—   А скажіть, хто ви?

Ага! Тут мені багато відкрилось. За одну мить промайну­ло в свідомості: і польська шинель, і «руснацька мова», і спо­гад про Євгена. Так, так! І ранішня мовчазність, і дідів по­гляд — все зрозуміло.

—   Хто я? Хіба ви не знаєте? Ясь Мідуха.

Вона посміхнулась, однак, не міняючи пози, не зводячи очей, настирливо повторила запитання. Що я міг відповісти? Сказати правду — накликати надто серйозну загрозу. Бре­хати? Що ж саме брехати? Назватися карним елементом не можна, бо я вже присягався, що не душогуб. Та це було б найгірше. Назватися поляком — смішно. Галичанином — неправдоподібно. Добре, думаю собі, а за кого ж ти мене досі мала? Щось же ти думала про мене? Треба довідатись.

—    А як вам здається? — звертаюсь до неї. — Хто я?

—   Не знаю… Спочатку… ніби наш, русин. Потім… потім і вуйко казав, що ви петлюрчик. У нас тут забігали петлюрчи- ки… теж наші…

Ах, прекрасна жіноча наївність, будь ти благословенна на віки вічні! Карти розкрито. Можна переходити в наступ.

—   А тепер?

—   Що тепер?

—    Спочатку, потім, а тепер? Що тепер вуйко каже?

—   Тепер він не знає… і я не знаю…

—   А я знаю.

—    Що?

—    Знаю, ви підозрюєте. Ви підозрюєте, що я більшовик. Так, так!..

Анна застерегла рукою, та я вже не дав їй сказати, Я заси­пав її словами. Я підбирав найрозмаїтіші аргументи, підта­совував, покликався па свій гонор, на її розсудливість. Дещо гостро висміяв, де в чому визнав рацію, на дещо глибоко об­разився. І врешті признався, що я справді петлюрівець. І як вони могли сумніватися? Я — дезертир. У мене вдома дру­жина, дитина. Я вже три роки воюю. Я вже не можу більше. Я тікаю.

—    Бідний…

Потім півголосом, немов сама до себе:

—   От є ж такі, що тікають…

Замислилась. На мою думку, розмова її задовольнила. Увечері приходили сусіди, і вона знову говорила про кузена Яся. На ніч, як і вранці, — порція молока з маслом. Облягли- ся. Темно. Тихо. І раптом шепіт:

—   Так ви кажете, не страшно?

—   Авжеж ні… Чого ж страшно? Господи!

Хвилин через кілька питає голосно:

—   А чому ви догадалися?

—    Про що?

—   Про більшовика?

—   От тобі маєш! Це ж так ясно, зрозуміло…

На цьому замовкли. Та я вже не міг заснути. Не спала й Анна. Хоч було темно, але я знав, що вона лежить з розплю­щеними очима, уперто додумується, сумнівається. У жінок серце чуле!

Між нами без слів, без поглядів, інтуїтивно наростала глу­ха недомовність, ба навіть холодність. І це потвердилось на ранок. Ліки подано мені незмінним порядком, та хіба конче потрібні слова? Досить маленького руху, маленького натя­ку. Я переконався, що між нами постала грань. Ще віддале­на, не зовсім виразна, а все ж таки грань. Готуйся, брате!

Так проминуло два дні. На третій вдосвіта загуркотів грім. Спочатку я думав, що сниться. Ні, не сон. У хаті тиша, а там десь у темряві далекі перекати. Гу-р-р-р! — і через кілька хви­лин коротко, м’яко: гух! Розумієте? Я сам собі не вірив. Я все ще думав — сплю. І з хворобливим напруженням ловив я ці звуки.

Невже почалося? Невже?.. Я намагався вгадати приблиз­ну відстань, а в грудях мліло, в грудях щасливо завмирало при кожному ударі. Еге ж, в подихах смерті бувають і поди­хи шастя. Чи не скидався я тоді на релігійного фанатика, бо всією істотою кликав до себе блискавиці земного бога, мо­лився. щоб його смертельні акорди швидше ударили над моєю головою. Акорди незабаром стихли. А після молитви мене

Цього дня була неділя, і Анна з дитиною вибралися до костьолу. Пам’ятаю, коли двері за нею зачинились, я відчув полегшення. Мене вже зневолювала її присутність.

Тепер треба було гарненько обміркувати становище, що набирало серйознішого характеру. Там — далекі ще непевні громи, тут — найпевніша підозрілість, прихована ворожість. Підкуплений сердечністю, спокушений дбайливістю, я досі не дуже турбувався за свою, так би мовити, політичну заре- комендованість перед особою хазяїв. Та й навіщо? Чи не все одно їм, хто я? Вони ж хотіли тільки допомогти людині.

Безперечно, якби не перехід численного війська, якби не паніка, все скінчилося б гаразд. Але добродійність — явище умовне. Добродійність боїться глибоких зворушень. А після цих нічних вістунів можна сподіватися й більшого.

Що ж тепер? Тікати? Ні, тікати не слід: по-перше, сили ще сумнівні, а потім — тікати, коли кожної хвилини насувається фронт, коли потрібна максимальна обережність, коли нарешті є щілинка, де можна причаїтися й переждати, щоб дев’ятий вал перекотився через голову, тікати, кажу, було б величез­ним безглуздям.

Лишатися? Хм! Добре, якщо напруженість піде на спад. Та дід, видко, завзятий пронира. Навряд, щоб він залишив справу, не довівши її до кінця. Співучасть, мабуть, тепер тер­зає його сумління, розпалює завзяття. Він уже посіяв гірке зернятко. Він тепер почне докопуватись глибше й глибше. Він невідступно агітуватиме Анну.

Але, чорт побери, про що, зрештою, може бути мова? Точ­но вони нічого не знають. Якщо ж сліпий патріотизм чи пе­реляк вщерть переповнять їхні істоти, то й тоді у мене пре­красний аргумент: я — Ясько Мідуха. Про це відомо й сусі­дам. Не підуть же вони до гміни родича викривати. Годі! З хаги ні кроку! Кінець кінцем, навіть образливо: стільки намордуватися, стільки пережити, дійти майже до порога заповітної мети — і стоп! Через примху відсталої людини гратися своїм життям? Легковажити найгострішим момен­том? Не зуміти ступити останнього кроку, щоб перейти

1 от повертається Анна. Я мовчу. Вона теж мовчки хо­дить з кутка в куток. Не знайде собі місця. Зітхає. Хрускає пальцями. Щось є… Ой, щось є! Я роблю вигляд, що проки­даюсь зі сну, і трошки здивовано, запитливо дивлюся на неї. Зупиняється, теж запитливо дивиться на мене. Починаємо найневиннішу розмову.

Вона підходить ближче, нервово перебирає в пальцях ху­сточку. Сьогодні вона гладенько, скромно зачісана і в свя­точному вбранні. Сьогодні мінливо хмуриться, хоче бути строгою — це їй личить. Так, але які дурниці, які неймовірні дурниці плете вона сьогодні! Це вже зовсім не личить.

Ось послухайте: вона чула про більшовиків. Вона вся під враженням казання, що його виголосив у костьолі ксьондз- пробощ.

Тепер вона знає, що більшовики-бузувіри переслідують усіх християн, особливо поляків, і палять костьоли.

Вона багато знає: хто вони, звідки вони, які вони…

—    Які ж вони? — перепитую зацікавлено.

Здригнулась. Оповідає:

—Великі-великі… Страшні… Одноокі… З однов руков, з однов ногов… Niech pan Bog broni*.

Я щиро засміявся.

Анна звела брови, допитливо насторожилась.

—   Сміюся, — кажу, — бо таких ніколи не бачив. Воюю ж і я, а таких, їй-бо, ніколи не бачив.

—   Значить, ксьондз-пробощ мовить неправду?

—   Ні, він просто не знає.

—   Знає, знає! Там, прецінь, не всі ж такі. Там навіть більше людського люду. А такі лише за командирів… О!..

Я, звичайно, замовчав, що мені дуже хотілося побачити самого шановного ксьондза-пробоща. Цікаво ж, як має ви­глядати отака людинка. У всякому разі, щось дегенеративне, жовчне, запінене злістю. Чи ж не так? І хитреньке, їдке, як і личить справжньому єзуїтові.

*Хай господь Бог милус (йол.).

—    Що робити? Куди ховатися? Кажуть, ніби вночі вже стріляли… — ходить моя господиня, ламає руки.

—   Та нікуди не треба ховатися, — умовляю ії, — нічого не треба робити…

—   Агі на вас!.. То ви лишень такий зух*. А вони дітей їдять, з людей живцем кров п’ють…

Ну, тут я не витримав. Зареготав на всю хату.

—   Так ви не вірите? — підскакує до мене.

—   Авжеж не вірю.

—   Так ксьондз-пробощ бреше?

—   Авжеж бреше.

—   Ах!..

Ах, що я наробив, що я наробив, необачний! І знав же, розумів же прекрасно всю складність обставин, стежив же за собою — і на тобі! Для неї ксьондз-пробощ— ultima ratio**. Як можна? Як можна?..

Це вже була не Анна. Це вже було щось чуже, грізне, з очима, повними іскор.

—    Пані, вибачте… — прошепотів я стурбовано.

Вона завмерла. Тільки губи істерично трусяться, готові плюнути якимся страшним, нечуваним досі словом. Пауза. І, мов той хижак, скрадається до печі, б’є рукою в стіну, кидає мені:

—   Лайдак!

—   Пані Анно…

—   Лайдак!

Що я міг? Тільки мовчати. Так найкраще. Хай, думаю, собі перекипить. Мовчу. Обмінюємося довгим, пильним по­глядом. Жінка поступово тратить енергію, обважніло зсу­вається, бреде, як непритомна, до ліжка. Упала на подушку і… плаче. Плаче в найсерйозніший спосіб. І сміх, і горе. Ну що його робити? Причина ж не тільки в оцій невдалій роз­

*  Сміливець.

** Останній доказ (латин.).

Згодом підходить вона до мене і так серйозно, твердо:

—    Я знаю, ви — шпик.

—    Хай бог боронить!

—   Так, так! Ви більшовицький шпик. І от що: увечері за­бирайтесь собі куди хочете, щоб і духу тут вашого не було.

—    Почекайте…

Але жодних виправдань, жодних доказів вона й слухати не хоче. Тоді пробую достукатись до її сумління. Я ж, мов­ляв, хворий, не годен ще йти.

—   А ліпше най вас шляк ясний трафить, ніж маєте людей губити. Так вам і треба. Забирайтесь!

Я побожно кладу хреста. Не впливає. Присягаюсь на матір, на свою дитину. Не впливає. Тоді насмілююсь вжити останнього засобу: якщо мені зовсім не вірять, якщо мені од­наково судилося пропадати, то краще я лишуся в хаті. Будь що буде.

—    Агі! Та вас сьогодні ж до криміналу поведуть.

—    Хто?

—    Жандари.

—    Кого?

—    Вас.

—    Цебто Яська Мідуху?

Вона скипіла. З червоної стала наче полотно. Але стрима­лась.

Гра, мій друже, була досить небезпечна. Зате рішуча. При­наймні, швидше виявиться лінія поведінки. Щоправда, Анні не випадало поведінку загострювати. Вона була ініціатором всієї історії з переховуванням і мусила почувати на собі тя­гар відповідальності (теж одна з причин недавніх сліз). Боя­чись діда, вона навряд щоб наважилася тепер розповідати йому про такі загострення. їй лишалося, на мою думку, одне: критися і старанно продовжувати гру. Перед сусідами гру в кузена, перед дідом – що все, мовляв, гаразд, ніяких підозрінь

—    Захотілося палити?..

-Да.

—   Дуже?

—   Дуже.

І перед самим моїм носом вона рве, шматує нешасну ци­гарку.

Так, думаю, це, зрештою, непогана ознака — немовби потвердження моїх здогадів про твою, голубонько, скруту. Безвихідність тебе дратує, кортить тобі мститися. Гаразд. Терпіння, тисячу разів терпіння.

Надвечір нова неприємність — з’являється верткий чоло­вічок, здоровкається і каже Анні, що родича, який до неї прий­шов, треба зареєструвати в ґміні. Війт наказав, шоб конче це зробити, щоб не трапилось, крий боже, якого клопоту.

—   Та він хворий, бідака… Він не годен і підвестися. Куди вже там йому до гміни? Така біда мені, така біда…

Чоловічок співчував. Проте знайшов простий вихід: за­пропонував передати документи безпосередньо йому, обіця­ючи швидко полагодити справу.

Анна погодилась, навіть подякувала за турботи.

—   Тільки, — каже, — Ясько зараз спить, цілу ніч прому­чився, аж оце… А я без нього не знаю. Дозвольте вже завтра принести. Я сама вам принесу.

Вони ще довго говорили про війну. Почувалась розгуб­леність, хоча чоловічок запевняв, що нічого страшного нема, і ворогові, мовляв, уже дано рішучу відсіч.

На прощання він знову нагадав, що завтра, найпізніше післязавтра конче треба зареєструватись.

—   Добре, добре.

—    Чули?

—   Чув.

—    Ну, що ж тепер?

—    Нічого.

—   Як то нічого?

—            А так, нічого. Хіба я можу показати свої документи? Я ж дезертир.

—    Що ж тепер буде?

—    Нічого не буде.

—   Ой, боженьку, боженьку…

Тоді вона почала просити. Так чуло, так ніжно просила мене покинути хату. Наївна людина! Вона думала, що коли запахло владою та документами, я все ж таки насмілюсь бе­зоглядно рискувати. Я пообіцяв, що завтра піду. Анна з бла­ганням, з мукою глянула на мене, немов їй важко було роз­лучатись, і сказала:

—    Ні, сьогодні.

—   Сьогодні не можна.

—    Прошу дуже, сьогодні.

Я категорично відмовився.

Все ж таки я вигравав один день. Завтра чи так чи сяк можна ще відтягти реєстрацію до вечора, а для мене одна доба мала велике значення.

—            А може, ви пішли б? Тихенько, помаленьку пішли б собі? Я вам харчів на дорогу покладу.

—    Ні.

—   Ой, не жартуйте зо мною! — блиснула очима.

Я посміхнувся, але згодом, коли вже стемніло, вирішив пере­вірити власні сили. Спустився додолу, попросив шинель. Шинель я хотів тепер мати при собі на всякий випадок. Анна підозріло й здивовано стежила. Мовчала. Коли ж я взявся за клямку, підбігла й питає:

—    Куди?

Вона стояла напоготові, щоб захлопнути за мною двері, та я не дав їй цього зробити. Біля порога я спокійно повер­нувся і спокійно попростував до печі. Жінка одним стриб­ком опинилася попереду. Вся — рух. Вся — момент. Брови

—   Ухх!..

Ух, як вона мене ненавиділа.

Уночі будять.

Розплющую очі, придивляюсь — на краю печі сидить Анна. В чому справа? Схвильована, чудна, щось мурмоче. Ніяк не второпаю. Аж врешті виявляється: їй приснився кош­марний сон. Не пам’ятаю вже, що саме, але, розповідаючи, вона трусилася, мов той листочок. В чому ж справа? А от в чому: вона почуває, що цей сон недарма, вона чує серцем, що мусить статись якесь неймовірне лихо. Я спробував за­спокоїти. Взяв за руку. Лагідно, тихенько говорив до неї. Тоді схилилася ближче і зовсім по-дитячому попросила:

—   Ідіть собі з хати… не мучте мене…

—    Я завтра піду.

—    Ідіть зараз, молю вас.

—   Завтра.

—  А що ж я завтра скажу війтові? Боженьку! Вони ж і мене і вас до криміналу…

Проте я був певен, що в той чи інший спосіб можна виду­рити у війта завтрашній день. Цей завтрашній останній день у хаті здавався мені таким дорогим, принадним, немов ос­танній день життя. Я був упертий. Може, трохи жорстокий, але, погодьтесь, мені аж ніяк не випадало розкисати. Не прим­ха, не дурний егоїзм, а логічна послідовність: двадцять чоти­ри години при гарматній підготовці пахнуть найрозмаїтіши- ми можливостями. Я просив Анну погодитись на цю, так би мовити, останню жертву і почав комбінувати різні способи для завтрашніх виправдань. Ну, хоч би замкнути мене на за­мок, а самій пересидіти десь у сусідів, ну, хоч би…

—    Ідіть собі… ідіть собі…

Вона заперечливо хитала головою, твердила тільки одне, незмінне: ідіть собі! Нараз замовкла. Я теж замовк. Кілька хвилинок гострого напруження. Круто повертається, стогне з відчаю:

—    Ідіть!

—    Пані Анно…

—    Пані Анно…

—    Не підете? Ні? — і не встиг я опам’ятатись, як гнучке, кріпке тіло упало на мене, а залізні кігтики вп’ялися в облич­чя та в шию. Збожеволіла жінка! Я ледве одірвав ці скрючені, задубілі кігті. Одірвав і щосили струснув усім її тілом.

Вона трохи не ковзнула на долівку. Вона обм’якла, похи­лилась на причілок, заридала… От історія! Ні, думаю, ковер­зуй скільки хочеш, а моє буде зверху. Поправляю постіль, вмощуюсь зручніше, вичікую… Так… На цьому, власне, й кінчилось. Незабаром вона злізла. Не сказала більше ні сло­ва. Лягла.

Знову гуркотіли гармати, і я задрімав аж передсвітанком.

Коли це — тупіт, гомін, дзвязк. Прокидаюсь. Ранок. За­понку спущено.

—    Маїко, тіека!* — дзеньк-дзеньк острогами.

Отуди к лихій годині! Що ж тепер буде? Що ж Анна? Так просто — одхилити заслонку й сказати: беріть, це — шпик. І вона… вона справді підходить, одхиляє. Так, так, одхиляє і спокійно, строго каже по-польському:

—     Бачите?.. У мене в хаті хворий, тяжко хворий. А ви здіймаєте галас. Як можна!..

Я сторопів. В один момент провалився у задушливу бе­зодню і відразу ж виплив на поверхню, де було дихати легко- легко… Як можна, як можна так безглуздо наражатися! Інсце­нізація вплинула. Правда, один з гостей засміявся і почав був щось на зразок: ми теж не кращі за хворих, та інші два його поспішно перебили, домагаючись їжі. Анна поставила їм молока. Кінець заслонки так і лишився закинутим на шну­рок — відвертість і неприхована заклопотаність мали ще більше переконувати несподіваних гостей.

Можливість підозрінь була паралізована, та хлопцям, вид­ко, не до того. Вони пожадливо сьорбали з горняток, часто позираючи у вікна — там, надворі, вчувався тупіт коней. Не скажу, щоб мені було дуже страшно (ворог страшний, коли він далеко), а все ж таки… все ж таки, чому б якомусь з них не

*  Матінко, молока! (ти.).

Вона розпитувала гостей за війну. Жовніри відповідали знехотя. Власне, відповідав один, той самий, що й себе вва­жав за хворого. Відповідав жартами, з неприродним, бравур­ним смішком:

—    ІІсіека^ пшко! ВоІБге^’ік піе саКуе!*.

Інші два похмуро одмовчувались. Сиділи недовго. їх не­сподівано покликали знадвору, і, кинувши їжу, вони подали­ся геть. Тоді Анна нашвидку випровадила дитину до діда, замкнула двері і наблизилась до мене з переможною, в’їдли­вою усмішкою:

—   А що, злякався?..

Я теж відповів усмішкою, додавши, що на гірший кінець не минути б лиха й господині. Та вона не хотіла мене слуха­ти. Вона задьорно реготалася, дивилася з презирством, з ви­кликом.

—  Що, — каже, — хочеться до дружиноньки? А? На поду­шечку? А? Бідний хлопчик! А знаєш, — каже, — я нічого не боюся. Це ти дурниці мелеш. Бігме, не боюся! Ось зараз, — каже, — піду й викрию тебе жовнірам. Мені нічого не буде, ще подякують.

А в самої стільки напруження, стільки завзяття, стільки сліпої злості й відчаю, що, слово честі, вона на все була здат­на.

—   Ану, злізай з печі! Злізай, бо кричатиму. Злізай!

Вона справді заверещала. Я мусив злізти. Ідіотське стано­вище!

—   Падай, — каже, — навколюшки!

1 сама збила мене з ніг (отак, мовляв, падай).

—    Ну, проси, проси…

Тут я не втерпів. Як зірвусь, як кинусь до неї! А вона рука­ми голову закрила, присіла і так тихенько, жалібно:

—    Не бий, — каже, — я ж пожартувала…

*  Тікай, матінко! Більшовик не цілус! {по.і.).

На селі пакнуло кілька ріденьких пострілів. Потім втих­ло. Ніде ніяких ознак заворушення. Постріли, очевидно, були випадкові. Так просидів я до ночі. Уночі я переліз щось на п’яту чи шосту садибу, теж у город. Вибрав найкраще місце. Там під тином, у хащах дерези, влаштував барліжок, замас­кував галуззям, вирішив пождати ще одну добу. Хай шанов­на пані-господарка викриває скільки хоче — все одно в цьо­му гнізді чорта з два знайдуть. Та вона, мабуть, думає, що досі вже й духу мого в селі нема. Гаразд. Хай собі втішаєть­ся… Сиділося непогано. Правда, згодом почав докучати го­лод, але це, порівнюючи, дурниця. Найголовніше — вже ні кашлю, ні страху за своє знесилля. Лише глухий біль в ура­жених місцях, та й то коли незручно повертався.

Перед світанком (недарма я так уперто не хотів іти з хати, не хотів іти з села), перед світанком десь далеченько зало­потів кулемет. Ой, швидше б, швидше! Раз кулеметик — зна­чить. зовсім близько, значить, не треба наражатися.

Я мав рацію, бо опівдні знялася раптова тріскотня. Одні сипали з урвища, другі з протилежного боку, а я був посере­дині і заклинав рясних джмелів летіти вище. Щоправда, на найгірший випадок у мене була в перспективі запашна Вал- гала, де, як відомо, годуватимуть м’ясом зерімніровим і де прекрасні валькирії подаватимуть мед, що надоїли із сосків Гейдруни…

Але земні прості радощі мене вабили сильніше.

Тривала ця колотнеча хвилин двадцять-тридцять. На мою думку, ворог мав для опору прекрасну позицію, та його, вид­ко, обійшли з флангу і примусили скоро з нею розлучитися.

А потім — пам’ятаю — хтось двічі вигукнув зарізаним голосом: «Тарасові Тарасові» — і послав навздогін універ­сальне прислів’я. Село перейшло до наших рук. Finis.

Це було під час нашого останнього наступу, коли — при­гадуєте собі? — червоні невпинно летіли на Львів, а поляки

Ви, певне, догадуєтесь, що пригода моя кінчається.

Так, друзі, пригода справді кінчається. Дозвольте тільки пару ще коротеньких слів.

Отже, з міркувань обережності я просидів у своєму кублі до наступного ранку і, зовсім зголоднілий, але упевнений і гордий з перемоги, пішов до… ну, звичайно, до Анни. Треба ж було подякувати та попрощатися.

Одчиняю двері — на дверях дід. Ледве не стукнулись.

—   А-а-а! Добридень! — кажу.

Він не відповів. Уважно, проймаюче глянув на мене, якось загадково посміхнувся.

—    Куди ж ви тепер? — і пронизує, пронизує.

—    Поки що до вас… — кажу, — подякувати заскочив.

А він:

—  Ти, хлопе, не інакше, як украв чиєсь щастя. Але не грай­ся з ним, ой, не грайся… — многозначно покивав пальцем і виплив з хати.

Тоді — Анна. Зустріла вона мене дуже радісно, трепетно, ніби ми давні, гарні приятелі.

—    Ви большевик, бігме, большевик!

—   Та ні, хіба ж я з одною рукою, з одною ногою?

Вона сміялась. Вона нізащо не хотіла пускати мене в дорогу. По-перше, сподівалась дощу. Потім — вважала за краще поче­кати, коли нова влада угрунтується в селі. Посилалася на різні прифронтові небезпеки, на необхідність упорядкувати себе пе­ред подорожжю та відпочити, посилалась ще на якусь не­обхідність, ще на якусь небезпеку, — словом, встигнеться на­бідуватися. Вона мала де в чому рацію, але найголовнішого не сказала: їй хотілося тепер утримати біля себе чужу людину хоч на день, хоч на годину. Тривога й розгубленість скрикували в її поглядах.

Я не давав остаточної відповіді. Навмисне не давав.

Анна запобігливо взялася готувати їжу. Між ділом розпові­дала, що вони всі, крім вуйка, ховалися в льоху й зазнали страш­них хвилювань. Коли ж я спитав, чи бачила вона більшо­виків, —

—     Одноокі? — питаю.

Вона винувато опустила голову. Потім бере за руку хлоп­чика, жартуючи підводить його до мене:

—   Дивись, Стасю, це — большевик. Ага!

Стась, з якого я давно мусив би живцем випити кров, сто­яв між нами й незрозуміло кліпав оченятами. Та щось, ма­буть, по-своєму зміркував, бо дуже серйозно промовив:

Як мі гіукнуло, я сі так напудив…

Славне, метке дитинча. Освоївшись, він розповідав пре- потішні історії, і ми з ним довго гралися. Впродовж цілого дня в хаті не замовкала гутірка. Що? Так, так, цілого дня — я відклав подорож на завтрашній ранок.

Да, ще забув: я ж ходив до гміни (не реєструватися, ні), ходив довідатись, де штаб полку чи бригади. Нікого там із своїх не застав. Довідався лише, що перед кількома година­ми прилітали наші верхівці і дали наказ спокійно продовжу­вати роботу, що фронт посунувся верст на вісім-десять, що якийся штаб стоїть у сусідньому містечку, в тилу, теж верст за десять-дванадцять.

Отже, як бачите, вчорашні вороги поволі ставали друзя­ми. Та це й не дивно: спільно пережите часто зближає, а не­приємності особливо. Історію з шаленим «жартом» обоє за­мовчували, так, ніби нічого не сталося. їй було соромно, я ж не хотів починати перший. І, щоб уникнути ніяковості, гово­рили безперестанку, говорили про все, що тільки могло нас цікавити на той час, — найбільше, звичайно, про війну та більшовиків.

Анна уважно прислухалася до моїх слів, ніби погоджува­лася, але я кілька разів спостеріг прихований опір в думках. Кілька разів ніби натяком проковзнуло щось на зразок: не вродив наш мак — побудемо поки й так. Зрештою, від неї іншого й вимагати не доводилось. Це ж — перші дні, дайте оговтатись.

На ніч постелила мені долі і, коли облягались, —

—   А може б ви, — каже, — ще трохи почекали з дорогою?

На моє запитання, з яких саме міркувань, вона пояснила

тим же, що й вранці, додавши, що погода погана і завтра

—   Боїтеся, що не встигнете? Боїтеся, що вашим скоро тіка­ти звідси?

—   Ні,—відповідаю,—тікати ми не вміємо. Хіба по добрій волі…

—    Невже?..

Отаке завзяте!.. Уночі вона молилася. Я почував себе не- упевнено, нервувався, спав одним оком. 1 я чув, як гаряче шепотіли її уста:

—   Віововіажіоп о\уос гу\Уоіа twego — .Іегив…*

Вранці, нашвидку поставивши сніданок, Анна ще раз за­пропонувала переждати пару днів. Я заперечливо хитнув го­ловою. Тоді взяла відра і, попросивши почекати на неї, зник­ла.

Минає п’ять хвилин, десять, п’ятнадцять — нема. Встаю, ходжу, виглядаю, сідаю, знову встаю — нема.

Я почав втрачати терпіння. Піти, кинувши отак хату, не­зручно. Але чекати бозна-скільки теж неможливо.

Дав я собі строку ще хвилин десять, думаю: не прийдеш

—    не треба. А на серці якось нудно, погано. Врешті одрізую скибку хліба, кладу в кишеню, беруся за клямку — назустріч Анна.

—    А я вам з повними відрами, — каже, сміючись, і про­сить вибачити, що дуже забарилася. — Чекайте-бо, я харчів на дорогу зав’яжу та й проведу вас трохи. Ви ж дороги не знаєте.

Дороги я справді не знав (хоч можна було розпитати на селі), але одмовитись од останніх послуг моєї господині, од її люб’язності — ви б, напевне, теж не одмовились.

Вона заклопотано бігала з хати до комори, з комори до хати, метушилася, вовтузилась над тим клуночком, немов споряджала в далекий світ. Кінець кінцем, рушили.

Був чудесний ранок, ні одної хмаринки, ні маленького натяку на дощ. Я зауважив Анні, що з неї невдала ворожка. Анна посміхнулась, і на цьому замовкли.

Вийшли в коловоріт. Думав, тут скажемо: прощай. Ні, вона вела навпростець до тракту, вона боялася, щоб я не збо­чив, і попростувала зо мною далі. Знову мовчання. Напру­жене, важке мовчання. Чомусь ні я, ні Анна не наважувались його порушити. Оглядаюсь — забрели далеченько. Зупинив­ся. А вона:

—    Бачите отой ярок? Туди проведу — і досить.

Мусив погодитись. Очевидно, це їй було приємно. 1 ще з півгодини ми затято мовчали. Аж ось довгий, колінкуватий ярок. Один край (спадистий) поріс густими кущами, а той — укісний, голий, в степ. Сідаємо на краю. Розказує мені доро­гу. Тепер зовсім близенько.

—    Ну, бувайте щасливі, — кажу.

—    Не йдіть.

—    Як же так?..

—    Не йдіть, чуєте? Лишайтеся жити у нас… у мене…

Я здивовано підвів голову і раптом — не знаю, як це ста­лося — уста в уста, кріпко, запашно. Один поцілунок, та та­кого вже ніколи не буде.

—    Не йдіть.

Я стиснув їй руки, пішов. По кількох кроках озирнувся — стоїть нерухомо.

—    Ми ще побачимось! — гукнув я, добираючи веселого тону, хоч, по правді, мене огортав легенький сум. «Все зрозу­міти — все вибачити», як кажуть французи, і мені було жаль цю збаламучену людину.

Так, мої друзі… Починаю сходити яром. Стежечка крута, плутана. Берусь руками за кущі, і щоразу кортить зупини­тись, так. наче невідомою силою затримує дотик галузок. Так… Вихоплюється передо мною ширший, одкритий пово­рот. Я збавляю кроку, хочу оглянутись востаннє, і саме в цей момент: ба-бах! — над вухом. Ба-бах! — удруге.

Що за чорт? Я інстинктивно припав до землі.

П’ястися назад? — безумство. Тут? — розстріляють. Ш вид­ше за пагорок! Швидше униз! І, ламаючи куші, я сліпма ки­