Біло, біло довкола, аж очі мружаться, поки звикнуть.

Сніг у дворі позвисав, як ті великі пухнасті пластівці вати.

Біло, біло довкола — аж очі мружаться маленькій дівчинці.

Дівчинка дуже любить сонце і любить сніг. І якщо вам особисто сніг нагадує всілякі давно й широко відомі образи, що за їхньою допомогою звикли змальовувати сніг (сніг, як вата, сніг, як скатерка, сніг, як розсипана мука і т. іи.), то маленькій дівчинці слово «сніг» перш за все нагадує її вели­кого, білого, пухнастого діда-Мороза, якого вона теж дуже любить. Дарма що дід-Мороз надто вже зазнав її пестощів, що йому геть скрутилися в’язи й бракує однієї ноги,—дівчин­ка дуже любить дідуся-Мороза.

Маленька дівчинка — велика любов.

Збираючись у двір на прогулянку, вона, либонь, мріяла тільки за те, як возитиме його в доморобних санчатах оцим неймовірним снігом, бо ж, погодьтеся, не може бути нічого кращого за подібну розвагу.

І справді, спочатку, як ви бачили, вона тільки це й робила, мало звертаючи уваги на інших дітей, що граються в дворі. Вона собі щось наспівувала о/щотонно-наївне, задьорно по­гейкувала на діда-Мороза, перекидала його, а потім знову заклопотано всадовлювала, заспокоювала й знову співала й возила, — вона досхочу впивалася своїм маленьким щастям.

Маленька дівчинка — велика радість.

Га несподівано радість потьмарилась. Як бачите, непо­мітно для неї взялося десь поблизу двоє інших маленят, а за ними, ніби навмисне, плентається ще чималий кудлатий пес.

Дарма, що пес добродушно на всіх поглядає й байдужень-

Серце маленькій дівчинці завмирає. Однак, схаменувшись, вона топає ногою і, скільки вистачає їй здібностей, суворо кричить на непрохану тварину.

Ну що ж із того, що поміркований кудлань, подумавши трохи, вирішив поволі одійти? Адже це анітрошки не сто­сується двох маленьких несподіваних приблуд. Адже це ані­трошки не зменшує їхнього зацікавлення до діда-Мороза. що так вигідно й кумедно катається собі в санчатах.

Увага, що її виявив кудлань, тільки підсилює їхню власну увагу. І чому б їм справді не погратися трохи з Морозом, як ото грається маленька дівчинка? Це ж, мусить бути, надзви­чайно приємно!

Тим-то, як бачите, вони не дуже вагаються. Лише кілька хвилинок обмінюються вони з дівчинкою якимись неупев- нено-запитливими поглядами, а потім досить упевнено під­ходять: один до діда-Мороза, другий до дівчинки, щоб узяти мотузочку од санчат.

Дівчинка спочатку стовпеніє. Але ту ж мить її пальці не­свідомо й міцно затискають мотузочку, а тіло, мабуть, теж несвідомо падає на дідуся-Мороза, щоб захистити, щоб не дати.

Вчувається раптовий, пронизливий вереск, такий схожий на вереск звірятка, такий близький до ридання і такий за­грозливий, що вражені приблуди одходять осторонь.

Еге ж, маленька дівчинка — велика тривога.

Після цього, як бачите, вона стає дбайливіша, — при­наймні, протягом перших кількох хвилин. Вона, сторожко озираючись, знову возить свого дідуся, дбайливо розмовляє з ним, наспівує, підстрибує, захоплюється, знову щось на­співує (вона дуже любить співати), аж поки не привертає її уваг и той різноголосий шум, що, як чуєте, дедалі сильнішою та безладнішою метелицею починає завихрюватись у другій частині двору.

Що це там?

Зупинившись і на такий випадок поклавши пальця в рот.

її збуджують дзвінкі голоси таких же маленьких, як і вона, людей, що юрбою вовтузяться он там у віддаленій частині двору. Ій подобається, як декотрі з них заповзято кидають сніговими грудками, кумедно спотикаються, доганяють одне одного, падають, регочуть, регочуть до захлину, до сліз.

І раптом дівчинка сама регоче.

Бачите?—нестримно, щиросердо регоче. Вона не помічає, як із рук їй випорснула мотузочка од санчат. Вона вже заохо­чено йде на цей веселий гомін, до цих рухливих, безтурбот­них, чужих і близьких їй істот.

Наблизившись, вона стає трошки обіч, вона ще не на­важується взяти участі в грі. їй трохи сум’ятно, бо тут є старші й сильніші за неї. Вона поки що тільки відверто реагує на всі події, хляскає долонями, коли влучно когось наздоганяє метка грудочка, втішається, коли падає хтось незграбний, співчут­ливо розкриває свого рота, коли кисло кривиться чий-будь чужий рот.

Проте дедалі жвавіше й жвавіше починає рухатись ма­ленька дівчинка: вгинатися, щоб не потрапили сніжкою в неї, одскакувати, щоб дати місце іншому, одштовхувати інших, щоб у цій метушні не штовхнули її саму.

Кінець кінцем (і як їй побороти нестримне бажання!), вона вже мне у руках грудочку снігу. Кінець кінцем (і як це стало­ся!), вона вже шпурляє в когось свою слухняну сніжку.

А тоді враз, наче шаснули двері в нову сонячну хату, спа- лахкують нові справжні веселощі, невситимі, захватні, ажень п’янкі.

1 здається дівчинці іноді, що будинки, дахи й дерева сіпа­ються на всі боки, що вони хиляться й підстрибують, що дов­колишні друзі захоплено трусять якусь рясну снігову грушу, шо високе й пустотливе сонце, раз у раз надимаючись, бриз­кає з рота крижаними блискітками.

Маленька дівчинка — великий химерник.

Хіба жадає в цей час маленька дівчинка чогось іншого, крім найкращого сприту в змаганні? Хіба може хотіти чо­гось іншого, крім вдалого нападу й рішучої оборони? Хіба

Дитинча, як бачите, поволі присідає, хвилину мовчить, і тільки через хвилину на все подвір’я розголошується його безнадійний скорботний захлин. І коли на цю скаргу вибігає з будинку хтось із дорослих та, лаючись на такі виграшки, забирає невдаху, маленька дівчинка, що вчинила біль, пре­зирливо кидає на адресу скривдженого:

—  От ісце… плакса!

Маленька дівчинка — великий самолюб.

Співчуття, звичайно, трохи стискає їй серце, але в той же час її серце сповняє нове, приємне, сильне відчуття особистої переваги. І щоб побороти перше неприємне, вона, як бачите, чимдуж знову береться до гри.

Маленька дівчинка — великий хитрун.

Інші, що були трохи розгубилися й зніяковіли через цю хмарну пригоду, починають поволі прилучатися до дівчин­ки, і дівчинка своєю подвоєною тепер рухливістю заохочує їх до дальшої, ще заповзятішої гри.

Гляньте-бо, скільки жвавості виявляє тепер ця дівчинка! Скільки здогаду й зручності, — мабуть, несподівано для себе самої. Скільки рішучості й владності, — мабуть, несподівано для інших.

Гойдається земля. Танцюють дерева й будинки. Рясно па­дають сніжки Видзвонює сонце. Виблискують у повітрі го­лоси. Яриться захват, минає час у невтомному веселому дійстві.

Та раптом — ах! — заліпила очі навіжена сніжка, заліпи­ла шорстким, дряпливим віхтем усе обличчя маленькій дів­чинці. Заряботіло все перед маленькою, попливли якісь кру­жальця, і сама вона ніби кудись попливла…

І вона знає, що плакати не треба, але навіщо, навіщо так смагонула ця сніжка просто в обличчя? Навіщо зробили їй боляче? Навіщо… вона вже зайшлася слізьми і тепер, зви­чайно, в жодний спосіб уже не стримає себе. Еге ж! Не стри­має. І тому їй стає ще гіркіше, болючіше…

Маленька дівчинка — велика невитривалість.

І справді, хтось погрозливо гукає з балкону. І справді, над веселощами збігається тепер темніша хмара, ніж то було ми­нулого разу.

А дівчинка в цей момент чує над собою нетерплячий, спов­нений презирства голос, що каже їй спідтиха:

—  От ісце… плакса…

Хтось її навіть злісно смикає, і вона знає, що це хтось із більшеньких, сильніших за неї, а тому їй дуже соромно, так соромно, що вона довго ще не наважується розплющити як слід очі та поглянути як слід довкола.

Лише коли стихає біля неї шум, коли голоси (чує вона) відпалюються, — лише тоді поволеньки перестають здри­гатися її плечі, перестає лоскотно котитися слина в горлі, і обережно, насторожено з-під лоба викрадається її позір.

Ах, які ж неприємності бувають на світі! І зітхнувши, дівчинка ще довго стоїть на одному місці, повільно й меха­нічно тре кулачком свої віченьки, що, до речі, давно вже ви­сохли, і з-під лоба набурмосено поглядає аж у самий куток двору, де зійшлися стіни парканів і де тепер знову завихрю­ються нетерплячі, зривні голоси.

Згодом її палець знову потрапляє до рота, бо в самому кутку двору знову розгойдується якась нова цікава вовтуз­ня.

Ага! Там починають ліпити снігову бабу. Яка ж це при­надна історія! Хіба можна встояти на одному місці, байду- женьки поглядаючи? Хіба можна утриматись, щоб тихенько, бокаса не наблизитись до решти жвавих друзів та не взятися й собі до цієї побудови?

Одне слово, ви вже бачите, як маленька дівчинка працює на всі сили. Захекавшись, вона ледь-ледь доштовхує чималу грудомаху до самого центру спільної будівлі, і друзі, що вже забули за її невитривалість, залюбки допомагають покласти цей шар поверх інших нашарувань.

Підсилена приязним ставленням, дівчинка захоплюється ще більше. Захоплюючись цікавою справою, дівчинка за­

Вона вже не тільки виконує, вона дає поради й вказівки. Вона вже не тільки радить, вона сперечається, доводить і відверто сміється з інших, либонь, невдалих порад. Вона вже зовсім пустила в непам’ять свою недавню смутну пригоду,

бо… все проходить. Вона вже знову рухлива, гомінна, життє­радісна. бо… все міняється.

Еге ж, маленька дівчинка — великий діалектик.

І коли побудову закінчено, коли снігова баба витріщує банькасті вугляні очі й вишкірює ікласті вугляні зуби, — в загальному вибухові сміху й оплесків, здається, найвиразніше чути верескливий регіт маленької дівчинки. Принаймні, так здається самій дівчинці.

А коли хтось із більшеньких несподівано пропонує:

—  Давайте злобимо з баби генелала… —дівчинка перша сплескує долонями й кличе інших пристати на таку витівку.

Чому саме? Бо, поза всім, вона генералів ніколи не бачила, тільки чула за них. Бо слово «генерал» звучить для неї якось особливо химерно. Адже це десь, певне, ще цікавіша, ще кра­ща розвага!

Маленька дівчинка — великий захват.

Дехто з недосвідчених, що теж ніколи не бачили генералів, трохи вагаються, боячись, щоб новою вигадкою не зіпсува­ти такого вдалого спільного витвору. Тому й запитують вони, тому й мають у відповідь:

—  А отого сталого генерала з бантами, що був у кіні.

І байдуже, як там інші, але дівчинка вже знає, що саме мусить являти собою цей генерал, хоч, по правді, в кіні гене­ралів вона собі не пригадує. Дівчинка тільки знає, що це якась дуже серйозна, цікава, небуденна постать. І цього досить.

Отже, тепер цій новій роботі — щонайбільше уваги, що­найбільше старанності!

З якою надзвичайною обережністю підстругує вона трісоч­кою сніг, щоб надати йому форми чобіт. З якою великою Дбайливістю підліплює вона додаткові клаптики, щоб руки скидалися на справжні руки. З якою невірою виконує вона накази інших верховодів, що звідусіль обліпили постать і тремтять у напруженій творчості.

І справді, хтось погрозливо гукає з балкону. І справді, над веселощами збігається тепер темніша хмара, ніж то було ми­нулого разу.

А дівчинка в цей момент чує над собою нетерплячий, спов­нений презирства голос, що каже їй спідтиха:

—  От ісце… плакса…

Хтось її навіть злісно смикає, і вона знає, що це хтось із більшеньких, сильніших за неї, а тому їй дуже соромно, так соромно, що вона довго ще не наважується розплющити як слід очі та поглянути як слід довкола.

Лише коли стихає біля неї шум, коли голоси (чує вона) віддалюються, — лише тоді поволеньки перестають здри­гатися її плечі, перестає лоскотно котитися слина в горлі, і обережно, насторожено з-під лоба викрадається її позір.

Ах, які ж неприємності бувають на світі! І зітхнувши, дівчинка ще довго стоїть на одному місці, повільно й меха­нічно тре кулачком свої віченьки, що, до речі, давно вже ви­сохли, і з-під лоба набурмосено поглядає аж у самий куток двору, де зійшлися стіни парканів і де тепер знову завихрю­ються нетерплячі, зривні голоси.

Згодом її палець знову потрапляє до рога, бо в самому кутку двору знову розгойдується якась нова цікава вовтуз­ня.

Ага! Там починають ліпити снігову бабу. Яка ж це при­надна історія! Хіба можна встояти на одному місці, байду- женьки поглядаючи? Хіба можна утриматись, щоб тихенько, бокаса не наблизитись до решти жвавих друзів та не взятися й собі до цієї побудови?

Одне слово, ви вже бачите, як маленька дівчинка працює на всі сили. Захекавшись, вона ледь-ледь доштовхує чималу грудомаху до самого центру спільної будівлі, і друзі, що вже забули за іі невитривалість, залюбки допомагають покласти цей шар поверх інших нашарувань.

Підсилена приязним ставленням, дівчинка захоплюється ще більше. Захоплюючись цікавою справою, дівчинка за­

Вона вже не тільки виконує, вона дає поради й вказівки. Вона вже не тільки радить, вона сперечається, доводить і відверто сміється з інших, либонь, невдалих порад. Вона вже зовсім пустила в непам’ять свою недавню смутну пригоду,

бо… все проходить. Вона вже знову рухлива, гомінна, життє­радісна, бо… все міняється.

Еге ж. маленька дівчинка — великий діалектик.

І коли побудову закінчено, коли снігова баба витріщує банькасті вугляні очі й вишкірює ікласті вугляні зуби, — в загальному вибухові сміху й оплесків, здається, найвиразніше чути верескливий регіт маленької дівчинки. Принаймні, гак здається самій дівчинці.

А коли хтось із більшеньких несподівано пропонує:

—  Давайте злобимо з баби генелала… —дівчинка перша сплескує долонями й кличе інших пристати на таку витівку.

Чому саме? Бо, поза всім, вона генералів ніколи не бачила, тільки чула за них. Бо слово «генерал» звучить для неї якось особливо химерно. Адже це десь, певне, ще цікавіша, ще кра­ща розвага!

Маленька дівчинка — великий захват.

Дехто з недосвідчених, що теж ніколи не бачили генералів, трохи вагаються, боячись, щоб новою вигадкою не зіпсува­ти такого вдалого спільного витвору. Тому й запитують вони, тому й мають у відповідь:

—  А отого сталого генерала з бантами, що був у кіні.

І байдуже, як там інші, але дівчинка вже знає, що саме мусить являти собою цей генерал, хоч, по правді, в кіні гене­ралів вона собі не пригадує. Дівчинка тільки знає, що це якась Дуже серйозна, цікава, небуденна постать. І цього досить.

Отже, тепер цій новій роботі — щонайбільше уваги, що­найбільше старанності!

З якою надзвичайною обережністю підстругує вона трісоч­кою сніг, щоб надати йому форми чобіт. З якою великою Дбайливістю підліплює вона додаткові клаптики, щоб руки скидалися на справжні руки. З якою невірою виконує вона накази інших верховодів, що звідусіль обліпили постать і тремтять у напруженій творчості.

Робота, звичайно, досить клопітна й затяжна. Але робота ця. мабуть, дає прекрасні наслідки, справляє велике враження, бо все довкола геть принишкло, і навіть ті, що не беруть близької участі (а їх більшість) стоять у мовчазному напру­женому чеканні.

Нарешті все скінчено, і, довершуючи витвір, на генералову голову урочисто накладається темно-синього кашкета — просто горщика, що його миттю принесено з чорних задвірків.

Тоді всі одходять на певну відстань, щоб добре поглянути, і подивам, захопленню, радості немає меж. Од вигуків, сміху, оплесків здригається ввесь цей куток.

Погляньте-бо: великий, важкий, з руками й ногами, в чо­ботях, в паскові, що до нього причеплено шаблюку, з гу­дзиками на всі груди, з бантами, з довгими вусами, зубастий, сердитий, страшний, — справжній генерал! Здається, що він от-от зірветься зі свого місця й шугне по дворі. Авжеж він мусить побігти. Він — як живий!

Що ж тоді буде? Що ж тоді буде?

І раптом, ніби у відповідь на це загальне мовчазне за­питання, летить просто в генерала чиясь нетерпляча бистра сніжка.

Загальний сміх. Похвальні вигуки. І всі, ожвавившись, готові ту ж мить зробити те ж саме.

Але один із найстарших поспішно застерігає й спиняє роз­бурхані пристрасті:

—  Стривайте! Ми зробимо інакше. Ми його розстріляємо!

Що він сказав? Що це значить? Як це?

А ватажок, одразу запалившись, уже формує бойову колону й береться до попередньої муштри.

Що ж це значить? Знищити генерала? Знищити витвір, на який покладено стільки дбайливості, праці й часу? Знищити те, що навряд чи вдасться так гарно зробити вдруге? Ні, це неможливо. О иГГМаленька дівчинка на це не пристане. Нізащо в світі! НІ!

Маленька дівчинка — великий консерватор.

Як бачите, вона поспіхом умовляє не робити руйнації, вона поспіхом просить, і до неї вже дехто починає прилучатися.

А ватажок уже веде ватагу й попереджає за свою команду. Що ж це справді? Як тепер справді залишиться куток? Як вони сміють не послухати її? Не послухати інших?

Дівчинка хапається, біжить назустріч невблаганному дійству, біжить, погрозливо махаючи руками, несамовито кричучи на ввесь двір.

Еге ж, маленька дівчинка — великий раб своїх прикрас, свого куточка.

Та не стримати їй суворого походу. Мало-мало не по­трапляє вона в гущавину сніжок, що нараз градовинням сипнули в генерала. І хоч досить міцно стоїть генерал, проте невтомні кулі рясніше й рясніше обсідають його, а захоплені стрільці ближче й ближче підходять до нього.

Тоді несподівано прокидається в дівчині нове, незнане ще їй відчуття — якийсь глибокий, внутрішній протест. Протест проти себе самої. )

Не гаючи й хвилинки, випереджуючи всіх, вона, як бачите, стрімголов кидається до цього ж химерного витвору, що був їй такий дорогий, і на всю свою силу починає його бити. Так, так! Бити по ногах, у живіт, у груди. — де тільки можуть сягнути її кулачки. Руйнувати безоглядно, руйнувати дощенту, руйнувати все те. що вона допіру так дбайливо допомагала створити і що їй так надзвичайно подобалось. Гнівові чудному, що зненацька охопив її, гнівові немає меж.

її тіло одчайдушно швиргається, щоб хутчій повалити нена- видну тепер постать, її чобітки без жалю товчуть снігову під­пору, збиваючи заметіль, їїлікті працюють, як невтомні маленькі двигунчики, її пальці безсердо розривають хитромудру, щойно вистарану різьбу. І сама вона, забувши за все, мов у нестямі, кричить щось різке, бунтівливе, принадне, пристрасне.