Ви розчиняєте праве вікно й одгортаєте віти яблунь.

Спробуйте цього запашного трунку!

Ви нахиляєтесь і ловите устами незрівнянні сгрумені. що ними тече голубий світанок, ви п’єте з насолодою голубі струмені й ледве вірите, що ви такий багатющий володар.

Адже повз ваше вікно пливе напій, якому не можуть до­рівняти найдосконаліші вироби. За вашим вікном, де чорні хрести й зелене кипіння, грайливо іскриться прохолодне бодрене вино.

Хто?.. Хто насмілиться сказати, що ви не молоді?

М’які й холоднаві руки простягаються зовні й непомітно скрадаються вам під сорочку. Холоднаві руки міцніше обіймають вас, і тіло, ойкнувши злегка в тремтінні, на якийсь момент ніби завмирає. Ви ніби неймовірно швидко падаєте в глибінь озер і, ледве торкнувшись дна, ледве збагнувши цю бистру путь, бистро виринаєте на поверхню.

Тоді, освіжений і чуйно збуджений, ви ще повніше охоп­люєте позіром навіть дрібниці.

Ви помічаєте, як на ребра старого паркану, мов та мучна порохнява на млинове коло, посіялась вранішня срібна приладь. Зринає думка: якщо доторкнутися тепер до паркану, там лишаться темні чіткі відбитки пальців. Хіба ось зараз вас не потягло (хтозна-чому) справді покласти туди свою руку й конче лишити ці відбитки?

Далі ви бачите, як у вашому сусідньому густовітому закуткові тіль-тіль коливається передсвітанкова тиша. Як там, оповита ще сивою дрімотою, мов на полотні художника, що подав дрімотну давнину хащів, нерухомо стоїть сизозеленаста задума.                                           – .

1 нараз вам хочеться звуків і руху.. Вам хочеться тільки одного: швидше вставали б вітри у степах, швидше виходило б сонце!

Хіба не кортить вам набрати повітря в груди й щосили дмухнути на цю застиглу імлу? Хіба не кортить гукнути на всю силу легенів — збудити пташню і покликати сонце?

Звуків! Численних звуків!

Хай це комизливо, хай пустотливо, хай навіть химерно, але хіба ви можете тихо зітхнути й тихо схилитися перед таємно-докучним мовчанням? Хіба ви такий, що побожно простягнете руки назустріч одноманітно-величному спокоєві?

А ще далі, ще далі за цією причайною задумою бачите ви ніби недавній спогад, ніби шматочок давнього сну. Адже бачите ви, яка там щедра повнота, яка там безкрая далечінь? Почуваєте, яка там принадна ласкавість? Чуєте, які там ніжні гойдаються струни? Помічаєте, яке там скраю, яке ж там справді вибагливе мереживо?

Чому ще й досі це спокійне, це тьмяне, світанкове ме­реживо? Чи не хочеться вам хутчій взяти олівця і на цьому заслонному тлі сміливо й чітко накреслити лінії, які ви звикли завжди там бачити? Так, так! Щоб хутчій та яскравіше виступило там знайоме протилежне узгір’я, і ліве крило міста, і контури нових будинків, і віхи нових димарів, і стьожки нових вулиць — все, до чого так звикла ваша уява. Але це неможливо: далечінь, далечінь…

І хіба може когось здивувати ваше бунтарське бажання

—  розігнатися ножем по цій неможливій завісі? Так, так! Щоб раптом упали серпанкові примхи і з’явилась проста не­прихована дійсність. Але це неможливо: далечінь, далечінь…

То хіба дивуватись, що вас зненацька охопило нове по­чуття, наївне, як справжня юність, нестримне, як справжня сміливість, — бажання притьмом югнути в ту зачудовану просторінь? Так, так! Щоб полетіти ген-ген над просторами, щоб покірно й відверто стелились ці смуги, щоб рогорта­лась і падала тьмяна заслона, щоб у невпинному льоті виникав і вихрився довгий шум, щоб раз у раз повставала нова й нова захватна далечінь.

Дійства! Великого дійства!

Гукнувши, ви поспіхом збігаєте долі. Ви перехоплюєтесь через паркан, лишаючи, звичайно, на його холодній срібля­стій поверхні відбитки пальців, — о, як приємно! Ви впір­наєте в найгустішу гущавину, ви силоміць мнете галуззя, прокладаючи собі дорогу, ви байдуже одкидаєте й рвете ці зеленясті скуйовджені косми, щоб вийти до найближчої галявки, — о, як приємно!

На галявці одразу зриваєтесь бігти, але насупроть — нещодавня могила. Невже через могилу?.. Та пізно, бо через неї ви вже перестрибнули. І лише після цього, лише на одну

Добридень, жаданий вранішній вітре! Добридень, жваві

вістунчики дня!

Мимохіть ви сіпаєте якусь довгу тоненьку стеблинку, що, схлипнувши, вислизає з найближчого свого колінця і має такий привабливий зеленявий кінчик. Ви кладете цей кінчик до рота і почуваєте солодке, прохолодне, надзвичайно смачне надіб’я. Тоді висмикуєте по дорозі ще кілька стеблинок, тоді ще кілька, ще. — і так, смакуючи сік цих солодких рослин, що зросли на могилах, наспівуючи щось безтурботне, ви поспіхом простуєте далі, простуєте через горбки, щоб скоро­тити дорогу, немов боїтесь спізнитись на якісь важливі сходи­ни, якесь виняткове видовище, хоч добре знаєте, що ось не­забаром вигулькне огорожа, а там одразу почнеться стан.

Справді, мов той притінений коридор, лишається позаду кладовище, і ви входите до прекрасної залі, такої високої, такої неймовірно великої, що в першу хвилину самі собі здаєтесь непомітною комашкок£>

Як тут багато повітря! — занепокоївся б сам славнозвісний Коро.

Цей незрівнянний, димно-голубий плафон, ці неосяжні, фіалково-голубі стіни! Вони ніби починають злегка стру­меніти.

А вдалині, де звивною густою смужкою лягла долішня рампа, що з неї силоміць просочується світло, там вдалині більше й більше починають розходитись складки заслони, і на жовтожарому помості… урочисто і владно…

—  Слава сонцю! — гукаєте ви майже по-хлопчачому.

Довкола немов займається дивна пожежа — горять про­стори! Довкола дедалі більше й різноманітніше спалахкують веселі вогники фарб, — сміються простори!

Яка багатюща палітра! — занепокоївся б сам Анатоль Петрицький.

І через свою мимовільну приємну схвильованість, через своє мимовільне піднесення ви ще гостріше й повніше сприймаєте довколишні фарби, довколишні звуки. Ви по-

На зелах, бачите ви. цвітуть вранішні роси, і раз у раз, зиркнувши на сонце, краплини скрикують раптовим діа­мантовим блиском. Зела з легеньким присвистом шмурига- ють вас по ногах і лишають сліди такого ж бо ніжного смарагдового пилу.

Десь ніби з-під ваших же ніг раз у раз вистрибують по­тривожені трав’яні коники, вибігають і випурхують якісь шелеспиві жучки, дзвінкасті злотаві хрущики, спритні різно­барвні метелики, і навкруги, що більше пригріває сонце, то більше зростає їхнє своєрідне шурхітне сюрчання. Чи не здається вам зрештою, що ця метушлива комашня хоче скла­сти до сонця якусь свою особливу, нечувано-снажну, радіс-

но-упивну хвалу?

Невловимо тонка, многострунна гармонія! — занепоко­ївся б сам суворий Моцарт.

Ліворуч майже зникає крило міста, праворуч майже зни­кають переліски й хутори, — і от перед вами щойно поруше­на плугом, облита вранішнім рожевим світлом, розлога ціли­на.                                                                               „ .

Яку чорному морі ті скиби, що їх струже невтомний вітрю­га. так біжать ці свіжо заорані чорно-лискучі хвилі.

А й справді, погляньте уважніше: чи не здається вам, що вони повільно й розмірено дихають?

Чи не здається вам, що ці овали ген-ген заораних вчора ланів, ці тугі в рожевих цілунках перса легітно пашать?

Чи не здається вам зараз, що ця запашіла персть, ця роз­бурхана вчора коханка лише злегка замріяно-млосно примру­жила очі і жде, нетерпляче жде, щоб хутчій сюди впало сім я?

Чи не здається вам. що в цій вранішній млості мріє вона за того дужого з металевими м’язами героя, який не томити- ме довго й грубо її’жагу, який прийде, десь певне, незабаром, рішучий, уважний, щоб охопити її всю в свої міцні руки і без вагань, без сутужних перерв і надаремного нуду радісно и легко дати їй плід?

Комбайни!

Бачить: сонячним райком гейкнуть двигуни й підуть гу- ляти. взявши кожний з собою по двадцять глибоких збудних плугів. Ще не встигне вона затремтіти від першої сильної лас­ки як тут же слідком, мов той хвильний вігрець, набіжать, розсипаючи пестощі, цілі зграйки дискових блискотючих борін- І тут же, щойно зітхне вона втомно й візьметься на сонці масним випаром, як уже наспіють жадані занурливі полапки, і зсіялок поллється злотавий мед.

Не зазнавши зайвої втоми, буде вона бережно викохувати рунь. Не затративши зайвих сил, помірно й достатньо буде насичувати дороге поріддя, аж поки стане час.

Тоді знову загуде знайомий рій, і один п’одному, як мета­лева кіннота, прилинуть ті ж самі поспішні і вправні двигу­ни. Де пройдутьїхні перші шереги, там бистро й покірно вкло­ниться перший покіс. А де пройде решта, взявшись за руки з конвеєром, там на перший покіс рівно й точно впадуть три наступні покоси.

І не треба буде ждати до осінніх туманів, поки вистоїться золото в наїжених задушливих копах, поки не припадуть до­щами й не запріють скарби, поки не затьмиться й не спопеліє добра міра здобутку (…десь там у клуні хтось ув один ціп гу­пає…). Не треба, бо хвилі покосів, що їх досхочу обійматиме вігер і цілуватиме сонце, досталь достигнуть протягом кількох зоряниць.

А комбайни, спритні комбайни, що виладнаються тут же на все привілля, комбайни услужно постелять рівні полотна й обережно, лагідно, щоб не впала надарма жодна крапля, понесуть дорогу покладь в жадібні руки рушія.

Ці вправні комбайни, ці прекрасні комбайни ту ж мить хутенько приберуть усю зайвину і знову будуть готові на пер­ший же поклик з’явитись і дати гостро-занурлпву ласку.

Так вона мріє — хіба вам не ясно?

І щиросердо вклоняєтесь ви цій запашній персті, що за­мріяно розляглась перед вами та хоч-не-хоч нагадує вам