—    Ну хіба ж так можна? Га? Дивіться, — помахав він газе­тою перед самим носом Марти і, перебігши оком по огрядній підтиканій постаті із закоченими рукавами, знову поморщив­ся і почав картати:

—   Та й на себе подивіться, хіба так можна? Все ж таки ви куховарка, а ходите як той із мазницею. Хто-будь із публіки ненароком гляне в кухню — і втече… Від одного вигляду вте­че… Та моя небіжка вас і дня не тримала б. Скільки вже гово­рилося, і все як на вітер… Ще й губи дуєте… А я маю право сказати — я хазяїн, столовка моя, ви в столовці служите… Значить…

—   Ото вже завели, — перебила, нарешті, Марта, — раз ви хазяїн, то підсипте грошей. Тоді й буду чистішою ходити. А що я вам газету спортила, так хіба ж я винна! Несеш із база­ру все жужмом — ну десь і хлюпнуло… Навмисне спортила, чи що?

І, крутнувши спідницею, вийшла.

Борис Петрович закусив вуса, подивився їй вслід, похи­тав головою.

—    Народ… ненажери… — процідив він півголосом, і на обличчі відбилась потайно-ущиплива думка.

Найчастіше такі нотації перепадали дітям, причому Бо­рис Петрович і перед ними любив посилатися на свою дру­жину, як на бездоганний приклад, і вичитував голосно, підкреслено, смакуючи кожне слово, щоб і сторонні чули. Любив Борис Петрович побундючитись, заграти, як актор.

Сьогодні ж, хоч не було нікого із сторонніх і хоч сам він

Та й Марта, на його думку, являла собою найкращий об’єкт для розрядки. Марту він вважав за створіння нижчої раси і, як колишній власник п’ятиповерхового будинку, ста­вився до неї з певним упередженням та своєрідною погор­дою.

Борис Петрович розгорнув газету. З того часу, як зміцни­лася революція, він перестав читати перші сторінки й завжди починав з оголошень, промислової хроніки та ринкових ко­н’юнктур. Цікавився також рубрикою «Пригоди й злочини». А коли й зазирав далі, то хіба що з’являлася виключна нови­на, про яку гомоніли в столовці.

Над самими «Пригодами» у великій сіро-синій плямі куп­чилися стовпчики чисел. Думаючи, що то якісь нові біржові підсумки, Борис Петрович враз утопив туди очі.

Над числами стояло:

Виграшна лотерея

Коли прочитав, руки в нього затремтіли. Швидко попра­вив окуляри й знову підніс газету до самого носа.

Числа, числа, числа…

Лапнув за бокову кишеню, вийняв записну книжку й по­чав звіряти.

У нього крім своїх номерів були старанно занотовані й декого із сусідів та знайомих, що лотерею вважали за справу сумнівну. Поділяючи на словах їхню думку, він все ж таки занотував. Певно, мав на меті якісь цікаві міркування, і тому так тремтіла газета в його руках і так зворушено розбігалися очі.

Числа, числа, числа…

І все не те, і все не те.

Під самим носом пахло нафтою, але він готовий був цілу­вати цю сіро-синю пляму, аби…

—    що таке?

№ 2002.

Тут і там.

Невже?

Так, і тут і там — № 2002.

А в записній книжці проти номера стояло: Марта.

Хвилинку він сидів нерухомо, наче приріс до стільця.

Потім з-під лоба оглянувся і, тихенько склавши газету, тихенько сунув її разом із книжкою до кишені.

Цього він ніяк не сподівався. Записав він сливе випадко­во, бо якось лише на момент показано йому квитка. Видко було, що Марта квитка береже й до лотереї ставиться з дові­р’ям, але, як завжди, ховається від усіх, мов той слимак у хли­павку.

Він довго не міг освоїтися з думкою, що Марта виграла. Кілька разів забігав до кухні, обережно кидав на неї пильні погляди й щоразу, сам дивуючись, помічав у ній щось ново­го, на що раніше й не звертав уваги. Щоразу Марта набира­ла в його очах якихсь чудних рисок — перетворювалася, зда­валася іншою.

Йому було приємно, що він поки що господар такої ціка­вої таємниці, але в той же час заздрість дряпала під серцем.

Марта помітила його гострий позір. Цей позір видався їй трохи дивним, та зрозуміла вона по-своєму. Спочатку пов’я­зала голову чистою хустинкою, спустила нижче спідницю. А потім надокучило, що хазяїн настирливо крутиться в кухні, і вона пробуркотіла:

—   Чого б ото я товклася між горшками?.. Ідіть собі звідси, єй-право…

*  * *

Борис Петрович ледве дочекався четвертої години (так — у газеті) і побіг у місто, до будинку, де відбувалася лотерея. Розпитавши, що і як, він живосилом протиснувся наперед. На щастя, нагодився знайомий, що часто бував у столовці, і через нього Борис Петрович почав ретельні розвідки,

—   Який, ви кажете, номер? 2002? — здивовано і непокій- но запитав гой у Бориса Петровича, повертаючи по якімсь часі з-за перегородки.

—   Так. 2002.

—    Так знаєте що? Зливок чистого золота в два фунти.

Отой, про якого писалося в газетах.

Борис Петрович почув, як гаряча хвиля вдарила йому в голову, виступаючи потом на обличчі, як заніміли ноги, але стримав себе й криво посміхнувся;

—   Та не жартуйте… Кажіть правду.

Та єй-бо… Ну, які жарти?.. Можете самі піти й переко­натися. От так повезло!.. Віншую!

Борис Петрович запобігливо труснув головою:

—   Ні, ні, ні!.. Це ж не я! Це приятель у мене. Занедужав, розумієте… Лежить, бідолаха. А скажіть, голубчику, коли ж видаватимуть?

—    Через два тижні. Приходьте — і могорич!

Мов божевільний, вибіг він на вулицю. Завзято штовхав- ся на пішоходах. Спотикався. Мало не потрапив під трам­вай. Нічого не розумів. Нічого не бачив — тільки палали роз­топленим золотом величезні цифри: 2002.

Коли ж узявся за клямку своїх дверей і згадав за Марту, піднесення прохололо, вщухло.

Постояв трішки й пішов провулком повз свій двір.

Його найбільше непокоїло, що Марта завчасно може до­відатися. Сьогодні вона ще нічого не знає — це ясно. Але завтра чи то на базарі, чи деінде напевно ж почує і почне до­копуватись. Тоді буде пізно. Тоді вже ніякими силами не ви­дурити в неї квитка, і пропаде — страшно подумати! — про­паде з-під самісіньких рук така сума. Скільки ж можна зро­бити! Зразу всі свої невдачі полагодити: столовку к чорту, замість неї ресторан, кабаре, прибутки… Страшно подумати!..

Але як добути отого квитка? Марта не така вже й макуха

—   легко не видуриш…

Довго ходив Борис Петрович, і десятки найрізно­манітніших планів юрмилися, перекидалися в його голові.

Голова вже починала крутитися, в роті сохло, наче з огне­виці, в очах туман, і в тумані величезні гарячі цифри…

Стемніло вже, коли пішов додому.

Перемагаючи своє хвилювання, роблено спокійно присту­пив до щоденної поранки.

Але щойно навернулася на очі Марта, серце йому враз стиснулося вона й не вона. Не Марта, а якась загадкова,

—    Марто, — піймав він її в проході за руку, — у мене до вас є дуже-дуже важне діло. Коли впораєтесь, зайдіть до мене.

Вона здивовано глянула на нього й тихо покірно відпові­ла:

—   Добре.

* * *

Коли зачинили столовку, діти вже спали. Борис Петро­вич старанно затушкував двері до їхньої кімнати й нетерпля­че навшпиньках крутився з кутка в куток, поки не ввійшла Марта.

Ввічливо запропонував сісти. Для бадьорості скрутив ци­гарку, одкашлявся й почав:

—   Те, що я вам зараз скажу, вас дуже здивує. Може, й вра­зить, але що робити… Тепер такі часи, такі часи, що кожної хвилини до всього треба бути готовим… Ви, Марто, у мене служите вже два роки й дитину при собі держите. Здається, нічим я вас не кривдив, гроші платив акуратно, тільки за нехлюйство вимовляв, як от навіть сьогодні, але ви ж самі знаєте, шо…

—    Борис Петровичу, — раптом заморгала Марта, — я вже знаю, до чого це ви… Борисе Петровичу, я ж, голубе, не вин­на, бо робота моя така. Знаю я, що ви з благородних і чисто­ту любите, але якщо хочете мене за це штрахувати чи службу відмовити, то…

—   Та почекайте, не те, — перебив Борис Петрович, — ви краще слухайте. Ви думаєте, мені справді так важно, що хтось там із публіки побачить вас брудною? Думаєте, важно? На­плювать!.. А мені важно, щоб ви, ви були чиста. Ви пам’ятає­те мою небіжку? Ані тобі порошинки. Я звик… Да… А тепер послухайте — я сам, у мене діти. Ви теж самі й у вас дитина… Я вже не молодий, і ви не молоді. Розумієте?

—    Ой, матінко, ви щось таке говорите, що я й боюся…

—    Не бійтеся, Марто. я чесна людина… Дурисвітство мені вже не по літах. Вже кілька разів підбивало мене все вам ска­зати, але натомість або мовчав, або лаявся… Та що там дов-

Марта остовпіла.

А Борис Петрович підсунувся до неї ближче, взяв за руку і, зазираючи в очі, густо засипав словами. Говорив про те, як вона хазяйнуватиме в столовці, як гарно, спокійно вони бу­дуватимуть життя та вчитимуть разом дітей. Говорив, що вона давно вже впала йому в око, що любить її, — в барвис­тих словах розгортав широчінь свого почуття. Пояснив, чому мовчав досі. Хотів-бо, як чесна людина, себе перевірити й підготовити Марту. Між іншим, ревниво закинув про сусіду шофера, який вчащає на кухню, і просив негайно з ним по­кінчити. Просив надовго справу не відкладати — завтра ж піти й записатися.

—    Ну, Марточко?

Вона була мов у сні. Вона ніяк не могла збагнути.

—    Чекайте, дайте хоч подумати… Я ніяк…

—   Та що ви, наче дівчинка!.. Говорять же двоє дорослих. Говорю я, Борис Петрович, якому, здається, повірити мож­на. Все в ваших руках. Або так, або так. Вирішуйте!..

—    Я… добре…

Він звабно припав до руки і, лише коли одірвався, помітив, що рука пітна та червона, а під нігтями густі жалобні смуги. Ного занудило, і він швидше одвернув голову.

Чудно мені, чудно… — звільна, в солодкій задумі про­шепотіла Марта, — ніяк не стямлюся… Й чому так швидко? Завтра? Дайте хоч…

—   Ні, Марточко, — занепокоєно перебив її, — це не швид­ко, це вже давно. Більше чекати не можу й не хочу!.. Доволі чекати!.. Завтра ж, неодмінно завтра!..

Майнула думка, щоб зразу перейти до головного, але вчас­но схаменувся. Зрозумів, що цим можна тільки викликати підозріння і зіпсувати всю справу. Найкраще — теж завтра, коли розчерк пера в загсі остаточно заспокоїть і переконає.

***

Вночі, як завжди, постукав шофер.

Марта злегка відхилила двері і через тоненьку шпарку холодно заявила:

—   Чи не здуріла, Марто? Що таке?

—    А таке… Виходжу заміж за хазяїна. Завтра на запись іду. Поняв? — і перед самим шоферовим носом хлопнула две­рима.

Вона довго не могла заснути. Подушка горіла, горіли щоки. І думок гарячих була повна голова.

Згодом засвітила лампу, зняла засиджене мухами дзеркаль­це і, старанно обтерши його, глянула на себе. Схвильовані, великі очі, наче сп’янілі, наче злегка заволоклися сльозою. А під очима зморшки, і на лобі зморшки, і підборіддя в зморш­ках. Життя встигло вже покласти чимало відзнак, так покалі­чило, що вона й не сподівалася.

І, вдивляючись вона помаленьку починала щось згадува­ти, починала пізнавати ці завчасні відзнаки, читати по них, як із книжки. Все її життя з вічними турботами, вислужуван­ням, поневірянням, терпеливе, велике для неї і непомітне для інших життя враз стало як на долоні.

Марта зітхнула, але почула, що їй радісно-легко. Тепер цього вже не буде, тепер все буде інакше, по-новому.

Раптом погляд її зупинився на сорочці — брудна, в жов­тих пасмах. Стало самій соромно, аж завовтузилась на ліжку. Коли ж спало на думку, що така інтимна нечепурність най­швидше може відштовхнути від неї Бориса Петровича, вона жахнулася і дала собі слово завтра ж упорядкувати своє вбрання.

Ніч проповзла, як ті мари, неспокійна, розхристана…

Уривками ввижалося щось гарне, ввижалося страшне.

На ранок, лежачи нерухомо, мов після важкої хвороби, вона довго не могла опам’ятатися. Все, що сталося вчора, зда­валось тільки чудним сном. Було навіть смішно. А коли в роз­плющені очі пригнули пустотливі сліпучі зайчики, проганя­ючи паморочну дрімоту, коли перед свідомістю у всій немож­ливій величині виросла гола дійсність, — Марга занепокої­лась.

Більше й більше охоплювала її розважність. Особливо дивною здавалася напосідливість Бориса Петровича. Все ж таки краще спочатку подумати, перевірити. Не завадить тро­

Панів уже Марта добре знала. Чимало їй доводилось тер­піти! Правда, тепер і собі вона знала ціну, не боялася хоч кому відверто сказати в очі те, що мала на думці, і була з цього щаслива й горда. Вона надто цінувала власну волю та неза­лежність, якої так довго ждала, дорожила нею навіть у бу­денному, дрібному житті і тепер непокоїлась, що шо волю до певної міри можуть силоміць відняти. Але тепер і колишні пани стали ніби щирішими, ніби змінилися, як і все довко­ла…

*  * *

Марта ще не встигла остаточно вирішити, як на порозі з’явився Борис Петрович і. тепло привітавшись, замиловано взяв її голову в руки,

—    Я жду. Ходімо.

—   Ой, голубе… Мо’, почекаємо?.. Та вже краще з неділі?..

—    Ні, ні, ні! — заквапився він, ласкаво посміхаючись.

І знову почав доводити, що відтягування лише ускладнить справу. Головне, як він запевняв, сьогодні якраз припадали його особисто-історичні і місяць і день: цього ж числа він дружився за попередніх разів.

—    Мабуть, так на роду написано, — промовив Борис Пет­рович і рішуче, невідступно додав: — Так я жду. Через чверть години йдемо.

—    Ой, чудно мені… — але вона більше не змогла проти­витись. Повірила. Повитягала всі свої вузлики та схованки, розгребла їх, похапцем збиралася. 1 до краю була стурбова­на, що не має ні одної чистої, гарної сорочки.

Далі вона вже нічого не пам’ятала… Далі — півдня як у тумані…

І тільки як вийшли вже з похмурого чужого будинку, де розписувались, і хтось, віншуючи, почав тиснути їй руку, вона трохи опам’яталася.

—    Ой. лишенько, я й забула!.. Вечір скоро, а в мене й досі м’яса нема! Ідіть собі, а я побіжу…

Коли ж, за порадою знайомих крамарів, вона з цією дум­кою заскочила до старого базарного мастака, той, глянувши на її зашаріле обличчя та нервові руки, враз насторожився і потайливо примружив око.

А Марта, хапаючись, вигребла з-за пазухи заялозеного ву-зличка й почала шматувати його тремтячими руками.

—   Скільки за це? — спитала вона, розгорнувши своєрідну скарбничку й кидаючи на стіл золотого хрестика та зім’ято­го блідно-зеленого папірця.

—  А нащо вам продавати? — підозріло спитав мастак.

—   Грошей зараз дуже треба. Скільки?

Він підкинув на долоні хрестика, обдивився, обнюхав. Потім розгорнув папірця:

№2002, — і, хвилинку подумавши, хитро повів тарганячим вусом.

—   Почекайте трошки… Я на шо бамажку спитаю ціну, бо я не знаю ще, — і тихенько посунув до другої кімнати.

Він ще довго торгувався, граючи на терпінні дивно-схви- льованого гостя, і коли, отримавши, нарешті, невеликі гроші, розгублений гість побіг із хати, мастак ввічливо вклонився йому вслід і любовно погладив на долоні блідно-зеленого папірця.

…Додому Марта повертала, щасливо всміхаючись, — вона купила собі нової білизни з гарного, тонкого полотна.