, критика 20-х років і справді підкреслювала особли­
ву талановитість молодого письменника, але не менше
вона його не милувала, особливо та, напостівська, вульгар-
но-соціологічна, дресирувальницька, яка намагалася цілко­
вито підпорядкувати літературу тим чи іншим ідеологічним
постулатам, зовсім не беручи до уваги специфіку літерату­
ри як мистецтва. Вона впихала митців в межі проголоше­
них засад і вимагала, щоб творці вкладалися у визначені
цією критикою прописи, забуваючи, що основне завдання
літератури — не скоротічні й скороминущі лозунги, а люд­
ська душа. Ця критика В. Підмогильного не похваляла,
а стьобала, ганила, привішуючи до його імені всілякі
ярлики, а то й просто писала на нього публічні доноси,
вимагаючи розправитися, з ним, як з недогідним, що,
зрештою, й сталося.
На честь В. Підмогильного треба сказати, що він, тер­
плячи отакі шалені атаки авантюристів від літератури,
зумів вистояти на позиції письменника серйозного, глибо­
кого, який ставив не позірно, а глибоко актуальні пробле­
ми, що постали перед людиною його часу. Він залишився
278 повен уваги до людини і співчуття до неї і з цієї дороги
не зійшов ні разу. Завжди пильно вдивлявся в свого героя,
аналізуючи, розкладав його «я». Підмогильний, можна
сказати, психологічний письменник, бо аналіз людської
психіки — його головне художнє завдання. Водночас він
строгий аналітик свого часу, тобто — по-справжньому су­
часний письменник: бачить свою добу в сотнях промовис­
тих деталей, і за його творами напрочуд легко уявити час,
у який він жив, бо письменник умів відтворювати його
з блискучою й неперевершеною правдивістю. На честь
його доби можна сказати ще й те, що, попри увесь негатив
критики, попри вульгарні й ворожі наскоки на цього
серйозного митця, його твори все-таки мали змогу вийти
у світ, вони читалися й робили свою гуманізуючу справу.
Це не принагідне визначення, бо в своїй творчості
Валер’ян Підмогильний продовжував традиції нашої
класичної літератури, яка свою поетику будувала на увазі
до людини, співчутті до неї, а виявлення й боротьба в ній
добра і зла ставали одним з основних проблемних важе­
лів. Родовід свій як письменник В. Підмогильний безпе­
речно веде від Михайла Коцюбинського, недаремно він
умістив у своєму найкращому романі «Місто» цілий пасаж
про враження від читання творів свого попередника: «Су­
мовита гармонія образів вабила його, слова, спалахнувши
від зрозуміння, розгортали йому безмежну перспективу
в таємниці своїх сполучень. І зненацька зайнялися безліч­
чю ворушких світляків, що сунули без краю ліворуч,
гаснучи на білих берегах. Він сидів, прикутий до фосфо­
ричних сторінок, яких тонке проміння випалювало йому
в схилених грудях болісний слід. Ніколи ще не читав він
так жалібно й не дізнавав такого глибокого з читанням
злиття. В книжці, для нього не новій, він знайшов нове
п’яне зачарування величчю творчості, могутністю її різ­
ця й гущиною стопленої з її пориву фарби». Таке вражен­
ня від читання улюбленого письменника не можна приду­
мати, його треба відчути.
Блискуче знаючи французьку мову і переклавши кілька
десятків творів цього письменства на українську, Валер’ян
Підмогильний не міг не перейнятися й поетикою цієї
літератури, тим більше що перекладав не абищо, а тих
279 письменників, котрі були йому близькі, особливо Гі де
Мопассана та Анатоля Франса. Уроки французької літера­
тури позначилися на стилі письменника тим, що він
економно будує фразу, що образ його не квітчастий,
імпульсивний, як, приміром, у Миколи Хвильового, а точ­
ний, строгий, вивірений, я сказав би, окультурений. У роз­
робці психології героя він глибше Мопассана, але залюбки
вживає й імпресіоністсько-мопассанівський мазок і не
цурається спокійної розважливості фрази Анатоля Франса
чи Дені Дідро. Загалом кажучи, В. Підмогильний один
з найінтелігентніших і найтонших українських письменни­
ків з доброю літературною школою, що свого часу відзна­
чив критик і поет Михайло Доленго: «Валер’ян Підмогиль­
ний дає класично яскраві зразки зовсім іншого емоціо­
нального тону творчості — тону, типового для буржуазної
й не для класової групи, а специфічно властивого для
інтелігенції, яко міжкласової групи й т. ін. Якщо кожна
класа висовує свою інтелігенцію… так і сама «інтеліген­
ція», в звичайному розумінні слова, може висунути для
задоволення власних своїх інтелектуальних інтересів теж
свою інтелігенцію. От представником такої інтелігенції для
інтелігенції, на наш погляд, і є Підмогильний».
Тобто це був продовжувач того річища нашої літерату­
ри, що його репрезентували Михайло Коцюбинський, Леся
Українка, Володимир Винниченко,— літератури для інтелі­
генції, літератури, я сказав би, тонкого письма. Саме тому
й лютувала так супроти неї вульгарно-соціологічна крити­
ка, бо це порушувало її постулат про загибель культури
й літератури, її вимогу примітизувати їх, звести до колек­
тивної самодіяльності. Отже, все інтелігентне й високо­
культурне при цьому безапеляційно списувалось у вороже,
буржуазне і нещадно громилося. Згадаймо відомі ярлики,
що їх привішував до нашої класики В. Коряк, і той злос­
тивий остракізм, якому піддавалися неокласики — ті, які
хотіли зберегти своє мистецтво на рівні високої культури.
Валер’ян Підмогильний заявив про себе як письменник
у досить ранньому віці. Народився він у 1901 р. в с. Чаплі
на Катеринославщині в селянській родині. Ріс настільки
здібним хлопчиком, що його віддали вчити­
ся. У 1918 р. закінчив Катеринославське реальне учили –
280 ще. Перша книга, власне, книжечка під голосною назвою
«Твори, том 1», позначена двома роками на титулі —
1919 і 1920, а самі оповідання цього цікавого видання
підписані 1917 і 1918 роками. Письменнику було тоді
16—17 років. Можна без перебільшення сказати, що
серед наших вундеркіндів, тобто людей, що розвинули­
ся вельми рано, хіба що Леся Українка могла перевер­
шити його зрілістю своєї творчості. Отже, вже в ранньому
віці Валер’ян заявив про себе як про цілком зрілого
прозаїка, написавши ряд творів досить високого рівня.
Історикам літератури ще доведеться дослідити, хто
впливав на талановитого юнака і хто його оточував? Та
ота тоненька книжечка в сірій обкладинці й видрукувана
на поганому папері може по праву вважатися однією
з найцікавіших книжок, що вийшли в буремні роки рево­
люції й громадянської війни. Тут і свіжість письма, і небу­
денність ситуацій, а слово дихає енергією і своєрідним
«ароматом». Скажемо, дебют був багатообіцяючий. Кни­
жечка вийшла в Катеринославі, чи, як тоді його називали,
Січеславі, а юний письменник був уже в Ки­
єві. З 1919 р. він вчився в університеті. Яка обстановка
панувала там на той час, яке літературне коло оточувало
хлопця, ми не знаємо. Але той факт, що в тодішніх
київських журналах та альманахах творів В. Підмогильно-
го не зафіксовано, хіба що в «Шляхах мистецтва» N9 2 за
1921 р. побачила світ його повість «Остап Шептала»,
багато про що говорить. Валер’ян університету так і не
закінчив, очевидно, у зв’язку з украй важким матеріальним
становищем. Проблема хліба стане згодом однією з основ­
них тем його оповідань, так він назве й свою найліпшу
новельну книжку. В пошуках того хліба насущного юнак
повертається до Катеринослава, де вчителює. Деякий час
продовжує працювати вчителем у Павлограді, а в
1921 р. він уже в Ворзелі (під Києвом). Знову повертаєть­
ся до університету, але не втримується тут і займається
тільки літературною діяльністю. Його ім’я з’являється
у збірниках «Вир революції» та «Жовтень», а в 1922 р. у
Харкові виходить уже згадана нами повість «Остап Шеп­
тала». Є в цій повісті чимало гарних сторінок, але загалом
вона вийшла слабша від оповідань — молодість все-таки
281 давалась узнаки, адже писалася вона, коли хлопцеві було
19 чи 20 років.
У 1923 р. в журналі «Нова громада» і окремим видан­
ням виходить його оповідання «Син», з часів голоду, одне
з найболючіших і вражаючих оповідань цього письменни­
ка. Йому судилася більша популярність, бо згодом, у
1925 р., його видасть у Харкові «Книгоспілка», а у
1930 р.— Державне видавництво України. 1924 р. у Києві
журнал «Червоний шлях» — другу збірку оповідань моло­
дого письменника «Військовий літун», яка згодом стане
основою книги «Проблема хліба». Її без перебільшення
можна назвати однією з найблискучіших новелістичних
книжок української літератури 20-х років. Між «Військо­
вим літуном» та «Проблемою хліба» з’явиться ще окремим
виданням велике оповідання, . власне, маленька повість
«Третя революція».
У полі зору новеліста — інтелігенція на тлі революції,
голодних років громадянської війни й пореволюційного
часу у буденному її зрізі, болі, борсання, занепад і нама­
гання зберегти власне «я», намагання якось уписатися
в життя, яке аж ніяк її не милує, через що виникає ряд
трагічних ситуацій, бо входження людини з укоріненими
старими соціальними звичками в новий побут, в нові
житейські умови з незвичними колізіями не може відбува­
тися безболісно — життя диктує людині свої вимо­
ги. Письменник майстерно досліджує цей процес. У цих
творах він показав себе блискучим аналітиком і психоло­
гом, в нього не знайдеш і тіні фальшу, притягнення
ситуацій «за вуха». Молодий митець тут правдешній учень
Михайла Коцюбинського, який також суспільну честь
творця ставив над усе, а точну погодженість з життєвою
правдою вважав своїм художнім світобаченням. Ясна річ,
В. Підмогильний не наслідує свого вчителя, а йде стежкою
власною, він віртуозно володіє оповіддю, він — майстер
чіткої фрази, точного образу, вміє тонко відтворити най­
глибші порухи людської душі. Немале значення має для
нього імпресія, любить він фразу-афоризм, і хоч у перед­
мові до «Проблеми хліба», адресованій Євгену Плужнику,
іронічно вістить про фабульну, сюжетну літературу, його
мистецькі новельні структури бездоганні. Та й заперечує
282 він фабульну структуру, очевидно, на противагу тодішнім
апологетам чистої сюжетності. Назвати хоча б з приводу
цього цікаву, але, геть наївну брошуру Сайка Йогансена
«Як будувати оповідання. Аналізи прозових зразків».
Ми говорили, що В. Підмогильного ваблять переважно
буденні ситуації, але не цурається він і прямого опису
колізій з громадянської війни з усією складністю тогочас­
ної боротьби. Його погляд на події того часу проходить
також крізь призму пересічного інтелігента: чи учня гімна­
зії («Гайдамака»), який ув’язується у військові змагання
не так з ідейних спонук, як через відчуття власної непов­
ноцінності і своє «я» хоч у смішних і недоладних формах
хоче утвердити; чи типової міської родини, яка поступово
втрачає революційні ілюзії і всю силу свою покладає на те,
щоб вижити («Третя революція»). Це оповідання по-
особливому цікаве, бо зображена письменником родина —
своєрідне уособлення найрізноманітніших типів інтеліген­
ції того часу: екзальтована панночка Ксана з її чисто
міщанським потягом до псевдогероїчної особистості Не-
стора Махна; дореволюційний поступовець, навіть револю­
ціонер Андрій Петрович, якого реальність революції не
тільки жахає, але й перетворює у звичайного обивателя;
Марта Данилівна, котра має тільки одну турботу — зберег­
ти себе й родину: її чоловік Григорій Опанасович, звичай­
ний трудівник-чиновник, основний інтерес якого — ходити
на службу незалежно від того, хто ту службу дає; їхні
сини — комуніст Альоша з його боротьбою і ясна, проста,
захоплена від усього, що діється, незважаючи на кров
і вбивства, душа хлопчака Кольки з його беззастережним
оптимізмом — всі ці люди опиняються у вирі зрозумілих
чи незрозумілих їм подій, на які кожен по-своєму ре­
агує. Водночас показує письменник і стихію розбудженого
села з його темним інстинктом до нищення, тобто В. Під-
могильний один з перших у нашій літературі сказав слово
не тільки про будівничу силу революції, але й безоглядно-
руйнуючу. З великою експресивністю й точністю описує
письменник господарчу розруху тих часів, голод, трагедію
морального занепаду людини, передусім інтелігентної, яка
опиняється у вирі подій і стає ніби сміття, що його
зносить у збуреній воді стихія. Саме цю тему умів В. Під-
283 могильний з-поміж своїх сучасників розробляти найліп­
ше. Тобто письменник знайшов свого героя, певний психо­
логічний тип і свою досить вироблену індивідуальну сти­
лістику, яку не сплутаєш ні з якою іншою. Перед нами
автентична творча індивідуальність.
У 20-ті роки В. Підмогильний живе в Києві. Бере
участь у тогочасних літературних організаціях, хоч ста­
виться до їхнього побуту не без іронії. Згадаймо знову-
таки його «Місто». «Література складається з творчос­
ті,— пише він.— Життя літературне — з розмов літера­
торів». І далі: «І хоч яке нудне та нудотне оте життя,
оте розмотування бинди літературних новин — хто що
пише, хто що думає писати, хто що про кого сказав,
хто кого збирається гудити чи хвалити, куди хто їде
відпочивати і хто скільки заробляє,— саме від шуршан­
ня її створюється питомий дух справжньої, не кус-
тарницької літератури, дух прихованого змагання, і в
тендітному обводі цієї стрічки й лежить те середовище,
де літературні вояки збираються й люльку миру курять
перед дальшим походом». Отже, «люльку миру» В. Під­
могильний курив в організації «Ланка», яка потім стала
зватися «Марсом» (Майстерня революційного слова), куди
входили Євген Плужник, Григорій Косинка, Тодось Ось-
мачка, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Марія
Галич та інші. Борис Антоненко-Давидович свого часу
розповідав, що головним і єдиним критерієм для вступу
в свої ряди «Ланка» чи «Марс» обрали одне — добре
писати, творити «некустарницьку літературу», тобто в їхнє
коло не було доступу графоманам та халтурникам. Саме
тому ця організація була аж зовсім нечисленна, та й зібра­
ла вона біля своєї «люльки миру» різних письменни­
ків. Типологічно подібні були там Є. Плужник та В. Підмо­
гильний, два приятелі нерозторжні — один цілком геніаль­
ний поет, своєрідний прозаїк та драматург, а дру­
гий — найкультурніший наш жрець мистецтва про­
зи. У творчості цієї пари є щось взаємозв’язане: вона
спільна своїм настроєвим і інтелектуальним тонусом, що
виразно зазначив тогочасний критик Фелікс Якубовсь-
кий. «Про Валер’яна Підмогильного-прозаїка,— писав
він,— можна повторити те, що ми сказали про поета
284 С. Плужника, а саме, що він цікавиться не людством,
а людиною».
У 1927 р. письменник завершує роман «Місто» — йому
виповнилось тоді 26 років. Виданий він був наступного
року в Харкові. Роман користувався успіхом. «Книгоспіл-
ка» відразу ж його перевидає, а Б. Єлисаветський перекла­
дає на російську мову, і в 1930 р. роман виходить у серії
«Творчество народов СССР». 1928 р. ім’я Валер’я на Підмо-
гильного як редактора з’являється на обкладинці одного
з найсолідніших тоді журналів «Життя і революція».
Роман «Місто» — найвизначніший твір письменника,
творча потуга якого відчувається й тепер, принаймні
читається він з великим інтересом. Роман написаний як
психологічний твір — це історія людської душі. Письмен­
ник у своїх передмовах і виступах недаремно застерігав,
щоб критики не ототожнювали героя з автором — одна
з найбільших методологічних спекуляцій тодішньої агре­
сивної критики, адже не раз траплялося, що й слова нега­
тивного персонажа безапеляційно приписувалися авторо­
ві. Отже, не герой піддавався осудові, не проблеми, які
ставив автор, а передусім сам письменник за те, що ті
проблеми ставив, притому лаяли твір не за те, що в ньому
є, а за те, чого в ньому немає. Рецидиви такого мислення
помічалися аж до недавнього часу. Деякі колізії Життя
героя роману «Місто» Степана Радченка й справді накла­
даються на життєві колізії самого В. Підмогильно-
го. Сільський хлопець приходить у місто, вступає до вузу,
не закінчує його, стає письменником, працівником журна­
лу, бере участь у київському літературному житті. В образі
поета Вигорського легко впізнати Є. Плужника. Деякі
роздуми про літературу вочевидь авторські, але все-таки
роман цей не автобіографічний, бо йдеться про зовсім
інший тип митця. Свій герой — це ще не герой автобіогра­
фічний.
Головна цінність роману в тому, що письменник створив
образ неоднозначний, далекий від поетики плаката, яка
побутувала в тій порі. Це образ діалектично змінний, сам
герой повний суперечностей, зовні начебто привабливий,
але, як відзначає його подруга Зоська (справді світла
душа), з темним нутром. Це тип отакого собі завойовника,
285 який рушив на місто, щоб його покласти собі під ноги, не
отого дикого завойовника-махновця, якого змалював пись­
менник у «Третій революції», а завойовника культурно­
го — людини з не зовсім розмитими комплексами добра
і ‘зла, але яка не здатна врівноважити у собі те добро
і зло, не здатна утверджувати щось одне з них, отже,
людини з потенцією до безпринципності. Дещо впізнаємо
в герої В. Підмогильного і від Любого Друга з відомого
роману Гі де Мопассана, але він складніший, неординарні-
ший, я сказав би, небезпечніший, бо й темінь його душі
неоглядна для нього самого. Більше того, оту темінь душі
герой легко збуває й легковажить нею, адже мета в нього
одна — завойовництво, і саме на це витрачає себе, свої
здібності й талант. Валер’ян Підмогильний ще в далекі
20-ті роки підмітив одну із серйозних хвороб творчої
людини, яка не пережилася і в нашому часі. Отже, пи­
сьменник ставить проблему велику — чистоти й нечистоти
творчого «я». Вульгарно-соціологічна критика вимагала,
як ми говорили, плакатної однозначності героя, підняла
навколо цього роману галас: його не тільки не зрозуміли,
але й не хотіли розуміти. Героя, а заодно й автора судили
за непозитивність. У журналі «Молодняк» № 1 за
1929 р. є характерна заміточка якогось Леся К-ського
«Студенти про «Місто» В. Підмогильного»: «Радченків без­
межний індивідуалізм, намагання його поставитись завжди
на першому місці, ставлення до жінки — все це гостро
засудили студенти. Радченко, що його автор атестує як
незаможника, в дійсності є типовий міщанин»,— зауважен­
ня цілком правильне. Радченко й справді типовий міща­
нин, і таким його й хотів зобразити автор. Але ось висно­
вок: «Як на грунтовну хибу твору вказувалося й на те, що
в романі не подано позитивних типів. З цього, цілком
правдиво, робили висновок, що Підмогильний стоїть не на
позиції самокритики зсередини, а на платформі критики
зовні». Цього мало, далі ще й таке: «Ідея незамиримого
протиріччя між містом і селом, що її проводив Підмогиль­
ний в цім творі (до речі, цієї ідеї письменник зовсім не
проводить.— Авт.), є цілком чужа, ворожа нам ідея».
Звідси ще кардинальніший висновок: автор ледве не ворог,
а може, й ворог.
286 Болісно читати таке сучасній людині: скільки тут пе-
рехльостів і підмін понять, скільки намагання не зрозумі­
ти твір, не згадувати про проблеми, які автор порушує,
а обвинуватити автора, виявити його «ворожість». Що вже
говорити про те, що в романі блискуче зроблено розтин
людської душі, що образ головного героя багатовимірний
І суперечливий. Для критика важливо було інше: хіба
може незаможник перетворитись у міщанина? Ясна річ —
ні, а коли так — автор ворог, і його треба викрити. Логіка
була б смішна, коли б ми не знали, до чого вона привела.
Валер’ян Підмогильний тримався мужньо. Він людина
поважної й вимогливої літературної школи — йде шляхом
митця аналітичного, вдумливого й криштально чесно­
го. В його романі окрім великої проблеми — пластичні
картини життя доби. Герої — не манекени, що проголо­
шують газетні істини, а люди живі, зі своїми смутками та
бідами. Що ж, письменник пробує довести свою правоту,
він змагається, пояснює, дає відповіді на анкети, але все
даремно. Надходили часи важкі й понурі.
Ще один роман «Невеличка драма» з’явиться в 1930 р. у
журналі «Життя і революція». Роман не зовсім виношений
автором. У дивний спосіб він перегукується з іншим «про­
клятим» романом того часу, так само виключно таланови­
тим,— «Робітні сили» Михайла Івченка. Але, попри все,
і цей роман дуже цікавий. Цього разу письменник розповів
історію дівчини, чистої й глибокої, з ідеалами й несвідо­
мим порухом до чогось вищого й особливого, але яку
безжалісно перемолочує важка машина життя. Знову ма­
ємо психологічний роман з посиленою увагою до так
званої «маленької людини» міста.
Незважаючи на важкі часи, спрага до творчості в пись­
менника була велика. Услід за «Невеличкою драмою» він
починає, але не встигає закінчити цікаву «Повість без
назви». У 1933 р. «Літературна газета» друкує оповідання
«З життя будинку». Але 1934 р. його заарештовують
і разом з багатьма іншими письменниками й митцями
засилають на Соловки.
Навіть у тюремній камері цей великий трудівник не
полишає літературної праці. Збереглися листи до дружини
із Соловків, які дають змогу заглянути в його творчу
287 лабораторію цієї пори. Багато читає, вивчає англійську
мову, перекладає свій улюблений «Портрет Доріана Грея»
У айльда і «Генріха VI» Шекспіра, а основне — тво­
рить. «Можу похвалитися тим,— пише він у листі від
25 січня 1936 р.,— що написав тут повість, правда, невели­
ку, не більше 4 аркушів. Писав її дуже довго, працював
над нею, як ніколи до цього часу. Ще дещо можна було
б з нею зробити, але сили нема, і я вважаю її закінче­
ною. Я маю від неї тут деяку радість і, звичайно, багато
прикростей. Я просто взяв будинок і деяких мешканців
у ньому. Взагалі в цій маленькій речі близько 20 дійо­
вих осіб, причому я намагався, щоб ніхто не був «на
других ролях» і всі мали свій розвиток. Сюжет її важко
переказати своїми словами, він сплетений з багатьох
маленьких сюжетів. Взагалі на тему — що маємо, не
бережем, втративши — плачемо. До цього часу не можу
збагнути того, що писав її незвично — не підряд, а за
розвитком персонажів або їхніх груп розкиданими очима,
а потім змонтував ці розділи навколо основного стрижня».
Творча праця в тюремних умовах — не забавка, тому
письменник пише повільно й важко, то не порожнє слово
«сили нема». Але зупинити свого пера уперто не ба­
жає. Він задумав написати ще 8 оповідань, але створив
тільки одне. А вже через півтора місяця повідомляє, що
почав писати новий роман «Наташа і Маша» — «повість
про двох дівчат. Який це роман, важко й сказати. Головне
в ньому — перевиховання одної з дівчат, але в ньому
є багато чого» (лист від 7 березня 1936 р.). А вже в листі
від 12 квітня цього ж року письменник повідомляє про
задум нового роману — про колективізацію. «В українській
літературі вона відбита дуже слабенько. Але коли я почав
обдумувати цю тему, я зразу наштовхнувся на такі трудно­
щі, що залишив навіть думку про неї». Але він не тільки
не залишив думку про неї, а навіть часто розмірковував
про написання роману. Він уявлявся «повнометраж­
ним» на 32 розділи з 15 дійовими особами. «Я хочу,—
зізнавався письменник,— написати його дуже просто, але
при цьому уникнути літературних шаблонів… Вже й назву
придумав «Осінь, 1929». 2 травня 1936 р. В. Підмогильний
повідомляє, що написав цього роману п’яту части-
288 ну. «В літературній праці,— зазначає він, — два основні
моменти: перший — самому все зрозуміти, відчути й уяви­
ти, що ти хочеш написати, остаточно освоїтись з людьми,
про яких пишеш… другий — це все передати словами, і це
найважче, і для читачів найголовніше, бо хоч би як
змістовно була задумана річ, якщо вона написана пога­
но — це річ пропаща». 6 липня 1936 р. письменник пише
про те, що роман готовий уже наполовину. «Тепер він
складається з 12 розділів, кожен з яких має від 3 до
7 підрозділів… Працюю над ними старанно, але повіль­
но. Дуже важко. Зараз у мене готово 6 розділів». В ос­
танньому листі від 2 червня 1938 р. письменник згадує
тільки «Наташу і Машу» і визнає, що цей роман у нього
не вийшов. Про «Осінь, 1929» уже немає ні слова. Зайве
говорити, що всі ці твори до нас не дійшли — 19 грудня
1941 р. В. Підмогильний загинув на Соловках.
Так обривається життя цього напрочуд цікавого й тала­
новитого письменника. Йому було лише 33 роки, коли
його вилучають із літературного процесу, але за своє
недовге життя він зробив досить багато й на такому
високому рівні, що й подивуватися можна. Тому обов’язок
наш сьогодні повернути до життя його твори і сказати про
нього спокійне, виважене слово — він не тільки заслуговує
на вдячну пам’ять, а й на те, щоб знову бути з нами, щоб
заговорити по-новому до читачів своїми творами, які,
я певен, ми без натяжок маємо підставу зарахувати до

класики української літератури.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.