прикладом, викреслити деякі пояснення деяких вчинків.

Та в лабораторії, досліджуючи зірвану квіточку, вирішено обмежень таких не вживати, бо мова мовиться за живих людей. Хто б вони не були, які б вони не були — вони люди. І якщо, крім ділових розмов та механічних усмішок, вони здібні на вищі злети й глибші пристрасті (незалежно від характеру пристрастей), на радісну схвильованість і хвилюючі вболівання, то хіба слід заперечувати бажання більшої ясності й можливість ширшого викладу?

Наступний третій розділ — розділ останній. Але, між іншим, як досі не показано товариша Данилюка, так і надалі його показано не буде. О, звичайно, цим порушено композиційний канон. Це трапилось, мабуть, тому, що сувій життя, з якого всім доводиться читати, не завжди укладається в канонізовані рямці і теоретичний конструктивізм не завжди є надійною підпорою для біомеханічних проявів наших буднів.

—  А все ж таки? Докладніше.

Та хіба йому місце серед наших героїв?

Хіба він із самого початку не одмовився брати безпо­середню участь?

Хіба, відсутнім бувши, він без зайвих фраз не дає відчувати своєї твердої постійної присутності?

Хіба так упереджено, непокійно виглядали б деякі з на­ших героїв, не знавши за нього?

Хіба, нарешті, ви не стикаєтесь на кожному кроці з то­варишем Данилюком, хіба не бачите його в нашій дійсності, не розумієте, де саме цілковитий антипод? І чому б, нарешті, бодай і вам, шановний читачу, не бути товаришем Данилю­ком?

Адже недоцільно поступатися змістом на користь формі, недоцільно зрівнювати там, де конче треба карбувати.

Особливо ж, коли в основі вирує порив до справжніх людей, порив до справжнього життя. Коли навіть у позначених сутінню кварталах, де ще не вивітрився нуднуватий запах, силоміць починає проступати новизна, що з неї прискає жарка заохоченість, що в неї мозоляста надійна долоня, невблаганна сміливість і чудесна посмішка засмаглих днів.

Мімозу зірвано.

* * *

Театр, мов величезний оздоблений келех, був повен по вінця.

Театр шумував.

Такі вечори на його долю припадали не часто—лише тоді, коли місцева драма волею певних обставин віддавала той чи інший день для того чи іншого залітного з півночі гастроле­ра.

Це були знаменні дні, коли по всьому місті, на кожному стовпі, на кожній кращій вітрині верещали широчезні й довжезні афіші і вабили до себе не лише милозвучним прізвищем та гострозвучною назвою, але й багатьма фото­графіями однієї особи в багатьох ролях, що яскраво доводили дивовижний діапазон сценічних можливостей і дивовижну настирливість старих лаштунків.

Це були ті хвилюючі дні, коли ціни на квитки конче збільшувалися, а черга біля каси не зменшувалася, коли до театру раз у раз підкочувалися республіканські фіакри, раз у раз вивантажуючи прихильників Мельпомени, од яких на цей урочистий випадок віяло надзвичайними пахощами (нафталін і Coti), на яких з тієї ж нагоди були різноманітні вбрання (буфи і fantaisie), у яких на обличчях світились гордовиті й щасливі усмішки.

Це були гі відмінні вечори, коли капельдинери особливо старанно зачісували свої проділи, а по бар’єрах балконів та під стелею по-гастрольному займалися всі лампки, всі люстри, яскраво вирізняючи над завісою червонолітерне гасло:

«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Це були ті виключні вечори, коли дуже мало помічалося сірих сорочок і скромної простої поведінки, а натомість з усіх лож, немов з химерних грон, капала шовкова зайвина, і реготались коштовні, райдужні вогники, коли поведінка присутніх немов була іспитом у танцкласі невмирущого месьє Тріке.

Це були… ах, це були вечори, коли не вживалося мати-

Коли виявлялась многогранна душа.

Але — досить.

Досить того, що й сьогодні був подібний вечір, і театр, мов величезний оздоблений келех, сповнений по вінця, іскристо вигравав, шумував.

Зустрілися в третьому ряді партеру (квитки було куплено заздалегідь). А що найважливішим у житті людини є здоров’я людини, то й привіталися з одвертим подивом:

—  О, як ви поправились!

—  Я?Тадетам… От ви, ви справді дуже добре виглядаєте.

Степан Маркович із дружиною обдарували Костя й Ніну

приємними усмішками, на що у відповідь їм було послано рівноцінні ж усмішки. Звичайно, в цей момент мусило статися те, що переважно за таких випадків буває: обоє подружжя ніби непомітно, але пильно (особливо жінки) оглянули одне одного з ніг до голови.

І звичайно ж, убрання Нінине в жодному разі не могло дорівнювати убранню Клавдії Мпроновни, так само як хитка постава й розгладніле обличчя Клавдії Мироновни не могли дорівнювати струнким лініям та принадним рисам Ніни.

І звичайно ж, у Костя не було таких гарних із замшою лякерок, як у Степана Марковича, хоча Степан Маркович у свою чергу мусив надто поступатися перед красою Костевого профілю й загадковістю його гамлетівського виразу.

Все ж таки Степан Маркович заклав ногу на ногу й кож­ному, хто сидів поблизу, мимоволі мусив впадати в очі гу­стий, імпозантний полиск його черевиків. Все ж таки дружина Степана Марковича скоро збавила непримушеного тону: вона добре пам’ятала, що Кость підлеглий її чоловіка. Це не завадило Костеві якраз піднести тон і старанно розважати

її балачкою, уступивши місце коло Ніни Степану Марковичу.

—   Ну, що ж поробляє наша мила Мадонна? — питав, і здавалося, що примружені очі такі ж золоті, як і зуби.

Відповідала більше грою обличчя та жестами, ніж словами. Відчувала перед ним і на цей раз незрозумілу ніяковість — повагу й ніби вдячність.

Був момент — спахнула якась незвичайна іскорка в очах Степана Марковича, але це сталося так коротко й дивно, що Ніна не встигла запевнитись. На жаль, саме в цю хвилинку Степана Марковича потурбувала дружина, і Ніна остаточно вирішила, що гра іскорки їй тільки видалась. Дружина роз­мовляла з Костем на теми гардеробні й тому хотіла, щоб і Степан Маркович переконав її сусіда наочним фактом.

—   Що? Да, да, — охоче мовив Степан Мароквич, по­вертаючись на її поклик та злегка підіймаючи ногу, — це ж, знаєте, закордонні лякерки, тепер не дістати. Це я придбав випадково у комісіонному магазині.

—   Ах, які там є речі! Які речі! — підхопила Клавдія Мироновна.

Ясно, що вони мусили деякий час досить захоплено го­ворити за порцелянові вази, срібні сервізи, старовинні кольє, старовинні портьєри, вибагливі гардини, килими, саєти, оксамити і т. і. й т. і. А також за постійний загальний брак відповідної мануфактури й галантерії, за високі ціни й, кінець кінцем, за республіканську економіку. Щоправда, все це в тих межах, в яких дозволяла присутність у третьому ряді партеру перед виступом відомої, талановитої Істоміної-Чарської.

Пропозицію Косгеву щодо гулянки в фоє всі рішуче одхилили, бо якраз було дано друге попередження (на кілька секунд з різким болем для очей двічі погасло в залі світло).

Коли знову різко-щедро засяяли люстри. Ніна, глянувши навкруги, ніби вперше зрозуміла, що вона сидить у театрі, в найближчих рядах партеру, як рівна між рівними, в оточенні хай не всіх, хай з неминучими винятками, але в оточенні тих, кого вона вважала за справжніх.

Приємно, лоскотно стиснулося їй серце, і Степан Марко­вич знову мав нагоду сприйняти теплий, з якоюсь не­зрозумілою вдячністю, погляд. І знову майнула Ніні іскорка

_ А я, знаєте, напружую всі свої окулістичні здібності и

ніяк не можу знайти серед публіки товариша Данилюка, з ущипливою міною сказав Кость.

_ Що? — здивовано озвався Степан Маркович. О,

будьте певні. Я його, до речі, питав сьогодні. Каже: «Ніколи

й зовсім не цікаво».

Тимчасом у ложі бенуару Кость помітив Мішеля з дру­жиною. Всі четверо охоче повернулися і привіталися ле­геньким хитанням голів. Пізнали ще кількох знайомих, ще привіталися й почали побіжно обмінюватися думками з приводу спільних знайомих та спільно відомих (домінуюча роля тут, звичайно, належала старшому подружжю, що являло собою аборигенів).

Стороння ж особа, почувши цей обмін, ще раз і остаточно переконалася б, скільки цікавий склад сьогоднішньої авдиторії. Стороння особа почула б, як говорилося в межах можливого і з натяком на відповідну оцінку про здібного інженера, що заробляє величезні гроші, про якусь невситиму польку, що має трьох чоловіків, про відомого хірурга, що ми за одним разом випити дві пляшки коньяку, про якусь екстравагантну масажистку з L’institut de beauté*, що торік намагалася зарізати бритвою свого коханка, про загадкового професора, що ніби знав дванадцять чужоземних мов і зне­важав українську, про молодого винахідника, що незрівнянно й грунтовно перефарбовував матерії на які завгодно кольори, про надзвичайного приватного оператора в справі ринкових кон’юнктур, про молодого поета-інтеліґента з літературної ложі «Геть сором», про колишнього видатного Підприємця, а тепер гучномовного круп’є, про якогось фахівця в дивній, грошовитій видавничій галузі «папа рєжет, мама клєіт»…

—  Ой! — зойкнув гонґ.

Плавко пішла завіса.

Кожному зрозуміло, що заля після цього затихла і на­пружені очі глядачів жадібно присмокталися до сцени, чекаючи появи головного персонажу. Кожному зрозуміло, що глядачі

старанно приготувалися спостерігати й переживати, що одних

більше цікавила витонченість сценічного «нутра», других___

витонченість жіночого руху й коштовність гастрольних

убрань.

Зайвим буде також описувати, що гастролерку авдиторія зустріла гучними оплесками, й після першої ж дії вдячні прихильники винесли їй на сцену кошика з квітами.

Щойно почався антракт, Клавдія Мироновна підвелася. За нею підвелися й решта. У переповненому фоє натрапили на Мішеля з дружиною, яка сьогодні почувала себе дуже добре і яка не втерпіла, щоб з перших же слів не виявити свого захоп­лення сьогоднішньою виставою.

Мішель охоче, поспіхом їй підтакував. Але Кость почав їм обом заперечувати. Кость вважав, що захоплюватися ще передчасно, і пробував довести певну розбіжність у акторки між змістом слова та інтонацією.

С гепан же Маркович, взявши під руки дружину й Ніну (дружина Мішелева невідступно трималася руки свого чо­ловіка), деякий час мовчки прислухався, мовчки посміхався, іноді дивувався. Врешті й він не втерпів.

Але перш ніж встрянути в суперечку, він міцно, ніби змовно стиснув Ніну за лікоть, змовно-задьорно підморгнув ІЙ і тоном авторитетного знавця своїм хрипкавим, розважним баском промовив:

—  Панове…

Лише згодом Ніна впіймала ту думку, що він висловлю­вав: відразу-бо її надто здивувало це несподіване тиснення за лікоть, цей змовно-задьорний знак бровою. Не знала, як зрозуміти, як поставитись, бо вражало й подобалось. Дивувало й надавало приємної поваги до себе.

^^ле дивно. Як почала згодом Ніна прислухатися до тих надзвичайно поважних, надзвичайно упевнених тверджень. Що їх викладав Степан Маркович, то захотілося їй чомусь,’ Щоб Кость з усім притаманним йому хистом розбив ці тверд­ження. щоб довів, що Степан Маркович дуже й дуже по­миляється.

Кость справді ставив опір, та тільки, здавалося їй, не- -іое гагній. Якби вона розумілася краще, якби могла, вона

—  Степане Марковичу, ви, безумовно, помиляєтесь, — не стямилась навіть, як ця фраза злетіла їй з уст.

Ніби не вона, ніби хтось чужий десь поблизу сказав цю фразу й сказав так серйозно, незаперечливо, що погляди всього товариства враз було скеровано на неї.

—  Я помиляюсь? Я? Чому? — поволі й уважно спитав Степан Маркович, посилаючи трошки скривлений злотавий подив.

—  А ось чому, — підхопив Кость, вчасно визволяючи Ніну.

Але знову Ніні видалося, що Кость, як і тоді в установі,

незважаючи на його заохоченість, поводиться занадто скромно, стримано. Чому? На жаль, додумуватись було ні­коли, бо розмова набирала жвавого характеру, і Степан Маркович із своїми відповідями та поясненнями адресувався тепер не лише до Костя, але й до Ніни.

Повернувши до партеру, продовжували ту ж розмову.

Власне, продовжував Степан Маркович. Не заспокоївся він і під час другого антракту, і під час третього, щоразу під­силюючи свої докази матеріалом з допіру відіграних картин.

Він посилався на свою близькість до культурних справ ще з юнацьких років, свою колишню приналежність до кваліфікованих аматорських гуртків, навіть згадував, до речі, за свою колишню приналежність до благодійних закладів. Він називав наймення відомих і маловідомих акторів, критиків, режисерів (деяких, за його словами, він знав особисто) і кожному з них коротко й просто визначав належне місце — від геніальності до сіренької бездари.

Кілька сміливих зауважень, що були кинуті в суперечці на його адресу й порушували його авторитет, очевидно, дуже стурбували Степана Марковича. Він всіма силами намагався цей авторитет поновити, підперти численними доказами і, щоб надати своїм обстоюванням більшої ваги та ефекту, поступово переходив на категоричний, наставничий тон — тон, яким він звик давати накази в установі.

Клавдія Мироновна гордовито посміхалася. Кость нер­вово морщився. Ніна була в замішанні,

—  Дозвольте це право мати й іншим, — нетерпляче вставив Кость.

— Якщо інші на це заслуговують, — тут же відповів Степан Маркович.

Дозвольте ж тоді й іншим мати право розцінювати інших.

Суперечка дійшла особистої пікіровки. На цьому, прав­да, сталася перерва, раптова, многозначна, і всі відчули, що перебіг холоднавий вітрець.

Гак дуже часто для людей принципових, сповнених над­звичайної поваги до себе й найдрібніших думок своїх, якась незначна, якась випадкова дрібничка стає приводом до штуч­ного атмосферного тиску.

Чи думала Істоміна-Чарская, що її виступ, поза всіма

іншими розмаїтими глибокими й високими реагуваннями.

може призводити й до таких відмінних, тонких, душевних вібрацій?

Думала чи ні, але виступ її скінчився громом несамовитих оплесків та вигуків. І, лише коли буря потроху почала вщухати десь із-під стелі залящав лунко-розгонистий посвист. В публіці запевняли, що то вияв надмірного захоплення.

З театрів вертаючи, кілька кварталів ішли гуртком, до якого прилучились Мішель та ще одне знайоме подружжя Степан Маркович хотів був наймати візника. Його одгово- Рили, пообіцявши супутництво до самого дому.

Як і слід було сподіватися, під враженням «Шальной Дєвчонкі» товариство в’язало пожвавлену бесіду. Тільки тепана Марковича не вдавалося залучити до активу.

Він більше одмовчувався, від часу до часу вставляючи короткі, безапеляційні зауваження. Видно було, що настрій йому поганий, що він знервований, а може, стомлений Він авіть не відповів Костеві на одне з його запитань, красно­мовно підкресливши, що чує й не чує.

Певна річ. що після цього всього Ніні видалось чималою несподіванкою, коли Степан Маркович на прощання обдару- . ” ^ПР” ^СВІТЛІ лктаря злотаво-лагідною усмішкою і двічі ‘снув руку, ажень трошки затримав у своїй руці. Ніна.

За рогом, щойно лишилися вони удвох із Костем, спитала

з прихованою непевністю:

—  Він таки серйозно образився. Правда?

— Да. здається, — відповів Кость, думаючи про щось своє, і згодом додав: — Не розумію. Адже говорилося з ним коректно, тактовно. От іще обивательська пиха!

Ніна вже була й уста одкрила, щоб підтвердити тактовне стримане Костеве поводження, стільки стримане, що справило й на Ніну враження зайвої скромності. Але тоді мимоволі довелося б чіпнути причини цієї скромності. Розмова десь, певне, була б неприємною для Костя. 1 вона затнулася.

Мовчали до самого дому. Лише при вході Кость, про­кидаючись із задуми, хлопнув Ніну по спині й весело про­мовив:

—  А ти. Нінко, молодець!

—  Чому?

—   Сказала так сміливо й серйозно, що я сам собі не повірив. Молодець! Це — по-товариському! Пам’ятай, щоб завжди була мені товаришем. Молодець! — і він, обхопивши її за стан, швидко покрокував на східці.

В хаті, поки грівся на примусі чай. Кость устиг за мате­ріалами сьогоднішнього вечора прочитати цілу лекцію на тему «Що таке внутрішня культура індивіда».

Ніна не перебивала його, не перепитувала, давши волю виговоритися досхочу. Слухала Костя і в той же час об­мірковувала, чи розповісти йому за всі ті дивні скеровані на неї прояви, які вона спостерегла у поведінці Степана Марковича. Розповісти дуже хотілося, але щось стояло на перешкоді. Щось утримувало.

І вона не зважилась.

Не зважилась і другого дня, і третього, і через тиждень. Думала над цим багато, і коли, перевіряючи себе, намагалась поновити в уяві всі ті моменти, замість обличчя, замість по­статі бачила тільки золоту усмішку. Золота, трошки скрив­

Бо припустити щось інше… Припустити можна тільки одне: Степану Маркевичу приємне її товариство, і кому в такому разі заборонено виявляти назовні свою легеньку прихильність? Як хто вміє — так і виявляє.

Якось невдовзі після цього трапилось їй зустрітися із Степаном Марковичем на вулиці. Обоє вони поспішали, обом шляхи були нарізно, проте Степан Маркевич пройшов пліч- о-пліч з півкварталу, а на відході поцілував їй руку. Але знову ж таки кому в подібних випадках заборонено виявляти свою вихованість, чемність, пошану?

Трудно пізнати загадковість душі людської…

Хю ж не погодиться, що люди — це найскладніша, най- многогранніша, найдивовижніша органічна суть?

Трудно…

Лише на третьому тижні події набрали такого незви­чайного характеру, розгорнулись таким незвичайним темпом, що розвіяли всякі сумніви й переконали остаточно.

Сталося так: перед кількома днями Кость похмурнів і почав виявляти особливий непокій — ніби світом занудив, ютім жалівся на біль у голові, на перебої в серці, на загальну втому. Нарешті одного ранку він сказав, що з ліжка не Підведеться й на службу не піде. Хорий.

Ніну пойняла тривога. Вона довго сиділа при узголов’ї, молитовно заглядала йому в очі і стиха допитувала, де саме оолить, якого саме лікаря кликати.

Та хорий поки що од лікаря одмовлявся.

Не треба, Нінусь… Зайві видатки. Може, якось ви­лучусь. Це — нерви, прокляті нерви.

Настирливо міряла йому температуру, хоч він настирливо

—  Уся моя біда — це нерви, — спроквільно повторював Кость, — відпочити мені треба.

Ходила навшпиньках, заспокоювала обережненьким го­лосом.

Острах, жалість і ніжність сповняли всю її істоту. Вона здавалася трохи безпорадною, а тому ще сердечнішою. Вона радила хорому якнайменше говорити, кілька разів застереж­ливо перебивала його — мовляв, потрібен абсолютний спокій.

Хорий не погоджувався на цей режим. Але, не погоджу­ючись, він і сам часто перебивав себе несподіваними, дов­гими паузами, часто, ніби щось згадавши, замислювався і стуляв очі й уста з болісним виразом.

—   Голова болить? Може, компрес покласти? Може, компрес на серце?

—  Ні, дитинко… Треба, щоб організм переборював само­тужки.

Брав її за руку й похваляв за чуле ставлення. Говорив, що дедалі глибше й глибше запевнюється в її відданості і висловлював думку, що з таким другом можна, либонь, сміливо пуститися в яку завгодно путь. Висловлював спо­дівання, що на випадок тих чи інших ударів невблаганної долі (всі ж, мовляв, під фатумом ходимо, все залежить од моменту), на випадок ударів такий друг, як Ніна, навряд щоб зрадив, такий друг навряд щоб завагався, зупинився, не насмілився зробити потрібного, хоч, може, й небезпечного кроку.

—  До чого це ти, Костику? — глянула запитливо, не розуміючи причин такої розмови.

—  А я не знаю. Може, тому… — він зупинився, трошки подумав і стомлено додав: — Хто його зна… Може, тому, що… Ну, от уяви собі, що я помер, що нема мене.

—  Костику?

—  Ні, ні, почекай! От уяви собі, що так сталося. Уяви — і тоді почасти зрозумієш, до чого я це все кажу. Коли б мені довелось помирати і коли б я був певен у такій твоїй від­даності, що й після смерті ти будеш моїм другом, будеш мій,

так би мовити, духовний спадкоємець, помирати б мені, Нінко, було легше відсотків на п’ятдесят. Ти мене розумієш?-‘

—   Ну да… — поволі, напівздивовано, напівзамислено мовила Ніна, — тільки навіщо ж помирати?

В цю хвилину у неї промайнула думка, щоб відкритися Костеві із с воєю істотною таємницею матері. Але відразу згадала принципове негативне Костеве ставлення до подіб­них явиш (вже було на цю тему кілька побіжних розмов), згадала, що мусить відтягти справу, доки не поставить Косгя перед неминучим фактом, — і натомість обережно додала:

—   Ну да, ти маєш рацію. Я тебе розумію. Тільки, сер­денько, який же з мене спадкоємець? От якби нам дитинку…

—   Що, фізіології захотілося? Ах, свята простота! По­киньмо за це, не такі тепер часи. А головне: ми ж не обивателі, щоб… як той казав, плодітесь і размножайтесь. Колись, може…

Не скінчив, обірвав думку. Зависла довга мовчанка. Більше цього питання не чіпали, навіть натяки на нього обминали далекою стежкою.

Уривками, з перепочинком, хорий говорив уже на теми позабуденні, почасти абстрактні. І щодалі більше й більше вдавався у мрійність, фантазував, при чому видко було, що це фантазування досить гарно впливає на нього, полегшує стан, підносить настрій. Врешті через місток якогось «проклятого вопроса» якось непомітно повернув він знову до своєї особи.

Лежачи із закритими очима, спроквільно, журливо роз­повідав Кость. як обірветься шлях тривог і страждань, як по­несуть його колись осінньої днини до вічного спокою.

—  Sic transit gloria mundi*.

1 Ніхто, мовляв, не подумає, якої на земній кулі цікавої комашки не стало. Ніхто не домислиться, скільки можли­востей було заховано в цій істоті, скільки згасло невико­ристаних здібностей, невичерпаних сил.

Він, між іншим, хотів би, щоб, Ідучи за труною, ніхто не -‘акав, щоб маяло багато-багато чорних прапорів, і щоб усі

Гак минається сніва світу (латин.).

І тільки на могилі той, хто кидатиме жменьку землі, щоб разом із землею кинув востаннє зрошену слізьми білу хризантему…

—  Так, так… рано чи пізно… І на моґілу обещай ти прі- носіть мне хрізантеми…

Ніна поспіхом затулила йому рота. Ніну зворушили ці сумні фантазування. Ніна відчула наближення слізного жалю і постаралась одвести розмову до іншої теми.

Години біля третьо’ПСость раптом заборсався.

—  От чорт! Як же це я? —”згадав вій щось дуже важливе.

Потім попросив олівця, паперу й, швиденько написавши,

поклавши до коверти, заквапив Ніну:

—  Поки не пізно, побіжи до мене на службу. Передай цього листа Степану Марковичу й попроси його, щоб конче наді­слав тобою книжку. Він знає яку. А книжку загорни в газету… От чорт! Як же це я? Там же без мене можуть переплутати…

Турбуючись, щоб Костеві через його сьогоднішню від­сутність на посаді та справді не було неприємності, Ніна вхо­пила листа й чимдуж побігла.

Робочий день в установі саме кінчався. Дехто із спів­робітників, притискаючи до серця роздуті портфелі, уже спливав по сходах із виразом чесно й старанно виконаних перед республікою обов’язків.

Степана Марковича вона ще застала — старанно до­кінчував у своєму кабінеті свої республіканські обов’язки.

—  Ах, наша?..

Зустрілися як і щоразу, з тією лише різницею, що Степан Маркович, скоса озирнувшись, поцілував їй руку.

—  Вперше цей діловий кабінет є свідком такого… інтим­ного злочину, — грайливо застеріг він, злотаво посміх­нувшись, — але для вас…

Подала листа.

Перечитав уважно. Дуже уважно. Співчутливо похитав головою.

Значить, захворів Костянтин Львович? Шкода, шкода… Ну, я зараз, — попросив хвилинку заждати, поки скінчіггь свою

невідкладну справу і, взявши зі столу теку з папірцями, вийшов.

Тепер тільки, лишившись на самоті, Ніна зрозуміла, що сидить у великій установі, в кабінеті поважного співробіт­ника. Перебігла оком довкола, й відразу кімната видалась їй строгішою. Але того остраху, що раніше взагалі опановував її перед дверима установ, тепер уже не було. Вона відчула навіть, що и сама залюбки могла б приходити сюди та працювати, аби-но дали їй працю по силі.

Ця несподівана думка так сподобалась їй, можливість праці повстала в уяві з такою ймовірністю, що вона вирішила, повернувши додому, конче розпочати необхідні заходи: підго гувати Костя, довести йому, переконати, щоб погодився, щоб допоміг.

Адже й Степан Маркович, напевне, допомогти не одмо­виться? Ставиться ж він прихильно, з пошаною. Така чемна, розумна, статечна особа навряд щоб не відгукнулась. Така витримана, вихована людина… Авжеж, витримана й ви­хована. Він, прикладом, і згадки не подає за те непорозуміння, що виникло в театрі. Певна річ, він стоїть понад цим. Він поважає себе і не може припустити, щоб дрібні випадкові непорозуміння порушували людські стосунки.

— До ваших послуг, Ніно Сергіївно, — уклонився Степан Маркович, повертаючи до кабінету.

—  Це я до ваших послуг, Степане Марковичу. Ви, здаєть­ся, маєте передати якусь книжку?..

—  Так, гак…

Але виявилось (так сказав Степан Маркович), що служ­бовці вже порозходились, і матеріали, які просив Кость, на жаль, замкнено. На жаль, той, хто замкнув, ключі забрав із

собою.

Це дуже стурбувало Ніну. Вона не могла припустити, що прийде додому, не виконавши важливого доручення. І, хоч справа була безнадійна, вона ще раз несміливо перепитала,

не можна якимсь іншим способом добути ті матеріали.

на тут же послалась на Костів непокій: щоб, мовляв, без нього чогось там не переплутали…

0> будьте певні, не переплутають, — заспокоїв Степан Маркович.

Степан Маркович теж підвівся. Пильно, загадково ски­нув на неї очима.

—  Ви, мабуть, не в курсі справ, Ніно Сергіївно? — запитав повільно, стиха.

—  А що таке?

—  Бачте… може, мені не випадало б… Може, це буде надто нетактовним втручуванням у чужу… в чужі… Але, поважаючи вас… шануючи вас…

—  Але що таке? Кажіть, будь ласка.

—  Тільки не хвилюйтесь. Нічого особливого. Просто… Ні, краще ходімо звідси, я вам по дорозі все до подробиць…

Вийшли на вулицю. За першим же зворотом Степан Маркович узяв Ніну під руку й звернув її увагу на невдалу архітектуру великого протилежного будинку — все ніби нагадує скандинавський стиль, а безформні балкони при­ліплено, мов ті гнізда, мов доморобні скриньки.

—  Азія!.. Господи, яка ще в нас Азія!

—  Ви обіцяли…

—  Знаю, знаю. Не турбуйтесь! Все, що я обіцяю, я маю звичку виконувати своєчасно і сумлінно.

Це було сказано діловим, холоднуватим, майже настав- ничим тоном, після якого ніхто не насмілився б докучати зайвими домаганнями.

Степан Маркович все ж таки продовжив і розгорнув свою думку щодо Азії — усе, на його думку, не так, як у людей. Навіть самі люди. Пошкреби трошки зверху — і під універ­сальною лускою неодмінно відкриєш печеніга…

—  Зайдімо, Ніно Сергіївно, — і він чемно вказав рукою на гостинні двері підвалу з жовтогарячою вивіскою «Замок Тамари».

—  Вибачте, але я… — розгубилася Ніна.

—  Тільки, ради Бога, не робіть із цього якихсь сумнівних висновків, — перебив тим же холоднавим, діловим тоном.

Щоб розвіяти вагання й схилити Ніну, Степан Маркович коротко й просто виклав їй, що зараз у нього надзвичайно багато роботи, що йому ніколи вгору глянути, не то що йти додому обідати, що він, запрошуючи її зараз до ресторану.

—  Ну, добре.

Його, очевидно, тут знали, бо зустріли поспішними уклонами, і він без довгих зволікань попростував навкоси через усю залго. Вони посіли місце в окремій затишній кабіні (як інакше можна назвати куточок, що його напіводгородже- но розмальованими дошками та примхливими складками за- ялозених портьєр?).

Його, очевидно, тут дуже добре знали, бо негайно, без жодних замовлень, з’явилося на столі вино.

Ніна нетерпляче хрускала пальцями, озиралась на всі боки. Ніяк не могла знаити цієї опорної точки, що, ставши на неї, відчула б у собі більше певності й спокою: дома — хорий Кость, тут — якась нова, підозріла історія.

І а ще й побачення набирало затяжного, невиразного характеру. Чому справді Степан Маркович не наважується відразу сказати? Чому він наливав два келехи? Може, хоче підготувати, щоб новина вразила з меншою прикрістю?

Трудно буває збагнути душу людську, трудно прозирнути в глибини тих темних днищ…

Сподіваюсь, ви не одмовитесь? — підняв свого келеха, чокнувся.

Вона механічно пригубила, але їсти не погодилась.

І оді глянув на неї уважно, вдумливо, майже строго, точнісінько так, як за першої зустрічі на вечірці. І точнісінько, як за першої зустрічі, Ніна відчула, що їй бракує незневоль- ності, що її опановує незрозуміла сум’ятність. Якби ще об­ставини складалися інакше, якби перед нею зараз сидів хтось інший, а не Степан Маркович, якби не обмежувало її почуття шаноби та наявна залежність — вона знала б, як їй по­водитись.

—  Ні, Степане Марковичу, я мушу йти, — встала неспо­дівано для себе самої.

Зараз підете, зараз підете, — схопив за руку, примусив ^{сісти 1} твердим, владним поглядом, спонукуючи до покори, вказав їй на вино.

Поступилася — однак з умовою, що ні краплинки більше.

Ніжно-злотаво посміхнувся. Знову налив, пересунувши свого стільця на ближче, зручніше місце. І знову, як і тоді в театрі, спахнула в його очах незвичайна, дивна іскорка.

«Що це все має значити? Чого йому треба? Невже?.. — подумала Ніна, і раптом у ній прокинулось те болюче, шалене, що, не вважаючи на нові обставини, увесь час потайки жило в ній, ховалося десь у найтемніших куточках істоти, як не­покірний звір. Те несамовите, чого вона сама боялася і від чого завжди хотілося їй скрикнути або хапати, рвати, роз­бивати…

Вона інстинктовно шарпнулась убік.

Він інстинктовно хотів наздогнати, утримати.

Вона злегка вигнулась.

Він промахнувся — рука упала їй на плече й грубо ковзнула по грудях.

—  Е, брось! — застережливо гукнула Ніна і тут же. сама злякавшись, засоромившись, додала грайливо: — Товаріщ…

У відповідь Степан Маркович допитливо вигнув брови й, посміхнувшись, хильцем ковтнув свого келеха.

—  До побачення, — Ніна встала, почала нашвидку об­смикувати, поправляти вбрання.

—  Що? Йдете? — мовив досить неспокійно, ніби нічого не сталося, — значить, не хочете, щоб я сказав?

—  Випийте, толі скажу.

—  Не торгуйтесь, не купите!

—  Знаю. Купляють те, що продається.

—  Досить. До побачення!

Але тут Степан Маркович заступив їй дорогу. Занепо­коївся. Просив, щоб конче лишилася. Хвилин на п’ять. І по­божився, що більше легковажень собі не дозволить.

Ради Бога, не думайте погано. Ні купляти вас, ні об­дурювати жодного наміру в мене нема. Ваше товариство, як бачите, мені дуже приємне, і я… Але годі про це. Ближче до справи.

. Голос йому відразу став глухіший. Очима ж проймав, по­жадливо ловив кожний найменший рух, найменшу зміну в її ооличчі, ця схвильованість, ця запальність, що охопили І Ііну, мабуть, дуже зацікавлювали його й подобались йому.

Ще раз попросив сісти. Ще раз зустрів мовчазну рішучу одмову. Тоді коротко, узагальнено розповів, що в апараті у них цими днями трапилась неприємність. Головне ж, що тут в найбільшій мірі спричинився Кость. Як саме? Говорити лові о, та й не слід говорити. Одне слово, у нього в рахунках виявлено великий брак грошей. Наслідки мають бути надто погані. Допомогти Костеві надзвичайно трудно, бо якраз наспіває відчитний термін, а. крім того… крім того, якби в апараті менше сиділо різних данилюківців…

О і і все, що я можу сказати. Подробиць шукайте з інших

Джерел.

Якби ця звістка упала ще в його кабінеті чи по дорозі. Ніна, <вичайно, сприйняла б її гостріше, болючіше. Але, встигнувши вже припустити в думках кілька скрайніх можливостей/вона тепер лише несвідомо ступила крок вперед і стиснула уста. їй одразу зрозумілою стала і вся Костева поведінка, її це не­ймовірно вразило, але в той же час їй навіть дивно було на себе, на свою витриманість у цю хвилину.

—  Правда? — спитала вона згодом.

—  Я брехати не вмію.

—  І невже не можна допомогти⁷

—  Ні!

—  Чекайте!

Степан Маркович тороплено знявся на ноги. Степан Маркович знову занепокоївся. Його десь, певне, бентежило, що так незлагідно, невдало кінчається їхня зустріч. Адже він сподівався іншого.

Він тепер запевняв, що тільки глибокою пошаною й при­хильністю до Ніни можна пояснити маленьку легковажність, що трапилась оце недавнечко, і він просив, щоб усе це лишилося між ними — хай, мовляв, буде в них така маленька скромна таємничка. Він також просив зрозуміти тепер, чому саме він не дав матеріалів. Матеріали, — признався він. нр замкнено. Матеріали завжди під рукою. Але давати іх додому, на приватні руки, особливо за цих складних обставин, хто ж одважиться на подібний злочин? Із свого боку він обіцяв вжити заходів, щоб хоч трохи заладнати справу. І тут же за­стеріг, що його зусиллями заладнати цю справу майже немож­ливо.

—  Знаєте що, Ніно Сергіївно? Щоб ви повірили, пере­коналися, щоб могли виправдати мене, знаєте що?.. При­ходьте до мене ввечері. Я тепер навіть вечорами працюю в установі. Приходьте до мого кабінету й самі подивитесь. А?

Ніна мовчала. Дивилася обіч.

—   Приходьте, Ніно Сергіївно, чи сьогодні, чи завтра. Я охоче, я ждатиму… Може, справді ми вдвох щось придумаємо .’ А? Прийдете? Нікого більше не буде, і ми вдвох… розумієте? Ми вдвох, може, справді щось… А?

Її рука, що досі нервово стискала китиці портьєри, різко шарпнулась, упала, лишивши натомість безсило звислу, на­дірвану торочку. Не сказала вона більше ні слова. Не глянувши, вийшла.

І не пам’ятала, як сталося, що вона так швидко, ніби зовсім не бувши на вулиці, одчинила двері до своєї квартири.

Кость спав. Коли глянула на нього, неприємно шушвель- нуло в грудях, але вагалася: будити чи ні?

У сні він здавався ніби кращим, невиннішим, зовсім, як той хлопчик. Кілька хвилин у задумі стояла над ним, поки не

помітила, що вії його тремтять.

—  Ти спиш? — кинула нагально.

—  А? Що? Да, сплю, — зиркнув Кость здивовано, як належить зиркати збудженим, і потягнувся.

—  А я думала, ти спиш.

—  Та сплю ж…

—  Неправда! — і це непотрібне прикидання, ця нещирість неприємно вразили Ніну.

Але ту ж мить у неї наспіло стільки запитань, стільки слів, шо не знала, як почати. Вирвалось само, нестримно, благаюче:

—  Кость, скажи мені всю правду!

Не слід довго зупинятися на цій сцені. Розповімо коротко: спочатку Кость не хотів нічого говорити й доправлявся, щоб першою говорила Ніна. А як побачив, що на цей раз жодними заходами не зламає її упертості, і зважив, що Ніна напевно встигла багато довідатись (недарма-бо ставить категоричну вимогу), але всієї правди довідатись ще не встигла (недарма- бо просить сказати правду), — то признався, що в нього виявлено в рахунках чималі недоліки.

Суми він не міг назвати, бо сам іще точно не знав — навіть приблизно не хотів сказати, не вважаючи на настирливі Нінині просьби. Ясно, мовляв, що цей випадок мусив вплинути на нього з неймовірною силою. Ясно, через що Кость почуває себе хорим. Уявити ж тільки, що чесна людина, яку вчора всі поважали й цінували, сьогодні через ви­падковість, через каприз невблаганної долі обернулася на — страшно вимовити! — на розтратника. Хіба не трагедія? Хіба не можна захоріги? Якщо лиха цього не вдасться заладнати, якщо, боронь Боже, довідається Данилюк або хтось із його прибічників, якщо піде поголос і приведе судового виконав­ця- — тоді… тоді Кость не витримає. Серце йому розірветься або ж він сам припинить рух свого серця.

Поспіхом, як і раніше на словах про смерть. Ніна зату­лила йому рота. Тільки замість недавніх тривожних просьб тривожно сказала, більше стверджуючи, ніж запитуючи:

—  Ти програв гроші?

Навряд щоб хтось інший, бувши на місці хорого, нава­