хтось, здається, стукав знадвору?

Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та

^МІТільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже два тижні, як не був у посьолку. Клімця прийшла з мішком

—   отже, сьогодні треба нести додому вугілля.

Ян скривився, пошкрябав шоку й буркнув:

—   Сідай.

Кожного разу, коли треба було йому крадькома перено­сити додому вугілля, Ян почував себе трохи ніяково^ Іноді пробував відмовлятися (можуть, мовляв, піимаги), але Клімця

завжди упевнено говорила:

—   Та що ти, старий?.. Наче тобі вперше?.. Пронесеш якось… Чи, може, жалко, завод збідніє? — і похнюпившись тихо додавала:

—   Треба ж…

Ян знав, що треба, бо вугіллям не страшно розводити апа­рата — диму нема, — та й питво виходить чистіше и без «душ­ка». І хоч він вагався, але врешті всі його вагання перемагала одна думка: тепер, коли завод вважається за народне добро, справді не слід себе обмежувати можливостями. Не гріх-оо тепер для таких хазяїв, як більшовики, і весь завод димом пус­тити, не то що грудку вугілля взяти…

Ян зібгав мішка й поклав його в куток під сходи.

—    Ну, шо там дома? — спитав похмуро.

— Та що дома?.. Те саме. Білизни я тобі не принесла, прий­деш сьогодні, то переміниш, — заклопотано сказала Клімця,

зв’язуючи вузлика.

—   А Зоська як? Чи дивишся за нею?

—   Зоська? Хіба її тут не було?

—    Ні. А хіба й вона з тобою?

—   Еге ж… Мабуть, забігла кудись. То ж іще золотко… Таке дівчисько, як добрий москаль, а все вітер у голові…

—   А хіба що? — насторожився Ян.

—   Розбалував ти її, он що… Як же, одиначка! — дражли­во хитнула Клімця головою й повернула до дверей.

Ян хотів и зупинити, хотів ще спитати про дочку, але тільки м’яко-докірливо сказав:

—    І чого ви так рано розходилися?

Рано? Може, роботи мало? Четверо рук, і то не вправ- ляємось,— гукнула вже з порогу.

Ян подивився їй услід, провів долонею по обличчю і, підтягнувши очкура, почовгав у контору. Був він ще досить кремезний, хоча добрих піввіку стояло за ним. Тільки спина трохи вгнулася — горб.

У конторі, як завжди, почав обходити всі столи й витира­ти порох. На одному столі здмухне щось, звіє, на другому байдуже помахне раз-другий, неначе мух зганяє.

Так щодня, поки нікого не було, товкся він із ганчіркою в руках, пересовував стільці, столи, мурмотав щось під ніс, при­кидав звиклим оком, чи все гаразд.

Від ганчірки знялася курява, і з вікна навкоси через усю кімнату пав золотий стовп. Ян чомусь на хвилину зупинився перед ним, задивився, як танцювали тисячі чудних поро­шинок, і йому почало згадуватися щось далеке, зажурне. Зда­валося, що колись так уже було, чи снилося… Якраз отак стояв у золотому стовпі, так само вранці, тільки ще щось було, дуже гарне — трудно згадати…

А надворі дзвеніла весна. Був той час. коли в заводському палісаднику цвів ясмин, солодкою тугою переповнюючи гру­ди, а ночами над заводом і посьолком лунав невгавучий со­ловйовий захлин.

Ян розчинив вікно. Дихнуло бадьорим, ранковим холод­ком, і тьмяно запахли квіти.

За палісадником, далеко в дворі, стояла купка людей. Се­

Обличчя Янові враз змінилося — пізнав Савку.

Ач, шкіряний чорт, — сердито пробубонів він, — ше з досвітку на ногах… мов справжній хазяїн…

Він тільки одвернувся, щоб швидше прибрати в завкомовій кімнаті, як раптом затріщали кущі. Кинувся до вікна — в па­лісаднику двое хлопців хапливо общипували ясминові віти.

А то куди? я ттобі! — гукнув Ян, замахуючись ганчір­кою.

Хлопці враз майнули через паркан, і один з них, висоло­пивши язика й скорчивши «пику», обурено прохрипів:

—   У-у… Бар-р-бос!

Потім, одбігши трохи, обидва зайшлися реготом.

Ян у відповідь трахнув вікном. Іншим разом він провчив би їх, знали б, шибеники, як зневажати старших, а тепер…

—   Зачепись-но тільки, тепер же «слабода»… — сварливо- іронічно покрутив головою й пішов до Савчиної кімнати.

Суворо відстовбурчивши вуса, він махнув кілька разів ганчіркою по шафі, потім зупинився поглядом на легенькій посмішці Ілліча, що схилявся над столом, пожував якусь не­виразну думку й раптом поспішно взявся до роботи.

Не любив Ян цієї кімнати. Навіть більше — ненавидів її. Він бачити не міг і голову завкому, того самого, що колись бігав пастушком та на людях світив голою… Колись Савка звертався до Яна (а Ян був тоді поважний панський кучер) не інакше, як «дядю». А тепер Савка засідає в цьому кабінеті на місці колишнього хазяїна й каже Янові:

—   Товаришу…

«Який я тобі, бісового батька, товариш? Може, разом на вигоні пасли? А може, з пам’яті випало, як я тебе пояском частував за яблука з директорського саду?» — часто думав Ян.

Він не міг забути, як Савка. коли знялася революція, по­грожував йому наганом, вимагаючи одімкнути директорсь­ку стайню, як потім привселюдно махнув його по шапці, ше й погрозив:

«Чекай-но, паніє-Яніє, з тобою окремо побалакаємо».

Правда, все це було кілька років тому, затерлося, поплив­ло з бистрими днями, але образа важким намулом осіла в Яновому серці. Він був надто гордий: раніш його всі поважа­ли, збити шапку з себе він навіть економові не дозволив би, не то що якомусь «молокососові» Савці.

А тепер, придивляючись до всього, що творилося довко­ла, він тільки плечима знизував і ніяк не міг збагнути й звик­нути.

Скінчивши прибирання, Ян повернув до передпокою. Ви­тяг із кутка відро, умився, потім залізним гребінцем старан­но розчесав рудувато-сиве липке волосся на голові й бучні з бакенами вуса.

Це давня Янова звичка. Ще з тих часів, коли був льокай- чуком. а пізніше кучером. Звичка, за яку його й досі подраж- нювали «пан-Яном». Та як би там не говорили, як би скоса не дивилися, він тільки одно знав: чистому шляхтичеві завж­ди більше поваги, а замурзаній «шантрапі» завжди заздро на чистого. Тому й у свята конче чіпляв гумового комірця й сум­лінно натирав ваксою чоботи.

Перехрестившись на куток із павутинням і прошепотів­ши коротку молитву, він нарешті вийняв з торби сніданок і повагом, не кваплячись, сів у широке старовинне крісло з про­драним дном.

Це крісло він сам роздобув собі. Приволік його до перед­покою із заводської возовні, де воно валялося серед мотло­ху. і хоч із крісла випиналися разом із тирсою голі пружини, але він, наче яку цінність, ревниво оберігав його й нікому не дозволяв на нього сідати. Хіба що його «стара», пані Клімця, зайде з посьолка або дзигою вскочить донька, весела Зося — їм можна.

Згадав Зосю… Зося!.. Щось він став за нею помічати… Ну. та хто його зна… може, так здалося?..

З темним передпокоєм і з кріслом Ян давно освоївся й навіть звик до них. Тут-бо він жив, лише від часу до часу на­відуючись до посьолка, а до того ше й попахувало від них знайомими старими часами.

—    От кумедіянти, — говорив він, — і коли воно це все

скінчиться?..

Після сніданку Ян механічно труснув капшучком і скру­тив товсту цигарку з конторського паперу. Під зруділими аж червонястими від диму вусами зашкварчало. Сіренькі очі за­бігли в щілини, і все обличчя поринуло в синьому солодкому димі.

Починався робочий день. Частіше починали рипіти двері

—   обридло вже. Так учора, так позавчора — увесь час отак…

[Це здалеку Ян пізнавав кожного по ході. Декого він на­вмисне не помічав, а декому привітливо казав «добридень» і відчиняв двері. Він добре знав, кому й скільки треба взичити уваги.

Ось учулися Савчині кроки, і він враз повернувся спиною та вдав із себе заклопотаного: хай, мовляв, начальство знає, що служба на місці, але з таким начальством краще не бачи­тись.

До контори тепер приходили веселіші, ніж завжди, якісь свіжіші. Більшість у білому. Дівчата з квітами на грудях і в зачісках, верткі та бадьорі. Навіть бухгалтер, чорствий по­хмурий дідок, проходячи сьогодні через сінці, мугикав під ніс невиразну пісеньку.

Весна впливала й на Яна. Він мимоволі переймався теп­лим настроєм. Якесь лагідне заспокоєння сповняло його, роз­бавляючи застарілу ворожість, і робило його добрим.

За дверима в конторі вицокували вже рахівниці, горош­ком розсипалися машинки, і над усім стояло придушене гу­діння робочого дня.

А через напівтемний передпокій усе проходили й прохо­дили заклопотані люди. Вони сливе не помічали Яна в гли­бокому кріслі. Вони байдуже шаркали повз нього.

Ян теж з-під навислих брів мляво дивився на них, радий, що ного не турбують. І не хотілося йому думати ні про що.

Було ж у Яна давнє — чи вернеться… Чи вернуться до ньо­го спокійні, ситі дні, коли не треба буде труситися над кож­ним грошем, і Клімця знову пектиме смачні млинці, стави­тиме до обіду шкалика, коли його всі будуть поважати й ніхто не посміє йому сказати «барбос»? А Ян зодягне розцяцько­ваного жупана і, вийшовши на плац перед стайнею, де хлопці маніжать баских коней, крутне вуса й гаркне на весь двір:

—   Смали з батюги, бо не дам кандьору!..

Або вилетить четвернею в степ, на смерть лякаючи подо­рожніх, а паничі тільки регочуть ззаду та ляпають по спині: «Ех і Янек!..».

—   Товаришу, — висунулась із контори голова «входящо- го», — завком кличе.

І дорогі спогади враз урвалися…

Ян закліпав очима, зововтузився, пішов.

—   Здрастуйте, товаришу Яне, — просто й чемно, за своєю звичкою, привітався Савка.

—   Драс… — мугикнув Ян понуро. Йому стало незручно.

—    Віднесіть, товаришу, цього листа до клубу й зараз же повертайте з відповіддю.

Ян механічно зачовгав до дверей.

…В клубі, що стояв на другому кінці заводу, незважаючи на робочий час, було шумно. Гупали молотками в стіни — щось прибивали. Молодь рухливо сновигала з прапорами, з ялиновими вітами.

—    Що це у вас таке? — іронічно, примруживши очі, спи­тав Ян у першого ж хлопця.

—   Сьогодні будуть червоні хрестини.

—   Хрестити, значить, будете? — посміхнувся Ян. — Зна­чить, на попів перевелися?.. Ну, і діла…

На виході зацікавлено глянув у розчинену залю, де шумі­ла молодь, і вражено одхитнувся: серед дівчат, що плели гірлянду, сиділа на підлозі його Зося. Придивився уважніше

—   так. це вона, його золотокоса Зося в рябенькій блузочці.

—    Зосю! — гукнув Ян.

^Тзоська! Клята дитино! – гукнув дужче, але її зовсім

^3аСЯ°нГгадав, щоСавка чекає, і махнув рукою. Вирішив потім

¹¹⁰°Всю дорогу ДО контори думав про дочку й ніяк не міг утям­ки взяти чому вона досі крутиться на заводі, та ще и у клуоі. та ще й у суботу, коли й дома роботи багато. 1 чому не зайш­ло нього’? Мабуть, побоялася… Збрехати не хотіла, а доо- пе пам’ятає, що він їй боронить по клубах ходи ги.

Це Яна занепокоїло. Зосю, найбільшу свою цінність, він любив над усе. Він її вважав за свою непорушну власність, на Гу вже нїсто, крім нього, не має права, і ревниво пильнував

Передавши Савці відповідь, повернув до передпокою, але сидіти вже не міг. Тремтіли руки, як крутив цигарку. Похап­ливо скурив, кинув у куток і тут же згадав, що в кутку ле­жить мішок на вугілля, який може затягтися. Кинувся до мішка, притоптав чоботом. Потім обережно розгорнув, при­дивляючись, чи й справді не пропалило, і роздратовано шп. р

^НУВВугі^я^ДЗося, Савка – все змішалося, закрутилося, по-

“^ЛІ Нія°к не міг зрозуміти Зосю. Помічав уже з деякого часу ЩО Зося відбивається від рук, але заспокоював сеое тим, що Зося молода – хочеться ж їй погуляти! Та все ж таки невже вона не розуміє, не відчуває? Невже вона…

Темне підозріння гадючкою звивалося під серцем . всмок­тувалося глибше й глибше…

І знову Ян у кріслі. Розгубився. Замислився.

Гукали на нього — він незрозуміло підводився, наче зі сну, а потім, повернувши, знову сідав і думав.

Вже одлунав гудок перерви. День пішов на схил, ний передпокій закрався обережний промінь.

Скрутити б іще цигарку та затягнуться так, щоб аж… аж раптом із контори з папірцем в руках вискочила Зося.

Він здивовано розкрив рота.

—   А ви, мабуть, дрімали собі… Я з людьми — ви й не по­мітили…

І Зося, сунувши папірця за пазуху, завовтузилася пальця­ми в пучечку квітів, приколотих до блузки.

Була вона ставна, рухлива, краща, як здавалося Янові, за всіх. Ніжно глянув на неї, і від бистрих очей, від золотого прядива з-під косинки, від соковитого розрізу темних губ за­пахло йому сьогоднішнім бадьорим ранком. Гордо й щасли­во усміхнувся і, кивнувши головою в бік контори, спитав:

—    Чого ходила?

—   Михайлов захворів… Просив, коли буду на заводі, щоб нагадати про нього.

—    Коли буду на заводі… А навіщо тобі той завод здався?

Груди їй схвильовано підіймалися, пальці тремтіли на

квітах.

Голову схилила низько й почала тихенько щось наспіву­вати.

Ян покрутив головою.

—   А що то в тебе за бумажка?

-Де?

—    В пазусі.

—    А… то теж Михайлову просили з контори передать.

—    Покажи.

—    Ото… Все одно не прочитаєте … Нащо вам? — і при­тиснула руку до грудей.

—   Та покажи.

—   Та не цікаво, їй-бо, не цікаво… — зніяковіла й заморга­ла очима.

—   Ой, краще б ти з Михайловими діла не мала…

З-під навислих брів пильніше глянув на зашарілі Зосині щоки й пройшовся рукою по вусах. Далекий взагалі від гад­ки, що Зося може від нього з чимся уперто таїтися, він і зараз хотів повірити їй, але настирлива гадючка сильніше й силь­ніше всмоктувалася в серце.

—   А що ж там дома?

—   Та… нічого…

—    Що мати робить?..

В цей час вихраста голова хлопця, що вранці ламав яс- мин, просунулася через двері і. пізнавши у напівтьмі дівчину,

крикнула:

—   Зоська! А йди! Там тебе кличуть…

Зося стрибнула до дверей. І враз, наче ззаду піддало пру­жинами, виплигнув Ян із крісла.

—    Стривай!

Зося зупинилася за порогом.

—    Іди сюди!

—   Та мені ніколи. Там чекають…

_____ [ди, кажу! — підняв по-батьківськи голос, але Зося сто­яла непорушно.

Тоді сердито зашипів через настовбурчені вуса:

—           А це що таке? Це що за шваль з тобою запанібрата? Га? Щоб тобі на моїх очах отакі шмаркачі гукали «Зоська», як

все одно якій лярві?

—   Та що ви, тату?.. Це ж другі покликали…

—    Мовчи! Хто другі?

Вихрастий хлопчак, що стояв поблизу, раптом пирснув зо сміху і. крутнувшись на одній нозі, галасливо побіг до бра­ми.

Ян скипів.

—             Хто другі, питаю? Чого по клубах шляєшся? — і схо­пив дівчину за рукава.

—   Тату, чи ви при пам’яті? Покиньте, бо втечу…

—   Втечеш? Ховаєшся? Я ттобі покажу!

Обурення й ревнива підозрілість до краю охопили Яна. Він довше не міг себе стримувати.

—    Покажи бумажку!

Дівчина злякано глянула на батька. В очах спалахнув ог­ник одчаю. Хрестом скинула руки на грудях і твердо сказа­ла:

—    Не дам.

Ян несамовито труснув нею раз, ще раз і силоміць пустив їй за пазуху волохату руку. Зося ойкнула, але більше не захи­щалася.

Через хвилину Ян уже розгладжував у себе на колінах зім’ятого папірця й нетерпляче вдивлявся у великі заголовні

А далі було писано так дрібно, що й очей не вбереш. Дати комусь прочитати він не насмілювався. Довго й уперто ди­вився в стелю, примруживши очі. наче хотів щось пригадати, і врешті безпорадно розвів руками.

Зім’ятий папірець лоскотно затремтів у руці… Рвонув па­пірця, кинув долі. І зразу стало жаль дівчину, а до себе само­го піднялася гнітюча огида. Збентежено зітхнув, похнюпився. І вже до самого кінця роботи, поки всі не розійшлися, ХОДИВ, мов у воду пущений.

Коли в конторі стало порожньо, він почув себе краще. Він нарешті лишився сам із своїми болями та думками й завзято приступив до роботи.

Роботи було не дуже багато — повимітати, повитирати, щоб у понеділок на готове прийти, однак він човпав по всіх куточках, обдивлявся кожну дрібничку, всім столам нарівно взичив уваги і всі чорнильниці пообмивав. Хотів у роботі розбавити неприємну гущу сьогоднішнього дня і в той же час затягти цю роботу до сутінок.

Як тільки стемніло, Ян позамикав двері, ключі передав до завгоспа і, заспокоєний втомою, з легким почуттям задово­лення самим собою вийшов на вулицю.

Мішок сунув під пахву.

Над заводом, як завжди, горіли вогні, і прокопчений му­рований велетень, як завжди вночі, здавався іншим, трохи чудним, строгішим, ніж удень. У повітрі гойдався насичений весняним запахом молодий гомін. Із тьмяних закутків котився безтурботний сміх, такий бадьорий та снажно-різкий, і про­падав десь у гущавині заводських садиб — здається, там, де ледве чутно бринькала мандоліна…

Ян постояв, оглянувся довкола й пішов уздовж заводсь­кої стіни, вниз, до самого ставка.

Завод він знав як свої п’ять пальців. Кожну щілину, кож­ну ямку міг навпомацки знайти. Біля ставка обійшов гниле багнище з іржавою заводською покиддю. Шугнув у рівчак. Підповз до рогу, де починався дощатий паркан…

Ззаду на болоті кумкали жаби, спереду було зовсім тихо.

І лише завод оддаля дивився похмуро й строго.

Янові це було вже не вперше. Хоч і сидів цілими днями в темному передпокої й ніби нічого не бачив і не знав, але в нього все було розраховано до дрібнички.

Він лише злегка крекнув, на хвилинку зник у паркані, не­мов паркан проковтнув його, а через хвилину згинці тим же рівчаком ніс у мішку вугілля.

Звідси до посьолка було далі, зате безпечніше. Сьогодні він рішив трохи дати гаку, піти новим шляхом, понад бере­гом, ліщиною, потім межею просто до себе в подвір’я. Ви­бравшись із рівчака, обережно послухав, оглянувся — ніде нікого, тільки здалеку глухо буркотів і похмуро з докором дивився темний велетень та під самим вухом кумкали жаби…

За ліщиною над пагорком підіймалося сяйво — сходив місяць. З комишів куделею повзли тумани, облапували бе­рег. крадькома пропливали в степ. Холодок підбадьорював, підганяв.

Здавалося, що ззаду за ним хтось стежить непомітний, і він поспішив дійти до ліщини, поки місяць не сягнув півнеба. Тут у темряві сів під кущем, щасливий, що проминув найне- безпечніші місця. Так приємно було розправити натруджені м’язи — потягнувся… Закрив очі…

В пам’яті виросла Зося. З нею Ян уже приготувався пого­ворити довго й ніжно, а з першої ж получки купити їй у ко­оперативі квітчасту хусточку, щоб не ходила, як ті коммол- ки, в червоній набридлій косинці. Коли б гроші, він би їй ба­гато всякої всячини накупив і до роботи б не силував, щоб росла собі спокійно та радісно на заздрість сусідам. І тоді б ніхто не посмів на неї гукати «Зоська», а чемно говорили б «панно Зосю», і тоді б він їй конче висватав панича.

—   їх! їх!., тьох-тьох-тьох! — десь із гущавини гримнув со­ловей.

Місяць підплив вище, і жолобиною поміж корчуватих хащів поповзли вогкі тіні.

Ян підвівся, пішов далі.

Щоб не виринути зразу на освітлену галяву, він трохи збо­чив, пройшов чагарником до самого його краю й лише тут сміливо ступив на межу. Навкоси через галяву колись про­

До посьолку було вже недалеко — хвилин десять ходи.

Раптом на стежці—дві темні постаті, наче із землі… Мов­чки, повагом, тісно одна до одної посувалися вони назустріч. Ще не помітили Яна, але були так близько, що вчувалося шарудіння кроків.

Ян знітився, присів.

І в цей же час лунко вдарило на всю галяву:

—   Стій! Хто там?

Він кинувся лежмом, нерухомо прикипів до землі.

—   Хто там? — знову зірвалося зі стежки й котилося вже просто на нього.

Серце Янове на хвилинку зупинилося, потім застукало часто-часто — і Ян полетів у безодню.

—Хто це? Вставай! Ну-бо, вставай! — сердито промовило над самою головою наче знайомим голосом.

Ян підвів голову. Перед ним по коліна у межових бур’я­нах стояв Савка.

—    Це ви, Я не? Ви що тут?

Ян мовчав.

—   А це що за мішок? Ага. вугілля…

—   Ой, товаришу Савко, не губіть, — перелякано завовту­зився Ян. — не губіть, голубчику!.. У мене ж діти, жінка… нестатки, самі знаєте… не губіть!..

Савка підвів руку, застиг… Потім рішуче нагнувся до нього й прошепотів крізь зуби:

—    Мовчи, погань… Пам’ятай, щоб це в останній раз! Катісь! — і ткнув чоботом у мішок.

Ян покірно й швидко встав. До самого дому він уже не оглядався. Ішов підтюпцем, а ноги йому здавалися чужою, чудною машиною. Все довкола було наче в густому тумані. Голова спорожніла й болісно гула.

І коли Клімця на його голос відчиняла двері, власний го­лос видався йому теж чудним, чужим.

—   Чого це ти гак довго? — спитала Клімця,

Яна враз наче гачком рвонуло всередині. Оскаженіло-су- воро глянув на неї і так гупнув серед кухні мішком, що з підло-

ги знялася хмара і полохливо затремтів мисник.

—    Та чого ти, Яне? — тихо й тривожно підняла опухлі

очі.

Все. що накипіло в ньому за цілий день, тепер готове було вибухнути немилосердим гнівом. Але він згадав про Зосю. Стримався.

Од печі йшло духмяне тепло. Припічок був чистий, ста­ранно підмащений рожевою глиною. На всю хату стояв за­пах свіжого, ще гарячого хліба. Янове роздратування пома­леньку вгамувалося, і він почав мовчки крутити цигарку.

—   Умивайся, Яне, — обережно підійшла Клімця.

Тоді він несподівано для себе самого з якимся невиразним тремтінням взяв її за лікоть і, оглядаючись на другу кімнату, щоб не почула Зося, тихенько розповів про все, що з ним ста­лося. Скінчивши, тихо спитав:

—   Зося спить?

Клімця заморгала очима й піднесла до носа кінець фар­тушка.

—    Що таке? Зося спить, питаю?

—    Нема Зосі.

—   А де?

—    Нема Зосі… пішла… з Савкою пішла…

Мов громом ударило Яна — все довкола тіпнулось, за­танцювало перед очима.

—   Як пішла?

—             Вчора посварилася зі мною, а сьогодні на заводі десь зникла… ото я тобі казала… потім вдень прибігла й плака­ла… А оце недавно постукав Савка. Ніколи не ходила, а тепе­речки пішла…

—   Та що таке? Не розумію…

Клімця знесилено похилилася на одвірок і безнадійно- гірко захлипала в жменю:

—            Мабуть, і в комсомол піде… Збирається… І Савка нави­сом вчащає… Я тільки боялася тобі говорити, думала — пе­редуріє дівка та й опам’ятається… І богу перестала давно молитися.

—Так це вона?.. Ага, тепер усе розумію, — глибоко зітхнув Ян, — тепер усе…

Розгублено сів на мішок з вугіллям, низько схилив голо­ву.

—    Що ти? — обізвалася Клімця.

Він їй не відповів.

Замовкли. Мовчали довго. В хаті стало тихо, як на кладо­вищі.

І тільки десь у нічній далечині велично й снажно гриміли солов’ї.

Харків, 1924