рейками, — одне слово, на тих вулицях, що дуже близько до пе-
редмістя.

Схилялось навечір’я, і чоловічок, що сидів у дворику на клишоногих приступцях, трошки замріяно примруженими очима дивився кудись поверх флігельків у далечінь.

У шпакуватого чоловічка геть ізсунувся кашкет, викри­ваючи його лисину й остаточно виявляючи, що чоловічок уже немолодий.

Здавалося навіть, що чоловічок, зручно спершись на лікоть, дедалі стає нерухоміший, міцніше приплющує очі і готовий ось-ось задрімати.

Може, п’яненький він був? Може, стомлений? А може, був розніжений весняним теплим днем?

Галас дітвори, що кружляла в дворику, аж ніяк не зава­жав йому, і, мабуть, раптовий грім не вразив би його так силь­но, як вразив чийсь раптовий вигук:

—  Микола Скляренко!

Чоловічок кліпнув, враз прочумався, злегка підвівся і, пе­ребігаючи здивованими, пильними, маленькими очима по Дворику, натрапив поглядом на листоношу.

Листоноша вже сквапливо простував до нього. Листоноша помітив його легеньке занепокоєння і сум’ятність, що цілком природні в подібних випадках (та й іншої дорослої людини на цей час не було у дворі), і ще раз на ходу сказавши прізви­ще адресата, простягнув шпакуватому чоловічкові листа.

—  Гм! Да, да, — трохи ніяково й навіть нерішуче, як це трапляється, коли одержують несподівані листи, промимрив

чоловічок, — да, да… Давайте сюди… Дякую …

Дрімливість, млявість у нього наче рукою зняло. Яка див­на буває іноді сила цих кольорових пташок, що прилітають несподівано!

Він мигцем поглянув услід заклопотаному листоноші, що вже поспішав геть, і одразу ж перевів погляд на синій кон­верт, на якому великими літерами справді стояло «Миколі Скляренкові». Потім скинув оком по всіх флігельках. Сіпнув одним плечем. Сунув листа до кишені. 1 так, з підведеним плечем, трохи згинці, трохи бокаса, покрокував скрипняви- ми східцями до хати.

У невеличкій кімнаті, що виходила вікном у якийсь глу­хий закуток і вже була заткана сутінню, чоловічок підійшов до столу й засвітив лампу.

Ще хвилинка — і з його трепетних рук пурхнув на стіл синій конверт.

Він окульбачив носа великими окулярами, поволеньки, як той індус, що боїться розхлюпати чашу мудрості, взяв листа. Ще раз півшепотом перечитав адресу. З м’якою, лагідно-сум- ненькою усмішкою зупинився був на штемпелі «Харків». Перевернув листа на долонях — і побачив, що його заліпле­но недбайливо, чи, може, погано було зроблено цей конверт, чи, може, занадто пухкий був лист.

Замість розліплювати, він одклав його на стіл, як іноді роблять ті, що хочуть продовжити солодку іцемітність нетер­піння, або ті, що однаково бояться і великих неприємностей, і великих радощів.

Одклав. Зітхнув. Похитав головою.

Це тривало недовго — чоловічок похопився.

Обережно, любовно, щоб зберегти первісну дорогу цілість, щоб почути ще запах надсилача та уявою своєю намацати сліди тих пальців, що заліплювали, чоловічок підважив, підпоров уступливий трикутничок конверта і вийняв листа.

«Здрастуй, Миколко!

Давно вже не писала тобі. Та й ти чи не забув за мене? Забув, мабуть? Ну, то ще цікавіше буде тобі зараз читати. А

ШО давно не нагадувала за себе, то й надолужую тепер.

Не писала я тобі, Миколко, тому, що, по правді, від пев­ного часу не можу зрозуміти, якими інтересами ти перейня­тий, як ставишся до мене й до всього взагалі. Адже й ти дав­но-давно не давав про себе звістки (можливо, і адреса вже не та). Крім того, була я, Миколко, страшенно зайнята, стра­шенно багато в мене роботи й всіляких житейських клопотів.

А оце останніми часами склала аж три іспити. Лишається ще один, останній — і край. А там — літо. Остання практика. Справу зовсім скінчено.

Ну, от. А сьогодні випав мені вільний день. Сьогодні у нас весна. Сонце регоче на все небо і куди не глянеш — про­ліски. Не кримські, а таки наші, північноукраїнські, з при­міських гаїв. На кожному розі вулиці, на грудях, у руках, по хатах скрізь ці ніжно-голубі усмішки. Люди так пожадли­во тягнуть, тиснуть іх до себе, що, їй-бо, скидаються іноді на дітей і зворушують.

Уявляю собі, яка вже теплінь і яка краса на нашому україн­ському півдні! Я згадала сьогодні оту нашу кручену глуху балку, що ліворуч од заводу. Пам’ятаєш? Пам’ятаєш, коли ще були маленькими й жили на заводі, — як рясно зацвітало пролісків у тій балці! Ти, між іншим, побоювався туди ходи­ти (чи вовкулаків, чи матерніх наказів — не пригадую вже), і я завжди спокушала тебе до компанії, силоміць тягла, як і інших. Пам’ятаєш?

Отак і сьогодні я підбила та потягла за місто ціле товари­ство. Чого ж, справді?.. Черевики свої я цими днями підпра­вила, може, не зовсім елегантно, але так міцно, що хоч цілий Рік грай у футбол, а день вільний, а сонце регоче, а проліски тихенько співають ніжно-голубих пісень… Чого ж, справді! Ех, шкода, що я не поет!

Як же пахла земля за містом! Які ж були, які (ну от, не знайду тут потрібного, точного слова), які були ще нерішучі, Трохи соромливі фарби! Соромливі од тої багатющої, могут­ньої повноти, що достигає, що ось-ось незабаром прорве плівку і радісно розіллється, розквітне, забуяє. Чорт побери, яке ж хороше життя!

Прийшли ми додому трохи заболочені, зате з повними

Ну, от. Сіла до столу, строчу тобі це посланіє (велике, ма­буть?)^ мигцем переглядаюсь із синіми очима весни, що зорі­ють тут же біля мене. Як романтично, правда? Ах, романти­ка — невмируща, бадьорна хибкість сильних, незафутляре- них людей! Це я не про себе. Хоч я й незафутлярена, хоч я визнаю і поважаю тільки сильних та бадьорих, але це я не про себе. Жінки… До речі, сьогодні, вертаючись з гаїв, я ба­чила цікаву картинку. Ні, мушу трошки ухилитись і хоч ко­ротко розповісти.

Це було в місті. На тих вулицях, що близько до передмі­стя і ЩО на них звичайно довше залежується сніг та всіляке сміття. Поруділим, розкислим уже снігом пливли серед ву­лиці низенькі гринджолята. Точнісінько такі, як у нас бува­ють. Повільно, навіть урочисто. Як човник: хить-хить…

Правив шкапою міліціонер, юнак, з обличчям роблено- суворим. А другий, теж юнак, стояв навколішках у другому кінці саней і хотів, либонь, здаватися офіціально-байдужим. Він, цей другий, обома руками тримав за плечі жінку, яка в непримушеній, надто відвертій позі сиділа посеред саней, — хить-хить…

І жінка, ще молода, туга, здорова, але тепер безвільна, гой­далась, мов у колисці. З-під білої хустинки їй на щоки падало волосся. В очах, підведених синцями, заразом п яненька мутність, радість і протест. І раптом вона заспівала. Хрипко, якимсь зарізаним голосом. І так сильно, і такої сороміцької пісні, що на тротуарах одразу звернули увагу й посунули за нею натовпом.

Міліціонер цвьохнув по шкапі.

Другий посміхнувся і дбайливіше взяв и за плечі.

—    Мадонна… — сказав хтось у юрбі насмішкуватим, об­раженим голосом.

Так от — хтось романтично образився за Мадонну, а я по-своєму романтично образилась за неприпустиму кволість жінки. Жінки взагалі. Не тільки за вікову честь матері, а й за

—  1 справді, як романтично! — тепер, мабуть, ти вже ска­жеш, посміхнувшись.

Але май на увазі: цього терміна я зовсім не хочу зараз об­стоювати. Це вимагає окремих розмов. Та наколи б ти пого­дився, що, приміром, у спорті є чимало своєї романтики, що такої своєрідної здорової романтики не бракує хоча б на з’їздах та конференціях, чи в боротьбі, чи в досягненні мети,

—  то я заперечувати не буду. Проти романтики дужих ле­генів, ясного розуму, невблаганної твердості й життьового руху я заперечувати не буду.

Справа не в цьому. Справа в тому, що треба здоровим почуттям любити життя і бути сильним. І жінці тут відстава­ти аж ніяк не годиться: кволість-бо її дуже часто буває лихом для інших, що на них вона впливає. — Теж кволих? —спита­єш ти мене. — Авжеж, — відповім тобі. А тому: хай живе сильна, незламна нова жінка й нова людина!

Звичайно, істина це не нова. Америки ці давно знайдено. Але, будуючи нове суспільство, змагаючись до великого прийдешнього, не слід забувати про такі америки. Чи ж не так? Я, принаймні, раз у раз переконуюсь, яка це прекрасна і хоч стара, але вічно свіжа істина.

А сьогодні, в цей запашний день мене особливо сповняє радість життя і бажання бути непоборно-сильною. Еге ж! Хто це там морочиться з настроями? К чорту! Кому це там досі бракує… ложечки, щоб розжоване класти до рота? Не треба таких! Кого це там мучить амбітність і різні дрібненькі, ма­лесенькі особисті інтереси? Геть!

Ти, Миколко, не зважай, якщо я напишу десь не до ладу: у мене за тонкою стіною сусіди теж студенти. Вони, нахаби, зараз завели якусь принципіальну суперечку і так галасують та грюкають, що весь дім здригається. Я вже заклинала їх пречистою силою, а вони ретельно одгукуються. що зараз Ніби час відпочинку і що кожний має право відпочивати по- своєму. Ну, нічого. Як скінчу листа, я їм покажу, де… і т. ін.

Отже, сьогодні мене особливо сповняє радість життя і ба­жання бути непоборно-сильною. Не знаю, можливо, з цих при­

Тільки не прийми моїх трохи різкуватих вигуків про на­строї та дріб’язковість на свою безпосередню адресу. То ска­зано взагалі. Я ж бо не знаю, що ти собою тепер являєш. Знаю тільки одне: все ж таки надаремне ти мене колись не послухав, Миколко. Пам’ятаєш? Надаремне. Звичайно, перш за все тут винні твої батьки, твоє виховання. Ти хоч і розлу­чився з ними, та, здається, пізно. А з їхнім впливом, якщо живі досі, може, й досі не розлучився? (Не гнівайся за таке непрошене втручання. Ти ж колись, їй-бо, славний був хло­пець, ще й «сподвижник дитинства». Тому й поводжусь з то­бою вільніше).

Пам’ятаєш, Миколко, в дитинстві тобі часто забороняли гратися зо мною? Ми, пацани, тоді ще не знали, що таке клас, і тоді ще ти наважувався порушувати накази своїх старших, накази свого класу. Еге ж! Може, це звучить стереотипно, але це так. А потім, ген-ген потім, пам’ятаєш, як ти почав боротися із самим собою, як ти почав мінятися? Хитався, хитався і врешті хитнувся. І знову якось чудно, навпіл, не­мовби сюди, немовби ще трохи й туди.

Невже ти й досі не сприйняв цілком наших величезних соціально-історичних зрушень, нашої чудесної дійсності?

А може, я поспішаю з цими запитаннями? Може, ти зро­бився тепер зовсім інший? Може, тепер неправда, що ніби ти покинув своє (і без того кволе, безсистемне) навчання та пус­тився на волю хтозна-чого? Та й інше, інше, інше про тебе — може, тільки вигадка, сплітка, зла неправда?

Тоді — тисну тобі руку, бо й колись ти теж був непоганий хлопець.

Не гнівайся ж, хлопче. 1 якщо буде можливість, раджу за­вітати сюди, до нас, подивитись, як тут кипить життя, пере­

У нас тут і весна хоч пізня, проте наче бадьоріша. Вона тут скупіша, ніж на півдні, але саме тому й гостріше, глибше сприймаєш її, більше ціниш.

Ну, от. Наговорила я тобі цілу торбу всілякої всячини. Розписалася, можна сказать, як ніколи. Вже й не рано. І про­ліски мої стомилися, хочуть приплющити повічки…

А все ж таки цього року, вертаючись з практики, я заско­чу на наш південь, на завод, до моїх батьків і конче побуваю в крученій глухій балці. Давно-давно вже не була там

Можливо, проїздитиму через твоє місто. Можливо тоді побачимось. Згода?

А поки — досить. Піду зараз до сусідів розправлятися за принципіальний регіт і паровозні горлянки.

Бувай, Миколко!»

Чоловічок уважно до кінця прочитав підпис і адресу По­правивши на носі окуляри, він ще раз перебіг очима лист Іоловічок знов, як і перед читанням, зітхнув, похитав голо­вою, замислився. Потім підвівся і довго ходив по кімнаті при горбившись, заклавши руки за спину. Довго й напруже­но щось міркував. Збирав чоло в зморшки. Сіпав за звич­кою, одним плечем.

Яка дивна буває іноді сила цих кольорових пташок що прилітають несподівано!

Чоловічок підсів до столу, витягнув із старої, засмальцьованої папки аркушик паперу. Він приклався до паперу з трохи неслух­няним пером. Він торкнув окуляри. Хвилинку ще подумав і на- писав*

Вибачте, що безпекою Вас. Але поскільки я єсть службо- ^ць місцевого Домкому постільки й пишу. До того ж я єсть хороший сусіда Вашого знакомого Миколи Скляренка Його комната № 15, а моя № 16. Від нього знаю про Вас і знаю наш адрес. А тому й пишу.

І от, значить, на тому тижні проти п’ятниці він тут у мене за стіною, в № 15 повісився.

Між іншим, говорять, він слабував поганою болєзню.

Але точно я не знаю. Труп одправили в морг.

Ще раз вибачте. Но поскільки я єсть службовець місцево­го Домкому і хороший його сусіда, знаючи Ваш адрес, по­стільки й рішив повідомити Вас.

Михайло Шурга».

Чоловічок знову щиро, співчутливо зітхнув. Він кілька разів, не кваплячись, перечитав свій лист, похитуючи голо­вою майже на кожне написане ним слово, потверджуючи кож­ну висловлену думку.

Здається, було сказано все, але сказано було так мало. О, якби хтось поспитав його, скільки міг би він розповісти! Ска­зати ж — все одно сказав би двома словами.

Він заліпив лист, причепурив адресою і, механічно поклав­ши обидва листи до кишені, вийшов з кімнати.

Біля дверей сусіднього № 15, де жили вже нові мешканці і звідки чувся дитячий сміх, він на момент збавив кроку, скоса поглянув на темні квадрати одвірків. Потім покрокував до виходу, на скрипняві приступці ганку, на маленький дворик, вугластий, закапелковий, що тепер уже сповнений був вечір­ньої сутіні й розмаїтих запахів міської веснн.

І, пройшовши смугу будинкових тіней, пірнувши в срібну місячну зливу, чоловічок раптом зупинився.

Хтозна-чому. Хтозна, які думки пройманули несподівано в його голові. Тільки одне: були ці думка стільки ж раптові,

скільки й непереможні.

Чоловічок сіпнув плечем, знітився, якось пригорбився і, завагавшись трохи, поволеньки, ніби проти волі, почвалав убік, в найтемніший закуток двору.

Там він вийняв обидва листи і, дивлячись кудись убік, до­думуючи якусь свою думку, подер їх обидва на дрібні шма­точки, знищив назавжди, без вороття.