Серед рідкісних видань, представлених на першому ан-
тикварно-букіністичному аукціоні 1987 р. у Києві, ук
раїнських виявилося зовсім мало. Організатори, очевидно,
засумнівалися: а чи достатньо буде бажаючих на українсь
ку книжку? Щось причинило надмірну обережність органі
заторові аукціону. Тим прикметнішим видається те, що
серед раритетів, запропонованих бібліофілам, вони ризик
нули виставити поетичну збірочку Павла Филиповича «Зе
мля і вітер», видану 1922 року. І той, хто придбав її, може
пишатися: він має один з небагатьох примірників. їх
збереглося, мабуть, менше, ніж заоблікованих «Біблій»
Івана Федорова. Бо такою виявилася доля багатьох ук
раїнських видань 20—30-х років. Трагічною була і доля
самого поета.
Майбутнє — своє і свого народу — автор «Землі і вітру»
бачив ще невиразно, в обрисах загальних і приблиз
них. Через те подекуди збивався на декларативність: «…всі
слова я віддаю усім. Будую душі, викликаю гнів. Любов
і волю ввожу в кожний дім». Природний острах перед
невідомим і відчуття власної малості у цьому незмірному,
а іноді й незбагненному світі, що його зрушили, здибили
незнані доти історичні катаклізми, немовби заганялися у найдальші закути підсвідомого, витіснялися спасенним,
хоч і трохи силуваним оптимізмом:
Де жебраки? Уже людині
Земля готує вічний дар.
І сонце — золотий кобзар —
Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде
Дніпро пташок — човнів веселих.
Ще мить — у місті і у селах
Життя розквітне, загуде.
Ще мить?! У це хотілося вірити. А вірилося важко. Бо
ще не віддаленіли «хижі заклики пожеж», ще не забувся
«безнадійний рев гармати» — громадянська війна на терені
України затягнулася, як ніде. Голод і холод, руїни й роз
пач. Молодому поетові хотілося уявити, праглося забігти
наперед, побачити, як відійде все лихе, знебуле, як не
сьогоденне, а вчорашнє. Так хотілося й нам у дитинстві
заснути — і прокинутися, коли погане минеться. Але щас
ливий сон до поета не приходив — довкіл поставали стра
шні видива:
Тіні людей і камінь —
Важко моїм очам,
Бачу блакитні плями —
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всіх заведе одчай.
Хтось проміняє, купить,
Хтось обідніє вкрай. #
…День умира. Убого.
Никне небес шатро.
Місто прокляте Богом!
Кинув тебе і Чорт!
Що це — рудименти апокаліпсичного символізму? Хви
линний острах? Ні — факт біографії та історії. А водно
час — яскраве свідчення ліричної природи поетичного хис
ту автора. Тої природи не заглушила «вченість» — хоч був
поет і визначним літературознавцем, схильним до марудної
292 праці в затхлих книгосховищах. А ще — глибоким лек
тором, блискучим перекладачем, тонким критиком, іні
ціативним організатором широких наукових досліджень
у галузі вітчизняної культури.
Народився Павло Филипович 3 вересня 1891 р. в ро
дині кайтанівського священика на Звенигородщині. По
півною була й мати — Марія Іванівна, до заміжжя Гор-
дієвська. Чогось певного про можливе успадкування по
етичного хисту від батьків чи від давніших поколінь
сказати не можна: відомо лише про талант батька, Пет
ра Андрійовича, до співу. В молоді роки він був хорис
том у М. В. Лисенка, а мати — сестра Михайла Гор-
дієвського, майбутнього викладача філософії, логіки та
історії Одеського університету,— провела своє недовге
життя в невсипущих клопотах біля дітей. Мала їх се
меро, Павло — найстарший. Померла вона від сипняку
в 1920 році.
Той рік, що прийшов на Україну з голодом і епідемією
тифу, П. Филипович пережив у Києві, лише зрідка виби
раючись на села за легеньким «Сидором». Був він тоді вже
поетом, чиї російськомовні вірші дуже подобалися провін
ційним і петроградським панянкам, а також професором,
і авторитет його в наукових колах Києва міцнів. Отже,
нетипове явище для української літератури — успішне по
єднання дослідницької роботи з поетичною творчістю,
і приклад І. Франка та А. Кримського — то швидше винят
ки, а не початок традиції, яка в інших, більш розвинутих
літературах дала рясніший квіт. Тож будемо вдячні долі,
що волею випадку вони — Павло Филипович, Микола Зе-
ров, Михайло Драй-Хмара — знайшли один одного замо
лоду і (вже волею не випадку, а революції) відчули свою
відповідальність перед народом, поставили на службу йому
і свій поетичний талант, і глибоку освіченість. Яким же
був шлях Павла Филиповича в науку?
Хорошу підготовку він здобув у так званій Колегії
Павла Галагана, куди був зарахований після кількарічного
навчання в Златопільській гімназії. З огляду на те, що
в цій Колегії навчався і Михайло Драй (ще «безхмар
ний») — кілька слів про неї. Заснована 1 жовтня 1871 р.
Григорієм Галаганом (в пам’ять передчасно померлого
293 сина ііавла), вона проіснувала 50 років і дала багатьох
випускників, які згодом уславили нашу науку й культуру.
На відміну від гімназій у колегії не вивчалася давньо
грецька мова, але натомість обов’язковими були мови но
ві, зокрема й французька, яку П. Филипович уже в ті ро
ки вивчив щонайглибше. Добре було поставлене тут викла
дання літератури, тож і не дивно, що віршував, мабуть,
кожен третій. Для юних талантів і їхніми силами видавав
ся журнал «Лукоморье». На його сторінках дебютував
з російськими віршами і Павло Филипович. Метою колегії,
як визначав її статут, було «дати певній кількості юнаків
можливість для підготовки до університету» і сприяти
розвиткові педагогічної справи в країні, тому цілком при
родно, що П. Филипович, як і його однокласники М. Драй
і В. Отроковський (теж поет), став студентом університету
св. Володимира. Для випускників колегії це був прямий
шлях в науку.
Якби не революція 1917 р., він був би науковцем, адже
й колегію закінчив із золотою медаллю, і університет. До
слідження творчості Є. Баратинського дало йому право
залишитися стипендіатом, а відтак, склавши магістрські
іспити, почати викладацьку діяльність, яка в ті часи
неодмінно передбачала й самостійну дослідницьку робо
ту. Маючи хорошу підготовку і працездатність, друкувався
б у «Научных вестниках», «Известиях» і «Сообщениях»,
дослужився б до ордена, а після смерті вдячні учні й коле
ги видали б «Сборник памяти» нд зразок тих, які й доте
пер припадають пилом на стелажах університетської біб
ліотеки, присвячені якимсь губернаторам, генералам від
інфантерії, сановитим чиновникам, членам царської роди
ни і (за особливі, хоч нікому не цікаві нині заслуги)
лікарям, педагогам, фаворитам і фавориткам вінценосних
осіб. Був би Филипович і поетом, тобто друкував би й далі
під псевдонімом П. Зорєв у журналах «Вестник Европы»,
«Куранты» й інших виданнях свої вірші про любов, і юні
гімназистки крадькома б переписували їх до своїх альбо
мів, а молоді панночки ридма ридали б над майстерно
заримованими натяками на нерозважно втрачену цноту.
Зміни, які відбулися у внутрішньому світі Павла за роки
революції та громадянської війни, разючі. Коли він улітку
294 1922 р. вперше за кілька років виїхав у Лозоватку, де
жили тоді Филиповичі, рідні просто не впізнали його. Він
видався їм зовсім іншою людиною. По-перше, мова —
розмовляв літературною українською. По-друге — іншим
стало коло інтересів. Ще зовсім недавно захоплювався
французькими модерністами, російськими символістами й
акмеїстами, міг годинами читати з пам’яті, звичайно,
мовою оригіналу твори Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля,
Бальмонта, а також Брюсова, Анни Ахматової, Гу-
мильова. Тепер усі його розповіді оберталися здебільшого
довкола молодої української поезії. Знову, як бувало
завжди, привіз багато свіжих журналів і нових книжок,
але це була зовсім інша література: журнали «Гроно»
й «Мистецтво», збірки Тичини, Рильського, «Заспів» В. Чу
мака й «Антологія римської поезії» М. Зерова. Привіз
і свою першу поетичну книжечку «Земля і вітер». Вона ще
пахла друкарською фарбою й дивувала своїми темами та
образами, такими не подібними до тих, що були в російсь
кого поета Павла Зорєва.
У збірці поет висловлює мрію про «непорушну згоду
поля, людини, дня». Вірити було ще важко — серед руїн
і згарищ. Але й легко, бо ж ніхто й уявити не міг, що
мине якийсь десяток років — і земля, здобута в револю
ційній боротьбі, надовго стане знову холодною для земле
роба. І з’являться «неперспективні» села — без теплих
димів над коминами, без робочих рук і чорногузів. А ще
раніше з’являться «зайві» поети, ті, для кого революція
була утвердженням моральних основ народного буття, а не
кон’юнктурною темою. їх, цих «наївних» поетів, назвуть
ворогами народу — назвуть ті, хто своїм чадним кадилом
освячуватиме антинародні акти «вождя народів». Вони
сигналізуватимуть про небезпечне соціальне походження
П. Филиповича, знову й знову натякатимуть на те, що
1917 р. для нього — це не лише революція. І справді —
«не лише».
Поміж найбільш безглуздих вигадок про П. Филиповича
та інших неокласиків була та, буцімто вони замкнулися
у своєму вузькому колі «вищих» і зневажливо дивилися на
всіх поетів-початківців, особливо тих, хто йшов у літерату
ру від плуга чи верстата. А з огляду на тогочасний полі
295 тичний контекст ця вигадка була ще й убивча. Насправді
ж заглиблений у власну поетичну творчість, завантажений
лекціями, перекладами європейської класики П. Филипович
усе ж знаходив дорогоцінні години на те, щоб прочитати
чи послухати перші, ще невправні спроби початківців, яких
так рясно вродила хвиля революції. Чи няньчився б доре
волюційний російський поет Павло Зорев, залюблений
у символізм і акмеїзм, з якимсь Степаном Бендюженком?
Та ніколи! А Павло Филипович 1922 р. познайомився
з ним у Лозоватці, часто запрошував до себе і терпляче
вислуховував віршований потік незаможницького сина,
звертаючи його увагу на блискітки справжньої поезії та
вказуючи на вади. Згодом Степан Бен став членом «Плу
га», видав поетичну збірку, деякі вірші якої були огранені
рукою його земляка П. П. Филиповича. А того саме в цей
час таврували як «олімпійця», захисника інтересів бур
жуазії, як нечулого й байдужого до потреб нової літерату
ри попутника.
Як відомо, важливе значення дня підготовки кадрів
українського літературознавства мав семінар «підвищеного
типу», роботою якого керував Павло Петрович разом
з М. Зеровим. Студенти старших курсів Київського ІНО,
допущені до роботи в семінарі, під керівництвом обох
професорів вивчали переважно ті теми з історії українсь
кої літератури, які доти не привертали уваги літературо-
знавців-професіоналів. Таким чином, і «білі плями» запо
внювалися, і навички дослідницької роботи з’являли
ся. Кращі студентські розвідки керівники семінару після
колективного обговорення рекомендували до друку в жур
налах «Життя і революція» та «Червоний шлях». Чимало
було таких праць, якими сьогодні й не кожний кандидат
філологічних наук може похвалитися. Тематика дослі
джень була широкою — від спадщини романтиків харківсь
кої школи й «Основи» до мало відомої творчості В. Стефа-
ника, М. Черемшини, Л. Мартовича. Павло Филипович без
посередньо керував дослідженнями творчого доробку по
етів XX ст. — Лесі Українки, В. Самійленка, О. Олеся,
М. Філянського, «молодомузівців», а також М. Вороного.
Отже, неокласики П. Филипович і М. Зеров не викрес
лювали з української літератури навіть тих письменників,
296 чиї ідейно-естетичні засади’ були далекі їм. Наприклад,
відомо, що їм не подобався М. Вороний і вони цього не
приховували. Ми не будемо з’ясовувати, чому саме таким
було ставлення неокласиків до нього, але, навіть кривдно
вважаючи поета «сентиментальною квашею», вони все-
таки не викидали його з літератури, а П. Филипович ще
й рекомендував його творчість студентам для поглибленого
вивчення в літературному семінарі. Хтось, можливо, зди
вується, де ж логіка? І де принциповість? Що ж, логіки,
так, як ми її розуміємо тут, мабуть, не було, але була
етика, якої іноді так нам бракує при ревному обстоюванні
власних принципів. Як забракувало її свого часу опонен
там неокласиків — тій «більшості», яка в ході літератур
ної дискусії 1925—1928 рр. начебто виступала з пози
цій пролетарської революції та марксистсько-ленінського
вчення.
Окремі сутички були й раніше, але умовною датою
залучення літературного Києва до цієї дискусії можна
вважати 24 травня 1925 року. Саме того дня у великому
залі Всенародної бібліотеки України відбувся диспут про
шляхи розвитку тогочасного письменства. Свій виступ
П. Филипович почав з того, що заперечив С. Щупаку, який
заявив, буцімто М. Хвильовий у своїй статті висловлює
чужі думки. «Я гадаю,— сказав П. Филипович,— що в цій
статті прозвучали ті думки, що вже досить виразно
Хвильовий висловив у «Синіх етюдах». Нагадавши одну
з них (про читача як про співтворця), він слушно заува
жив: «Коли б проблему поставити у всю широчінь, то
треба було б говорити і про читача сучасного, і про нашого
письменника. Я думаю, що коли мова йде про те, що
твори того чи іншого письменника або цілої групи пись
менників, що входять в певну організацію, задовольняють
такі-то верстви населення, такий-то клас, то в такому
твердженні часто багато є такого, що треба розгадати. Ми,
власне, не знаємо, чого бажає читач, що його задоволь
нить, що йому потрібно дати для того, щоб виконати ті
завдання, які ставились і ставляться тими, що керують
політикою в галузі художній». Проблема вивчення читаць
ких уподобань, як бачимо, вже тоді, в далекі 20-ті роки,
хвилювала українських літераторів.
297 П. Филипович нагадав, що лозунг «Мистецтво — масам»
означає «не тільки утворення нової літератури, а й уміння
використовувати те, що є, що треба одібрати і далі вико
ристовувати для підвищення рівня мас, щоб вони потім
могли сприймати, зрозуміти те мистецтво, що буде твори
тись новими письменниками». Він з болем констатував:
«Хіба ми можемо похвалитися, що широкі маси розуміють
всі ті досягнення, що у нас є? Хіба широкі маси розуміють
новий революційний театр «Березіль», хіба Хвильовий
зрозумілий, хіба Тичина дійшов до широкого читача? Хіба
мова його для широкого читача зрозуміла?» І — як висно
вок: «Я думаю, що тепер перед нами стоїть проблема не
«Просвіти», а саме осбіти в найширшому розумінні цього
слова», освіти як для читача, так і для письменника.
Цю проблему П. Филипович як письменник бачив у
необхідності постійного засвоєння класичної спадщи
ни. Маяковський, Безіменський, Казін та інші російські
письменники зрозуміли це — вони знову й знову повер
таються до Пушкіна. І він мріяв про час, коли про Івана
Франка «на Україні говоритимуть так, як говорять про
Пушкіна в Росії. Був переконаний: «Коли б знайдено було
шляхи дійсно поглибленого, широкого підходу до того
мистецтва, що, може, іноді чуже для нас, але дає багато
досвіду і будить емоції, то, безперечно, ми до певної міри
знайшли б і шляхи до розвитку нового письменства». І він,
цей розвиток, бачився йому в простуванні «до реалізму, до
простоти, ясності», а не в туманній символіці, імажинізмі
та футуризмі. Останнє видається особливо цікавим, адже
цей критичний випад належить поетові, який і сам, як
пам’ятаємо, починав із символізму та імажинізму. Починав
з модерністської російської поезії, а прийшов до усвідом
лення того, що національній свідомості потрібна класика
і справжня культура, хоч би з яких джерел вона брала
ся. Аби лише критично, аби тільки на користь загальнона
родній справі!
Пишучи сьогодні про групу літераторів, до якої належав
Павло Филипович, кандидат філологічних наук В. Яремен
ко слушно зауважив, що були ці поети «надто різні». Не
спиняючись на тому, що відрізняло їх один від одного,
додав: «Але були близькими у світовідчуванні, в ставленні
298 \
рр\ дійсності, в повазі до здобутків світової культури
й .освіченості, до класичної завершеності прекрасного,
зокрема в творчості французьких парнасців». Ця подіб
ність окреслена, звичайно, лише в загальних, рисах, з не
минучою приблизністю, що потребує, мабуть, деяких
застережень і уточнень, та не будемо надто прискіпливі:
у коротенькій передмові до поетичної збірки П. Филипови-
ча сучасний літературознавець і не міг сказати більше, бо
глибший аналіз відмінностей — тема майбутніх дослі
джень. Йому важливо було визначити спільну для всіх
неокласиків позицію щодо тогочасного літпроцесу, і це
він зробив точно: «Поети-неокласики своєрідно доповнюва
ли один одного і в розбурханому морі літературного
процесу 20-х років творили осібний світ високопоетичної,-
інтелектуальної поезії. Не виступаючи відверто з модними
на той час художньо-мистецькими деклараціями, своєю
поезією вони протистояли як масовій поезії заниженого
рівня, так і риторичній, декларативній поезії».
Останнє твердження, щоправда, також потребує уточ
нення, адже за всієї відмінності масової поезії від бара-
банно-декларативної між ними не було принципової різни
ці. Риторична, декларативна була, як і масова, поезією
«заниженого естетичного рівня». Якщо ж згадаємо мо
рально-психологічну атмосферу тогочасного суспільства,
то мусимо визнати предивний факт: вона також потроху
ставала масовою. Не сама, звісно, а під дією цілої системи
організаційних заходів, спрямованих на творення специ
фічної масової культури. Вважалося обов’язковим, щоб
у творах художньої літератури, кінофільмах і навіть деко-
ративно-ужитковому мистецтві було якомога більше «сер-
почків-молоточків» (як згодом цинічно сказав Олександру
Довженку чиновник високого рангу).
Так, Павло Филипович став жертвою антизаконних
репресій, але чи варто сьогодні сором’язливо називати ці
репресії «безпідставними»? Стосовно тисяч і тисяч ареш
тованих за лжедоносами чи просто «задля профілакти
ки» — так, безпідставні. Але щодо Филиповича, то його
трагічна доля по-своєму логічна — він мусив стати жер
твою антимасового беззаконня, бо об’єктивно його твор
чість, як і творчість М. Зерова, М. Куліша, М. Вороного,
299 Г. Косинки та багатьох інших митців, протистояла масовій
і спрямованій проти мас культурі* Псевдокультурі, /що
проявлялася щонайменше в трьох варіантах: шароварно-
етнографічному, коли безкінечні гастролі одного чи іфіь-
кох професійних ансамблів за рубежем мали засвідчити
повносиле буяння народного мистецтва; гітарному — мож
на полоскати втомлену психіку міщанським репертуаром,
а можна ще раз пересвідчитися, якими тонкими й роман
тичними натурами були золотопогонні захисники «единой
и неделимой», а також у казенно-оптимістичному — з його
кіноказками за участю чарівної Любові Орлової, беззубою
соціальною сатирою та зубодробильними поезопрокляття-
ми на адресу замаскованого класового ворога. За всім цим
була не чиясь зла воля чи глухота когось — була маши
на, сірчистий чад якої мав найперше впасти на тих, хто
стояв їй на перепоні. А Павло Филиповйч не просто
стояв — він протистояв, хоч борцями ні він, ні його друзі
себе не вважали.
бони лише дошкульно кепкували з нездар, які видавали
себе за вчених і поетів, з чорноротих заздрісників і завше
мокрих від перестраху міщухів, з вузьколобих і не довче
них на короткотермінових курсах функціонерів — з усього
того намулу, що від якогось часу почав підніматися
догори. Нікчемні герої усних епіграм, розвінчані неокласи
ками і у виступах на засіданнях вченої ради, на лекціях
і літературних вечірках у ВУАН, у статтях, що публікува
лися в ході дискусії 1925—1928 рр., непомітно опинилися
на керівних посадах у творчих спілках, управліннях і від
ділах культури, здобули монопольне право говорити й
діяти від імені народу. І говорили —- мовою газетних
передовиць і офіційних ухвал, анонімних наклепів і сфаб
рикованих протоколів. І діяли, віддаючи своїми підписами
під слідство всіх талановитих і чесних — списочно, в’язка
ми, удаючи, буцімто вірять в існування розмаїтих терорис
тичних організацій, незліченних шпигунських груп і масо
вого контрреволюційного підпілля. Зводили в такий спосіб
свої рахунки з «кривдниками». Але не будемо поєднувати
усі причини трагічної долі П. Филиповича з існуванням
особистих недругів. їх могло і не бути, а долю вирішила
його творчість. Поетична і наукова. Справжня, спрямована
200 на розвиток національної культури, вона вочевидь проти
стояла масовій псевдокультурі, продукованій за примітив
ними приписами бюрократичної машини. Тож і конфлікт
м|ж поетом і цією машиною був неминучий. Захищаючи
свЬїх, вона захищала не особистих ворогів П. Филипови-
чц — вона захищала себе.
Для самого поета цілком очевидною була залежність
особистої долі митця не лише від долі народу, а й від
рівня духовного життя своїх сучасників. Досліджуючи,
наприклад, шляхи Франкової поезії, він солідаризується
навіть з В. Коряком, який 1926 р. писав про Франка:
«Його драма особиста, що він жив у відсталій, дикій країні
«Ботокудів», серед некультурного суспільства». Проциту
вавши В. Коряка в книзі «З новітнього українського пись
менства», П. Филипович подає також ряд фактів на під
твердження цієї думки. Нагадує, зокрема, слова М. Драго-
манова, що «на батьківщині або ні слова про твою працю,
або лайка й наклепи; ця чудасія можлива тільки на землі,
котра власне ще не доросла до літератури». Далі П. Фили
пович цитує й Франка: той відзначав у передмові до
другого видання збірки «З вершин і низин», що «замість
щирої поради і науки аж надто часто стрічав болючі
удари, цинічні насмішки, а начастіше тупий індиферентизм
і грубе незнання». Відразу ж після цих слів П. Филипович
риторично запитує: «Як у такому оточенні досягнути
вершин творчого розвитку?» Це питання хвилювало, ма
буть, і його.
Пишучи про те, що в останній період поетичної творчос
ті Франко переміг кризу, П. Филипович звернув увагу на
таку його думку: «Передача чужомовної поезії, поезії
різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої
нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона
не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочуван
ня між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Висновок дослідника: «Так зв’язок з творчими набутками
людства — поза межами часу і нації — самому поетові дав
міцну підтримку в боротьбі з настроями занепаду».
І мимоволі згадується, як багато працював на перекла
дацькій ниві сам Филипович. Ще одна паралель. Та їх
надто багато, щоб не побачити погляду Филиповича на
301 самого себе і тогочасне суспільне оточення. Та й не лише
тогочасне.
Справді: чи завжди безкомпромісно ми, сучасні, розмір
ковуємо про те, що «збагачує душу цілої нації»? І чи вмі^м
відшукувати чисті, не перебовтані вульгаризаторами дже
рела природного, а не казенного оптимізму? Павло ФиЛи-
пович умів. Він і нам їх показував. Не випадково ж свою
розвідку про Франка закінчив проникливою вказівкою на
те, що у двох останніх книжках великого поета з’являють
ся два «профілі» — Мойсея, який дійшов кінця своєї
дороги, і вічного учня, тобто кінець перетворюється на
початок. Кінця немає. «Пролог — не епілог». У вірі в це
П. Филипович шукав і надію, і розраду. Як громадянин, як
поет, як учений.
Літературний доробок П. П. Филиповича не обмежується
двома окремими виданнями — дослідженням творчості ро
сійського поета Є. Баратинського і збірником історико-
літературних статей «З новітнього українського письмен
ства». Були грунтовні передмови до творів Лесі Українки,
І. Франка, Ольги Кобилянської, О. Олеся, і рецензії, автор
яких виходив далеко за вузькі межі жанру і подавав, по
суті, самостійні цінні праці. Хіба можна, наприклад, назва
ти рецензією його статтю про академічне видання творів
Т. Г. Шевченка, якщо навіть обсяг її — близько 4 друкова
ний аркушів? Досвідчений лектор, він успішно виступав
з науковими доповідями. Крім того, брав участь у підго
товці до друку чужих праць, редагував збірники, присвяче
ні творчості Т. Г. Шевченка, писав коментарі та примітки
до різних видань, зокрема й академічних. У колі його
досліджень була творчість деяких тогочасних українських
поетів, зокрема згадаймо О. Олеся та О. Слісаренка, а та
кож зарубіжних класиків — від «парнасців» до Гете. Знач
ними були й творчі задуми літературознавця.
Відомо, що П. Филипович мав намір у майбутньому
присвятити окрему розвідку докладному розгляду всіх
обробок сюжету пісні «Ой не ходи, Грицю…» — від Шев
ченківської балади «Коло гаю в чистім полі» та VII розді
лу другої частини роману Є. Гребінки «Чайковський» до
байки Білецького-Носенка «Чудовая вода» та інших літе
ратурних творів. І це при тому, що силу-силенну прозових,
302 гк>етичних і драматичних обробок дослідник розглянув
у) своїй праці «Історія одного сюжету». В листі до І. С.
Йоступальського 10 жовтня 1931 р. він повідомляв про
свій намір написати статтю про М. Лєрмонтова й українсь
ку літературу, тоді ж зацікавився творчою спадщиною
Гете у її зв’язках з українським письменством, пропонував
важливі теми газетам, журналам, «Книгоспілці» й іншим
видавництвам, виконував цікаві замовлення редакцій. От
же, планів було багато, і всі вони так чи інакше обертали
ся довкола одного — історії рідного слова, а точніше —
суспільної думки, виявленої у неспростовній художній
плоті. Він, здається, умів зірко помітити й гідно оцінити
один-однісінький рядок навіть у третьорядного поета, як
що той рядок у конкретних обставинах працював на
історичний поступ, розвиток національної самосвідомос
ті. Цим, до речі, П. Филипович суттєво відрізняється від
багатьох 1своїх сучасників, які нігілістично відкидали все
чи майже все з дожовтневої доби.
У передмові до книги «З новітнього українського пи
сьменства» П. Филипович пояснив, що до свого збірника
подав історико-літературні статті, які друкувалися протя
гом кількох років у різних виданнях, доповнивши їх
і зробивши необхідні уточнення. Цінною видається вказів
ка автора на метод, яким він користувався у своїх студіях:
«В зібраних тут працях я вживав переважно порівняльного
методу і гадаю, що цей метод, позначений уже у нас
певною традицією (праці Драгоманова, Франка, Сумцова,
О. Колеси та ін.), може дати чимало корисного для
сучасного українського літературознавства, зосібна пода
ючи матеріал для соціологічних узагальнень». Останнє
твердження видається трохи несподіваним, адже в нашій
уяві традиційний метод П. Филиповича найперше постає
як своєрідна антитеза до тих принципів, що їх сповідала
вульгарно-соціологічна критика. Тривалий час ми доволі
спрощено протиставляли: філологічність і соціологічність
і навіть згодом, критикуючи вульгарно-соціологічні погля
ди, йшли, по суті, за тими ж вульгаризаторами, які припи
сали собі право на соціологічні узагальнення. Прикро, але
якось забувалося, що до соціологізації літературознавства
прагнули й такі вчені, як О. Колеса, М. Драгоманов,
303 I. Франко, М. Зеров, та й сам Филипович, творчий доро
бок якого вульгарно-соціологічна критика назвала шкід
ливим. І
Назвала через те, що його соціологічна спрямованість
з усією очевидністю протистояла вульгаризаторській, запе]
речувала ужитково-пропагандистську. Ціла група літератур
рознавців і не могла дивитися на П. Филиповича інакше)
як тільки на ворога, бо ж він, свідомо виходячи на со
ціологічні узагальнення, робив голими патентованих коро-,
лів псевдомарксистської соціології.
Опріч того, плідність порівняльного методу П. Филипо
вич бачив у тому, що «порівняльні студії розширюють
також наш обрій, виводячи українське письменство з вузь
ких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших
народів», вводячи у контекст культури світової.
Крім курсу історії нової української літератури в ІНО,
оригінальної поезії, перекладів і літературознавчих студій
за «індивідуальною програмою» Павло Филипович багато
часу віддає колективним формам організації наукової пра
ці. Дивно, але сьогодні ті форми в суспільних науках
звелися, головним чином, до видання колективних моног
рафій, Тоді ж, у перші пореволюційні роки, молода інтелі
генція разом з постійно критикованими попутниками ста
вила перед собою такі масштабні завдання, які можна
було вирішити лише скоординованими зусиллями людей
одержимих, відданих науці і свідомих своєї
відповідальності за духовний потенціал народу. Згадаймо
лише, які словники тоді почали укладатись, які були
задуми, якою широкою була мережа різних наукових
комісій, рад, товариств, комітетів. І люди встигали — не
доїдаючи й часто-густо не одержуючи за свою роботу
платні. Бо хотіли і знали, що їхня праця потрібна. Знав це
і професор Филипович.
Викладаючи в ІНО, він був ще й секретарем історично-
літературного товариства при ВУАН, працював у постійній
комісії для видання пам’яток українського письменства
нової доби, в бібліотечному товаристві, яке очолював
С. І. Маслов, на кафедрі мистецтвознавства, у київській
філії Науково-дослідного інституту літературознавства
ім, Т. Г, Шевченка, у комісії заходо- й американознавства,
304 в «Комісії біографічного словника українських діячів»
та інших.
В останній з названих комісій П. Филипович працю-
вав разом з мистецтвознавцем Ф. Ернстом, істориком
театру П. Руліним, фольклористом К. Квіткою, літерату
рознавцем М. Зеровим та іншими визначними фахівця
ми в тій чи іншій науковій галузі. Зроблено було багато,
але — щось розпорошилося, щось безслідно щезло, і в
нас досі немає праці, яка мала б лежати у фундаменті
сучасної культури.
Молодого професора називали «ходячою енциклопе
дією». Якщо комусь із студентів потрібна була якась
довідкова інформація, він частіше звертався не до М. Зе-
рова, хоч ерудиція того також була дивовижною, а до
П. Филиповича. Вважалося, що він єдиний, хто знає біль
ше за Миколу Костьовича, і Зеров, здається, охоче підтри
мував цю думку. Филипович мав смак до чорнової, факто
графічної роботи, багато працював у книгосховищах, архі
вах. У його карих очах, які заворожували уважним,
вдумливим, поглядом, відразу спалахував азарт мисливця,
коли він, бувало, натрапляв на слід рідкісного видан
ня. Але «сухарем» не був. Любив жарти, риболовлю на
Десенці, веслування у Матвіївській затоці, захоплювався
тенісом. На корті познайомився із своєю майбутньою
дружиною. Належав до людей, які живуть повним життям,
уміючи цінувати і радість людського буття, і час для праці,
якого залишалося дедалі менше. Розмаїття його наукових,
літературних і чисто житейських уподобань не могло не
вражати. Професійно займаючись історією літератури, він
ніколи не обмежував своїх студій давніми та новітніми
текстами — розглядав письменство як частину цілісної
національної культури. Любив і знав пісні Леонтовича,
часто відвідував театри.
Працездатність вченого дивувала навіть тих його колег,
яким ніхто й ніколи не міг дорікнути за лінькува-
тість. Особливо плідним був період на межі 20—30-х ро
ків. Маємо про те яскраве свідчення його самого. Втім про
напружену інтелектуальну роботу П. Филиповича свідчать
і спогади сучасників. Так працювати міг лише той, хто
достеменно знав, кому і для чого потрібна його пра
305 ця. Знали, на жаль, і ті, кому духовне відродження народу
видавалося непотрібним і небезпечним.
Филиповича арештували в серпні 1935 року. Не поспі
шали — чотири місяці минуло після арешту М. Зерова, яко
го вирішено було оголосити керівником вигаданої теро
ристичної організації. П. Филипович відповідно її «член»
і виконавець нібито запланованих терактів. Ще раніше
вдруге був заарештований М. Драй-Хмара. Навесні
1936 р. відбувся суд: 10 років таборів. Та ще страшнішою
для нього була звістка про те, що психічно захворіла, не
витримавши потрясіння, дружина — Марія Андріївна Ми-
хайлюк, відома серед київської інтелігенції як здібний
і багатообіцяючий скульптор. Рідним не вдалося її уберегти.
Після лікарні вона якимось чином вийшла з дому
й пішла проситися, щоб заарештували і її. Хотіла бути
поруч з чоловіком. Арешт, заслання, але з чоловіком вона
вже не побачилася — загинула невідомо де, як невідомими
залишилися й загадкові обставини смерті П. Филиповича.
Із спогадів Василя Мисика знаємо, що П. Филипович
потрапив на Соловецькі острови. «З-під темної арки голов
ного корпусу Соловецького монастиря разом з групою
в’язнів, що поверталися з різних робіт, вийшли двоє
в цивільному й нерішуче зупинилися серед двору, ози
раючись. Було це десь восени 1936 року. Смеркало, на
високих кам’яних сходах їдальні мелькали сюди й туди
запізнілі лісоруби та вантажники, тьмяно світилися двері
каптьорки в кутку двору, на дахах та карнизах кінчали
свій літній бенкет галасливі соловецькі чайки. З-за висо
ких кріпосних стін повівало гострою вологістю близького
моря. Від каптьорки до виходу нешвидко пробігла чорна
лисиця. І лисиці, й чайки з образливою байдужістю
ставилися до людей. Іще б пак — вони були вільні, і їх
охороняв закон. Я затримався біля свого бараку, що
містився під одним дахом з їдальнею. Двоє в цивільному
підійшли ближче». Одного з них В. Мисик упізнав — то
був М. Зеров, який познайомив його із своїм супутни
ком. «Филиповича я бачив уперше. Вигляд у нього був
стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом. Мені
здалося, що він нездоровий… Зеров і Филипович тільки що
прибули з материка, здається, з Ведмежої Гори. В ті роки
306 режим у таборах і тюрмах весь час переглядався й поси
лювався — мабуть, вирішили посилити його і для двох
київських вчених і перемістили їх, разом з багатьма
іншими репресованими, на Соловецькі острови». Дивно,
але Зеров на засланні був життєрадісним, говірким, багато
працював, а от «Филипович відмовчувався; ми не знали,
що жити йому зосталося недовго». Останні слова можна
зрозуміти так, що хворий П. Филипович помер. А .насправ
ді? Чутки різні. Зокрема, і про баржу, яку нібито було
затоплено н а, початку листопада 1937 р. у відкритому
морі. Але свідків немає. Як нема і тих, хто міг би підтвер
дити іншу версію, за якою П. Филиповичу було додано ще
10 років.
Утім свідки таки ж, мабуть, є. Та воліють мовчати про
свої «подвиги» у боротьбі з «ворогами народу». Але своїм
мстивим мовчанням так багато говорять нам про себе!
І про те, як важливо пам’ятати загиблих.
…Хтось не зводив жовтого зору,
Кликав вітер і сіяв жах,
І на чорнім коні Ленору
Без упину мчав у степах.
А земля затулила вуха…
Господине стара, не спи,—
Крикне півень, вогонь роздмуха
І запалить твої снопи! —
так писав Павло Филипович у збірці «Земля і вітер».
Що це — хвилинний настрій? Провіщення власної долі?
Ні, то застереження нам, які зуміли так довго прожити із
затуленими вухами, не чуючи засудженої, ув’язненої, роз
стріляної, а проте живої і потрібної поезії. Над такою
не владен ніхто.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.