|
Давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих… Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю. Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма. І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Ру- хеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує: — Ти же, моя Зя-а-мочка … Ти же, моя лю-у-бочка … Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув. Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили «цицькуном», і нам, урвихвостам, чимало перепадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам’ятаю, хоч п’яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколи не протестував і не плакав, — лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра, покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома. Знав я його й пізніше, за часів дійшлості, коли Зяма в місцевому оркестрі вів уже першу скрипку й коли стара Рухеле всім сусідам вуха протрубила своїм талановитим сином. У нас в гуртку його любили, як гарного товариша, поважали, як найкращого серед нас знавця теорій революційних і тільки одного не могли йому вибачити — його лякливості. У всіх чомусь склалася думка, що він боягуз. Про це відверто не говорилося, але серйозних справ |
| 42 |
| Аркидій Любчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ |
| йому не доручали.
І раптом на одному засіданні Зяма запротестував. Він уперто домагався, щоб справу з літературою було доручено тільки йому. Тоді хтось із товаришів пожартував: — Зямка, голубе, як же ти підеш? Ти ж собак боїшся… Пам’ятаю, Зяма зразу зчервонів, рвонувся, наче до бійки. а потім, незручно втягнувши шию й пустивши очі долі, тихо сказав: — Нічого… Нічого… Це зробило вплив: він завжди був витримано-спокійний, і ніхто від нього такої витівки не чекав. Пробували підійти з іншого боку, але Зяма був непохитний. Він дав нам такі грунтовні, переконуючі докази, так розсудливо довів необхідність його участі, що врешті більшість погодилася з ним. Зяма щасливо посміхнувся: — Нічого… Нічого… А через кілька днів ми. як ті горобці з-під стріхи, пурхнули на всі боки. Ми тоді були ще надто молоді, і надто несподівано все це сталося. Бо ж кому на думку спало б, що Зяма, тихенький, худорлявий музикант, Зяма-боягуз, попавши з агітками до рук городовика, міг вихопити в цього городовика нагана й стріляти в нього? Зяму заарештували. Згодом, пізньої осені, я потай переходив через повітове місто. Був сірий день — повітове місто, розкисаючи на дощі, зовсім принишкло, наїжилося, наче ждало в тривозі, що ось- ось по головних вулицях лавою потече тванюка. І тоді на задвір’ях я бачив Зямину матір. Вона бабралась патичком у калюжі й тихенько виспівувала: — Ти ж, моя Зя-а-мочка… Ти ж, моя лю-у-бочка… Я підійшов, спитав, але на мій голос вона й головою не хитнула. Так назавжди й лишилося: сірий день, дощова пилюга за вітром і стара Рухеле над калюжею з патичком у руках… Промайнули літа… |
| Зяма |
| 43 |
| На півночі вщухало, а на Україні якраз розгоралося. Буремно йшов запізнений Жовтень, смолоскипом розмахував, розкидав заграви.
Курявою дні… І тоді якраз випадково зустрілися ми з Зямою. Я не пізнав. Розхристана, сутула постать, обличчя густо заросло, а в очах замість колишньої спокійної зосередкова- ності — неспокійні вогники завзяття. — Ну, що? — знічевив я від радості. Він заморгав очима й так само, як колись, тихо відповів: — Нічого… Кілька хвилин ми стояли, мов укопані. Наче ні тюрми, ні заслання не було, наче це було в далекому повітовому місті кілька років тому, і лише хтось із товаришів пожартував з худорлявого боягуза-музики. — Зямка! — не втерпів я, широко розмахнувши руками. — Ти… жулик… — ніжно-схвильовано потягнувся він до мене — все, що міг він тоді сказати. Згадали колишнє. Про матір він ще нічого не знав. Я не хотів його вражати й завдав йому трохи брехні: — Бачив якось… Живе помаленьку… Все сподівається… У Зями ледве помітно затремтіла спідня губа, і, незграбно обмацуючи гудзики на своїй шинелі, він перевів погляд удаль. Потім раптово здригнувся, повернувся до мене й рішуче сказав: — Слухай! Будьмо завжди вкупі. Я стиснув йому руку. Курявою знялися дні… Чи дні, чи ночі — все шкереберть, не розбереш. Нас, п’яних від радості, від повстанського чаду, закрутило в червоному вирі, потаскало бистрою повіддю. Ген тріщали корчі в берегах, розмивало, розкидало береги, трощило перепони, греблі, гребельки — з дороги, під ноги!.. — Симфонію, ух, яку симфонію писать! — усміхався захоплено Зяма. І одного разу кинуло нас цепом уздовж залізниці. Йшов бій. |
| 44 |
| Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ |
| Зяма був віддаля й не бачив, що я, легко ранений в ногу, пошкандибав з товаришем до найближчої будки.
Мені ледве встигли промити рану, як густо зацокотіло над дахом, і в розбите віконце було видко, що наші відходять. — Швидше! — хапаючи до рук рушницю, гаркнув я на товариша й стару сторожиху, що якимся дрантям обмотували мені ногу. І в цей час раптом шаснули двері, а на порозі виріс блідий Зяма. — Ти? — крикнув він несамовито і, націляючись просто на мене, скомандував: — Кинь зброю! Я розгубився… Бахнув постріл. Посипалась штукатурка, і я мимохіть підніс руки д’горі. — Ти! — визвірився він, переступаючи через зомлілу сторожиху, але, глянувши на мою ногу, винувато заморгав очима. — Зямка, ти що?.. — Вибач… Я думав… що ти сховався, — і болісно провів рукою по мокрому від поту обличчі. — Як же ти міг? Ти ж мене знаєш? А чорт його знає… — ніяково сказав, ховаючи очі, і півголосом додав: —Тепер і батькові не повіриш… Летіли вогненною завірюхою дні і ночі, дні і ночі — спотикалися, перекидалися, падали й знову летіли … Стогоном земля… Була ніч, якої не забути… Земля гула, хиталася під ногами, а над нашими головами та над містом невпинно й розлютовано ухало. Ворог тоді не жартом завзявся. В наших руках ще лишалося передмістя, а йому — чи попіл, чи руїни, на день чи на годину — йому було все одно, аби здобути. І численно насувалися нові й нові контр-загони, обходили з боків, стискали смертельним колом. Ми лежали в рові, поруч із Зямою, механічно припадаючи до прикладів.розпечених рушниць, і тоді він попросив мене: |
| Зяма |
| 45 |
| — Коли б щось… то матері не кажи… Хай сподівається…
Зяма наче знав, бо як тільки ми знялися до відступу, гвинтівка випорснула з його рук, і він поліз окарач. — Зямка, що тобі? — Груди… — простогнав Зяма. Я підскочив, силоміць кинув його на першу стрічну тачанку, але на звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекинулась. Ми стикнулися з лівим крилом ворога. Рота, відстрілюючись, одходила далі. Треба було поспішати, щоб уникнути пастки. І в цей час Зяма несамовито окрикнув мене. Я на хвилинку зупинився, нагнувся. Переді мною затряслось скалічене жахом обличчя, а з уст белькотіло хрипіння: — Убий мене!.. Щоб не мучився… Я відхитнувся. — Убий мене… Живим не хочу… Я — жид… Вони жидів живими не беруть… І коли я одбіг кілька кроків, знову заверещало ззаду. Оглянувся — за мною слідком, як пес, окарач плазував Зяма й стогнав: — Убий мене… Убий мене… Наш цеп був далеко. Численний ворог завзято насідав з правого флангу, і купці повстанців, що незмінно змагалися другу добу, вже було не до ранених. Ми вдвох лишалися у перехресному вогні. Думки стрибнули, розсипались — не збереш. Що робити? А він обхопив мої коліна, і в серце госгро впинався уже несвідомий, дикий хрип агонії: — Убий мене… Убий мене… Тоді я рішуче стиснув курок. — Так! І вогненна нитка пришила його до землі. |
| Харків. 1924 р. |