Красовський і я.

Зустріч, як і завжди, сталася випадково. Ми були надто обмежені часом, щоб навідуватися сюди частіше, а якщо й забігали, то, випивши склянку чаю або пляшку пива, поспіша­ли геть, заклопотані, неуважні, з лаконічними фразами, з хви­левими усмішками.

Цього разу випав сльотний осінній вечір і випала неділя. Рубичу, редакторові щоденника, нічого було поспішати на завтра з передовою, нам нічого було квапитись на вулицю в обійми пронизливої мжички,—і всі троє охоче лишилися тут.

На другому поверсі в ресторані грав квартет. Звуки долі­тали м’яко, і в цьому затишному куточку Ґріг здавався ще теплішим, безпосереднішим. Розмова чомусь зайшла за Польщу, а потім я і Красовський обмінювалися спогадами про колишні фронтові пригоди. Красовський взагалі любив розповідати про них, говорив досить мальовниче і часто за­охочував інших.

Один лише Рубич сидів нерухомо з уважно нахмуреним чолом, з легенькою доброю усмішкою. Таким він бував зав­жди поза стінами редакції і на довгу балачку, особливо на спогади, сам спокушався вряди-годи. Він умів слухати, умів прихиляти до себе — і тільки. Хоча відомо було, що ця лю­дина чимало перекипіла в казані недавніх бур.

—   Будь ласка, пляшку, — сказав він, торкнувши свій кух­лик, коли Красовський скінчив чергову пригоду.

Його пальці кілька разів метушливо облапали дужку пен­сне— це був несподіваний знак нетерпіння.

Він на хвилинку зупинився. Ми насторожились, при­сунулися ближче.

—   Уявіть собі, друзі, таке: раптом небо падає. Момент — перед очима, як у калейдоскопі, блискавично пролітає якесь буре полотно. З усіх боків — тумаки. Боляче скручує руку. Хвиськає в обличчя. Ще момент — і ви догадуєтесь, що ви на дні урвища. Навздогін по стінах котяться грудочки, ша­рудять, дратують недоречним шумом, запорошують очі. Ви зриваєтесь далі. Кожна секунда дорога. Далі звідси! Повз хи­таються якісь будинки, якась постать білою плямою ки­дається обіч. Вузенька річка рветься з-під ніг. Далі, далі! Ву­личка, кропива, дереза. Далі!.. Тріщить ліса, буйним зрадли­вим шумом біжить довкола висока кукурудза.

—    Пак! — сухо, різко, але далеко. І десь в другому кінці балки розложисто, дражливо у відповідь: та-а-к!..

Воно підсилює, штовхає — знаєте? Ви мобілізуєте останні сили, але кукурудзі, здається, кінця-краю нема. Та й шелест, зрадливий шелест! 1 ви падаєте, задиханий. Проповзаєте ще трохи, беручи праворуч, заплутуючи, ховаючи сліди. Зупи­няєтесь. Серце як божевільне. Голова в обценьках. Куди? Що? Як? Ні! Ви конвульсійно загрібаєте землю. Ви жахаєтесь дум­ки, що від землі зараз насильно вас одірвуть. Зникнути б, провалитися, розтопитися! Бо що може бути гіршого, як з порожніми руками стати перед збройним ворогом? Ви при­падаєте вухом до землі, чуйно прислухаєтесь. Скільки минає часу — хтозна. Може, хвилинка, може, десять, може, півго­дини…

І ось потріскує, шелестить кукурудза. Йдуть. Обережно… Хиженько… Крадькома. Що? Да, да, йдуть… Тікати? Але це безглуздя. Куди?..

Ви інстинктивно сіпаєтесь набік, не сходячи з місця. У животі нараз холоне. Крижана хвиля важко підступає до гру­дей, затоплює їх. Грудям тісно, дуже тісно в обручах цих ма­леньких. нікчемних ребер. І робиться так гидко, млосно, наче вас зараз занудить, а пальці спазматично глибше й глибше вгрузають у землю.

Але ні! Не може бути! Ви перемагаєте острах, зціплюєте

—   Ссст…

І по всьому тілу ніби рій комашок. З холоду — в жар. З жароти — в холод.

—   Ссст! — ще ближче.

Чули ви таке зрадливе сичання? Воно й досі стоїть у мене в усі. Це тонка інквізиція. Це — як довге, розпечене, ней­мовірно болюче шило, що пронизує найуразливіші місця. Краще гукнути, краще відразу кинутись, бити, — що хочете, тільки не…

Ссст… подають знак. їх двоє, а може, більше. По­мітили й скликаються. Ось — розгорнуть стебла, ось…

Ссст… Chodz tu! AntekL — нетерпляче, спідтиха.

Десь, ламаючи бадилля, поспішають важкі кроки.

—   Antek, niema со, on uciekt.

Uciekl, mowisz, psia mac? — бовкає у відповідь голосні­ше, з досадою: — Ucield? A moze…

—   Co moze? Morze szerokie і glqbokie… Chodzmy!

—    Ale jak ze?

A niech go piorun trzasnie! Ja sobie na tem plocie majtki porwalem. Chodzmy! No?..*

Ще трохи посперечалися, поплювапися. Врешті, про щось тихенько умовившись, клацнули замками карабінів. Пішли.

Од серця одлягло. Але становище моє було погане. Тепер знімуть на ноги всю владу, яка тільки є в селі, весь «актив», від начальника жандармів до останнього прихильника Жечі Посполітої.

*  — …А йди сюди, Антеку!..

—   Аптеку, нічого не вдієш. Він утік.

—   Утік, кажеш, пся мати?.. Утік? А може…

—        Що може? Море широке й глибоке (гра слів, що її часто вживають поляки і шо її неможливо перекласти). Ходімо!

—   Але як же ж так?..

А хай йому грім на голову! Я вже на цій огорожі порвав собі штани Ходімо! Ну? (пол.).

Щойно я спробував умоститися зручніше, як тіло занило.

Аж тепер, очумавшись, заспокоївшись трохи, я помітив, що на моїх руках поміж наліпленою землею виступає кров. Один ніготь зовсім надірваний. Я його примітивно забинту­вав кукурудзяним листям. А найгірше: в язи мов не мої, у прорваному рукаві скривавлений лікоть і закляклі, налиті

свинцем, ноги.

Дедалі біль зростав. Зростало й відчуття втоми. Насува­лася небезпека, що ніч пропаде марно, що ніякі зусилля не допоможуть мені використати пітьму. І поволі мене опано­вувала реакція. Тепер я боявся лише одного: якщо прийдуть, якщо братимуть, якщо мордуватимуть, — жодна частина мого «я» не зможе протестувати…

Налийте, будь ласка…

І я заснув.

Спав я дуже міцно й довго. Та й як могло не спатися. Не забувайте, що я вже два тижні блукав. Я втік із польського полону. Як? Про це іншим разом.

Ночами я йшов, удень ховався по лісах та бур янах. Ми­нулої ночі я переплив Стрипу, а вдосвіта зустрів на глухому узвіззі підводу. Це був селянин з Поділля. Його забрали по­ляки під фуршпан*, і тепер він з посвідченням дефензиви по­вертався додому. Він не був певен, що якась стрічна части­на не заверне його знову (і документи не поможуть!), отже, й тримався осторонь, уникаючи битого тракту.

Мені нелегко було його зупинити. Я йому махаю, а він собі, не звертаючи уваги, так байдуженьки: іття! вішта! Я йому кричати, а він, удаючи глухого, смикає віжками и покручує батіжком над коненятами… У мене справді промайнула дум­ка. чи не сліпий він, чи не глухий? Я забіг спереду. Він тпрук­нув і, не пускаючи віжок, тривожно, з благанням подивився

на мене.

—    Куди це дорога, дядю?

*  Під військовий обоз.

—   Та ніби на Борщів…

Значить, я не помилявся, йшов більш-менш правильно.

—    А хліб у вас, дядю, є?

—    Нема.

—    Ну то давайте.

—   Та нема ж, кажу…

—    Ну то давайте, кажу.

Він зміряв мене з голови до ніг. Мабуть, мій вигляд та вираз обличчя були досить імпозантні, бо він завовтузився, оглянувся підозріло довкола і поліз під опалку. Виймаючи торбу, спитав:

—    А хто ж ви за чоловік?

—   Та хіба не бачите?

(До речі, на мені була старенька польська шинель та та­кий же кашкет. Я їх навмисне придбав собі перед утечею).

—   Та воно так… Тільки той…

—    Що?

—    Усякого народу тепер… той… хоч гать гати…

—             Це правда, дядю, правда, — охоче погодився я, а сам шматую хліб,—правда ваша…

__ Авжеж… розпустився народ. Ні тобі ладу, ні тобі жалю.

Одне — мучать людей, та й годі… — і він, прибідкуючись, коротко розповів про своє фуршпанське лихо.

Ми закурили такого, знаєте, хорошого, тертого бакунчи- ку. Хоч ми були в затишному ярку, але довша стоянка пахла небезпекою.

Я злодійкувато оглянувся, а дядько, використавши мо­мент, смикнув віжками.

—    Но-о!

І саме в цей час у мене блиснула думка, нещаслива думка, що й призвела до всіх цих подій. Я його затримав.

—             Дядю, знаєте що? Ви ж туди, куди й я. Давайте вкупі, бо я вже пристав, а ще сотні з півтори чимчикувати… А як доб’ємося, то я вже вам не забуду…

Він рішуче мотнув головою і вдарив по конях. Я рішуче скочив на воза. Він зупинився, але я не дав йому сказати.

Дядю, ви притрусіть мене травою. Підвезіть тільки до фронту, а гам я й сам не полізу. Тут поки нічого боятися, тут

—   Та хто б не був, не хочу.

—    Чекайте, дядю…

Чого я тільки не говорив йому. І вмовляв, 1 благав, і заля­кував. Він уперто стояв на своєму. Але перемога була вже в

тому, що він рушив з місця.

Щось через хвилин десять ми таки договорилися. Дядько лаявся, але запакував мене на дно, затушкував, як цінну по- кладь на ярмарок. Я лежав головою до передка, щоб зручні­ше було перекинутись словом. Умовилися так: він пильно стежитиме і нишком повідомлятиме мене, а якщо буде серйозна небезпека, я загодя мушу умкнути в хліба. Кілька разів він здіймав тривогу, та я йому не вірив. Я знав, що він дуже хоче мене здихатись. Ясно, він поки що побою­вався. а досить лише нам під’їхати до тракту, як мій візниця заспіває іншої — просто зжене несподіваного гостя, або, ря­туючи себе, запобігливо віддасть його до рук ворогів.

Персгіективка, що й казати! Та тільки: логічно — він і сам уникав тракту, інтуїтивно — я не вірив. Інтуїція, думаєте, нонсенс? Ого! Інтуїція — це віковий досвід прадідів. Він зро­стає в поколіннях і передається, як спадщина. І бувають, мій голубе, випадки, коли сила відчуття так загострюється, що

мимоволі повіриш в інтуїцію.

Повз нас проходили, проїздили, питали, але щоразу я по­чував, що нічого загрозливого не трапиться. Мене над усе знаджувала думка, що я відпочину і виграю цілий день. Цілий день! Це ж найменше верст сорок-тридцять.

Дедалі серце почало стискатися. Такий, знаєте, тягучий, я б сказав, безболісний біль. Бракує повітря. Не можна влежа­ти. Треба встати, треба покинути цього візницю. От ще трош­ки — і встану. Ще трошки — і вагаюсь. Ідемо-ідемо — аж раптом дядько штурх мене пужалном. Що? Воєнні! Чимало! Вигулькнули, як з-під землі. Швидше тікати! Швидше.

Голос поспішний, надривний. Але чомусь іще вагаюсь, хоч у грудях похололо.

__ Ну, злізай! Чуєш? Злізай, бо…

Вже недочув. Пір’ячком метнувся з воза, і ту ж мить зато­

А далі ви вже самі знаєте, як і чому я опинився в куку­рудзі, чому заснув і спав кріпко та довго.

Сталося це все перед полуднем, а прокинувся я аж над­вечір. Мене розбудив дощ. Не дощ — ціла злива. Хоч вона й хутко одшуміла, та встигла промочити до кісточки. Перема­гаючи біль, я викрутив, як міг, своє барахло і згинці пересту­пив на сухіше місце. Тепер я поводився сміливіше, бо ж яко­му навіть найзавзятішому легіонерові чи жандармові захоті­лося б лізти в росу, та ще й у високу, густу кукурудзу, та ще й після невдалої розвідки?

Крізь верхняк я оглянув місцевість: праворуч на спаді при­липли хатки, ліворуч ближче нахмурилось стрімке урвище, з якого я робив сьогодні свій польот, а зовсім близенько, кроків за двадцять — подвір’я. Я механічно присів. Я ніяк не споді­вався, що, плазуючи, ховаючи сліди, можу опинитися під са­мою хатою. Мені здавалося, що я на другому кінці городу. Ну, що ж. Так чи сяк, а доводилось сидіти тихенько, чекаю­чи на ніч — вона, мовляв, якось зарадить, визволить.

На подвір’ї почали грюкати дверима, потім скликали ку­рей. Пам’ятаю, дитячий голосок кілька разів тороплено, ку­медно викрикував:

—   А-гі на вас!.. А-гі!..

Пам’ятаю, — сонце. Надвечірні промені прорвалися крізь хмари і бризнули золотом. Ніколи не бачив такої краси! А може, й бачив, та проходив байдуже. Тоді ж сприйнялося дуже гостро і досі до подробиць стоїть перед очима. Знаєте, після дощу все обмите, свіже, а по ньому тече сонце, тече і трепет­ними діамантами обвисає, капає… Пам’ятаю навіть тонень­ку билинку, що випиналася просто перед мене… якусь чудну смарагдову кузочку. Кузочку прибило дощем, замулило. Вона відчайно змагалася і пнулася нагору. Я з радістю допоміг їй.

1 тоді мене особливо вразила думка: невже впіймають? Тоді така думка видалась особливо страшною, безглуздою. Ще силь­ніше захотілося жити, захотілося конче довершити утечу. Жити! Звичайно, серед спокійних одноманітних буднів не відчуєш так тонко, не зрозумієш так глибоко це неймовірне щастя — жити.

І так, зібгавшись у клубок, клацаючи зубами, про­клинаючи зустріч із подолянином, сидів я, занепокоєний, що ніч, попри всі зусилля, справді може пропасти марно.

Коли це — шелест. Що таке? А воно шупортить і шупор- тить. Ближче й ближче. Зупиниться на хвилинку і знову, не кваплячись, шупортить, знову наближається. Що робити? Я й не встиг зміркувати, як густа поросль, мов та завіса, розсу­нулась, і передо мною з’явилась… жінка. Оберемочок зеле- нини випорснув у неї з рук. Вона сплеснула долонями. Вона пополотніла. Вона щось коротко шепнула… І застигла.

Ми довго мовчали, прикипівши до землі, потопивши одне в одному сполохані очі.

—   Не бійтеся… — почав я нишком, — не бійтеся… Я нічо­го, мовчіть… тільки пригніться, а то вас помітять. При­гніться…

Пригнулась, як загіпнотизована.

—   Я вас дуже прошу, мовчіть. Нікому не кажіть за мене. Нікому. Чуєте? А я вам злого не заподію. Я собі посиджу до ночі та й тихенько піду. Чуєте? Тихесенько піду собі, і ніхто нічого не знатиме.

Вона не ворушилась. Тільки раз по раз незрозуміло, рівно­мірно, ніби штучно заведена машинка, кліпали її довгі вії.

—   А як ви скажете — мене вб’ють. Чуєте? Мене вб’ють!

Жінка полегшено зітхнула:

—    Єзус-Марія… Так це ви той самий?

—   Той самий.

Оглянула мене уважніше. Переляк поволі сходив з її об­личчя. Натомість—подив, зацікавлення і нерішуча теплінь жалю. Вона похитала головою.

—   А тутка, — каже, — за вами ганяли, ганяли… І по сусі­дах, і тутка.

—   Знаю, знаю… Хочуть убити ні за що, ні про що, — підкрсс-

лив я, щоб до краю вплинути на неї й здобути її співчуття.

Вона подивилася пильно, рішуче, проймаюче. У цих сірих, великих очах за одну хвилинку напруження я прочитав і три­вогу, і підозріння, і цікавість, і сумнів, і жаль — чисто звіря­чий острах і чисто жіночу м’якосердість, ласкавість. Непри­хована боротьба.

—   Хто ви? — питає нарешті.

—    Втікач.

—   Але хто?

—  Людина я… Не злодій, не душогуб. Присягаюсь! А мене переслідують, мене хочуть ні за що вбити…

Знову похитала головою та так тихенько, сердешно:

—    Бідний, — каже.

Тоді в її голосі мені видалось щось матернє, споконвічне, невимовно ніжне. «Бідний» — цього було досить.

Вона підвелася, похапцем почала збирати розсипаний бур’ян.

Збирає й виправдується:

—   Пастух сьогодні через дощ раніше пригнав корову. А я собі думаю: піду, вщипну берізки. І ось тобі… Ну, сидіть, не бійтеся…

І пірнула в гущавину. Я розгубився. Оте католицьке при­слів’я! Оте мені «Єзус-Марія»…

Хто ж вона?

Щоправда, всі уніати вживають такого прислів’я, але й усі поляки в галицьких селах уміють української мови. Не розбереш.

А що, як вона зараз же побіжить викриє мене? Ні, треба тікати. Треба поки що перебратися хоч на друг ий кінець го­роду. Швидше звідси! Ну його к бісу! Швидше!

Щойно я намірився, знову — шелест. Так і є! Значить, я не помилився, значить — по мене. Край. Пізно. Розгортаються стебла — знаєте хто? — та сама жінка з берізкою на руках. Я здивовано вліпив очі. Чого їй ще треба? А вона:

—    Я, — каже,— приховала, щоб ніхто не подумав… — і таємниче виймає з-під берізки кухлик молока.

Просто якусь добру фею посилала мені доля. Звичайно, я не примусив упрошувати себе. Але в мене вже починалась

Сидів і чекав. Вона була досить спокійна. Ні одної двозначності, ні одного натяку на провокацію. Навіть навпаки — щось солідарне, змовне. Невже так ловко прикидається? Невже так тонко грає? Невже продасть?..

Тільки тепер придивився я до неї. Русява. Ніби середнього віку. З більш-менш правильними рисами. Видно було, що її передчасно старить запрацьованість. Дивно збереглися вії, довгі-довгі, а в очах ще багато свіжого, юного. І в той же час загальну м’якість виразу порушувала якась чудна, зайва, мінлива суворість.

Невже продасть?.. Але все одно змагатись несила. Та й смішно змагатись.

Кухлик трусився в моїх руках, зуби цокотіли об вінця. Я починав уже ковтати силоміць. Сьогоднішні пертурбації да­лися взнаки. Я не міг допити молока, хоч і пожадливо був накинувся на нього. Я почував, що маю дуже безпорадний, бідолашний вигляд.

—    Вас били?— питає.

—    Ні.

—    А чого ж синці?

—   То я сам себе… тікаючи.

—    Бідний.

Я подякував, передав їй кухлик.

—   І не випили навіть? Вам дуже холодно? Що ж ви тепер? Ви, певне, й ступити негодні?

Почувши це з чужих уст, я занепокоївся до краю, оста­точно повірив у своє знесилля. Але, думаю собі, піддаватись не слід, — а може, вона випитує?

—    Ні, — кажу. — не холодно.

—    Не холодно? Чого ж ви так позеленіли?

—   То так… довкола зелено, то й я зелений, — спробував одбрехатися жартом.

*   Волость (лох).

—   Добре.

Я навмисне погодився без зайвих балачок, щоб швидше лишитися на самоті та краще обміркувати становище. Жінка зникла. Як бачите, мені щастило. Несподівано матиму і схо­ванку і відпочинок.

Раз ніхто за мною досі не з’являвся, значить, я трохи пере­солив із «квартою зради». А може, ті забарилися? А може, вона свідомо, з потайною думкою пропонує цей відпочинок, щоб затримати мене, бо ж не випадало їй тут довго сидіти? Чорт’ізна!.. Підозрілість — страшна хвороба, але така, що часто себе виправдує.

Зрештою, до ночі все повинно з’ясуватися. Чи так, чи сяк, а якщо вже на те завелося, то мені не втекти. Чи поведе мене жінка до хати, чи ні — все одно. Обступлять садибу — каюк. Якщо ж нічого не трапиться, тоді… тоді воістину добра фея.

На всякий випадок я вирішив пересунутись на другий кінець городу. Пересунувся і переконався, що ця ніч для мене справді пропала. Усе тіло важке й болюче. Голова — ходо­ром. Апатія. Навіть сидіти трудно — так і хилить лягти. Приліг. Очі зліплюються. Задрімав трошки. Прокинусь, по­слухаю і знову, як п’яний, мішком на землю.

Уже зовсім стемніло. Вигулькнув був молодичок та й про­пав. Ніч, мов дьогтем налита, кріпка та густа. Для утечі — просто розкіш. Але не можна, голубе, ніяк не можна…

Тоді я помаленьку перебрався до подвір’я. Не прийшли досі, — значить, жінка щиро хоче мені допомогти. Лишило­ся одне: віддати себе на волю цього незнаного, випадкового спільника. Я збочив, загубив умовне місце. Не біда. Якось знайдемося. А зайве шарудіння ще чого доброго розтриво­жить та наведе на слід собак.

Мені не довго довелося чекати. І де вона вивчилась так легко, безшумно скрадатися? Як злочинець, як тінь…

Я подав знак. Виявилось, що вона вже приходила і, не знай­шовши мене, турбувалася, — загину, мовляв, десь у дорозі.

Хазяйка вийняла з печі теплої води, наказала мені обми­тися. Ледве-ледве проробив я цю процедуру, аби лише не ус­кладняти відносин. Потім винесла з комори підлатані шта­ни, сорочку, рудий піджачок. Вона заклопотано поралася коло мене, наче мати коло сина, і я мусив неодмовно в усьо­му їй коритися. Вечеряти я таки одмовився: зовсім не тягло до їжі.

Тоді, — ось послухайте, як шалено мені щастило, — тоді вона розгорнула свої плани: я мушу перетворитися в Яська Мідуху, її далекого родича із Старих Залещиків, про якого на кутку чували, але якого ніхто ніколи не бачив. Це — на всякий випадок. А поки що: тутка, зараз же за річкою, під тим самим славетним урвищем, живе її вуйко. Живуть удвох із бабою. Вони знають про мене. Бачили, як я тікав, і не вірять, що лишився живий. Вони —люди бідні, відокремлені затиш­ком, а тому в них безпечніше, до них не так часто заскаку­ють різні непрохані гості. З ними все погоджено, і старенькі раді будуть допомогти людині, що опинилася в таких склад­них тарапатах. Там є невеличка, трохи розлатана шіпка. Од­ним боком вона припадає до стіни урвища й тоне в кущах, а другим, ще не зовсім обдахованим, виступає на село. Але це навіть краще, бо хто ж подумає, що за не обшитими кроква­ми переховується людина? А вуйко має накласти поперек горища всілякого мотлоху й загородити куточок од небажа­ного цікавого ока. Отже, треба туди йти. Зараз же. негайно!

Я не заперечував. Я не сподівався на таку ретельну спів­участь і дивувався на мою спасительку, на її спритність, сміливість, відданість. Яке велике серце!

Ми тихенько перейшли місточок (жінка підтримувала мене), тихенько прокбвзнули на задвірок. Я чув, як боже­вільно стукало її серце. А ще через кілька хвилин я лежав у цілковитій темряві, вкритий якоюсь рядниною, і під сонні зітхання овечок благословляв химерність життя. Погодьтесь,

Звичайно, дуже добре було б після цього всього відпочи­ти гарненько, попоїсти, переждати до ночі і, уклонившись земно добрим людям, взявши клуночок про запас, тихенько потюпати собі далі. Дуже добре… Та це було б занадто про­сто, занадто дешево. Життя не завжди це любить, йому за все треба платити.

На жаль, я помилився в розрахункові, вважаючи пережиті сьогодні перипетії за вичерпуючий аванс. Я забув про неми­нучі й суворі проценти. І перша неприємність — моя хворо­ба. Щоправда, я був підготовлений, а все ж таки… Все ж таки з того самого вечора я немов провалився у пекельну безод­ню. Я втратив свідомість. Огневиця, туман, усяке чортовин­ня…

Іноді в короткі хвилинки прояснень я натрапляв очима на темну зігнуту постать, що гойдалася коло мене. Горище з цим відокремленим глухим закамарком здавалося домовиною, що з неї ніколи не вийти. Холодний піт ще рясніше вкривав тіло. Знову я падав. Знову безодня. Борсався, кричав…

Аж якось я зрозумів, що почався третій день. Мені про це сказали, і я вперше зрозумів. Дивно стало. Було враження, ніби тільки вчора ліг і всю ніч проснив кошмарами. Лихо­манка протягом дня ще кілька разів робила наскоки, але над­вечір, коли звичайно всяка хвороба зростає, — надвечір, кажу, нічого не змінилося. Це була раптова гостра простуда, що її процес ускладнили загальна втома, виснаженість, біль, нервові вібрації.

Я сам собі поставив діагноз і прийшов до висновку, що справа моя не так-то й погана. Раз полегшення — значить, криза минула, значить, якось видряпаюсь. Мучив тільки ка­шель, проклятий кашель! Тут треба сидіти тихенько, а він як на зло: бух-хи! бух-хи! А може ж, у цей час на подвір’ї сусіда, чи хто? А? Стримую себе, мобілізую всі сили, аж кров у голо­ву б’є, аж сльози в очах. Не можу. Так і вибухне! І кожної хвилини здається, що хтось надійде і… сам пропаду й хазяям лихо.

викашлятися досхочу.

Пригадую: крізь дірку, що зяяла між сніпками, було вид­ко латочку неба. Було видко, як з блакитної вона перетво­рюється на свинцеву, поступово хмурніє, застигає. Пригадую, я довго не міг одвести очей од цієї латочки — така маленька, така далека, вона ніби скупчила в одній точці всю просторінь, кликала, знадливо кликала.

Вам доводилось потрапляти в неволю? Знаєте, що таке хвилини хворобливої тоски й боротьби з самим собою? Отже тут було щось спільне. Мене болісно тягло до рідного краю, до своїх. Уява переносила в єдину дорогу далечінь, і в той же час здавалося таким недоречним, смішним лежати третю добу в глухому закамаркові, на тендітному горищі, лежати без певності, що сон, а що дійсність. Так. Але не забувайте, що подібні хвилинки криють у собі надзвичайну, особливу цінність — щось інтригуюче, заохочуюче, підбадьорююче. Свідомість непевності спонукує до певності. Відстань що ближча, то тягне сильніше. Скрута примушує до спритності. Тоді, принаймні, я глибоко відчув, що хай хворітиму цілий місяць, хай мене викривають, хай беруть на тортури, хай каз- на-що, а тікати я все ж таки буду. Все ж таки буду!

Коли в моєму примітивному віконці застигла ніч, тихень­ко прийшла на горище вона, — ви вже знаєте хто. Я відразу пізнав її, але з міркувань подвоєної обережності лежав неру­хомо, мовчазно, як неживий. Вона теж мовчала. Потім взя­лася шарити руками. Намацала моє обличчя. На хвилинку припала долонею до чола, пробуючи огневицю, і поволень­ки зсунула руку нижче.

1 _тоді — ну, хіба вам треба казати, що таке ласка для за­гнаної, як звір, людини, що таке краплинка ніжності для ог­рубілого солдата, що таке, нарешті, вдячність? Це не санти- менги. Тоді мені дуже хотілося поцілувати дотик цієї дбай­ливої руки. Може б, я й поцілував, та раптом підкотився ко­лючий кашель, і я упав головою в подушку (мені й подушку дали). Вона поспішно піднесла води, стурбовано почала роз­питувати за хворобу. Вона раділа з мого поліпшеного стану.

—   А ви швидше видужуйте — ото й буде файно.

Ми розмовляли притишеними голосами. Обоє не упевнені, обоє напружені, ми були в цьому глухому закутку ніби змовці перед злочином. Між нами мимоволі зростала тепла, заохо­чуюча близькість, як між справжніми товаришами.

Її ім’я — Анна. Воно їй личило. Принаймні, у мене з цим співзвуччям завжди асоціювалося щось вольове, понадбуден- не, з більшим діапазоном можливостей чи то поганих, чи добрих. 1, як побачите далі, я не помилявся.

Лихоманочка таки добре знесилила мене. Небавом мені вже бракувало енергії на розмову. Я лише слухав. Та й увага дедалі слабшала.

Жінка повідомила, що на ніч біля вхідної відтулини ста­витиметься драбину. Потім вона допитувала, чи не холодно, чи не голодно, чи чого не бракує. Потім, не пригадую вже з яких саме причин, розповідала про себе.

Мені трудно було слухати послідовно. Лише з окремих уривочків я зв’язав найголовніше. Перед шістьма роками вона вийшла заміж. Рік пожила з чоловіком, і сталася у них болю­ча розлука: цісар покликав його — Євгена, здається — до війська, покликав аж на далекі Альпи. Двічі Євген залітав з бойовиськ додому, опісля писав, обіцяв скоро зовсім повер­нути — і зник, мов вітром замело. Хтось десь ніби чув про нього, хтось з полонених немовби й бачив та переказував, що його не пускають з концлаґерів, що він збирається тіка­ти… Та це вже давно було… Від Євгена ні вісточки… Хоч би словом перекинувся.

—     Бідний… Може, і йому там гірко… Може, яка добра душа десь там і його приховає…

Голос у неї тремтів. Мабуть, плакала, намагаючись затаї­ти сльози. Я хотів був подати надію, заспокоїти, але вона хутко підвелася і, не сказавши більше ні слова, зникла.

Вранці, почуваючи себе краще, я спробував підвестися. У тілі була неприємна млявість. Ноги трусилися. Всі болючі місця давали себе знати — особливо в’язи. Я все ж таки на­близився до прорваного сніпка і — знаєте що? — там. на

Лише згодом, почувши кінське пирхкання, я схаменувся, присів і в корчах переборов напад кашлю.

О, проклятий кашель, як він тоді знущався! Я тихенько почав розколупувати сніпок в іншому місці, щоб зробити вузьку, непомітну дірочку. Зробив. Примостився. Припадаю до неї оком, а в цей час жовнір повертається і дивиться про­сто на мене. Десь тенькнула обірвана струна — серце моє зупинилось. Хвилинка, як вічність. Жовнір злегка потягнув­ся, примружився.

А далі? Далі махнув щіткою і, виблискуючи жовтими шкіряними леями, пішов до хати.

Звичайно, він не міг мене побачити. Він випадково гля­нув на шіпку, глянув на сонце, що випливало з того боку.

Ах, дурне серце! Це був підстаршина. Кіннотник. При­ємний візит, що й казати! Хоч він, видко, завзятий фертик, але, відома річ, у бистрому поході чорта з два пофертикуєш. Значить, мій несподіваний сусіда має лишитися тут довший час. Оце так!..

Сили мої ще надто ненадійні, та й взагалі тепер трудно умкнути навіть уночі. Він же, мабуть, не один. І справді не один, бо коли я подивився через горішнє віконце на село, там на вулицях, на подвір’ях, на городах було рясно сіро-блакит- ної жвавої комашні.

Оце так!.. Що ж хазяїни? То-то хвилюються, то-то запобі­гають. Та що вони можуть зробити? Вони залежать од ви­падку так само, як і я. Ситуація різко змінилася, і тепер, по­при все найкраще їхнє відношення, мені трудно чимсь допо­могти.

Я нашвидку обмірковував становище. Якби мене, при­кладом, застукали в хаті чи на подвір’ї, то можна було б на­зватися Яськом Мідухою.

Якби не хвороба, то, звичайно, краще, ніж сидіти отут бо-

Так. Але вбрання, кухлик з водою, рядюжка, подушка? Ну, тут я більше не розмірковував. Я ретельно взявся до інсце­нізації. Ретельно — це умовність, бо, заховуючи обережність, кожний рух, кожний крок робилося тихесенько, поволеньки, переборюючи весь час пароксизми кашлю. А треба ж було, коли під ногами ходором ходило мостовиння, треба було, кажу, і подушку, і рядюжку старанно замаскувати серед мот­лоху, що ним господар перегородив піддашшя. Замаскував. Кухлик підсунув до самого краю стіни, щоб у критичний момент одним товчком непомітно штовхнути його поза стіни, в бур’ян. Одіж? А як же одіж?..

І тоді я раптом подумав: ну, якому дурневі забагнеться лізти на горище, коли я сам себе не викрию? Чого? Чого, спи­тати б? Ну, правда ж?.. Ви посміхаєтесь? Я тоді теж посміхнув­ся, вилаяв себе боягузом, йолопом, іще чимсь, однак декора­цію не порушив. Неясна, позасвідома упевненість підбадьо­рила мене. Я вмостився на голій черені і всю енергію віддав на змагання з кашлем.

Протягом дня я кілька разів зазирав у моє примітивне віконце. Військо крутилося безупинно. Літали верхівці. Го­моніло село. Вибухала безладна й монотонна пісня, що так само безладно й загадково обривалася. Іржали коні. Якось різко дзвеніли відра — і все це покривалося перекотною лу­ною балки. Двічі трапились постріли, звичайні за таких об­ставин.

Щось так перед полуднем на розгоні двох вулиць з’явила­ся батарея. Видко, цілий полк робив перехід. Тільки чому він повним складом угнався в село? Так буває, коли тікають або надто поспішають на фронт. Поспішають! Прекрасно: по- перше, ми скоро з ним розпрощаємось, по-друге, наші спра­ви на фронті розгортаються. Чудесно! Лежачи на горищі, я в

той же час буду наближатися до своїх. Знаменито!

І з височини моєї засади я майже з погордою, з якимся хлопчачим задьорним почуттям споглядав розташованого ворога.

Мій хазяїн… але вибачте, я його вперше побачив і мушу тут зробити коротенький описовий ухил. Це була мальовни­ча постать. Високий, худорлявий, у довгій, до самих колін, грубій сорочці, підперезаній шкіряним пояском, у домороб­них ходаках, прив’язаних доморобними волочками. На злег­ка одкинутій голові буйна грива сивизни, що своїм тлом ще сильніше відтіняла коричневе обличчя. Білі кошлаті криль­ця брів, обвислі вуса і в зубах довга, мов навіки припаяна, фаяра*. Додайте до цієї величної постави повільні рухи й суч­кувату накарбовану палицю, додайте глибокий, многовіду- чий погляд, і на вас мимоволі повіє Татрами, суворою кра­сою задуманих смерек, легендою про гномів-краснолюдків, про королівну з льодового замку та королів-чабанів… Цьо­му мальовничому дідові судилося… але ні, не буду забігати наперед. Про це далі.

Отже, мій хазяїн, не кваплячись, походжав по подвір’ю, а жовнір поштиво звертався до нього:

—    Оісге**.

Вони, здається, розмовляли польською мовою, і я згадав, що й досі не знаю, хто саме мої збавителі: поляки чи українці? Хоча особливого, вирішуючого значення це вже не могло мати, та все ж таки для орієнтації… Ні, думаю, сьогодні чи завтра конче довідаюсь.

Решта дня пройшла без ускладнень. Я заснув спокійно.

Вночі мене розбудив дотик руки. Настирливий дотик руки до обличчя. Зриваюсь, нервово скрикую.

—   Тшшш… не можна.

Ледве-ледве сіріє горішнє віконце. Світанок чи сіра ніч. Біля мене жінка.

—   Відай, ся напудили***?.. Нічого, нічого… Все буде файно.

І сміється, що я страхопуд, що надаремно поховав постіль

*  Люлька.

** Батьку (йол.).

*** Злякалися.

та валяюсь, як той нуждар.

А військо, мовляв, уже вирушило. Кажуть, знову буде йти військо. Тривога. Тут лишатися не можна: одні-бо швидко перебіжать, а другі стоятимуть кілька днів. Що ж тоді? Без води, без догляду? Та й справді, щоб чого не трапилось. Вуй- кова садиба, як видко, од постою теж не забезпечена. Краще покинути її, перебратися в надійніше місце.

1 от вона хоче, щоб я перейшов до неї в хату. Хай навіть для сусідів не буде таємницею, що Ясько несподівано завітав і захворів, бідака.

Там, мовляв, я спокійно лежатиму на печі. Кому-бо зама­неться чіпати хворого? Там найбезпечніше. Там я швидше видужаю. Ось вона йде додому, а згодом, поки сутінь на­дворі, я мушу теж прийти.

Анна говорила рішуче, незаперечливо, немов підлеглому давала розпорядження. Та й заперечувати не доводилось. Я скорився.

Через деякий час я зліз на землю. Почвалав обережнень- ко. Іти було важко. Лежачи, я не припускав, що знесилля так кріпко присмокталося до мене. Тепер це стало ясно, і про дальшу утечу поки що не могло бути й думки.

Приходжу. Влаштувався на печі. Да, ще забув: новосілля одс- вяткували цигаркою. Жовніри забули цілу пачку цигарок, і я по­жадливо ковтнув першу за чотири дні пахучу затяжку. Першу й останню, бо з фудей вибухнув такий кашель, що моя господиня непримушено вихопила з рук і недокурок і знадливий пакуночок, а гостеві широким жестом вказала на його нові апартаменти.

Десь добрим ранком мені крізь сон — пам’ятаю — вчува­лися уривки діалогів:

—   Мамунцю… Хто?

У відповідь короткий шепіт. Потім скрипняве піччікато дверей і:

—   Славайсу.

—    Навіки… Так. так, захворів, бідака…

Ще хтось забігав:

—   МесЬ Ьфігіе росЬ\уа1опу…*

*  Хай буде хвала Богові (йол.).

Цього ранку я почав лікуватися. Мені дали горнятко пря­женого молока, на поверхні якого плавало розтоплене мас­ло. Анна наказала випити все до краплинки, і хоч питво було дуже нудке, але я сумлінно виконав наказ.

І тоді ж. пам’ятаю, її спішно покликали до вуйка. Через поріг вкотився дзвінкий голосочок (син моєї господині) і спішно покликав.

Пішла.

А повернулась чомусь хмурою, майже не розмовляла. Гнучка, невисока, з напричуд свіжою поставою, вона закло­потано сновигала з хати на двір, з двору до хати, тарабани­ла начинням, лише іноді нетерпляче покрикувала на дитину. Я ж у своєму кутку зазнавав страшенної муки, бо сьогодні, як навмисне, пекли хліб, і черінь пашіла. Випите молоко теж брало на поти. Згодом це вже була мені справжня лазня. І коли, не втерпівши, я пожалівся господині, вона коротко ки­нула:

—    Ото й файно.

Метод лікування, по правді, трошки жорстокий. Однак лікарева невідступність та скупість на слова примушувала й пацієнта до мовчазного терпіння. Що ж робити?.. Анна до певної міри мала рацію, коли не запропонувала мені злізти додолу. Долі я відразу ж навертався б на очі, а тут можна було й приховати себе запонкою, що висіла на мотузочці, перетягнутій од комина до стіни. Хоч і знав дехто про появу Яська Мідухи, та воно краще, коли Ясько не нагадуватиме за себе. Це мало певне психологічне значення.

По обіді, вставши од столу, Анна вклонилася образам. Рука хутбпько перебігла по грудях, кладучи хреста. Я не встиг помітити, в який саме спосіб вона хрестилася, але тому, що вона зверталася до дитини переважно польською мовою, я остаточно упевнився, що вона полька. Потім вона забрала дитину й пішла з хати, заклавши сінешні двері на клямку. Я лишився повновладним господарем.

Ну, тепер, думаю, годі терзати себе в неймовірній задусі. Попробував злізти на лежанку, освіжитися. Важко. Тоді стя­

Нараз вчувається мені під дверима якась підозріла шамот­ня. Хтось нерішуче дзенькає клямкою, хтось чужий помалень­ку добирається до хати. Злодій? Хто ж би інший наважився, коли хату зачинено? Хазяї, може, десь на городі чи в сусідів, а тим часом… Ясно — злодій. І, забувши про слабість, забув­ши про свій Адамів вигляд, я зриваюсь, готовий ось-ось схо­пити в обійми випадкового гостя. Які вже то були б обійми

—    не важно. Важно зненацька приголомшити. Да… Двері рипають.

—    Єзус-Марія! — перелякано одмахується, точиться на одвірок — знаєте хто? — наш добрий знайомий, наш мальов­ничий дідусь.

Пауза — і ми обидва засміялись. Поспішно одягаючись, я пояснюю, чому саме прибрав такого вигляду та пози, він же запевняє, що я йому видавався сатаною.

—    А де Анна? — питає.

—    Не знаю.

—    Чи не у нас, бува?.. Так, так…

Виявилось, що він зараз не з дому, а по дорозі додому. Він потоптався, обійшов очима всі кутки і несподівано зупинив очі на мені. Многозначно, допитливо.

Я жду, що він щось скаже, але діл з-під своїх навислих ку­щиків мовчазно пронизує, свердлить, мов гострим жалом. Аж ніяково.

—    Що ви? — питаю його нарешті, сам силкуючись бути спокійним.

—    Нічого… — каже, — нічого…

Похитав головою й пішов.

Що це мало значити? Почасти я догадувався, почасти гу­бився, вражений загадковою поведінкою. Єдине, незапереч­не — це ознака якогось ускладнення. Хтозна… А втім — ну його к бісу! Швидше б видужати та драпанути далі.

Як бачите, я хотів одмахнутись. Та нелегко. В мені знову прокинулась підозрілість, і дідів погляд не виходив з пам’яті, інтригував, хвилював.

Коли з’явилась Анна, то ще з сіней бризнула сміхом. Вона