Його звали Пал Палич. Своє ім’я він вважав за надто шля-

хетне і нікому ніяких змін не дозволяв. Коли ж до нього (звичайно, помилково) зверталися: «товаришу», він потай за­тискував зубами обурення, і зразу ж на його обличчя сповза­ла чемна, фальшива маска.

Сьогодні йому не щастило. Він стурбовано сидів на буль­варчикові і, колупаючи в гнилому зубі, обмірковував серйозну справу: де б та як роздобути грошей. Увесь день пробігав, а трьох червінців, що до зарізу були потрібні, нема.

Перебирав згадкою всіх знайомих і зітхав розчаровано. До того ж від часу до часу в пам’яті набігала постать інженера Галкіна, з яким сьогодні випадково зустрівся, і тоді ще густі­ше вкривалося брижами чоло, уста кривилися в усмішку пре­зирства, очі займалися вогниками нетерпимості й досади.

Бо й справді, інженер — старий знайомий. З інженером колись у «реалці» на одній парті вкупі сиділи. 1 тому, зустрів­ши його сьогодні й дуже зрадівши. Пал Палич мимоволі звер­нувся до нього з таким приблизно проханням:

—  Ти, Мишушо, наче з неба упав мені. Визволяй, браток. Хоч я й пристойно, як бачиш, зодягнений, та, розумієш, мо­ментик підкотився — чорт його знає… В кишені, розумієш, ні коп’я… Єй-бо… Чи не можна б? У понеділок віддам.

Але інженер в грошах відмовив, запросив лише до себе пообідати.

«Куркуль Мишка, паразит Мишка!» — розчаровано ду­мав Пал Палич, сидячи тепер на бульварчикові й обсмокту­ючи сірничка.

Перед ним в уяві пропливала старанно прибрана, чистень­ка інженерова квартира, яскраво виростала постать серйоз­

І він ще раз проклинав свою долю-лиходійку, яка не то що обминула його службовим щастячком, але й обмежила правом на членство у профспілці, — дозволила тільки неле­гальну адвокатуру та різні заплутані темні справи, що й на­зви їм годі прибрати.

Він згадав гарненьку, щебетливу інженерову дружину — і сіпнувся. Погляд упав на кірху, що стояла за бульварчиком, з кірхи стрибнув на башту, а на башті на годинникові було вже 6. Ще година — і до нього, до Пала Палича, на квартиру прийде вірмен-старовизник.

Прийде вірмен! — боляче стиснулося серце.

Прийде вірмен! — розпукою пролунало в свідомості.

Авжеж, прийде. І тоді Софочка, його квартирна гос­подиня, чого доброго, справді здійснить свою хвилюючу обі­цянку. Чого доброго, справді Софочка вийме його нові шта­ни, черевики, пальто, всю кращу маєтність — і продасть.

«Вона така, вона може…» — подумав Пал Палич, нерво­во здригнувся і з-під лоба тяжким поглядом, що взагалі був йому не властивий, обвів кілька жіночих постатей.

—   Женщини, — зітхнув він і замислився.

«Женщини, матері, сестри, — знову думав він, як не

благородно мусить звучати і як це зрештою дешево, бруталь­но».

А все ж таки трьох червінців нема.

А все ж таки о сьомій прийде вірмен, і Софочка…

Ну як це сталося, шо вона не вбереглася? Ну навіщо дово­дити справу до лікаря?

—    Поль, більше вже чекати не можиа. Зараз мені давай тридцять карбованців. Чуєш? Бо буде скандал. Я не ручуся!

—             так сказала вона йому сьогодні вранці, і з виразу обличчя, з інтонацій, з рухів її Пал Палич переконався, що це поперед­ження рішуче, остаточне.

Він знав, що Софочка останніми днями перепробувала кільканадцять способів, які охоче радили їй сусідки, що те­пер Софочку сповняв одчай. що в особі вірмена-старовизни- ка вона вбачала певне наближення до свого порятунку і що.

ппизначаючи вірменові побачення о сьомій годині, вона хоті- В той чи інший спосіб розв’язати болючого вузла: або при­мусити нарешті Пала Палича роздобути грошей, або, в край­ньому разі, обернути на гроші його ж кращу маєтність.

__ Ось іду… Бачиш, що йду? – відповів уранці Пал Па-

лич і додав підкреслено: ^

__ А продавати не смій.

Вона вибігла на поріг і крикнула йому навздогін:

__ До сьомої години. Чуєш? До сьомої!

«Лякай, лякай, голубонько», — подумав тоді Пал Палич, але тепер, коли цілоденна біганина не дала жодних наслідків, коли невблаганна стрілка на башті стала схилятися за шос­ту, — він мимоволі відчув непокій. І цей непокій дедалі зрос­тав, а думка думку побивала:

«Та невже вона… вірменові?..».

«Ні Буде чекати, побоїться».

«Так, але чекати можна півгодини, годину… А потім.». «Ні. Не може бути, не може бути…».

«Хоча… вона зараз в стані такого відчаю, такого афек-

^ТУ «Ну да, але все ж таки до ранку з нею нічого не трапиться. До ранку ж вона може зачекати».

«Ах, господи, господи! Де ж дістати грошей.».

Знову перебирав згадкою знайомих, знову випливали у пам’яті вірмен. Миша, Софочка, настирливо заслоняли одне одного, перекидалися в уяві, дратували. Знову Пал Палич непокоївся і поглядом зненависті обдаровував кожну жіночу постать.

Непевність шкребла під серцем. Нетерпіння діймало. ^

І раптом у навалі різноманітних припущень, комбінацій, домислів спало на думку: Рябенький!

Так за мостом, на передмісті, на Пролетарській вулиці живе знайомий крамар Рябенький. Давно у нього не був, а крамар — людина грошовита.

— Єсть! Боже поможи!

Пал Палич враз юнаком знявся па ноги, обсмикнув піджа­ка й, помахуючи кийком, швидко подався до мосту.

Дорогою обмислював план наступу. Знав, що Рябенький

—   Товаришу Рябенький!

Але вирішив вжити найспритніших і найзручніших заходів і гроші конче добути.

*   * *

Пала Палича привітали гарно. Він чемно поцілував руч­ку господині, сказав кілька компліментів і вибачився, що так довго не заходив.

—    Все діла, знаєте, діла, прокляті діла…

—   А ви тепер десь служите? — спитав Рябенький, підсову­ючи гостеві крісло й застьобуючи комірця на товстій шиї.

—   Да-а… і давненько… в Держплані. Хіба не знаєте?

—    Ні.

—   Звичайно, звичайно. Ми ж гак давно не бачились з вами. А це якось зустрів вашого колишнього компаньйона, того… як його… Шварцмана, здається. Пам’ятаєте?

—    Еге ж, Шварцмана.

—   Ну, й за вас згадали. Шварцман і каже: Рябенький, каже, Антон Іванович, немовби помирать збирається.

—   Який Рябенький? — здивовано перебив хазяїн,— мене ж не Антон Іванович, а Тихон Антонович.

—   Ах, та ви краще слухайте. Я то добре знаю, що вас Ти­хон Антонович. Але це той… Шварцман каже. Помирать зби­рається, каже, Ангон Іванович Рябенький. Я теж запитую: який це Рябенький? А він гаки про вас розказує. І дивно мені, що наймення ваше плутає, та ще й таку чутку пускає. Ма­буть, ще й досі проти вас він настроєний.

—    Хе! Ще б пак, — ущипливо посміхнувсь хазяїн,— усі вони такі. Поки спільник—добрий, а як розійшлися… Тільки чого це він тут знов опинився? Він же був виїхав.

—   Хіба виїздив? Не знаю, не знаю. Оце днів два-три… Еге ж, у середу зустрічав його.

Тихон Антонович примружив ліве око, розгадливо хит­нув головою. Потім, ніби сам до себе, півголосом мовив:

—    Чи не думає знов якусь конкуренцію?..

Пал Палич. — Охота вам увагу звертати. По-моєму, у вас, слава богу, все гаразд. «Помирать збирається». Ха-ха-ха! Ото, значить, вам жити та й жити! А коли б там щось із конкурен­циями, то, будь-ласка, я завжди до ваших послуг. Тільки ска­жете — і враз барикадочку.

__ Барикадочку? — весело перепитав Рябенький.

__ Атож! Барикадочку йому! Хе-хе-хе! Та ще й з колючим

дротиком! З бомбочками, з усякими аерохемами! На! На!

—   Ох-ха-ха! Ну ви вже, Пале Паличу, як придумаєте, як і скажете…

__ А що ж справді церемонитись? — здвигнув плечима Пал

Палич, і ввесь його вираз відразу пройнявся величезним пре­зирством до Шварцмана й викликом.

Хазяїнові, видко, подобалось таке гарне ставлення, така відданість. Хазяїн поволеньки вийняв із шафи карафку, вий­няв дві шкляночки й попросив дружину потурбуватися про дещо з льоху.

—   Так ви, Пале Паличу, у Держплані тепер?

—   Да-да. В Держплані.

—    1 багато вам платять?

—   Бачте… Щоб сказати багато — ні, а жити можна. Не­акуратно тільки. Затримують, знаєте, платню. Іноді, знаєте, місяцями…

—   Затримують? Хе! Та куди ж вони гроші дівають? Ви візьміть одні лише наші податки, крамарські — скільки вже викачали, скільки качають. А скільки ще викачають! Ох, трудно стало жити. Пал Палич! Страх трудно!

Почалися довгі нарікання, лайки, навіть погрози. Пал Палич уважно слухав, потакав, заохочував, і різні грошові та податкові справи затяглися до ночі.

Вже вдруге підогріли самовара. Господиня вдруге смачно позіхнула, а Рябенький скинув піджака, розстебнув волохаті груди й, витираючи піт рушником, патетично зітхав:

—   Одно слово — паршива жизнь стала чесному чолові­кові.

—   Да, — незмінно співчував Пал Палич.

Згодом, таємниче глянувши довкола, Пал Палич прошепотів:

—    Погані?

—  Ого! Ще й які погані! А найголовніше — це те, що міжна­родне становище зовсім швах.

Рябенький витріщив опуклі очі.

Довгий, чудної форми годинник на ст іні свиснув і почав кашляти. Прокашляв 12.

Пал Палич тим часом проковтнув шклянку чаю, запалив і продовжував із якимсь захопленням. Він уже сам починав, либонь, вірити тому, що вигадував, починав талановито вхо­дити в роль.

—   А війна? Ви думаєте, то правда, що в газетах пишуть? Ха-ха! А ви знаєте, що в наших північних і південних водах з’явилася тьма-тьмуща всяких крейсерів, миноносців, броне­носців, одним словом, — вимпелів? Ми напередодні жорсто­кої блокади! А сьогодні казав мені один чоловічок (тут Пал Палич зовсім знизив голос), певний, серйозний чоловічок, що ніби в Архангельську були вже сутички з англійцями. Перші сутички! Звичайно, про це поки що мовчать. Бояться, зви­чайно, паніки.

Господиня, що хотіла була позіхнути, так і лишилась з одкритим ротом. Рябенький стурбовано знітився:

—    Невже війна буде?

—   Я так думаю, що буде. Рано чи пізно, а буде.

—            Господи! Не встигли ще після того нещастя поправитись

—            і на тобі знову!

Пал Палич співчутливо кивнув головою і по якімсь часі раптово спитав:

—   У вас є біблія? Дайте, будь ласка, біблію, я вам покажу таку…

Біблії, на жаль, не знайшлося. Пал Палич пообіцяв, що коли прийде вдруге, то конче принесе біблію і покаже там знаменне місце. Там просто сказано, що такого-то року за «панування Змія» буде хлад, глад, морова пошесть, жахливе братовбивство, і такого-то року згине «Змій». Треба тільки вміти вирахувати цей день.

Прокашляло дві — господиня тихенько підвелася і, за­биваючи рота хусточкою, намірилась непомітно вислизнути до другої кімнати. Та Пал Палич, як вихована людина, ввічли­вим голосом зупинив її:

—   Мадам, ви вже, мабуть, в обійми Зефіра? А я ж вам і не

“^0Дціаркнув ногою, поцілував ручку й знову звернувся до

хазяїну _{вибачте я зараз теж} іду. От тільки хочу наоч­но науково довести вам одну дуже цікаву історію. Дуже ціка­ву історію! Це книжечки вашого синка? Нічого, нічого не , урбуйтесь… ми йому потім назад на поличку покладемо. Нам треба тільки дві книжечки й трохи чистого паперу. От так.

^”виГпорізав папір на частки й почав креслити якісь гео­метричні фігури, позначаючи їх цифрами та припрошаючи співбесідника уважно стежити за підрахунками.

—   Ось дивіться. Оце — земна куля.

На стіні прокашляло три – Пал Палич завзято доводив неминучість всесвітньої катастрофи, неминучу загибель всієї Європи на зразок японського землетрусу.

Прокашляло пів на четверту — Рябенький тонко свиснув

носом і солодко стулив очі.

Тоді Пал Палич самозадоволено посміхнувся.

«Нарешті, голубчику», — подумав він і, заждавши кілька хвилин, дзенькнув ложечкою по шклянці.

_ Га? — Рябенький здригнувся, непритомно глянув на го­

спатки захотіли… Хе-хе-хе… Ну. я йду. Тільки у мене до вас
маленьке прохання: позичте три червінці. До зарізу потрібні.

Рябенький прочумався, хотів був щось сказати, однак Іал
Палич рішуче й твердо перебив:

—   У понеділок віддаю. Будьте певні. Ви ж мене знаєте.

—   Та в мене ключів нема… Десь у жінки ключі…

Це було сказано просто, але так напосідливо, що мож­ливість будь-яких одмовок враз утратила свою силу. Ясно було, що Пал Палич уперто чекатиме тут хоч цілу добу.

Рябенький, сонний, з млявою думкою на обличчі, мляво кліпнув очима й безвладно, як автомат, вийшов до другої кімнати. Там довго стояв над дружиною, вагався — будити чи ні. Нарешті торкнув за плече.

—    Грошей просить позичити…

Дружина здивовано протерла очі:

—    А він ще сидить? Силонько небесная! Вже ж день на­дворі!

—    Сидить і грошей просить позичити. Три червінці…

—    Що? Не давай! Нема!

—   Та незручно якось, мамочко. Все ж таки в Держплані… Знаєш… Бувалий, вчений.

—    Нема. І одчепись ти од мене, ради бога.

—    Якось, мамочко, незручно. Він же віддасть. У понеді­лок віддасть. А потім, хтозна, в Держплані… Може, коли при­годиться…

Рябенький дуже шкодував, що відразу не одмовився. Тоді вийшло б зручніше, вийшло б справді так, що грошей нема, а тепер виходило так, ніби гроші є, але він чомусь не хоче по­зичити.

—    Слухай, — підвелась на постелі господиня, і в сонних очах її затремтів раптовий здогад, — а ти знаєш що? Дай йому ті, що в коробочці з-під монпасье. Розумієш? Він їх пустить, йому нічого.

Рябенький одхитнувся і враз, немов згадавши щось при­ємне, поволеньки потер руки:

—    Ай справді!

Коли він виніс гроші і поклав їх на столі перед гостем, гість ще продовжував заклопотано креслити свої фігури й підсумовувати цифри з розкиданих папірців.

«Невже він знову почне доказувати? — жахнувся хазяїн.

—    Ні, я собі сяду і буду дрімати. Так краще».

1 вже ніби крізь сон пам’ятав Рябенький, як гість вибачав­ся за довге гостювання, як передавав комусь уклони і одпли-

*    * *

Одійшовши кілька кварталів, Пал Палич раптом зу­пинився, погладив на долоні гроші і замислився. Трошки чуд­но стало йому серед цієї світанкової сутіні, на цих порожніх, глухих вулицях, шо впивалися міцним сном. Він згадав, що й Софочка зараз снить, і Миша Галкін снить, і ненавидний вірмен снить, і на подружжя Рябеньких сон також поклав свої м’які лапки. Один тільки він, Пал Палич. ніби мусить за всіх не снити. Один тільки він, намордувавшись за цілу добу, ніби з якоїсь покути мусить тепер крокувати аж на другий кінець міста. Та ще й невідомо, чим скінчиться його путь — може, Софочка справді наважилась продати…

Гіала Палича пойняв жаль до себе, і ту ж мить пойняла

злість на людей.

«Спите? Відпочиваєте? А я — блукати? А я мучитись? А мені покута? І щоб це все даром? Ні!» — подумав він і, захо­вавши гроші у спідню кишеню камізельки. без довгих вагань повернув назад.

Він поспішав. Його підсилювала, підганяла зловтішна думка. І згодом, наблизившись до вікон крамаревої кварти­ри, він заторохтів по шибках з перебільшеним завзяттям. Біла постать, з’явившись по той бік вікна, вражено махнула рука­ми, але Пал Палич не погодився вести розмову жестами. Він гукнув:

—   Одчиніть!

—   Що сталося? Що таке?—занепокоївся Рябенький, зно­ву пускаючи гостя до хати.

—    Вибачте, друже, — уклонився Пал Палич, — але в мене… Чорт його знає… Не помітив, розумієте…

—   Що?—знову тривожно перепитав Рябенький, і в свідо­мості його швидко пролетіла думка: невже фальшивку роз­пізнав?

—    Не помітив, розумієте, грошей… Забалакалися ми з вами, я, знаєте, думав, шо сховав їх. Виходжу, хочу до другої кишені перекласти. Лап — а грошей нема. Мабуть, десь тут серед книжок та папірців… Затерлися десь…

Пал Палич, щоб не збуджувати зайвих підозрінь, демон­стративно повивертав усі свої кишені — грошей не було.

—   А може, ви їх ненароком десь посіяли?—обережно спи­тав Рябенький.

—    Та що ви, справді? Невже ви мене за хлопчика маєте?

—   здивувався Пал Палич і в свою чергу обережно спитав: — А може, ви їх потім сховали та забули? Людина, знаєте, коли вона сонна…

—    Е, це вже ви, будь ласка… Я теж не хлопчик.

—    Ну і я ж, здається, ніколи нікого не обдурював. Не за­бувайте, товаришу Рябенький, що Пал Палич — чесний гро­мадянин.

Тоді Рябенький загорнув поли пальта, що бовталось по­верх сорочки, ніби йому нараз стало холодно, і серйозно про­мовив:

—    А гроші я вам все ж таки дав.

—    А грошей у мене все ж таки нема.

—    А що ж тепер буде?

—   І ви питаєте? Ви ще питаєте? І це ви, Тихоне Антонови­чу, польстилися…

Пал Палич зміряв хазяїна докірливим, убивчим поглядом і сумно похитав головою:

—    Ех, товаришу, не сподівався я од вас.

В його голосі відчувся глибокий біль і глибоке обурення. Він розчаровано посміхнувся і несподівано пішов геть, ли­шивши хазяїна серед хати в чудній, розгубленій позі.

Він уже більше не зупинявсь, не оглядався, крокував бадь­оро, швидко, помахуючи за звичкою своїм легеньким кийком.

Добувшись додому. Пал Палич перш за все кинувся до свого гардеробу. Речі були на місці. Софочка теж була на місці

—   спала. Він ліг поруч, тицьнув їй гроші й тихо, але много­значно попередив:

—    Чекай-чекай, хай-но я висплюся, я тобі покажу, як оде­жу продавати.