Не вперше чувала Ніна од нього подібні напади. Вона знала, що його діймає якийсь своєрідний біль, але в той же час вона прекрасно знала, що над ним тяжать небезпечні при­страсті. Яка тут взаємодія, що від чого походить — це її най­більше цікавило, непокоїло, цього вона попри всю свою допитливість ще не могла збагнути.

Бо, зрештою, не в самій вечірці справа. То нічого, що він напився і мало-мало не присів до карт (яка, зрештою, дурниця!). То нічого, шо лаявся і мало-мало не бився (хіба до зустрічі з Костем вона такого не знавала?). А найгірше, найстрашніше в тому, що ці нахили, особливо нахил до карт, дедалі більше й більше виявляли себе як звичка, як затяжна хороба’.

В житті, у тому нещодавньому важкому минулому, Ніні двічі довелося бути свідком, як один гість, завітавши після невдалої гри, майже на руках у неї прострелив собі голову, а другий… другий вдосвіта кинувся з четвертого поверху, лишивши їй на спогад красномовну записку. Це справило на неї таке разюче, незабутнє враження, що відтоді пристрасть до карт їй почала здаватися найгіршим людським лихом. Вона згадувала прострелену голову, згадувала світанкову записку і припускала, що Костя теж може спіткати подібна доля — її рідного, невимовно дорогого Костя. Інколи це здавалося їй просто неминучим. То кому ж, як не їй, стати на сторожі? Кому ж іншому запобігти, захистити, виконати цей складний і великий обов’язок?

Доречні натяки, чи просто нагадування, чи навіть ущи­пливість — усе це були засоби, що ними вона хотіла, виклика­ючи Костя на відвертість, в той же час впливати на нього.

А те, що він, прикладом, намагався уникнути згадок за свою поведінку на вечірці, переконувало Ніну, що її засоби досягають мети, що надалі, ближче пізнавши Костя, вона впливатиме ще сильніше.

А потім:

«Кланяйтесь нашій симпатичній Мадонні», — це імпону­вало, це справляло чималу приємність.

Така поважна особа, як Степан Маркович, не тільки по­ставилась до неї гарно, не лише взичила їй на вечірці осо­бистої уваги, але й пам’ятала за неї. Не дарма-бо Кость під­креслює, що вона з великою гідністю виповнила ролю дружини.

О, звичайно, їй до певної міри прислужилася зовнішність. Та тільки до певної міри, бо все ж таки, на її думку, сама зовнішність дала б незрівнянно менше, якщо вона дозволила б собі інше поводження. Особливо ж у цьому переконувала тодішня прикінцева бесіда із Степаном Марковичем. На її погляд, ця бесіда, порівнюючи з іншими, не мала жодного більш-менш виразного натяку на легковажність. Навпаки. Чемно, тепло підійшовши, Степан Маркович потім роз­повідав такі серйозні та не зовсім зрозумілі речі, що навіть ніяково ставало й мимоволі тоді набігала думка: невже він певен, що його мовчазна слухачка стільки ж розвинена, як і він сам?

А чому б справді не могло скластися у нього подібне враження — хай не в такій, хай у меншій мірі (адже Ніна, здається, не прохопилася жодним необережним словом).

У всякому разі, його пам’ять, його привітання свідчать, що враження склалося непогане, що вона вміє поставити себе, що вона, як захоче, згодом справді буде дорівнювати кращим із справжніх. А тоді, звичайно, і на Костя впливати їй буде легше.

Бігли години, сповнені різних припущень, перевірок та вирішень. Проходили дні, сповнені різних новин, надій і сумнівів, радісних і безрадісних спостережень. Але над усе

Не вперше чувала Ніна од нього подібні напади. Вона знала, що його діймає якийсь своєрідний біль, але в той же час вона прекрасно знала, що над ним тяжать небезпечні при­страсті. Яка тут взаємодія, що від чого походить — це її най­більше цікавило, непокоїло, цього вона попри всю свою допитливість ще не могла збагнути.

Бо, зрештою, не в самій вечірці справа. То нічого, шо він напився і мало-мало не присів до карг (яка, зрештою, дурниця!). То нічого, що лаявся і мало-мало не бився (хіба до зустрічі з Костем вона такого не знавала?)., А найгірше, найстрашніше в тому, що ці нахили, особливо нахил до карт, дедалі більше й більше виявляли себе як звичка, як затяжна хороба”.

( В житті, у тому нещодавньому важкому минулому, Ніні двічі довелося бути свідком, як один гість, завітавши після невдалої гри, майже на руках у неї прострелив собі голову, а другий… другий вдосвіта кинувся з четвертого поверху, лишивши їй на спогад красномовну записку. Це справило на неї таке разюче, незабутнє враження, що відтоді пристрасть до карт їй почала здаватися найгіршим людським лихом. Вона згадувала прострелену голову, згадувала світанкову записку і припускала, що Костя теж може спіткати подібна доля — її рідного, невимовно дорогого Костя. Інколи це здавалося їй просто неминучим. То кому ж, як не їй, стати на сторожі? Кому ж іншому запобігти, захистити, виконати цей складний і великий обов’язок?

Доречні натяки, чи просто нагадування, чи навіть ущи­пливість — усе це були засоби, що ними вона хотіла, виклика­ючи Костя на відвертість, в той же час впливати на нього.

А те, що він, прикладом, намагався уникнути згадок за свою поведінку на вечірці, переконувало Ніну, що її засоби досягають мети, що надалі, ближче пізнавши Костя, вона впливатиме ще сильніше.

А потім:

«Кланяйтесь нашій симпатичній Мадонні», — це імпону­вало, це справляло чималу приємність.

Така поважна особа, як Степан Маркович, не тільки по­ставилась до неї гарно, не лише взичила їй на вечірці осо­бистої уваги, але й пам’ятала за неї. Не дарма-бо Кость під­креслює, що вона з великою гідністю виповнила ролю дружини.

О, звичайно, їй до певної міри прислужилася зовнішність. Та тільки до певної міри, бо все ж таки, на її думку, сама зовнішність дала б незрівнянно менше, якщо вона дозволила б собі інше поводження. Особливо ж у цьому переконувала тодішня прикінцева бесіда із Степаном Марковичем. На її погляд, ця бесіда, порівнюючи з іншими, не мала жодного більш-менш виразного натяку на легковажність. Навпаки. Чемно, тепло підійшовши, Степан Маркович потім роз­повідав такі серйозні та не зовсім зрозумілі речі, що навіть ніяково ставало й мимоволі тоді набігала думка: невже він певен, що його мовчазна слухачка стільки ж розвинена, як і він сам?

А чому б справді не могло скластися у нього подібне враження — хай не в такій, хай у меншій мірі (адже Ніна, здається, не прохопилася жодним необережним словом).

У всякому разі, його пам’ять, ного привітання свідчать, що враження склалося непогане, що вона вміє поставити себе, що вона, як захоче, згодом справді буде дорівнювати кращим із справжніх. А тоді, звичайно, і на Костя впливати їй буде легше.

Бігли години, сповнені різних припущень, перевірок та вирішень. Проходили дні, сповнені різних новин, надій і сумнівів, радісних і безрадісних спостережень. Але над усе

Хай поки що трудно, — підбадьорювала вона себе, — хай не все укладається вдало, хай діймають сумніви й тривоги, хай що завгодно,’ але треба прикласти всіх зусиль, всіх можливостей, щоб тільки не вертати… Ні-ні! Не вертати на ті колишні… вечірки… вечори… де також бували гості розмаїтих рангів. Ті моторошні гості, потвори із сласними полапками, з відтрутними обличчями. Ті веселощі, ах, ті жорстокі весело­щі, де за дзвониками сміху крився біль приниження, за тепленьким словом — клекітна злоба, за кожним граційним рухом — відчай. Ніхто ж ні разу не спитав, чому забрело туди безпорадне українське дівча, чому така запаморочена голова й таке зневолене серце? Тільки раз дали ступити, підштовхну­ли, а потім, ухопивши, закружлявши, переможно понесли з рук до рук… 1 коли помітила вона, що шпаринка вихідних дверей дедалі вужчає, коли серце розкраяв жах, коли вся істота несамовито заверещала: тікати! — ще міцніше став обплутува­ти слизький, ядушливий кушир, і з трясовини пролунало: куди?

—  Ну, звичайно, до суспільної ласки.

Одні на це розперезано сміялися, другі загрожували. Одним було заздро, другим непокійно. Одні-бо з корінням угрузли в той ядушливий ґрунт або, прийшовши сюди з недавніх власних добр, таїли в собі потомну ненависть до суспільної ласки, другі трусилися за дорогим товаром або ж боялися викриття своїх потайних злочинів. І всі разом ще одностайніше стискали коло підозрінь, переслідувань, найрозмаїтіших перепон, найрішучіших загроз. Ще трохи — і. втративши останню надію, вона мусила б скоритися, вона загрузла б назавжди.

Але трапилось несподіване. Трапилось навесні, у великому

Потім вона вже не хотіла домислюватись, чи справді серйозно ставиться невідомий, не хотіла перевіряти, бо… бо ще жодної весни не пахли так квіти, не пливли хмаринки так струнко, не заспівувались так солодко по садах солов’ї. І жодна ще людина не мала таких ніжних рук, не говорила таких гарних слів, не збуджувала такого трепету. Все це було вперше, було зовсім нове, свіже, негадане, прекрасне. І це був Кость.

А коли їй сказали про спільне життя та краще майбутнє, вона ніяк не могла наважитись, вона заплакала.

—  Ти будеш мені в житті помічником,—сказав тоді Кость.

—  Я буду тобі відданим другом, — побожилася Ніна.

Він тоді поклав їй руку на плече й додав:

—  Цієї ночі я беру на себе великий, почесний обов’язок людини. З цієї ночі оця гарна жінка не понесе вже себе на вівтар жаденного Ваала.

Так досить просто й досить велично поєднали вони свою путь.

Місто, де сталася зустріч, було тепер Ніні лише спогадом: Кость одразу ж вирішив покинути його, пояснивши це служ­бовими інтересами. Але, як спогад, разом із містом, разом із зустріччю вихоплювалось у Ніни в пам’яті тамтешнє, хоч і недовге, проте жорстоке минуле. Часами вона сама себе пере­питувала: невже було? — і, поспішно тікаючи од цих згадок, намагалася ще глибше поринути в гущавину нової дійсності. Мов утоплий, якому пощастило вхопитися за спасенний байдак, вона тепер скупчила всі здібності, всі сили, щоб надій­но примоститися на байдакові та скерувати його якнайкраще.

Пливли дні, і плив, хитаючись, натрапляючи на мілизни, тремтячи на глибинах, а все ж таки дедалі певніше й сміливіше плив її байдак.

У суєті буднів, у навалі клопітливих дрібниць, у постій­них турботах та запобіганнях, щоб закріпити своє місце й

Вона в таких випадках напівздивовано, напівдокірлнво поглядала на Костя і. перемагаючи нерішучість, признава­лася, що дуже хотіла б хоч трохи позбавитись неприємного відчуття нахлібника та й не заперечувала б щодо придбання машинки.

—  Ха-ха! Слово честі, який-небудь Данилюк позаздрив би мені. Прекрасна ж ілюстрація до банальної тези: хто не працює — той не їсть!

І трудно було їй збагнути, чи жартує Кость лише заради жарту, чи, жартуючи, хоче сказати щось інше. Натяки на Данилюка були їй не зовсім зрозумілі. Данилюка вона, на жаль, не знала, пам’ятала тільки випадок з листом на вечірці і пам’ятала тодішні немовби упереджені Костьові вихвати. А коли пробувала розпитати. Кость також немовби упереджено одмахувався. Проте (мабуть, набігла добра хвилинка) він сам якось пообіцяв, що допоможе їй придбати «цокотливу обивательську радість» (його дослівний вираз).

—  Тільки, ради Бога, щоб не було на вікнах мережаних фіраночок, а на дверях вивіски: «модістка такая-то».

Ніна й тут не зовсім розуміла, що поганого в такій ви­вісці, але не допитувалась і охоче запевняла, що ні фіраночок, ні вивіски не буде.

На Костеві обіцянки вона тут особливо не покладалася. Покладалася перш за все на себе. До того ж недавнє минуле, лишивши їй чималий досвід, лишило водночас і приховане, невитравне відчуття тривоги за наступний день. У минулому ця тривога, звичайно, була сильніша, у минулому Ніна, як і більшість її подруг, потайки тикала по куточках вузлика «про чорну годину». Але й нова дійсність не могла ще позбавити її цього несвідомого остраху, ще й тепер спокволу тяжів над

Буде здивований, дорогий її хлопчик, буде вражений. Та

не розгнівається. Хоча напевне за такої нагоди кине кілька лайливих слів на адресу того ж таки обивательства або знову згадає за «хахлушечку». О, ці ще лайки, ці незрозумілі вичитування… Ця неприємна, незрозуміла прогалина у взаєминах. Бо що ж тут такого, що вона «хахлушечка»? Хіба це погано? Бо що таке нарешті оте обивательство, сповнене Костевого презирства? Де починаються і де кінчаються його межі? Як його обминути? Як тут домислитись, як угадати? А він не давав точних визначень і не любив, коли його пере­питували. Він здебільшого говорив уривками, поспіхом, не завжди кінчаючи, не завжди відповідаючи.

Одного разу, прийшовши в поганому настрої і почувши од Ніни якесь буденне, хоча досталь необхідне зауваження, він несподівано сказав:

—   Я боюсь, що ти мене зрадиш. Не як самка, ні, а як товариш. 1 не з якоїсь там злої волі, ні, а просто..’, ну, спокусять тебе дешевенькі принади обивательського щастя, втягнешся, вгрузнеш, станеш такою ж, як і тисячі інших. 1 вже на сміли­вий. рішучий крок не вистачить тобі волі.СА людина, якщо вона справді людина, вона мусить знати собі ціну, не роз­мінюватись, мусить бути гордою. Особливо тепер, коли… Ах, та що там говорити! По вулицях ходить людський відчай, а ми тут сюсюкаємо про якісь чайні ложечки…

Ніна губилась: ну як його домислитись, як угадати? А домислитись треба, конче треба. Бо ж саме тут, у взаєминах із Костем, полягало основне, найістотніше, од чого в най­більшій мірі залежали її успіх чи невдача, залежало майбутнє. Саме тут — вона знала — не можна дозволяти яких-будь прогалин, недомовок, сумнівних місць. Все треба вияснити,

зважити, погодити, унормувати.

Єдине, чим вона себе поки що заспокоювала і виправ­дувала, це — порівнюючи коротким часом їхнього спільного шляху. Адже сім місяців термін досить малий, щоб вивчити людину, та ще таку складну, своєрідну, як Кость.

Вона й досі не знала навіть більш-менш докладно, хто він. Розпитувала, та, мабуть, не дуже Кость полюбляв подібні теми. Дещо, правда, довідалась стороною, випадково, переважно од Мішеля. Од розмов же із самим Костем поки що лишалася досить скупенька узагальнена картина: кілька пригод з його часів гімназіальних та студентських, кілька випадків, позначених сміливістю, з часів імперіалістичних бойовиськ. кілька моментів з життєвих змагань, позначених труднощами, хитрощами, поразками й перемогами.

Але й за цими поверховими відомостями у неї склалося враження, що Кость встиг зазнати чималої життєвої школи. А потім, як здавалося їй, він же розумніший за багатьох, він чесніший, він не подібний на інших. Еге ж! Хіба не має він рації, коли часто говорить, що люди самі собі створили тюрму із забобонів, що, прикладом, хтось інший, вважаючи себе за порядну людину, ніколи не наважився б поєднати своє життя з такою жінкою як Ніна.

Правду каже Кость. І якщо він обурюється, якщо лається, то, звичайно, теж має підстави. Якраз тут, мабуть, і криється його своєрідний біль, що впливає на ті небезпечні пристрасті. Якраз тут — здавалося їй — найважливіше, найвразливіше місце, що в нього конче треба прозирнути й вивчити, але під­ходити треба з подвоєною обережністю, з легесеньким, ледве помітним дотиком.

1,  зважуючи всі можливості, перевіряючи себе, вона сподівалась, що їй вистачить належного уміння. Вона почу­вала б себе ще певнішою, якби не доводилося їй раз у раз оглядатись і на себе особисто. Раптова зміна, що трапилась в її житті, поставила й перед нею особисто низку рішучих вимог, а минуле, хоч і ненавидне, ще подекуди силоміць тяжіло над нею, ще лишало багато непомітних, тоненьких, але учепистих корінців. Дещо вона викривала свідомістю, дещо відчувала інстинктовно. І теж сподівалась, що їй вистачить належної волі.

Щось на третьому тижні після вечірки випало Ніні за­глянути до установи. У Ніни завжди таїлася неприязнь до всяких установ, що віддалено нагадували раніше відомі їй канцелярії міліції, і вона довший час не наважувалась од­чинити дверей.

Була саме полуденна перерва, і, коли вона ввійшла до передпокою, відразу ж натрапила на одного з недавніх ве- чіркових гостей, що поспішав кудись із порожньою склян­кою. Помітивши Ніну, знайомий чемно уклонився, чемно попросив заждати і взявся покликати Костя!

Глухе упередження, з яким Ніна переступала цей поріг, далі-подалі почало танути. Небавом нагодився і Степан Маркович.

—  Наша Мадонна? Та чого ви тут сидите? Будь ласка, до мого кабінету. Будь ласка, — гостинно, обома руками вказав дорогу й засяяв у радісній, злотавій усмішці.

Степан Маркович був такий же люб’язний, як і під час розмови на вечірці. Ніна виявляла таку ж, як і тоді, витри­маність. А Кость — тут Ніна помітила щось нового — Кость, хоча ніби й додержував особистої гідності, проте здавався трошки розгубленим, занадто службовцем, занадто підданим, занадто запобігливим перед Степаном Марковичем, неподіб­ним до того Костя, що його вона звикла бачити десь-інде на людях чи вдома.

Розмова переважно точилася біля буденних дрібничок, і Степан Маркович, не звертаючи уваги на дзвінкові трелі, що сповіщали кінець трудового перепочинку, злагідно й влучно нанизував ці дрібнички, аби лише затягги бесіду. Заохочено перепитував, заохочено сам розповідав.

Вийшовши з установи, Ніна через кілька кроків похо­пилася на думці, що майже беззвучно повторює один і той самий речитатив улюбленої пісеньки. їй було легко, було хороше. Нашвидку поновила в пам’яті допірішню візиту, і ще далі відсунулось, сливе зовсім зникло її упередження до установи. Тільки тепер мимоволі поставало запитання: чим же пояснити постійні Костеві невдоволення та нарікання, як і цю нещодавню відмінну його поведінку? З одного боку — ніби тактовні, гарні, справжні люди, з другого — на адресу цих людей різні ущипливі Костеві напади, різні обвинувачен­ня. Звичайно, погані серед них теж мусять бути, погані скрізь мусять бути, але…

Дома, коли вернувся Кость, вона обережно натякнула на ту його неподібність, що спостерегла під час розмови в кабіне­ті. Він був насторожився, потім, подумавши, сказав:

—  Да, обставини прокляті. Знаєш, з вовками жити… Ех, якби мені крила! Якби мені, Нінко, крила!

Схопився, заклав руки в кишені, заходив по кімнаті, від часу до часу механічно зупиняючись перед вікнами й погляда­ючи з виразом напруженої задуми. Згодом сперся на під­віконня і вже не одходив. А Ніна почула знайомий, зажурний мотив:

Чому я не сокіл?

Чому не літаю?

Хотіла наблизитись, покласти руку на плече, втішити, та передумала. Краще тоді, як напливуть сутінки. Тоді Кость

Він цього вечора поринав спогадами у дитинство, у ті часи, коли все здавалося райдужним і дивно хвилював Андерсен, а потім перелітав спогадами в юність, у ті часи, коли звідусіль посміхалося життя, і душа виспівувала чудесні рулади з Бальмонта, Сєвєряніна, Ахматової й інших подібних.

Гладив її голову, а Ніна, прислухаючись, летючи за ним думкою, хвилинами теж бачила перед собою давні, безпо­воротні дні, тільки не могла пригадати Андерсена, і бачила юність, тільки не могла пригадати подібних співів душі. Проте обох опановував легенький сум, обоє на цей час відчували якесь особливе споріднення й зітхали.

Да, Нінусь… І от уяви собі… Я ж не хлопчик і не ре­негат. Я ж інтелігентна, культурна людина. Я ж розумію революцію, люблю її. Сам потерпав, сам зазнавав… І от, коли я думаю за те… передреволюційне, те… Слово честі, було в ньому дещо і своє гарне, було якраз те. чого тепер дуже бракує. Було… ну, як би сказати, більше душі було. Ти мене розумієш? Душі! А тепер — геть душу! А тепер спробуй тільки натякнути на душу — засміють.

Цього вечора Кость, мабуть, розповів би їй багато нового, цікавого, якби раптово не постукали в двері й не перервали їхньої інтимної бесіди.

Прийшов Мішель, приятель Костів. Хоч і невчасно він нагодився, але обминути Мішеля гостинністю ніяк не випа­дало: крім давнього знайомства з Костем. давнього при­ятелювання. він ще й недавно, після приїзду Костя до цього міста,.допоміг йому влаштуватися на посаді. Як відомо, таких людей скрізь і завжди надто цінують, таким людям завжди

Останнє, щоправда, сказано було науверги, манівцями, проте кожний сторонній одразу ж догадався б і пройнявся б увагою до злегка похилої, худої, з сірим обличчям постаті Мішеля.

А якби цьому сторонньому пощастило ближче пізнати їхнє подружжя, якби йому відомо було, що Мішель дуже любить свою дружину, що дружина Мішелева походить із дуже шляхетної сім’ї, має природжені вишукані смаки, захоплюєть­ся екзотичними шовками й побивається за всім, що є пікант­ного, веселого, і що Мішель через це іноді одверто благає рулеточного бога послати йому своє благословення, — якби він усе це знав, то, безперечно, пройнявся б до Мішеля не тільки увагою, але й співчуттям.

—  Сідай, Мішель!

—  Сідайте, Михаиле Михайловичу!

Ніна трошки згодом взяла примуса й намірилась до перед­покою.

Ніно Сергіївно, та покиньте ви… Я все одно скоро піду,

—  спробував Мішель запротестувати.

—  Ну, колего, що ти справді? — ретельно вмішався Кость,

—  не встиг порога переступити і вже… Посидимо, побалака­ємо. Я дуже радий! Я…

— 1 я радий, — але усмішка Мішелева не могла перебороти сумненького виразу, що приховувався в його очах.

—  Ти, Мішель, ніби нездоровий? Чи втома, чи якісь неприємності?

Мішель: Ні, так, знаєш… взагалі…

Кость (злегка хлопнувши гостя по плечу): Не можна піддаватись. Я тебе, певне, розумію, але таким, як ми… Пам’ятаєш, друже, окопи? Перемишль! Таким, як ми, під­даватись не можна.

Мішель (легеньким відрухом перебивши Костя): Твоїми устами, Костянтине Львовичу… Але біда, що мрії лишаються мріями. Навіть гірше, бо як замрієш іноді, а потім як глянеш кругом — так тобі настрій на цілий день і пропав. Де вже там думати про якусь особливу приємність, коли з усіх боків…

Кость: Що?

Мішель: Та хіба сам не знаєш? Чи мало всякого? От хоч би й зараз, ідучи до тебе… (раптом безнадійно махнув рукою), але не варто… Все одно нічого нового, нічого приємного.

Кость (підсовуючись, зацікавлено): Ні, ні, говори. В чому річ?

Мішель: Річ, по суті, проста, як і все в наші дні. Річ така: Семена Філатовича, замзава торгвідділу шкіротресту — ти ного, здається, знаєш? —та ще двох інкасаторів зняли вчора з посади за недбайливе ставлення до… українізації.

Кость (звів брови, потім розгадливо): Да-а-а…

Мішель: Ну, от взяти хоча б цей факт. Яка ж поетична Ніцца встоїть перед такою неумолимою житейською прозою? В яку благословенну країну може зараз полетіти моя думка, коли моя думка… коли я. наприклад, і сам не певен… Чорт­зна-що! Здається, така чепуха, а впливає. Да, да… Я. понімаєш, перестаю почувати себе чоловіком! Мене позбавляють достоїнства чоловіка! Мене чуть-чуть не беруть за вухо, як приготовішку. Чорт зна! Та хіба ж я для того в

університеті вчився?

Кость: Ну, тут трудно… Нічого не зробиш. Процес…

Мішель (перебиваючи): Процес! Процес! Український, Пролетарський процес! Ха! Але помилуйте мою душу! Я ж сам чернігівський, у мене ж прадіди — козаки! Я й не за­перечую. Я согласен признати мову. Но, помилуйте, не в такій же мірі, не в такому ж виді. «Кобзар» — це я понімаю. Але якийсь плутаний галіцко-польський діалект оцих наших радянських українців, видуманий якимсь фантазьором? Ні! Це вже, знаєте… Тоді вже, знаєте, я краще вивчу французький чи англійський. По крайній мірі, річ певна, приємна.

Кость: Ну да. Щодо самої мови, тут дійсно… тут можна погодитись. Я й сам так думаю. Я й сам її погано знаю… хе- хе… тому й завів собі дружину-хахлушсчку… Еге ж! Вона мене й виручить, коли треба буде. А впрочем, щодо мови, то потрібна ж вона, ота мова, тільки на службі. Та й то як коли…

Мішель (хвилюється, знову перебиває): Значить, не можна требувати в такій мірі, як требують. Значить, необ­хідний другий підход. В сільських районах — будь ласка. А в городі — тут уже pardon… Треба з розбором.

Кость (не витримав, посміхнувся): Вибач, Мішель, але мене дивує. Ти в такому ажіотажі, так говориш про це, ніби сьогодні вперше оце все почув та побачив, ніби справді надаєш цьому серйозної ваги. Все це чепуха!

Мішель (тремтючими руками протирає пенсне і, під­ставляючи скельця на світло, примружено додивляється): Не вперше, конешно, побачив, но іноді, знаєш, невольно прорве. Потрібне зверх… зверхтерпіння.

Кость: Е, друже, не можна так піддаватись. А справа, звичайно, тут полягає не в мові, а в іншому, більшому. Справа якраз у тому «взагалі», що кілька разів злетіло з твоїх уст. Справа — у всій системі.

Мішель: Якій системі?

Кость: Державній.

(Ніна, що досі в передпокої вовтузилась із примусом, починає готувати до столу, уважно прислухається, але исдо- мисленість, явлена на її обличчі, свідчить, що Ніна не може впіймати основну нитку розмови. Кость робить їй знак

бровою. Ніна ставить карафку з ніжно-зеленавим питвом).

М ішель: Системі, кажеш? Но це питання дуже сложне.

Кость: От іменно, у цьому й вся заковика. Хоча, по- моєму, це питання зовсім не таке сложне, як його сложним зробили.

Ніна: Прошу (підсовує полумиска гостеві). Поки чай закипить, прошу, Михайле Михайловичу.

Кость (наливає Мішелеві й собі): За твоє, колего! Ти розумієш, колего, в чому власне трагедія? Трагедія в тому, що такі, як ми, хоч-не-хоч, а не можуть бути байдужими. Ми ще не засохли і хочемо чи не хочемо, а мусимо реагувати. Добре якомусь там робітникові чи селянинові—у них психіч­на структура проста, вони звикли, як то кажуть, рубати з плеча. А ми, інтелігенція, справжня інтелігенція старо-русько­го корня, ми люди тоншої, складнішої психічної структури. Нам важче. О, нам незрівнянно важче! Ти тільки подумай, яка убивча іронія! Ті, що вимріяли революцію, шо, по суті, давали натхнення революції, тепер здебільшого розчаровані, розгублені, стомлені. Так, так!.. «1 я сжег всьо, чєму поклонялся, поклонілся всему, что сжигал» (знову наливає Мішелеві й собі). Будьмо, колего! Так, так… Одна частина нашої, іменно нашої інтелігенції давно вже схилила прапора передової людини, а друга поступово схиляє, примирюється, вважає, що так і мусить бути, що це неминуче і — о tempora!

—   не помічає, що зовсім тратить гідність людини, що обертається просто в технічне знаряддя, в буденний примітив, у вічного фахівця. От взяти хоча б Степана Марковича. Людина він, безперечно, культурна, бувала, яка могла б щось… А проте засихає, безнадійно засихає…

Мішель (ухвально киває головою): Правильно, пра­вильно. Сам засихає та ще й других сушить, ще й другим кілочки в колеса…

(Ніна, вперше почувши од Костя більш-менш послідовний виклад думок, слухає надзвичайно уважно, сидить нерухомо).

Кость: Ну да. Я про це й кажу. Ось тут найбільше виявля­ється система. Людини нема — є автомат. Все обернути в машину. Геть душу! Уперто культивується огрубілість, насад­жується спрощену психіку, викохується дикунські смаки. А

Кость: Економіка — економікою, але ігнорувати над­будову, ігнорувати етику, естетику, мораль… Це вже, знаєш… А потім — куди не повернешся, одне й те саме: буття опреділює свідомість. Вибачте, не завжди! Дуже часто буває навпаки, і я берусь хоч кому це доказати.

Мішель: Правильно, правильно.

Кость: Будьмо! (чекаються). Якось мав я розмову з Данилюком. От хоч би наш Данилюк. Пам’ятаєш, він на іменини прислав записку, що, на жаль, не може прийти? Ха! А я певен, що він міг. Міг, тільки не хотів. Могли ж інші, теж з партійними квитками…

Мішель (перебиває): Яку, ти кажеш, мав з ним розмову?

Кость: Розмову про це саме: геть душу! Про зріст обивательства. Ці-і-і-кава розмова… Він погодився, що оби- вательство справді зростає. Тільки, уяви собі, з усіх його мотивацій виходило так, ніби найпевнішим провідником обивательства мають бути мої погляди. Мої погляди! Ог комедія! Ти можеш собі уявити? Мої погляди — провідник обивательства! Ця людина зовсім інакше, особливо, абсурд­но розуміє обивательство. А через що? А знову ж таки через те, що вона йде від чистого інтелекту, від примітивного культу буття. Серце ж у нього на третьому, якщо не на четвертому плані. Але втакому разі дозвольте поважати не тільки Маркса чи Енгельса. Дозвольте поважати… ну, хоч би й Ніцше. Правда ж?

Мішель: Правда!

Кость (закруглено підвівши руку): Іще характерна риса! Говорив Данилюк так переконано, ніби інакше й бути не може. Якась сліпа упевненість, тупа незаперечливість! Іменно сліпа й тупа, бо людина не хоче тверезо, безсторонньо глянути на речі. Та що там довго говорити! От я. Кость Гулавський. я можу сьогодні взятися і так вивчити політграмоту, що завтра цією самою зброєю не одного Даннлюка побиватиму.

Н і н а (стрепенувшись): Михаиле Михайловичу, їжте, будь ласка. їжте, а то ви…

Мішель: Дякую. Не турбуйтесь, Ніно Сергіївно, я ж не голодний… Тільки чому це ви з нами не пригубите? Нехорошо, Ніно Сергіївно.

(Гут Ніна висловлює жаль, що нема Мішелевої дружини, і знову мимохіть перепитує за її здоров’я. Потім готує чай. В сусідній квартирі хтось бере на піаніно кілька нерівних акордів, і в кімнату долітає лірично-романтична мелодія з пісеньок Вертинського).

Кость (тоном, що не може викликати сумнівів): Да, колего, так ось в чому полягає вся справа. Ось звідки й вся система. Ха-ха! Бідака Діоген серед шляхетних греків з ліхтарем шукав людину. О Діогене, коли б ти з’явився тепер…

Мішель (на очі йому лягла прозора поволока, очі вже звузились, солодко притьмарились): Ага, коли б з’явився тепер… Ха-ха-ха! Уявляю, коли б з’явився Діоген!..

Кость (зневажливо хитнувши головою на чиюсь невідому адресу): А він мені ще каже: паразитизм духу.

Мішель: Хто?

Кость: Га він же, Данилюк. Ех, голубчику, чи тобі про Дух говорити? Тобі, полтавська галушко? Чи одважишся ти, прикладом, на величний, шляхетний крок, якщо покличе твоє «я», але не покличе статут? Чи можеш ти, прикладом, за красиве слово піти на ешафот? Чи можеш ти зрозуміти радість скорбної молитви перед тим, що вимагає такої молитви? воістину: «нє дано понять Голгофи тайной, бєзкрєстной». Та ^н>- покинь, Мішель, ще по одній вип’ємо.

Мішель (погодившись): Ти, Костя, прекрасно аналізуєш. ^у тебе, брат, прозорливість…

Кость (застережливо, з усмішкою): Без компліментів, колего, без компліментів.

Мішель: Ні, серйозно. Без всяких компліментів. Про­

зорливість, розмах, уміння ув’язати…

Кость (гордовито-задоволено): Без компліментів. А от. коли я був студентом… Чия тобі вже розказував? Не пам’ята­єш? Ех!..

(Тут Кость, захопившись, збиваючись трохи на датах і трохи плутаючи наймення, розповів довгу історію про те, як він ще юнаком прилучився був до однієї з революційних організацій, як старанно допомагав готувати революцію, як їхня група «ходила в народ», які гарні, милі, великодушні люди були в них, що навіть повій брали собі за жінок, які були величні гасла, що проймали душу навіть карного елементу, які прекрасні поривання, які сподівання…).

Кость (кінчаючи): Да-а.. Дєла мінувших дней. А тепер? (запитливо глянув на Мішеля).

Мішель: Що ж тепер? Весь мір разрушим… Хе-хе..

Кость: То нічого, що разрушим. А коли ж новий построїм?

Мішель: Хе-хе… За цим треба звернутися до оракула.

Ніна (підсовуючи гостеві другу склянку чаю): До оракула, кажете? Навіщо вам, Михайле Михайловичу? Як вам треба буде, приходьте (жартівливо, пошепки), я вам на картах по­ворожу.

Мішель: А ви вмієте? Серйозно? А може б, зараз по­гадали?

Ніна: Ні, колись іншим разом.

Мішель: Та то довга історія. Краще зараз.

Кость (прискорено): Ах, так! Ніно, дай справді карти (до Мішеля), може, закладемо одну?

Мішель: Пас!

Кость: Віст.

Мішель (рішуче): Пас! Пізно вже.

Кость: Чому? Одну ж тільки. Недовго. Та й взагалі чого тобі поспішати? Ще ж рано.

Мішель (подивився на годинника): Поспішати, правда, нічого, але… (хитренько-звуженим оком скинув на Костя). Але не стоїть.

Кость (ніби зрозумівши, хвилинку подумав і з меншою ретельністю): А по-моєму, стоїть.

Мішель забарабанив пальцями по столі.

Кость також забарабанив пальцями по столі.

Ніна насторожено глянула на обох і взялася прибирати зі столу, готуючи місце для гри.

Проте грати Мішель одмовився. Натомість ловкенько підкинув талію і, щоб розвіяти чудну незручність, почав Ніні показувати на картах цікавого «фокуса».

Тим часом Кость, погодившись, очевидно, з імкливістю Мішеля, знову вернув до недавньої теми і пробував уже зробити загальні висновки. Він пробував довести, що спра­ва, зрештою, не безнадійна, що якраз буття, на його думку, дає право сподіватися кращого.

Він переконував, що та група інтелігенції, до якої вони з Мішелем належать, безперечно, являє собою найкультурнішу революційну верству і не мусить бути пасивною. Вона мусить змагатися з усією темною спадщиною минулих віків} що з нею вона, мовляв, іще на гімназіальній лаві почала змагання. З другого ж боку, вона, ця група, йдучи за принципом най­тіснішого братерства слов’ян, мусить якраз тепер всіма мірами обстоювати свої переконання перед навалою нової загрози: поділу слов’ян та «витравлювання душі». Завдання, за його словами, хоч поки що непомітні, але почесні, великі н напевно будуть відзначені в історії.

— Скрізь, де тільки можна прищепити наше здорове, пре­красне, скрізь ми повинні шукати й прищеплювати. Ми повинні…

Кость підвів був руку, підшукуючи потрібного вислову, але Ніна знеобачка перебила його тихеньким запитанням до

гостя:

— А ви, Михайле Михайловичу, збираєтесь у неділю на Істоміну-Чарскую?

—  Хіба що?

«Шальная девчонка». Тільки два гастролі. Ми йдемо.

—  О, це цікаво… 1 я піду. Аякже, піду.

Встав, обсмикнув піджака.

Його просили заждати, особливо Ніна. Він подякував, одмовився.

Тоді Кость, прислуговуючи приятелеві, зодягнувся й сам.

—  Проведу тебе трохи, — сказав він, — та й дорогою ще побалакаємо.

Ніна, силкуючись перебороти непокій, що нагло опанував її, перебігла поглядом по обох постатях. У свідомості спахнув тривожний здогад. Завагалася. Слова завмерли на вустах. І майже не пам’ятала, як вийшли гість і Кость, як сталося, що дзенькнув замок.

Та не встигли на коридорі вщухнути кроки, як вона знову одчинила двері й крикнула:

—  Кость! На хвилинку!

Кость повернув з обличчям заклопотано-здивованим:

—  Що таке?

—  Костику, я знаю, при тобі є гроші. Віддай мені! Чуєш? Не бери з собою!

—  Ах, покинь!…

—  Віддай, я тебе прошу.

—  А я тобі кажу, що я грати не буду. Чому ти?

—  А я тобі кажу: віддай.

—  Нінко! — загрозливо кивнув пальцем, рішуче крутнувся, пішов геть.

—  Чуєш?—ще раз крикнула навздогін, та він не оглянувся. Навздогін йому сердито грюкнули двері.

В кімнаті, ступивши кілька кроків од порога, Ніна зу­пинилася: натрапила поглядом на великий полумисок, що після вечері спохватом був приткнутий біля шафки, при­ткнутий надто незручно — щохвилини міг упасти й розби­тися. Але вона, пильно дивлячись на цей полумисок, все ж таки не підходила, не пробувала переставити на краще місце. Думка бігла за Костем. Чи справді той момент ніяковості за столом, той натяк із картами був не випадковий? Чи справді