Аркадій Любченко у післявоєнний період згадується у працях літературних критиків Заходу переважно як людина, котра зібрала та зберегла цінні документи літературного життя 20-х — 30-х рр., зокрема літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ, Пролітфроит*. Не можна обійти увагою і те, що «Енциклопедії українознавства», які видавались діа- спорними україністами у різні роки, містять статті про Арка­дія Любченка, згадується він і у спогадах знайомих, друзів, які емігрували з України. У 1951 р. торонтські «Нові дні» друкують частинами його щоденник. Але. разом з тим, в ан­тології «Розстріляне Відродження», укладеній Ю. Лаврінен- ком та виданій поза радянськими теренами, для Любченка «не знайшлося місця», хоча упорядник включає до неї П. Ти­чину, В. Сосюру, Ю. Яновського та інших і використовує деякі документи зі згаданого архіву.

Про радянське літературознавство взагалі нема мови, ос­кільки згадка про Аркадія Любченка загрожувала щонаймен­ше викликом у відповідні органи. Та якщо його ім’я і з’явля­лося (наприклад, коли Юрій Луцький опублікував докумен­ти з архіву А. Любченка), то громадськість в Україні поспіша­

Вада нашої літератури радянського періоду полягала у тому, що вона не могла відмежуватися від політики існуючої влади, а остання намагалася цілком заволодіти першою. Всі ті, хто пробував зробити «крок убік», були тотально знищені: в житті, в історії, в пам’яті. Те саме сталося з А. Любченком та його творами. Після 30-х років його імені не знайдеш у жодному українському літературознавчому довіднику чи ен­циклопедії, а твори перебувають «під замком» упродовж ра­дянських часів.

Ситуація змінилась на краще лише після 1992 року: в «Ук­раїнській літературній енциклопедії» з’явилося гасло про ньо­го, в «Історії української літератури XX століття» — стаття, а до бібліотеки ім. В. І. Вернадського повернули його твори з позначкою «реабілітована література».

Аркадій Любченко не був репресований фізично, але мо­рально — так. Можна сказати, що в 30-ті роки він став пред­ставником «задушеного» чи «пресованого» «відродження» (серед кіл якого опинилися П. Тичина, М. Рильський, М. Ба­жай, І. Сенченко та багато інших), яке змусили замовчати або перелаштуватися на «фарбовані дудки». Мімікрував по­троху й Любченко: існував, працював, значився в різних ре­дакціях, відсиджував засідання у Спілці письменників, але майже не друкувався. Хтось із сучасників А. Любченка навіть схарактеризував його як людину, яка перебувас «між мерт­вими і живими»².

Це видання робить спробу повернути Аркадія Любченка до «живих»: представити українському читачеві його твори, критично осмислити їх, а також подати незавуальовану біо­графію (хоча не завжди задокументовані або навмисно змінені,

• Див.: Білецький О Завдання і перспективи розвитку українського літе­ратурознавства // Зібрання праць в 5-тн томах. – К.: Наукова думка. 1965.

Т. 3.; Новичащ Л. На позовах з істиною (Про деякі зарубіжні огляди історії української радянської літератури)//Вітчизна. — 1959. – № 12.

‘ Див.: Ваплітянськнй збірник/За редакцією Ю. Луцького. — Торонто: Мозаїка. 1977. —С. 29.

20-ті: характер доби

У другій половині 20-х рр. XX ст. літературне життя Ук­раїни пожвавлюється, ускладнюється процесами мистецьки­ми й ідеологічними. З’являються нові видання й літератур­но-художня періодика, редагована тим чи іншим літератур­ним об’єднанням. Ці часописи, альманахи виконують освіт- ньо-виховну роль і разом з тим роль апологета і рупора ідей, думок, поглядів тієї чи тієї групи. Зростає конкуренція між групами власне митців і масового пролеткульту, вимірюються сили партійності і відданості революції, збільшується число адептів радянщини. На цей же час припадає реорганізація багатьох літературних груп.

Найбільш численними літературними осередками до 1925 року були «Плуг», у колі якого зосередилася обдарована (і не дуже) переважно сільська молодь, що орієнтувалася на сільську тематику і творила у традиційних формах, та «Гарт», який об’єднав не лише літераторів, а й художників, музи­кантів. акторів тощо. «Гарт» мав у собі великий творчий по­тенціал, але й він. як і «Плуг», розширювався за рахунок ама­торів. У листопаді 1925 р. більшість членів «літературного «Гарту» виходять із організації, аби створити свою, в якій би творилась професійна література, а не примітивна сірість. Цей вихід був зумовлений ще й літературною дискусією, що роз­горілася весною 1925 р. на грунті опублікованої М. Хвильо­вим статті «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спеку­лянтів й інших просвітян». Згодом дискусія переходить з літе­ратурної площини в політичну і припиняється, але ще до її завершення погляди багатьох були чітко сформовані й ви­словлені. Так виникає умовна маркація, поділ, який зумовив у літературному житті країни створення та існування двох головних таборів: по один бік, офіційно схвалені й підтриму­вані. — ВУСПП, «Молодняк», по другий — ВАПЛІТЕ, «Марс» та гак звані «неокласики».

Помітне піднесення відбувається у театральному житті: поряд із стари ми традиційними театрами з’являються модерні з орієнтацією не лише на твори української літератури, а й на світову класику. Еволюціонує й шириться стильово україн­ське малярство цих років. Не залишаєгься осгоронь й україн­ське музичне мистецтво. У пі роки розгортають свою діяль­ність перші центри українського кіно п Одесі, Харкові.

Розмах мистецької діяльносгі зумовлювало духовне га інтелектуальне піднесення суспільства. Це був час стверджен­ня, становлення, старту для багатьох митців та науковців, які, попри всі негаразди і кризи, творили нову добу України; час, над яким витав дух шукань і творчості, некаионізованої ес­тетики і гедонізму.

Аркадін Любченко був одним із тих, хто не залишився осторонь епохального творення і духовного піднесення бу­ремних 20-х.

Аркадій Любченко: кроки його життя

Народився А. Любченко 20 березня 1899 року у селі Гга- роживотів Уманськоїокругн,(тепер с. Новожнвотів Вінниць­кої обл.) в селянській родині. Принагідно зазначу, шо у Ста- роживотові сім’я Любчснків довго не жила, бо всі спогади письменника про дитинство та юність звернені до Тетієва, а Староживптіи фігурує у згадках про канікули та різдвяні свята у бабусі.

Батько, як згадує у щоденнику А. Любченко. «характером був крутий…, але безперечно — людина не буденна. І його здібність фахова (країною ж лимаря не було у всій окрузі), і його пристрасність в коханні, і його вічні поривання кудись уперед, шо спонукали до невдалої подорожі аж де» Америки, і його талановита гра па гітару,спів і навіть… писання віршів…. драматизм його життя уже в нашій родині і багато інших мо­ментів яскраво свідчать, що стояв він уже далеко поза межами

Початкову освіту А. Любченко здобув у церковно-пара­фіяльній школі, після якої навчався у двокласній <<на Слободі» (цілком імовірно, що Слобода — назва одного з районів Те- гігва). Після закінчення школи, з 1912 p. по 1918 p.. Аркадій навчається у Сквирській гімназії. У Сквнрі він починає підробляти репетитором. Туг же робить перші творчі спро­би, які публікує у газеті «Сквирський вісник»

У 1918 р. А. Любченко вступаг на меличпі^ факультет Імператорського університету святого Володимира (тепер Національний університет ім. Т. Г Шевченка); де вчиться з великими перервами. Загалом, для цього періоду з 1918 р. по 1921 р. характерна велика розбіжність між спогадами, задо­кументованими фактами та шоденниковимн записами А. Любченка. Так. у біо-бібліографічному довіднику «Десять років української літератури» записано, що А. Любченко на­вчається у Києві «з перервами років 1918 — 1920. Року 1921

1922 служив у Червоній армії й у театрі. (…) Під час рево­люції (1919) був членом районного виконавчого комітету»’. Ю, Г’аморак у вступній статті до збірки «Вертеп» 1943 р. за­значає. що Аркадій Любченко «в pp. 1918— 1920 брав участь у визвольній боротьбі»⁴, але не уточнює: де і на чиєму боці. У «Дарі Евдотеї» Д. Гуменна переповідає зі слів А. Любченка, що він під час визвольних змагань був в одному із партизансь­ких загонів’. А у військовому квитку Любченка с запис, який свідчить, що з квітня по липень 1920 р. він перебуває у полоні війська С. Петлюри”*. Отож, як бачимо, деякі свідчення не­виразні або суперечливі. Якщо брати до уваги екзаменацій­ну книжку Аркадія Любченка, то навчався він а університеті

^: Щолсниих Лрклдія Любченка / Упирял. Ю Луцький Львів-Нью- ІІорк. 1999.-С. 207 -208.

‘ЛеШесА.. Яшгк М. Десять років української літератури (1917 1927). -Х..ДВУ. 1928.-T. 1.-С. 297.

1943 ^Г,1’сТ ^{Ю Лркадіп Лю<}*^,,с“^{к0 — у} КН.: Любченко А Вертеп.—Львів,

‘ГушннаД, Дар Евдогеї. — Ьалтнмор-Торомто- Смолоскип. 1990. — T 1.-С 193; T. 2. – С 346.

—      Archives of Л. Liubchenko. — Toronto. Thomas Fisher Rare Book Library. Box I. — Folder ЗI.

З 1921 р. А. Любченко служить «медбратом» та ірає у пере­сувній театральній групі при червоноармійській частині. По закінченні громадянської війни А. Любченко стає актором Державного театру ім. І. Франка, багато гастролює з трупою по Україні. Він грав у виставах «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Лісова пісня», «Суєта», «Лихі пастухи», «Фуенте Овехуна», «Еуген Нещасний» та ін. У цьому театрі він знайо­миться з Ольгою Горською, з якою згодом одружується.

У 1923 році, прибувши до Харкова з театральною групою, А. Любченко із Юрієм Смоличем (вони разом плекали мрію про літературну працю і були першими слухачами та крити­ками перших спроб один одного) розшукують «Гарт», маю­чи бажання вступити до нової організації, яка запрошувала об’єднатися митців різного профілю. Вони обоє стають чле­нами театрального «Гарту», а згодом і літературного. З 1924 р. А. Любченко займає посаду секретаря центрального бюро театрального «Гар гу», працює у секторі художньої літе­

**** Archives of A. Liubchenko. — Toronto. Thomas Fisher Rare Book Library. — Box 1. — Folder 30.

У 1925 р. життя А. Любченка пожвавлюється: він стає чле­ном, а також незмінним секретарем ВАПЛІТЕ; зближується з М. Хвильовим, І. Дніпровським, Ю. Яновським, М. Кулі- шем, П. Тичиною; друкує низку прозових творів, з яких у 1926 році формує першу збірку «Буремна путь». На цей рік припа­дає друге зацікавлення А. Любченком з боку НКВД, його викликають з приводу «неправильно» укладеної хрестоматії, але це ще не дуже темні «хмари» над його головою.

Ваплітянська доба була насиченим періодом ідей і твор­чості. У цю пору з’являються чи не найкращі твори А. Люб­ченка: «Два листи», «Via dolorosa», «Образа», «Вертеп» (у 1929 році ці твори стали основою збірки «Вона»), але цей час плідний не лише для нього. У колі ваплітянців витає дух екс­периментаторства, прикладом якого може бути «азіатський ренесанс» або «активний романтизм». Кожен по-своєму сприймає це, але всі у пошуку чогось нового. Кожен пише, творить, друкується. Все перебуває у шаленому темпі, ніби це останній день, останній рік, остання можливість. У ваплі- тянську пору майже всі члени організації побували за кордо­ном. А. Любченко разом із В. Підмогильним відвідали Берлін. Після цієї поїздки А. Любченко зацікавлюється німецькою мовою, пробує перекладати (до цього були переклади з фран­цузької творів Ф. Моріака та А. Доде).

1928 року, коли посилюються утиски та цькування, ВАП­ЛІТЕ саморозпускається, але її члени згуртовуються біля но- воствореного журналу «Літературний ярмарок».

«Літературний ярмарок», ілюстрований Анатолем Пет- рицьким, складався з різних мистецьких статей, художніх творів та особливих частин — прологу, інтермедій, епілога, які писалися тим, хто редагував це число журналу, — і був одним з оригінальних видань періодики кінця 20-х років.

«Ярмаркували» ваплітянці недовго, цей час можна назва­

1932 р. виходить збірка «Вітрила тривог», укладена з ви­браних творів минулих років, що формували збірки «Бурем­на путь», «Вона», та двотомні «Твори».

З того часу у Любченка відзначається помітний спад твор­чої енергії. Він працює у міському комітеті письменників, ке­рує різними робітничими літературними гуртками, більше починає співпрацювати з редакціями газет, багато їздить по країні та пише на замовлення, перекладає. У ці роки він од­ружується вдруге.

Навесні 1933 А. Любченко їде у відрядження по селах ра­зом з М. Хвильовим, історія цієї поїздки згодом відтворить­ся у нарисі «Його таємниця». Враження від цієї подорожі дали також поштовх до створення драматичної, глибоко психо­логічної новели про голод «Кострига». Після цього письмен­ник більше не звертається до гострих, болючих тем. Час вільної творчості минув.

У ці роки А. Любченко, як і багато інших письменників, «кається», виступає із самокритикою. Як правило, найкращі твори потрапляли у немилість. Так, восени 1934 р. А. Люб­ченко змушений критикувати себе за націоналістичні ухили, за участь у ВАПЛІТЕ, за «Вертеп», «Образу», «Два листи» та ін.

У 1934 р. хвороба, набута після черевного тифу 1933 р., загострюється, А. Любченко лежить у хірургічному відділенні лікарні. Ця хвороба буде повертатися до нього час від часу протягом війни.

У цей же час письменник починає цікавитися шахтарсь­ким життям. Він пише ряд оповідань, починає працю над романом «Горлівка», але не закінчує його. Взагалі на цей роман, коли А. Любченко тільки починав роботу над ним, посипались заявки-замовлення від різних редакцій, видав­

У коло зацікавлень письменника потрапляє і драматур­гія. Так з’являються п’єси «Земля горить», «Тарасів син» (для дітей), комедія «Мое-твоє» та кіносценарій «Катря», яких глядач так і не побачив.

У 1936 р. виходить збірка вибраних новел, куди автор до­дає кілька нових творів, написаних у 30-ті рр. Найповніше і останнє на це десятиліття видання «Вибраних творів» вихо­дить друком 1937 року.

Після 1937 р. до творчості А. Любченка, як і власне до нього самого, проявляється інтерес з боку НКВД. У 1938 р. його знову заарештовують. (Досі лишається загадкою: яким чином А. Любченку вдалося вціліти). Після арешту він важ­ко входить в русло життя, змагається з реаліями «обережно­го» ставлення до його «заплямованої» постаті. Починається довга тяганина із «збутом» творів. Наприклад, кіносценарій «Катря» так і не зміг пробити собі дорогу до знімального май­данчика, попри зацікавленість Одеської кіностудії у його реалізації.

У передвоєнні роки А. Любченко працює у Спілці пись­менників на посаді культпрацівника: багато їздить з делега­ціями по країні, допомагає в організації літературних вечорів. У 1941 р. А. Любченко пропонує Одеській кіностудії пере­роблений у кінокомедію варіант комедії «Моє-твоє», але, очевидно, справа з ним, як і з кіносценарієм «Катря» у 1938 році, затяглася.

Майже про все життя А. Любченка під час війни можемо довідатись завдяки його щоденнику. Саме завдяки цим за­писам можна дізнатися про думки, погляди, судження, коло знайомств, місцеперебування А. Любченка у воєнний період та багато інших біографічних подробиць.

З початком війни всіх письменників евакуюють із Києва до Харкова, а потім до Уфи. А. Любченко робить усе можли­ве, щоб залишитись в Україні. Спочатку він разом із А. Го­ловком, Л. Смілянським та О. Кундзічем намагається повер­нутися до Києва, але їх затримують і повертають до Харко­ва. З тих пір увага до цих людей не слабне, ними опікуються

Вже з перших днів німецької влади в місті А. Любченко починає працювати у редакції газети «Нова Україна» і за перший тиждень друкує три передові статті. Але надалі його активність спадає. В очікуванні розуміння, прихильності і свободи для України від німецької влади Любченка, як і ба­гатьох інших, спіткало розчарування. Ця влада, як і більшо­вицька, загрожувала знищенням, голодом, безробіттям. Так само нікого з чужинців не цікавив український народ як на­ція, так само ніхто не планував допомагати культурному, еко­номічному розвитку України, тим паче, не бачив її суверен­ною.

Зима в окупованому Харкові для Любченка і його сім’ї була тяжкою: не вистачало палива, не було харчів, у пись­менника загострилася шлункова хвороба. Крім того, у ро­дині почалися негаразди, і подружжя розпалось.

У цю зиму 1942 р. Любченко снить Києвом, куди він виру­шає навесні. Київ ніби відроджує Любченка: він почувається краще, починає навіть щось писати, працює над текстом до документального фільму про Київ та над субтитрами до фільму «Справа Стикса», продовжує почату ще у 1940 р. ро­боту над повістю «Сила». Тут, у Києві, він зустрічається з І. Кавалерідзе, Г. Костюком, Д. Гуменною, знайомиться з У. Самчуком.

З настанням осені та чергового голоду у Любченка по­гіршується стан здоров’я. Він намагається швидше оформи­ти потрібні документи для виїзду та лікування у Галичині, але це затягується. Любченко потрапляє до хірургічної клініки із задавненою виразкою шлунку у тяжкому стані. Його готу­ють до операції, яку відкладають, бо через кілька тижнів лікарняного режиму з необхідним харчуванням він почуваєть­ся значно краще. Лікарі рекомендують виїзддо Галичини, де б письменник зміг підлікуватись.

З великими труднощами він у березні іде до Львова, де згуртувалась на той час більшість української інтелігенції.

Весну-літо 1943-го А. Любченко проводить у Моршині, де взагалі забуває про свою хворобу, віддаючись насолодам

18 листопада 1943 р. письменника арештовує гестапо.
А. Любченко перебуває у львівській в’язниці на вул. Лонць-
кого два з половиною місяці. За тих, кого не встигла знищи-
ти чи зламати радянська влада, взялись гестапівці.

Після ув’язнення та допитів А. Любченко знову має уск-

ладнення з виразкою і їде на лікування до Криниці.

З наближенням фронту зростає занепокоєння серед ук-
раїнців, які лишились на окупованій території: нікому не хо-
четься потрапити до рук більшовиків, більшість, у тому числі
й А. Любченко, схиляється до думки про еміграцію до Захід-
ної Європи.

Це була затяжна мандрівка: півроку на колесах, півроку
табірного, кочового життя, аж поки зупинились у Німеччині.
Аркадій Любченко із сином влаштовувався на зиму у Потс-
дамі. Незважаючи на різні негаразди, у нього зріє план ство-
рення українського журналу, який би презентував читачеві
найкращі твори українських митців, знайомив би із зразка-
ми художньої класики, філософською думкою. Він збирає ма-

теріали для журналу, домагається дозволу на його друкуван-
ня, але…

Ця четверта зима війни, четверта зима погіршення стану здоров’я стала останньою для А. Любченка. Поліпшення, яке настало після санаторійного лікування, щезло після вимуч- ливої подорожі. Операція, яку відкладали з року на рік, стає конче необхідною, становище — загрозливим. З 14 лютого 1945 р. у Бад-Кіссінгені А. Любченка готують до операції. 25′ лютого на третій день після операції він помер.

У дати завжди важко вкласти життя, яке переповнене, на­сичене болем і силою, страхом і сміливістю, ненавистю й лю­бов’ю, але лише через їхнє посередництво та дослідження твор­чості можна наблизитись до розуміння, пізнання людини.

Творчість А. Любченка, як і будь-якого іншого письмен­ника, просякнута впливом часу, оточення, моди та власних амбіцій. Віддаючи перевагу малій формі, новелам та опові­данням, письменник писав і оригінальні новаторські повісті. Його романи так і залишилися у чернеткових нотатках. Звер­тався А. Любченко і до драматургії, але вона не була такою плідною, як проза 20-х.

У цілому, творчість А. Любченка варто розділити на чо­тири періоди не лише за хронологічним принципом, а й за тематикою та стильовою манерою:

а)  найбільш плідний з 1924 по 1930 рр.;

б)  «перехідний» 1930 — 1933 рр.:

в)  намагання «вписатися» у канон соцреалізму 1934 —

1941 рр.;

г)  1941 — 1945 рр.

Перший період хронологічно об’єднує найбільшу кількість творів А. Любченка, які не є однотипними, але вони найви­разніше засвідчують творчі пошуки та шляхи становлення письменника. Варто згадати, що в ранніх творах А. Любчен­ка відчутна спорідненість з манерою М. Коцюбинського, по­декуди — В. Винниченка на жанровому, сюжетному, ніколи тематичному рівнях, та автор все-таки шукає власного голо­су у співзвуччі якихось спільних моментів—йоцо твори_орга- нічно вживлюються_у_дітературду-ііродук_ці ю 20-х рок і в У цьому періоді найактивніше випромінюється впаїсхич^ ний світогляд молодого А. Любченка. Він з натхненням і зав­зятістю молодої людини виражає ррмантиішезахоплені і «сти­хією революції, тотальними перемінами навколо, перебудо- вування\Гжнття всіх і усього, лірично^іасичус свої твори вітальною силою.

у розмаїтті панівних стильових тенденцій активний ро­мантизм займав не останнє місце. В основному, він розви­вався і культивувався серед однодумців М. Хвильового, зок­рема серед ваплітян. Поняття «активний романтизм» або «ро­мантика вітаїзму» винйкли дещо стихійно, у свій час вони не

На думку Г. Костюка, «активніш романтизм не зв’язує митця жодною мертвою догмою — ні щодо форми, ні щодо теми, ні щодо жанру. […] Активний романтизм мав бути… спадкоємцем всіх стильових’надбань^–минулого в філософсь­кому синтезі і новій якості»’!

Але для М. Хвильового та ваплітянцівцебув не лише літе­ратурний стиль, це було їхнє мистецьке світосприймання.

Власне, треба зазначити, що активний романтизм не мож­на ототожнювати з романтичним стилем. Романтика вітаїз- му, проголошена М. Хвильовим як «мистецька школа»⁸, про- у пагувала «космічний оптимізм» на противагу космічному песимізму романтизму, світову радість, а не світову тугу. Ро- в ¹ ‘ мантика вітаїзму покликана створювати ідеал сильної люди- / г/ ни, здатної змінювати світ навколо себе, виражати оптимі­стичне світосприйняття, активно й критично реагувати на все.

Отож, активний романтизм цієї школи бачився без драма­тичного нагнітання, він кликав дивитися на світ з радісною посмішкою.

М. Наєнко у своїй роботі «Романтичний епос. Лірико-ро- мантична стильова течія в українській прозі» наголосив, що романтику вітаїзму варто називати «третьою романтикою» або романтичним інтонуванням’^І.^якими розуміється потужний- пірнч^іийгтруміні., імиресіоністнчність, орнаментальність сти- лістики, патетика та наголошення, виділення за допомогою Г романтачнихіасобів якогосьепізоду, думки. подГГіищи. ) –

⁶ Хвильовий М. Пролог до книги сто тридцять дев’ятої // Літературний ярмарок. — 1929. — №9. — С. 2.                                                                                                                                                                                   –

¹   Костюк Г. Пост юності і сили. – У кн.: Костюк Г. У світі ідей і об­разів. Вибране. Критичні та історико-літературні роздуми 1930 — 1980. —

Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 214.

* Хвильовий М. Лист до редакції II Культура і побут. — 1926. — № 6.

’Див.: Насико М. Романтичний епос. Лірико-романтична стильова те­чія п українській прозі. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 119 — 122.

Почавши з ліропсихологічних оповідань «Чужі», «Гор- дійко», «Тихий хутір», «Із темного передпокою», «Дні юності», письменник подає читачеві ще одне бачення «бурем­них» років, розробляючи проблемні теми полярності, кон­фліктності двох світів, старого й нового. Романтично відтво­рює визвольну боротьбу, створюючи ліричні образки юноі героїки в таких творах, як «Зяма», «Гайдар», «Китайська но­вела», «Оповідання про втечу»; активно реагує гумористич­ними новелками на пристосуванців до нового ладу («Кукіль», «№ 2002»).

Головним мотивом цього періоду є молодість. Це стриж- неваТсильна, об’ємна тема, що своєю яскравістю затьмарює інші. Це постійний виклик, експресіоністична заявка на не­впинний рух, постійно оновлювану молодість світу, невтом­не заперечення старого, заскорузлого, усталеного погляду на життя, світ. Ця незмінна межа поділяє, як правило, рідних, близьких людей. Вічний конфлікт батьків і дітей кладеться на інший, соціальний грунт. Так, ніколи не знайдуть спільної мови батько і син («Чужі»), мати й Тетянка («Дні юності»), Ян і Зося («Із темного передпокою») тощо. Світогляд, інше сприймання життя, його рухів, назавжди розрізнить Зіну й Корнієнка («Тихий хутір»), двох старих друзів («Два листи»). У всіх цих оповіданнях домінує лірично-піднесений життє­ствердний голос активної людини.

Романтика інтонування присутня також і в іншій тема­тичній групі творів цих років. Орнаментальність. уривчастість фраз, вишукана ритмомелодійна стилістика роблять манеру автора динамічною; стихія боїв, боротьби напружують, уск­ладнюють «емоційні цоля» персонажів «Зями», «Гайдара», «Китайської новели».

Активно романтичний підхід ваплітян до творчості зумо­вив виникнення такого особливого гатунку сатири як роман­тична. Ваплітянська сатирична проза тих років мала гострий характер викриття лицемірної обивательщини та пристосу­ванців, напівінтелігентного пласту суспільства, сформованого уже в ті часи бюрократизму. Серед промовистих прикладів «Чухраїнці» О. Вишні. «Із записок холуя» 1. Сенченка, «Об;_ рача» А. Любченка, «Іван Іванович», «Свиня» М. Хвильово­го.

А. Любченко йшов до «Образи» через низку напівкоміч- н_іГх~сатіір1їчних новелок «Кукіль», «мГ2002». «Верр.^н‘^ка. Піро». Та якщо у цих ранніх зразках письменник послуго­вується анекдотичним, комічним сюжетом з іронічним забар­вленням подій, то в «Образі» спостерігаємо іронію вбивчу, яка ховається за вдавано серйозною, подекуди ліричною, нарацією, коментарями та витворює, таким чином, подвійне зображення полій, портретних деталей чи характеристик пер­сонажів: «Є люди, що люблять самі собі утворювати ілюзію страждання чи майже страждання. До них почасти належав

Попри згадану «грайливість», іронічність повісті, в ній наявні серйозні теми тих років. Частина того середовища службовців, на якому зосередилася увага Л юбченка, здебіль­шого «загублені», розчавлені чи вибиті із звичного життя революцією чи подіями пореволюційними люди, які, нама­гаючись пристосуватись, відчувають внутрішній, духовний дискомфорт, не можуть самоілентифікуватпсь. нарешті відчу- вають дегуманізацію, бездушність нового суспільства: «Лю­дини нема — є автомат. Все обернути в машину! Геть душу! Уперто культивується огрубілість, насаджується спрощена психіка, викохуються дикунські смаки». Та ці терзання по­одинокі й нечасті, за ними швидше чуєш автора, аніж Костя. Крім цих, дрібніших, мотивів, всю «Образу» ппонизує лей-

здається собі маленькою, незначною людиною, потрапляє, як їй бачиться спочатку, у вищий, інтелігентний світ. Постійне прагнення вирватись з минулого, вивищитись духовно зму­шує Ніну стати наївним спостерігачем, котрий має запам’я­тати, вивчити правила гри, які дозволять йому бути теж грав­цем та дорівнятися авторитетам. Але дорівнюватися, власне, нема кому. Світ, який в «Образі» представлений Костем та його колегами, золотосяйиою посмішкою Степана Марко-

А. Любченко подібно до тих вивернутих «листочків мімо­зи» представив читачеві в «Образі» зворотний бік життя іЛю- глядів радянського апарату 20-х рр. Ця повість відразу ви­кликала негативну реакцію прокомуністичного «Молодняка». Критик-«молодняківець» був не таким далеким від істини, ска­завши, що «слова опозиціонера Хвильового найшли конкрет­ний відбиток, художньо оформилися в живих постатях («Об­

Найзвучнішим акордом ваплітянської прози та й всієїтвор­чості Аркадія Л юбченка стала лірична повість у новелах «Вер­теп». Це твір, в якому письменник спробував філософськи ос­мислити роки станТЗВлсНнятфаініі після буремних визвольних змагань, синтезувати естетику романтики вітаїзму зі світогля­дом нової людини. У невеликому за обсягом творі письмен­ник зміг передати дух епохи в єдиному і множинному, ідею часу й простору, об’єднану моментом і вічністю, рухом постій­ного й динамічного, енергійного й пасивного. «Вергеи» напи­саний прозою відтінків, тонких мазків, в яких яскравість лірич­ного образу зливається з музикальністю його словесного, зву- кового й синтаксичного вираження. Поліфонічне звучання мотивів, продовження чи орнаментальне повторення їх у кожній новелі іншим персонажем, справляють, в загальному, враження вміло оркестрованої фуги.

Структурно «Врртрп» складається з десяти новелок, які, на перший погляд, тематично не пов’язані; ці новелки рух­ливі як кінокадри, завдяки яким можливі охоплення широ­кого полотна, концентрація й об’єднання різних думок, стислість дії й багатоголоса лаконічність мови персонажів. Навіть за умови, якби ці сценки з життя не були тематично пов’язані чи вмотивовані, то й тоді їхнє зіставлення, поєднан­ня творили б нову якість. Завдяки цим «кінокадрикам», «ляль- ковим дійствам» перед очима відтворюється панорама жит­тя цілої доби нових років. України.

Власне, дійство «Вертепу» Любченко будує у своєрідному обІВгшеннц де утворюється перша зовнішня замкненість, по­чинаючи із «Слова перед завісою», в якому запрошується чи­

¹⁰  Божко С. Тези опозиції в художній літературі (За журналом «Виши­то» № 4) II Молодняк. — 1927. — № 12. — С. III.

¹¹  Див.: Любченко А. А.// Литературная энциклопедия. — М.: Советс­кая энциклопедия. 1932. — Т. 6. — С. 657 — 658.

Обрамлені новели теж мають внутрішній об’єднуючий їх стрижень: циклічні структуральні та тематичні мотиви — Жінка; молодість, звідки йде рух, впевненість, сила, бажання оновленості й неповторності: закони природи (сталий коло- обіг пір року), які у «Вертепі» поширюються і на людське життя (асоціативність із життям і смертю та іншими біологіч­ними чинниками). Наприклад, мотив Жінки — її з’ява, дії, декларативне життєве кредо, асоціативність з природою як жіночим началом або символом (Жінка як Україна*****) — обігрується у «Слові перед завісою», «Мелодрамі», «Сеансі індійського гастролера», «Mystère profane», «Ляльковому дійстві або повстанні крові» та «Найменням — Жінка» тощо. Автор намагається універсалізувати ці мотиви, філософськи поглиблюючи їх, додаючи певного відтінку міфологізму ство­ренням символічних образів. Він у своєму синкретичному задумі втілив не лише власні творчі амбіції, а й відтворив за­гальний настрій та ідеї, передусім ВАПЛІТЕ. щодо нового періоду історії, щодо відбудови, відродження України після війни, передав захоплення побудовою нового ладу в Україні.

***** Деякі критики, зокрема Ю Гаморак. наголошують саме на тако­му трактуванні Жінки у цьому творі. Див.: Гаморак Ю. Аркадій Любченко.

—  У кн.: Любченко А. Вертеп.— Краків — Львів, 1943.

Після так званого ваплітянського періоду творча енергій­ність А. Любченка помітно гасне, він у пошуках іншої сти­льової й тематичної домінанти. На початку 30-х з’являються чи не перші (хронологічно) відверті твори про гвалтівну ко­лективізацію та голод («Ворог», «Кострига») та «пробні» тво­ри про шахтарське життя, в яких письменник робить спробу догодити існуючому ладу. У «Літературній енциклопедії» за 1932 р. зазначено, що останні твори А. Любченка із сучас­ною тематикою «даються з поверховим трактуванням, з відтінком гуманізму («Проста історія», «Ворог» та інш.). Письменник відтворює статистику дійсності, не схоплюючи її ведучої класової суті. Зараз А. Любченко перебудовується, намагається звільнитися від своїх помилок, що відбилось поки що у переході на нову тематику»¹². Зрештою, у цей перехідний для письменника період витворюється низка якісно нових, відмінних від попередньої манери А. Любченка, новел.

Цікавим твором початку 30-х є психологічна новела «Кров», в якій автор подає епізод з життя вовчої зграї. У цьо­му творі А. Любченко описує не лише зовнішній бік життя вовків, а й подає їхню психологію: він ніби проникає, вжив- люється у образ вовка, що допомагає проектувати дії. вчин­ки, виходячи із внутрішнього світу, часто змінювати точки зору передачі відчуття й мислення. Але «Кров» можна про­читувати і як алегоричний текст, на не наштовхує промовис­та алюзійність оповідання, з розрахунком на ерудицію чита­ча, покликаного розгадати закодований зміст. Очевидно, ма­ються на увазі проблеми людини й маси, вожака й інших, які йдуть за ним: конфліктне зіткнення точок зору одинака і юрби. Простежуються тут і філософські проблеми свободи, залежності, відповідальності.

Дешо по-іншому представлена новела «Ворог», хоч і вона, за словами Г. Майфета, «реставрує тему біологічного пснхо-

¹¹  Любченко А. А. // Литературиая інциклопедия. М.: Совстская ін- циклопслия, 1932. — Т. 6. — С. 658.

1932 року у «Червоному шляху» друкується п’єса А. Люб- чснка «Земля горить», що була нагороджена другою премією на Всеукраїнському конкурсі НКО (1931). У цій п’єсі, попри всі ідеологічні приписи, досить чітко сформульована й вис­ловлена думка: «…Не кожний українець—комуніст, і не кож­ний поляк — фашист», що може слугувати доказом замаско­ваного протесту проти комуністичного свавілля, яким спов­нювалося тодішнє життя. Зараз лишається дивуватись, яким чином ці слова уникнули гострого ока цензора.

Після 1933 року твори А. Любченка, які з’являються дру­ком, звучать «по-новому». Письменник намагається дотри­муватися припису прославляння, а насправді — фальшивості, нав’язуваного соцреалізму, за яким мусить «оспівувати» не­переможність Червоної армії («Грізні бійці наступають», «Танк»), свідомість молодого покоління, що вишукує ворогів («Смілива розвідка»). Відчуваючи неспроможність відтворю­вати плакатних героїв, автор робить спроби триматися якось посередині: хай героїчні будні, хай робітничі змагання (хто більше, краще, швидше), але обов’язково з людиною, з етич­ними чи естетичними, психологічними проблемами у центрі («Проста історія». «Сорочка», кіноповість «Тайна», «Фікус», кіносценарій «Катря» та інші), хоча балансування автора на цій межі не додає творам художньої вартості.

Окремої уваги заслуговують твори періоду війни: «Остан­

” Майфет Г. Аркаднй Любченко. — В кн.: Любченко ,4. Сердца и вещи.

М.— Л.: Гослитиздат, 1931. — С. 5.

«Остання ніч» продовжує авторське зацікавлення шах­тарським життям, але вже дещо з іншого боку. Цей твір ви­ступає антитезою до попередніх творів А. Любченка з шах­тарською тематикою. Т ут немає ура-патріотичного звеличен­ня шахтарських буднів, нема оспівування праці, навпаки, по­чаток новели натуралістично подає «закорінений бруд і сморід», що «незмінно панували у всьому Донбасі», сморід шахтарських бараків. Попри це. новела несе змістове наван­таження вітання нового життя, ілюструє антирадянські по­гляди автора. Промовисте називання щурів «товаришочка- ми» притягує незмінну аналогію з товаришами-комуністами та свідчить про своєрідну сатиру на них. А «Нова Колонія» асоціюється з новим життям, без «товаришочків».

Нарис про М. Хвильового «Його таємниця» — уривок ве­ликої роботи, яку планував зробити А. Любченко. Чи був би це літературний портрет, монографія або спогади про його близького друга М. Хвильового — невідомо, але А. Любчен­ко мав намір написати щось більше, аніж нарис. Він збирав різні газетні статті, робив нотатки, записував цікаві історії та факти про М. Хвильового. Частина цих матеріалів, але далеко не повна, є в архіві письменника.

«Його таємниця» написана 1943 року, але події, які стали основою цього твору, повертають нас у 1933 рік, у голодну дійсність України. У нарисі відтворено страшну правду го­лодомору; показано розпач від неможливості щось вдіяти, коли ти безсилий гвинтик великої системи. І акими бачаться письменники — Микола Хвильовий та Аркадій Любченко

—   у ті роки: їм болить те, що відбувається навкруги, але вони безсилі. Вони протестують, але протестують лише у душі (правда. Хвильовий збирається ще раз «гайнути проти течії»), тому що безкарність слова у романтичному революційному минулому, зараз же — страшна комуністична дійсність, яка знищує не лише за слова — за думки.

За цими творами вже знати голос людини, яка вирвалася зі «світлого» радянського життя, вона вже має сміливість відверто писати про своє бачення дійсності, але це було ос­таннє, що написав А. Любченко/