На столі парував самовар.

Певза поволеньки розгладжував смоляні вуса та хащу­вату бороду, що на тлі мідяного обличчя здавалися немовби штучно наліпленими, і поволеньки, урочисто наливав у ми­сочку пахучого питва. З мисочки здіймалася пара, обдавала йому все обличчя. Обличчя, як губка, стискалося, борода й вуса наїжено стовбурчились, а очі, й без того маленькі, обер­талися в ледве помітні цяточки.

Певза легенько клав на зуби цукор, намагаючись якнай­довше смоктати його, і з якоюсь особливою обережністю підносив мисочку до уст.

Задоволено подмухував, смаковито підсьорбував.

Лише од часу до часу, коли цяточки натрапляли на по­стать Надії, вираз його обличчя мінявся, немов холоднува­тий вітерець пробігав між кущиками брів та бороди — він ставав на хвилину строгіший.

Надія здавалась надто покірною. Мовчала. Але Певза добре знав, що така покора й мовчазність — найкращі дока­зи її незадоволення: роботи й так багато, а він на буднях зав­дав їй несподіваної вовтузні із самоваром. Щоправда, зага­дуючи самовара, він послався був на ломоту в кістках, — тре­ба, мовляв, розпарити, — та хіба ж Надія повірила?

«Ну й не вір, — думав Певза, переводячи погляд осторонь,

—    значить, я так хочу. А раз я хочу…».

Це була застаріла неприязнь до жінки — з того часу, як вона, подарувавши йому доньку, довго хворіла й стала без­плідною. А він так хотів сина! Так хотів мати доброго, ха­зяйновитого заступника. Сподівання, що їх нашіптували шеп­тухи, з кожним днем втрачали для нього свою силу, непри­

—    Ану, налий ще, — обтираючись рушником, поважно сказав і одвернувся.

Очі впрост натрапили на вікно з блискучими од сонця шибками, і він мимоволі примружився. Одхилившись трохи у затінок, він кинув погляд у подвір’я, перебіг по гноярних калюжках до дверей хлівця, і уява відразу намалювала йому двох расистах кабанів, що обважніло рохкають там за стіна­ми; потім перескочив оком на клуню і з приємністю згадав, що незабаром перешиє дах новими сніпками і що кулів йому, либонь, вистачить ще й на шіпку; врешті зупинився на розі обори, де жовтомасна телиця обнюхувала загородь і ліньки похитувалась…

«Славна ряба»… — гордовито подумав Певза.

Сонце, чудесне весняне сонце сповняло подвір’я — день здавався особливо радісним, ніби празниковим. Сонце про­бивалось крізь віконні шкельця, і Певза чув, як воно леге­сенько починає йому лоскотати звислу зі столу руку. Певза поволі переймався лагіднішим настроєм. Все, що навертало­ся йому на очі, переконувало, що він ділова, хазяйновита, гідна уваги й пошани людина, і в ньому ще сильніше зроста­ла упевненість та любов до себе.

—    Пий, бо прохолоне, — застережливо кинула Надія.

Він сіпнувся і нараз похмурнів, — Надія знову нагадала

про істотну, про болючу турботу. Але він пересилив себе, за­спокоївся на думці, що справу цю конче в той чи інший спосіб налагодить: кому-бо врешті не охота пристати на його доб­ро?

І смаковито сьорбаючи з мисочки, смаковито обсмокту­ючи вуса, він перехопився думкою ген-ген, далеко… Перед ним уже стелилися, розбігалися весняні гони, ще обарвлені по межах та ярках сизим снігом, на яких він походжав учора, обмірковуючи, коли саме буде пора виїздити з плугом. Тут же обіч вивертом тяглося розколесене уздоріжжя — його він торік обминув, але цього року гой шмат, що вихоплюється

на спаді, конче треба заорати. Все ж якась мірка перепаде чи то на обмолот, чи на помольне. От іще з млином треба спра­ву довершити. Дарма, що куркулем величають (Певза по­сміхнувся) — уже більшість колективу за нього… треба схи­лити ще кількох найупертіших… а коли… буде млинок.

—    Ану, налий-но ще.

Думки бігли вільно, сміливо, прості, життьові, упевнені

^ДУМНараз до хати увійшов Олекса, наймит. Приніс із собою мішаний запах хлівів та бадьорого весняного ранку.

Зграйна низочка думок обірвалась

—    Під вівцями вичистив? — не повертаючись до нього, спитав Певза.

_ у_{а вже ж}… — дзенькнув ключами Олекса і, потоптав­шись біля порогу, беручись за клямку, ніби сам до себе ки­нув:

—    А в Петровому березі, кажуть, уночі лозу різало.

_ Як? — одсахнувся Певза, — ага, в Петровому? Різало,

кажеш?

—    Різало.

—    А в нашому?

—    А в нашому не знаю, не ходив. Та наш, мабуть, іше піл

водою, далеко…                                                                                             ₀                                                                                                                  Що? — зірвався з місця хазяїн, — не ходив, не знаєш.

Та як же ж ти… Та я тобі… Під водою! Далеко! Ще й понятія розводить. Та я ж тобі раз сказав: наглядай. А ти… Ти що…

Певзова лагідність раптом зникла. Із суворим, зчервоні­лим до краю обличчям він ступив на середину хати:

—   Що ж ти¹* Га? — і похитавши докірливо головою, тихо, проте многозначно процідив: – Ось я зараз сам піду, подив­люся. І коли тільки щось, то не проси собі в господа-бога

милості.                                                                                                  _, .

Чай пропав. Певза навіть не хотів допити мисочки. 1 ак і

^КИНІ0т ироди! От довірся їм! Га?.. А ти чого приматкобо-

жилась? Давай кожушка!

Збирався поспіхом, нервово, мов на пожежу. Боявся навіть подумати, що й у нього щось чуже хазяйнувало. Правда, хоч

аж на мочари й ліву сторону не густо обсалив верболозом,____________

права вже здавна кущилась. Ще тоді він не міг заспокоїтись, що в сусідів у берегах чимало верболозу і сусідам перепадає зайва копійка чи го за кошики, що вони їх плетуть, чи про­сто за хмиз на тини. Чого ж йому гав ловити? Чого б і йому не виплести кілька кошиків та не продати у містечко?

Певза грюкнув дверима. Поспішаючи, поковзнувся на другому ж кроці — ше не протряхло навіть під призьбою. І тут же подумав: «Не може бути… У мене цього ще не може бути…».

Широко ступаючи, він обминав калюжки й потроху збав­ляв завзяття. Коли ж наблизився до обори й глянув у береги, затоплені водою, раптово відчув, що надаремне здіймав бучу, відчув незрозуміле полегшення. Так. немов би хто шепнув йому, що нічого лихого не трапилось.

«А все ж таки треба поглянути».

Вийшов у город і, спускаючись із пригорка, заслонявся од сонця долонею (він взагалі слабував на зрок), вдивлявся у широчезну водяну рівнину, що різнофарбно, легітно вигра­вала на сонці. Річка обернулася в плесо. Річка цього року розлилася, як розливалася ще за дідівської пам’яті. З мину­лого тижня вона почала шалено бушувати — ночами село захлиналося в її шумі, — а перед двома днями прорвала греб­лю і мчала, як люта звірюка. Учора вода вже стала спадати.

Певза кинув оком праворуч, на сусідські береги, що лежа­ли вище. Там вода ніби одійшла аж до загаток (трудно розг­ледіти). В усякому разі, найближчу узбережну смугу звіль­нено: інакше-бо Петрової левади не змогли б чіпнути. Так було й торік, так само викрадали. Тільки тоді Певза менше непокоївся, покладався на те, що негусті порослі в його во­лодіннях не можуть ще привабити до себе чиєсь пожадливе око. І справді не чіпнули. Але оця сьогоднішня крадіжка. Вже почалося… А втім — хтозна.

Певза губився, не знав, чи можна вірити. Хоч і одлинула вода, та хто ж би встиг так швидко? Хоч і зняв тривогу Петро, гак то ж Петро! Він же за гнилого патичка готовий голову провалити.

Певза на хвилинку зупинився.

«А чому б і мені… з востями?».

Але в ту ж мить наспіла відповідь:

«Ні, з того лову та ще яка простуда. Хай дурніші».

Перед ним ближче й ближче розгорталась лука, міцнішав солонавий запах намулу. Саме узбережжя, де вже одлинула повінь, жовтіло по купинах щетинкою торішньої осоки й жа­буриння, а далі особливо лівий край був пойнятий блиску­чою гладінню, і затоплені кущі по фосах безпорадно вирина­ли верхів’ями, наче зводили д’горі свої рученята. 1 тільки там, за дальнім укісним візерунком чубків, гладінь немов почина­ла ворушитися, а там, де узьмін — немов сіра, аж синя заво- роть.

Певза зітхнув полегшено: сюди справді ще трудно діста­тися. Переступив на береговий обніжок і пройшов ним до па­горка, де краще можна було розгледіти правий край. Цей край був сухіший, звідси буйніше бралася поросль. За копанкою вже починалися й густі сусідські верболози. Сизі, жовті й поде­куди сливе гарячі, вони тяглися ген-ген попід городи й куч- мились, мов кольорове прядиво. Цього прядива було так ба­гато, що Певза мимоволі зітхнув.

«Нічого… дасть бог… дасть бог».

Він спустився нижче, до самої левади. Ковзаючись, хита­ючись, пішов обсадженим гребнем рову, що одмежовував його сіножать од чужої й кінцем своїм занурювався в річку. Гребінь за кожним кроком ставай пухкіший, вода виступала й жвяхтіла під ногами. Далеко не пройти — він це знав. Не квапився. Хотів лише обережненько просунутись, доки мож­на, і краще переконатися.

Присів. І годі крізь сітку галузок побачив: на розі поперечно­го рівчака, що ним була одділена гниловодь, гам, де ріг цей шпиль­ком виступав із води, де здіймалось кілька молодих стовбурів, там. ховаючись за прикорні, ворушиться червона пляма.

Певза скипів. Хотів був крикнути, та стримався, розмір­кувавши, що криком менше зробиш — втече й навіть не зна­тимеш, хто ж то. Знову глянув, але вітрець колихав сітку га­луззя, просіваючи невиразну ряботінь. Проте він помітив, як червона пляма злегка ворухнулася. Тоді розгадливо повів довкола очима і згинці, поспіхом перебрався на сусідський рів.

У нього вже наспіло рішення, не дуже складне, але певне: обійти півколом, де твердіший грунт, переступити знову на свій рів, конче дістатися на ту ковбинку, де торік посадив він осокоря (там немов островок), —і тоді… тоді він впізнає. Тоді й впіймати можна. Бо втікачеві іншої дороги нема, як тільки просто на нього ж або (бродом!) просто на його городи… І він впіймає, конче впіймає! В пам’яті чомусь майнув образ похилої, виснаженої Надії. О, він впіймає … Не вирветься!

І підсилений якимсь новим, незрозумілим, сласним пори­вом, він цупко хапався за кущі, присідав, угинався, розмаху­вав руками, щоб додержати рівноваги, всіх зусиль прикла­дав, щоб не збільшувати шуму, щоб запопасти ворога неспо­дівано. Кілька разів ноги сповзали, і він провалювався у баг- ву. На крутому видолкові, де треба було перестрибнути, бо­ляче вдарився коліном, набрав у чобіт крижаної гноївки.

Але ніщо не могло зупинити. Злість, завзяття, якась глуха звіряча сласність штовхали його.

Коли знову добувся свого рову, сусідські береги, дедалі звузившись, уже клинком лягли праворуч, а перед ним зовсім близенько вихопилась річна закруть — перше коліно стриж­ня. що брався од греблі. Неподалець, сажнів за п’ятнадцять, кучугуром здіймалась і сама прорвана гребля. З їїтаранкува-

Певзі стало трошки торопко. Він поспішив одвести очі в другий бік. Але шпильочка, де таїлася здобич, не міг розгле­діти — його заслоняв рядок густої парості.

Серце Певзове зачастило…

Тепер лише перехопитися на ковбинку. Ось вона. І соко- рик на ній, стрункий та упевнений, мов той парубчак. Кілька кроків. Всього кілька кроків — вони найтрудніші. Щоправ­да, тут не дуже глибоко, а все ж, а все ж таки…

Досадно хитнув головою. Перестрибнути? Ні, для нього це неможливо. Перебрести? О ні, це теж небезпечно. Одначе зупинитися, коли стільки вже переборено, коли здобич не­мов за дверима, коли лишається всього чотири-п’ять кроків,

—   зупинятися теж неможливо. І він пригадав, що, закрадаю- чись сюди, бачив попід гребнями ровів чимало всякої валя- ви, прибитої потоком. Її ще не встигли прибрати сусідські руки, та його хазяйське око вже зачепилося на кількох буб- нявих брусках і великій ощепині.

Він довго не зважував. Він повернув назад і рішуче завдав на плечі слизького, заболоченого стовпчака. Так було незруч­но. Довелося тут же скинути. Обхопив один кінець рукою і, ковзаючись, спотикаючись, поволік його, занепокоєний, що цим шумом передчасно викриє свою присутність.

Але все немовби йшло на добре. Наблизившись до місця, де вже можна було перекинути кладку, він обережно поклав у ногах ощепину, на момент застиг, послухав…

Здалося — нічого. Тільки з правого боку шумувала на греблі каламуть і, мабуть, цим шумовинням глушила і Пев- зову, і чужу вовтузню.

Він обтер рукавом спітніле чоло. Бистрим поглядом зміряв галявку. Підвів і пустив стовпчака. Дерево, трошки не дістав­ши кінцем до другого бережка, хляснуло по воді, немов хто ударив у долоні

Присів тривожно Знову послухав. Знову здалося—нічо­го. Поволеньки пересунув кінець кладки на зручніше місце, дістав-таки другим кінцем грунту і. згинаючись, спираючись на підняту тут же гіллячку, перебрався мостовинням до жа­даної мети.

Певза зблід, перехрестився.

Відразу стало йому темно-порожньо, немов каменем пішов у глуху безодню. А потім, вертаючи до дійсності, чомусь при­гадав увесь сьогоднішній ранок — ранок промчав у свідо­мості швидко-швидко, уривочками…

Він безпорадно, розгублено знітився.

І тоді вперше за все своє життя відчув короткий, але якийсь особливий, незнаний досі біль і вперше зрозумів, шо бува­ють моменти, коли можна самого ж себе зневажати — навіть ненавидіти.